༺ Люсь (2) ༻
«Белло, повертайся.»
Поки я спостерігав, як Люсь розвіює фамільяра-косатку Белло, я в голові впорядковував ситуацію.
Під час експериментів з Елементальним Браслетом я знепритомнів і впав. Хоча тіло було виснажене, раптова втрата свідомості була несподіваною.
Я втратив свідомість, і, здається, мене врятувала Люсь, яка випадково проходила повз.
«Люсь?»
На перший погляд у такій ситуації не було нічого незвичайного. Але проблема полягала саме в тому, що це була Люсь.
Якщо не проходити маршрут Люсь, то протягом усього першого семестру вона проявляла свою справжню натуру як аутсайдер — жила по-своєму, зовсім не звертаючи уваги на інших. Вона не з тих персонажів, які б хвилювалися, побачивши, як хтось на кшталт мене лежить на землі.
Набагато більше пасувало б їй сказати: «Мабуть, заснув». Вона була з тих, хто залишає людей у спокої — живих чи мертвих.
Це мене дуже насторожило. Я відкрив вікно статусу Люсь.
[Люс Елтанія]
Рівень: 115
Раса: Людина
Елементи: Вода, Блискавка
Небезпека: X
Психологія: [З полегшенням, що з тобою, здається, все гаразд.]
Її рівень був на 5 вищий, ніж коли я бачив її вперше, але зараз це було неважливо.
Її психологія виглядала дивно.
«Чому ти хвилюєшся за мене?»
Навіть якби вона врятувала мене через настрій сьогодні, чому їй полегшало?
Це не могло бути правдою. Як Ісаак, єдиною взаємодією з Люсь у мене була та пристрасна акторська гра, гідна премії «Найкращий актор року», під час оцінювання розподілу по класах.
Тоді висновок…
«Невже мене розкрили?»
Обличчя стало похмурим від цієї думки.
─ «Як тебе звати?»
─ «Грьоонг. (Грьоонг)»
Я згадав події оцінювання розподілу по класах. Невже Люсь зрозуміла, що я — той самий Грьоонг, який її врятував?
Якщо так — усе стає на свої місця, наче пазл.
Я торкнувся лоба правою рукою. О боже.
«Голова болить?»
«Що сталося?»
«Я просто проходила повз і “випадково” побачила, як ти знепритомнів, тому використала магію, щоб перенести тебе сюди.»
Люсь підкреслила слово «випадково», її тон був м’яким, наче місячне світло.
Ах, тепер я в глухому куті. Як вона здогадалася…
Причина, чому я взяв на оцінювання розподілу по класах магічний плащ маскування, була саме через проникливий погляд Люсь; якби вона розкрила мою особу — вона б доповіла адміністрації академії.
Була й інша причина. Щоб приховати факт, що «Ісаак врятував Люсь».
У ❰Магічній Лицарці Мархен❱ однією з умов підвищення симпатії Люсь було захистити чи врятувати її під час оцінювання розподілу по класах. І якщо це відбувалося — у гравця з’являлася ще одна проблема.
«Бо навіть симпатія Люсь — це фактор поганого кінця.»
Люсь була з тих, хто, відкривши серце комусь, відкриває його повністю. Можливо, саме тому швидкість зростання симпатії була наче потяг, що розганяється по злітній смузі. Навіть без особливих дій лічильник симпатії піднімався.
Якщо гравець не регулював симпатію правильною поведінкою — лічильник врешті вибухав.
Тоді гравець отримував «Додатковий Поганий Кінець №13».
«Додатковий Поганий Кінець» — це поганий кінець, що не стосувався основного сюжету. Наче загинути в автокатастрофі, просто йдучи вулицею.
Серед них №13 «Пташина Клітка».
Головний герой Іан Фейрітейл був викрадений і ув’язнений Люсь, яка стала його психопатичною коханою.
Це був кінець, де він безпорадно гинув під її люблячим доглядом.
Тому симпатія Люсь була одним із факторів, яких я мусив остерігатися.
«…Це твоя кімната?»
«Так.»
У будь-якому разі, іншого пояснення, крім того, що мою особу розкрито, не було…
Усі синці на моєму тілі були вилікувані. Коли я вказав на рани, Люсь пояснила.
