Минуло три дні відтоді, як я переродилася в Мейн. Ці дні були дуже напруженими, і мені випала нагода пережити кілька серйозних боїв. Їх важко пригадати без сліз.
По-перше, я вилізла з ліжка і пішла оглядати будинок у пошуках книг, але мама знайшла мене й змусила повернутися. Вона дуже розізлилась. Я намагалася втекти кілька разів, але всі мої спроби закінчувалися невдачею. Кожного разу. Дійшло до того, що мама повертала мене в ліжко весь час, коли тільки помічила мене, за винятком виправлення потреб.
Врешті-решт у мене не залишилося шансів на пошук книг. Хоча відвідування туалету стало останнім об’єктом моєї свободи, все ж це перетворилося на ще одну жахливу боротьбу. "Туалетом" в цьому будинку називається нічний горщик у кутку спальні.
Ще гірше те, що Мейн не вміла ходити на горщик сам до цього моменту, тому мені доводиться регулювати потреби доти, доки хтось із членів сім'ї уважно спостерігає за процесом. Хоч би скільки я кричала, що можу впоратися сама, щоб на мене не потрібно дивитися, нікому не було діла. З часом на мене почали злитися і кричати у відповідь, що ж їм робити, якщо я раптом опишу все навколо.
Тепер я плачу кожного разу, коли мені потрібно в туалет. Я не очікувала, що в цій ситуації зможу ще більше принизити мене, але нещодавно Тулі похвалила мої зусилля:
- Вау, Мейн! У тебе тепер дійсно добре виходить. Зовсім скоро ти і сама ходитимеш в туалет без чиєїсь допомоги.
Я можу зрозуміти її захоплення успіхами молодшої сестрички, радість, що я розбуджу на очах; але моя гордість, гідність і почуття власної гідності розвалилися в марноті. І хоча багато проблем навколо цієї теми вже не було, моя сім’я користувалась нічними горщиками замість туалету. Неймовірно.
Переїзд також був для мене справжнім випробуванням. Я намагалася одягатися сама, але мій батько, якого я майже не знаю, вирішив взяти на себе всю відповідальність за процес, і сам роздягав і одягав мене. Мені було так соромно і неприємно, що я розплакалася, наполягаючи на тому, щоб сама давати собі раду, але він вважав мене за потрібне. Просто немислимо.
Мій справжній тато помер, коли я була дуже маленькою, так що я дуже слабо розумію, як треба взаємодіяти з батьками. Пам’ятаю, як Мейн прищепила мені те, що я люблю цього батька. Але в ньому бачила лише грубого, накачаного і мускулистого хлопця. Він був дуже сильним, тому що працював солдатом, і будь-який опір обмежувався лише його волею.
Всього три дні постійної програші сім’ї і невдалих спроб захистити свою гідність стримували моє маленьке дівча почуття сорому та невирішених шрамів.
Я лише маленька дівчинка. Моя сім'я повинна, зобов'язана дбати про мене. У цьому світі все просто так і працює. ... Якщо я не почну так думати, то просто помру. Я більше не можу, я не витримую цих знущань, вони відбуваються щодня! Це життя для мене занадто! Як би то не було, саме так я і кричу в своїй голові, хоча це ніякі обставини не виправити. Навіть якщо я втечу з цього будинку, така слабка, хвора дівчинка як я просто нічого не зможе зробити сама. Втеча призведе до того, що я буду бігати безлюдними вулицями в пошуках душу, спати у смітнику і з повним жахом криками лякатися раптового дощу, а одного дня раптово помру болісною та жалюгідною смертю від голоду в будь-якому канаві.
Взагалі, здається, що в моєму житті є розчарування. Але це не зовсім правда. У мене були і свої маленькі перемоги. Наприклад, коли я більше не могла терпіти бруду на своєму тілі і постійно ховалася, то попросила Тулі терти моє тіло теплим шматком одягу з дня в день. Якщо мене все одно збираються роздягати і одягати проти моєї волі, чому я не можу дозволити їй заодно і трохи помити мене? Я вже перейшла ту межу сорому і сором'язливості, коли мені було не все одно, заради хоча б якогось комфорту.