«Більшість я вилікувала сама. Я теж вмію використовувати зцілювальну магію. Здається, ти себе занадто сильно змушуєш… Полеж ще, я змочу рушник і дам тобі.»
Не будь такою доброю. Ти не такий персонаж.
「Генерація Води (Елемент Води, ★1)」
Я розмірковував, поки Люсь підняла рушник з моїх ніг і намочила його водною магією.
Я не думав, що виникне така змінна. Як і коли вона дізналася?
«Готова. Полеж ще трошки.»
Змінна поганого кінця з рожевато-золотим волоссям викручувала мокрий рушник у миску поруч зі мною, потім акуратно склала його й підійшла ближче.
Злякавшись, я простягнув руку й зупинив її.
«………?»
«Зачекай, стривай.»
«………?»
Люсь подивилася на мене здивовано.
«Я вдячний, що ти мене врятувала, але чому ти принесла мене саме до своєї кімнати?»
«А куди я мала тебе нести?»
«Була ж лікарня академії. І лазарет теж був недалеко…»
«…Я не подумала. Я ніколи раніше не була в таких місцях.»
Схоже, для Люсь, яка мала міцне тіло й високу ману, палата в лікарні була важко уявним варіантом.
«Як ти дісталася сюди непоміченою?»
«По дорозі нікого не зустріла. Чому, є проблема?»
Мабуть, просто вдало склалося.
«Ні, нічого…»
Я не знав, що ще сказати, тому просто взяв рушник. Він був холодним.
Торкнувшись лоба, я відчув явну температуру. Поклав холодний рушник на гарячий лоб, наче грілку.
«Лягай. Я принесу теплого супу.»
Коли Люсь зісковзнула з ліжка, я зважив варіанти й вирішив запитати:
«Ти мене знаєш? Чому ти так добре про мене дбаєш?»
Плечі Люсь здригнулися, вона завмерла на місці.
[Люс Елтанія] Психологія: [Втратила дар мови і не знає, що тобі сказати.]
Ах, забудь. Мені просто цікаво, які почуття в Люсь до мене…
«…Я й сама не знаю.»
Щоки Люсь почервоніли, і вона залишила значущу фразу.
«Божевілля.»
Недосвідчена відповідь. Це реакція, яка зустрічається лише в молодіжних романах.
«Ісаак.»
Люсь обернулася й подивилася на мене. Вона навіть назвала мене по імені… Я ж ніколи не казав їй свого імені.
Люсь вагалася, намагаючись підібрати слова, з почервонілими щоками.
«Якщо чесно, я знаю тебе вже давно…»
«Це погано.»
Не цей вступ, стоп…!
Ця незручна атмосфера. Романтичний настрій. І настрій, в якому зізнання без контексту не виглядало б недоречним.
З моменту, як Люсь зізнається в почуттях, вона швидко стає одержимою. Це той випадок, коли саме факт зізнання робить почуття сильнішими.
Але… ще зарано.
Невже моє обличчя подобається Люсь більше, ніж Іанове? Чи тому симпатія зростає набагато швидше, ніж в оригінальній грі?
«Нещодавно я випадково тебе побачила, і відтоді спостерігаю. І весь час думаю: чому ти так сильно тренуєшся…?»
Люсь говорила спокійним, ледь чутним шепотом.
Звичайно, вона мусить бути зацікавлена. Коли я був Грьоонгом — я демонстрував величезну силу. Було нелогічно бачити, як такий хлопець тренується до смерті, і це, мабуть, здавалося їй дивним.
«Інші студенти теж старанно тренуються.»
«Вони не доводять себе до носових кровотеч щодня, як ти.»
Вона бачила «щодня».
«Тому я спостерігала за тобою й багато думала. Тож, мабуть, я хочу сказати…»
«Ого, що це?!»
Дуже неприродна зміна теми. Я не міг інакше. Я не був готовий почути ці слова.
Голова все ще боліла через ранню появу фінального боса 6 акту, 3 розділа.
Останнє, що мені було потрібно — це ще одна змінна поганого кінця.
«А, це.»
Люсь люб’язно пояснила назви й призначення речей, на які я вказував.
Кожного разу я вказував на якийсь буденний предмет і вигукував: «Вау, це неймовірно! Що це?» — і ставив запитання.