Не знаю, чи є в цьому світі щось, що забороняє терти тіла один одного вважається це неправильно або ні, але Тулі на мене дуже дивно дивиться кожен раз, коли все-таки мене трет. Нарешті я відчувала себе чудово. У перший день з мене сходило дуже багато бруду, але останнім часом, здається, я вже стала більш-менш чистою. Чого не скажеш про голову, вона шаленіла. Я знаю, що ні у нас, ні в кого іншого у світі можливо немає шампуню, але мені б так хотілося його хоч трохи.
А ще мені вдалося дістати дещо дуже важливе в такі важкі часи: паличка для волосся! Тепер вони не лізуть всюди і не заважають мені. Я попросила Тулі знайти для мене якусь дерев'яну палицю, щоб мати можливість якось збирати свої довгі прямі волосся в подоби пучка. І вона вирізала для мене таку з дерева.
Насправді, спочатку я знайшла ляльку своєї старшої сестрички і запитала її, чи не буде вона проти, якщо я відірву їй ногу, але вона дуже розплакалася. Мені досі її шкода. Ця лялечка багато значила для Тулі, адже батько сам вирізав їй тіло з дерева, а мама пошила гарний одяг своїми руками, але як на мене, це була просто дешева іграшка, яка не представляє себе нічого особливого. Я б і не подумала, що вона комусь може бути важливою.
Як би там не було, тепер я змогла скрутити своє волосся у високий пучок, але сестра сказала, що таку зачіску можуть носити тільки дорослі, так що довелося розпустити половину волосини.
Цей світ має зовсім іншу культуру, цілком свою власну.
Я застрягла в максмачно принизливому становищі. Єдине, що мені залишилося робити - стати з колін, взяти себе в руки і почати змінювати світ навколо себе на краще наскільки це можливо. Врешті-решт, мені потрібні книги.
Попервах на шляху до поліпшення мого життя думаю залишається роздягти книги. З ними я не проти провести все своє життя в ліжку. Може я і з більш складними аспектами життя впоралася б краще. Ні, не просто справилася б... Я що завгодно витримую, переживу і виживу де завгодно, тільки б у мене були книги.
Тому рішення дослідити власний дім було прийнято відразу. Хоч би які кошти довелося використовувати, з якими жахливими перешкодами доведеться зіткнутися, я повинна зробити все необхідне для досягнення мети.
Я не читала книжки вже надто довго, боюся що незабаром почнуться жахливі симптоми. Хто знає, може вже завтра відмова від книг приведе до того, що я почну кататися по підлозі, волати і кричати: "Книги! Дайте мені книжки, а-а-ак!"
- Мейн, ти заснула?
Тулі заглянула в кімнату, просунувши тільки голову у двері. Вона задоволена кивком.
Протягом останніх трьох днів я постійно вилазила з ліжка відразу після пробудження і йшла на пошуки книг, так що мама та сестра - а саме вони піклуються про мене і повинні стежити за моїми діями - тепер завжди були насторожі.
Тулі зовсім недавно підвищили до статусу моєї сестри, так що вона відчайдушно намагається виконувати свої обов’язки утримати мене в ліжку поки мами немає вдома. Моє маленьке тельце просто не здатне перемогти її, як сильно я намагалася вибратися на волю і втекти.
- Одного разу я тебе тут буду "правити".
- Що таке, Мейн?
- М-м... Просто кажу, що не можу дочекатися, коли вже виросту.
Тулі і правда не помітила справжнього посила моїх слів, а ледь заздривши мою солодку усмішку, сама відповіла мені:
- Коли твоя хвороба відступить, ти станеш набагато більше і сильніше, ніж зараз. Ти постійно хворієш, мало їси, така маленька, що людям завжди здається, ніби тобі роки три, хоча вже п'ять виконалося.