«Що це? Виглядає розкішно.»
«Шахівниця. Мені колись подарували.»
«А це що? Гарний дизайн.»
«Це церемоніальний ніж моєї родини. Він був у багажі, коли я приїхала до академії, тож поки лишила тут.»
«А це що? Красиво.»
«Це гримуар, який мені подарувала особлива для мене людина. Зроблений зі шкіри людини.»
«А це що? Миленьке.»
«Це проклята лялька, яку використовують у чорній магії. Кажуть, якщо покласти сюди волосся людини й вколоти голкою — та людина відчуватиме біль. Мабуть, забобони, але хочеш спробувати?»
Не помітив, як Люсь водила мене по кімнаті, показуючи й пояснюючи всілякі буденні речі.
«О, тут стільки книг.»
«До них не можна торкатися.»
Коли я сказав це, дивлячись на книжкову шафу, голос Люсь, який був м’яким, наче місячне світло, став холодним.
На мить я відчув вбивчу ауру. Я швидко відвернувся від шафи. Так, звичайно, тому що злякався.
На полицях стояли речі, яких їй було соромно мені показувати. Нічого особливого — просто книги з назвами на кшталт «Як заводити друзів», «Що таке дружба», «Як відкритися іншим».
…Ти дійсно вирішила відкрити своє серце.
«Але ти впевнена, що можна так ходити?»
«Я в порядку, завдяки тобі.»
Я вже якийсь час ходив по кімнаті з рушником на лобі.
Голова трохи крутилася, але не настільки, щоб це було помітно.
«Це…?»
Знову мало не запитав рефлекторно: «Що це?»
Мій погляд привернула маленька циліндрична коробочка. Вона стояла на столі, купаючись у світлі лампи, демонструючи колір чорного перламутру.
Люсь стояла поруч і примружила очі. Ніби кажучи: не запитуй, що це.
Запала тиша, і я вже збирався вдавати, що нічого не бачив.
«Ісаак.»
Люсь заговорила м’яким, майже спокусливим голосом, ніби затягуючи мене.
«Як ти думаєш, чи всі Відьми Лиха — погані?»
…Навіщо раптом створювати такий настрій таким запитанням?
«Чому питаєш?»
«Просто… раптом захотілося спитати.»
Люсь дивилася на маленьку чорну циліндричну коробочку, а потім тихо опустила голову.
Відьма Лиха.
Так історія називала найогидніших відьом — тих, хто мав природний магічний талант і скоював нелюдські злочини проти людства.
Вони чинили неописанні жорстокості, тож будь-хто вважав їх «поганими» істотами — це було природно.
Але мені не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, чому Люсь ставить це питання.
У тій чорній коробочці лежали очні яблука Люсь. Відьма Лиха вирвала очі Люсь, зберегла їх і віддала їй. Люсь тримала коробочку на столі, бо хотіла пам’ятати ту відьму щохвилини.
Нинішні очі Люсь були пересаджені тією Відьмою Лиха, і цей начебто жорстокий вчинок був зроблений, щоб врятувати життя Люсь.
До речі, саме тому її зір був надлюдським.
«…Ні.»
Я похитав головою й відповів байдуже.
Бо я бачив усі історії в ❰Магічній Лицарці Мархен❱.
Я знав, якою людиною була «Велика Відьма Небесного Гніву» — та Відьма Лиха, за якою так сумувала Люсь.
Незважаючи на несправедливу славу Відьми Лиха, яка заманила багатьох дітей до кондитерської й жорстоко вбила їх, вона була тією, хто пожертвувала всім заради дітей.
Хоча я знав, що не варто використовувати свої знання як перевагу для підвищення симпатії Люсь, я не хотів заперечувати людину, за якою вона так сумувала.
«Я не думаю, що вони всі погані.»
Люсь здивовано похитала головою.
«Але це може бути історія, вигадана людьми. Я ж ніколи не бачив Відьму Лиха на власні очі. Як я можу бути впевнений?»
Люсь дивилася в мій бік широко розплющеними очима, очевидно здивована моєю відповіддю.
Я навмисне вдавав, що не бачу, й дивився на інші речі.
«Так, ти правий.»
Голос Люсь став трохи плаксивим, відчувалася глибока втрата.
Велика Відьма Небесного Гніву була дуже дорогою людиною для Люсь, поряд із її рідним братом.
Але відьму несправедливо звинуватили в тому, що вона принесла в жертву багатьох дітей Міфологічному Магічному Звіру, і її принесли в жертву на очах у Люсь.
Люди й країна звалили на Велику Відьму Небесного Гніву всі свої гріхи.
Того дня Люсь розпалася. Вона закрила своє серце для людей. Світ, який вона намагалася бачити прекрасним навіть після того, як її покинули біологічні батьки, так жорстоко відкрився десятирічній дівчинці.
「………」
Запала незручна тиша. Невже я зробив ситуацію дивною…
Ні, що робити з її схлипуванням? Як реагувати на те, що вона стримує сльози?
«Ах, раптом голова заболіла…»
Нічого не поробиш. Просто прикинуся, що болить. Насправді болить, але треба зіграти, ніби ще сильніше.
Я граціозно, але природно похитнувся й попрямував до ліжка. Навіть на мою думку — блискучий жест.
Сівши на ліжко, я закинув голову назад і притиснув рушник до лоба.
«Тобі погано?»
«Голова паморочиться… Мабуть, перестарався.»
«Лягай. Ох, я принесу теплого супу.»
Я не був голодний, але кивнув, бо хотів виграти трохи часу на роздуми.
Люсь на мить подивилася на мене зі стурбованістю, перш ніж піти на кухню.
Раптом вона висунула голову з-за рогу й подивилася на мене.
«Ісаак.»
«Га.»
«Я хочу бути твоєю подругою.»
«…Га?»
Що?
Почувши слова з легким відтінком збентеження, я знову подивився прямо.
Люсь дивилася на мене з чистою посмішкою на обличчі. Незабаром, ніби засоромившись, вона почервоніла, почухала щоку й відвела погляд.
«Подругою…?»
Це було спантеличуюче.
У ❰Магічній Лицарці Мархен❱ не було опції «бути друзями» з Люсь. Її симпатія від початку до кінця означала лише «романтичне кохання».
«К-коли я побачила, як ти так старанно тренуєшся, подумала, що хочу бути твоєю подругою.»
«Га?»
Якщо подумати — хіба вона не казала, що спостерігає за моїми тренуваннями щодня? Це ж не обов’язково означає, що вона зрозуміла, що я — Грьоонг, правда? Вона також не згадувала про Грьоонга.
Так, це окреме питання.
Люсь просто випадково натрапила на мене, була вражена тим, як я тренуюся, доводячи себе до носових кровотеч, і почала відчувати дружні почуття…
Я не знав, яка психологічна зміна призвела до цього, але це просто означало прийняти її слова такими, якими вони є.
Насправді я мав би запідозрити щось, побачивши на полиці Люсь цілу купу книг із назвами на кшталт «Дружба».
Тому вона…
«Вона не знає, що я — Грьоонг, і просто хотіла бути моєю подругою?»
Мені здавалося, ніби мене сильно вдарили по потилиці. Це було схоже на відчуття зради.
Я сам пройшов через усілякі думки й емоції… Мені стало соромно.
Ще не можна розслаблятися, але бути друзями — не так уже й погано.
«Буде нормально.»
Спочатку я неохоче ставився до ідеї дружити з кимось на кшталт Каї Астреан.
Але після того, як подружився з Емі Холловей і компанією Матео, я подумав і зрозумів, що можна мати дещо обмежений підхід до дружби.
Коли я зустрічаю Каю — я привертаю увагу, тож ми бачимося в непомітних місцях, хоча останнім часом рідко перетинаємося.
У будь-якому разі, я був відкритий до таких стосунків.
Я відставив рушник, яким притискав лоб, виліз із ліжка й підійшов до Люсь.
Мій другий улюблений персонаж у ❰Магічній Лицарці Мархен❱ — Люсь Елтанія.
Я яскраво посміхнувся їй і простягнув праву руку.
«Звичайно.»
Очі Люсь заіскрилися життям, а її рожевато-золоте волосся злегка піднялося, наче від статичної електрики.
Вона намагалася зберегти спокій, не даючи кутикам губ піднятися.
Вона взяла мою простягнуту руку.