- А наскільки ти доросла?
- Мені шість, але навколо нас постійно думають, що сім або вісім, так що я розбуду добре.
Я народилася всього на рік пізніше, але між нами така велика різниця? Я думаю, що мої плани буде виконатися набагато складніше, ніж я планувала. Але я не готова здаватися. У цьому будинку ще має відбутися прибирання генерала, мені потрібно дістати добру їжу і стати здоровіше якомога швидше.
- Мама пішла на роботу, так що я піду посуд помою. Ти тільки не вставай з ліжка, добре? Ні за що не вставай. Ти ні в якому разі не одужаєш, якщо добре спатимеш, а значить і не виростеш.
Я прикидалася спокійною і слухняною весь сьогоднішній день, щоб присипити пильність Тулі, терпеливо чекаючи на можливість покинути її в ліжку, потрібно лише щоб сестра пішла кудись.
- Ну добре, я пішла. Поводься добре, поки мене немає.
- Ла-а добре, - я відповіла, що хотіла почути Тулі, і вона тут же зачинила двері в спальню.
Ха. А-ха-Ха-хо!. Ну що ж, тепер залишається тільки поквапитися і втекти.
Я тихенько дочекалася, поки сестра збере посуд у кошик і візьме його назовні. Не знаю, де вона її миє, але цією справою вона точно буде зайнята десь півгодини. У нашому домі не було води, тому я думаю, що десь ззовні була загальна вода для всіх. Тулі клацнула замком, а після були чутні кроки по сходах.
Гаразд, настав час полювання... Тулі вже достатньо доросла, щоб мати хоча б якісь книжки, може з картинками, десь вони точно лежать. Я знайду книги якомога швидше, як тільки почну шукати, це моя мета номер один. Не може такого бути, щоб у всіх будинку жодної книги не було, точно десь є. Мабуть, я не зможу їх читати, бо не знаю, як виглядають їхні символи та літери. Але зрозуміти що відбувається за картинками, а там вже розберемося значення їхніх слів.
Кроки Тулі більше не чути, так що я обережно вилізла з ліжка. Коли я дочекалася підлоги, то не могла стримати сліз: поверхня шкіри, ноги і багно, ковтки та крихти, а відчуття від цього просто огидне. Члени моєї сім’ї ходять по будинку в обмозненому взуття, розносячися скрізь весь цей бруд, а я торкаюся до неї голою ногою. У мене були дерев’яні тапочки, які служили домашнім взуттям. Однак Тулі добре їх забрала, щоб я нікуди не ходила. Вибору немає.
Гаразд, знайти книги важливіше моїх ніг зараз... Подумаю про те як їх відмити пізніше.
Під ліжком, в якому я весь цей час знаходилася як затискач через невмоливу і безжалісну гарячку, лежали кошики з дитячими іграшками з палиць та соломи, але книг тут не видно.
"Ех, покайся вони прямо тут, життя стало б казкою..."
Від дотику ніг до підлоги мене пробирають при кожному кроці. Всі члени моєї сім'ї ходять по будинку в вуличному взуття, так що скаржитися на брудні підлоги просто безглуздо - ніхто для мене нічого не зробить і спосіб життя ніхто не змінить. Але втриматися все-таки дуже складно.
- А може мені хто-небудь мітлу принести? Або ганчірку? Пожа-алуйста!
Звичайно, ніхто мені не відповів. Ні мітла, ні гапка в моїх ногах магічним чином теж не опинилися.
"Аргх-х ... У мене вже з самого початку проблеми?"
Найбільшою перешкодою на шляху до повноцінного вивчення будинку для мене в даний момент є двері у спальню. Якщо я максимально витягнуся у весь свій зріст, може бути зможу дістати до дверейної ручки, але це виявилося важче, ніж я думала. Я оглянулася навколо, може щось допоможе мені стати вищим. У кутку кімнати стояла коробка з моїм одягом. Эх... Коли я була Урано, мені було важко перетягувати такі коробки. Але зараз я не маю достатньо сил, щоб зсунути її з місця. Мої маленькі ручки ні на що не придатні... Може бути, що підкинути цей кошик іграшками з під ліжка. Я досить мало вешу, хоча попереджаю, що все одно піді мною зламається.
"Мені швидше потрібно вирости. Я так багато речей не можу робити, поки перебуваю в цьому тілі"
Обміркувавши, що ж я все-таки можу змінити, мій вибір впав на велику батьківську ковдру. Я не збираюся класти свою ковдру на цю брудну підлогу, але якщо взяти до уваги, в якій багнюці живуть мої батьки, думаю, їм зовсім не буде боляче. Итак... Я вибачаюся за це наперед, мамо. І батько, ти теж мене якщо що вибач! Навіть якщо пізніше на мене покриють книги, вони все одно коштують того, а я хочу за них піти. Безумовно.
У-уф, важке. Все ж я залізла на цю здорову ковдру і змогла дістати до ручки, натискаючи її вагою всього тіла. Двері відчинилися зі скрипом. На мене.
- Що?
Я всім своїм вагою давила на дверну ручку, і коли вона почала відкриватися в мою сторону, я спробувала ухилитися, але було вже пізно, та я вдарилась головою об двері. Коли я впала, мені пощастило більше, тому що я практично скочувалась по ковдри до підлоги і не було боляче, тільки дуже голосно.
- У-ух...
Я встала, тримаючи голову, і побачила, що принаймні двері тепер відчинені. Головний біль - жертва заради благородної мети.
У відкриту щілину було легко пробратися. Я відчинила двері поширі, зрушивши ковдру по підлозі далі. Тому стать стала чистішою в деяких місцях. Але я вдаватиму, що нічого не сталося. У мене в планах не було забруднити ковдру настільки сильно ... Вибачте, батьки. Мені справді шкода.
- О, це кухня.
Нарешті я вийшла зі спальні і побачила решту будинку. Кухня не була настільки гарною, щоб це і правда кухонею можна було назвати. Це радше місце в будинку, де готувати краще, але якщо вже буде вибір, на ньому готувати не захоче.
Тут стояв маленький столик, по центру кімнати ще два трьохногих табурета і довга коробка, імовірно теж використовуються як сидіння. Правіше стояв шафа з ручкою, напевно там тарілки і ложки всякі. У найближчу до спальні двері вколочені цвяхами, на них висять металеві каструлі, сковорідки та половинки. Тут стоїть і піч, яку використовують замість плити. Між двома стінами натягнута дротом, а на ній висять різні брудні ганчірки. Вони настільки брудні, що якщо доторкнутися ними до будь-якої поверхні - вона стане тільки брудніше, я впевнена.
"Фу-у. Тепер я знаю, чому неможливо одужати."
На відміну від пічки кутку стояв великий глек з водою і щось схоже на раковину. Як і очікувалось, тут немає ніякого водопроводу. Після опису кухні я помітила великий кошик з овочами. Картопля, цибулю, якісь інші, незнайомі мені продукти. Можливо, навіть картоплина — це не картопля, а інший овоч з цього світу.
"Хм... Там є дещо. Схоже на авокадо. Може, я можу вичавити з нього масло?"
Цей фрукт відразу потрапив мені на очі, і я цілком можу отримати з нього олію. А якщо роздобути олію, то може бути проблема зудрищої голови.
Мама з мого колишнього життя, ще коли я була Урано, мала звичку зацілюватися на якусь одну річ, і постійно їх міняла. Я б назвала її "природною до безособовості". Вона могла зробити що завгодно центральним предметом свого життя: телевізійні шоу про те, як правильно збирати гроші, журнальні статті про виживання в лісі, іноземні заняття у культурному центрі, і ще багато чого він змогла спробувати. Мені постійно доводилося слухати її розповіді про нове захоплення, таким чином вона намагалася відволікти мене від книг, хотіла, щоб я зацікавилася чимось ще. Але можливо, вона просто хотіла займатися чимось цікавим для неї разом зі мною. У мене не було вибору, і тепер я знаю, як зробити шампунь своїми руками.