Бути друзями. Для мене це не було чимось великим; просто потрібно прийняти, коли просять.
Але для когось на кшталт Люсь це, мабуть, було дуже важко.
Вона роками будувала стіни між собою й іншими, можливо, мала невизначений страх перед тим, що означає мати друга.
Мабуть, вона намагалася зрозуміти концепцію дружби, прочитавши безліч книг на цю тему, і навіть у її останніх словах було багато тривог і переживань.
У грі ❰Магічна Лицарка Мархен❱, коли я говорив з NPC, що блукали навколо, діалог Люсь завжди був «……». Вона завжди ходила сама, їла сама, вчилася сама. Так вона провела весь перший семестр першокурсниці.
Але були моменти, коли й вона сміялася разом з іншими. Якою б скептичною вона не була до людства, якою б не була пораненою — її справжні почуття відрізнялися від зовнішньої поведінки.
Тріск каміна тривав довго, наче відгомін. Після того, що здавалося вічністю, я порушив тишу.
«Але ти надто помітна, і це трохи перевантажує мене. Тож просто тому, що ми друзі, не означає, що ми завжди маємо тусуватися разом, знаєш?»
«Ух, ну…»
Голос Люсь трохи затремтів. Вона навіть не могла дивитися мені в очі. Чи це була правильна відповідь? Чи вона взагалі почула, що я сказав?
Ну, мабуть, почула.
«У будь-якому разі, мені, мабуть, пора йти.»
«Люсь не зрозуміла, що я — Грьоонг». Тепер, коли я це знав, у мене не було причин залишатися тут довше. Навіть якщо болить — доведеться стерпіти. Навіть якщо я скажу, що буду відпочивати, я не можу вічно залишатися в жіночому гуртожитку.
«Ох, було б добре, якби ти спершу з’їв суп…»
«Все гаразд. Дякую за турботу. О, у тебе бува немає плаща чи чогось подібного?»
«Плащ? Так, є, а що?»
Люсь дала мені чорний плащ, і я накинув його на голову й тіло, наче хіджаб.
«Еден.»
Кююююю─.
[Ккуунг!]
Світло-коричнева мана зібралася прямо поруч зі мною й прийняла форму маленького фамільяра-голема «Еден».
Він приземлився на підлогу, радісно вигукуючи миле «кю».
«Люсь, я пішов.»
«А, так…»
Ми з Еденом підійшли до вікна, і коли наблизилися — перед очима з’явився краєвид на висоті четвертого поверху. Страшно, але іншого способу втекти не було.
«Еден, створи камені, щоб приземлитися. Зроби їх у формі сходів.»
[Добре!]
「Генерація Льоду (Елемент Льоду, ★1)」 「Генерація Каменю (Елемент Каменю, ★1)」
Шарарарак─
Ддддддд─
Я створив грубі льодові сходи від вікна до землі, камені Едена виринули вгору, створюючи імпровізовані сходинки.
«Люсь, побачимося завтра!»
Я помахав Люсь, перш ніж перелізти через край вікна.
Раптом очі Люсь розширилися. Невже я попрощався якось дивно? Ну, мабуть, я виглядав дивно з плащем на голові, наче в хіджабі.
Еден одразу вистрибнув з вікна, і я почав спускатися сходами.
«Кяаа! Чоловік!»
«Збоченець! Тут збоченець!»
Чорт, найгірші побоювання справдилися.
Я розвіяв Едена й поспішно втік від Чарльз-холу.
Люсь довго стояла нерухомо після того, як Ісаак пішов.
Вікно було відчинене, і прохолодний нічний вітерець ніжно колихав штори.
«Завтра…»
Прощаня Ісаака кружляли в голові Люсь, наче теплий спогад.
Це було прощання між людьми з близькими стосунками, які чекають наступної зустрічі.
«Кяа─! Ловіть збоченця!»
«Стій, сталкер!!»
Гуркіт─!
Квагуагванг─!
Губи Люсь скривилися в усмішку.
Вона навіть не чула галасу за вікном — відчувала хвилювання, ніби її тіло ширяє в небі.
«Так, побачимося завтра.»
Голос, що висловлював її найпотаємніші думки, розтанув у нічному вітрі.
За вікном сяюче місячне світло цієї ночі здавалося особливо яскравим.