Дякую тобі, мамо. Сподіваюся, я виживу тут. Захопившись цими знахідками, я знову оглянула кімнату і побачила ще два двері, які не ведуть до спальні.
"Ем-м. Праворуч чи ліворуч? Де ж мій приз? "
На кухні явно не було книжкових полиць. Одна з дверей трохи відкрита, так що я штовхнула її з усієї сили.
"О, це ж кладовища. Не те, що мені потрібно."
Скрізь в цій кімнаті лежали речі, передбачення яким я слабо можу уявити. Тут висіли полиці, але на них робився справжній бардак, і навряд чи в ньому можна знайти книги. З цією кімнатою покінчено, тепер я спробую відкрити інші двері. Я розчула її, і це заглушило звук. Значить, двері зачинені на якийсь замок. Кілька хвилин я намагалася штовхати та тягнути її, але це не завершилося.
"Постій-но... Це що, двері, які закрила Тулі? Двері, які ведуть на вулицю?"
Тобто в цьому будинку немає ні туалету, ні ванної, і відповідно ніяких книжок. Та тут немає нічого. Куди не подивися, тут більше немає кімнат.
Мені здається Бог ненавидить мене. Це такий поганий жарт? Я попросила про переродження, щоб продовжити читати книжки навіть після своєї смерті. Я зовсім не просила переміщати мене в інший світ з моїми японськими спогадами, змушуючи виживати у будинку без туалету, без ванни і водопроводу. І без книжок! Я очікувала як мінімум реставрації у світі, довала наповненим книгами.
"Може, вони просто занадто дорогі для моєї сім'ї?"
Я знаю, що книжки завжди були дорогими і навіть виготовляли друкарські верстати, які додавали їх у великі розміри. Тільки двіряни або дуже багаті люди взагалі читали в своєму житті щось. І цей світ явно не схожий на той, де сусід може подарувати вашій дитині книжку з малюнками на день народження.
"Добре, я пошукаю хоча б літери для початку."
Мені не обов'язково потрібні книжки, щоб почати вивчати нову мову. Написи, газети, календарі, інструкції, і подібні речі підіймуть мені, головне щоб на них були якісь літери.
"Нічого немає ... Тут взагалі немає букв. Жодної літери!"
Я обійшла кожну кімнату, оглядаючи будь-які полиці, які бачила. Я не можу знайти жодної книги, я не бачу жодного слова, навіть букви. Серце почало стукати як скажене. Мені здавалося, що я знову стала радіти і почала плакати.
Так, я люблю книги. Я одержима книжками. І з цим нічого не можна зробити. Моєю мрією було померти під завалом книг - і вона збулася. Я лише попросила про переродження, щоб читати після смерті і дякувати Богові за те, що він дозволив мені знову жити. Але тут немає книжок! Тут навіть немає букв. Або папери. Чи зможу я вижити в такому місці? І чи є взагалі сенс так жити.
По щоках почали стікати сльози вже струмками. Я не могла уявити світ без книжок. Це просто незбагненно для мене. І я опинилася саме в такому світі. Я не можу придумати жодної причини жити як Мейн, всередині мене суцільна порожнеча. Я не можу перестати плакати.
- Мейн, чому ти не в ліжку? І не ходи по підлозі без взуття!
Тулі повернулася додому і, побачивши мене на кухонній підлозі, закричала у люті, випалюючи мене своїми блакитними очима.
- Тулі, тут є де-небудь "книги"?
- Що сталося, з тобою все в порядку?
- Тулі, мені потрібні "книги". Я хочу читати "книги". Я дуже сильно хотіла почитати, але не знайшла жодної "книги" в цьому будинку...
Тулі зовсім не зрозуміла, про що я говорю. Вона звикла до життя в цьому світі, вона ніколи не читала книги. Їй не зрозуміти, скільки я їй поясню.
Чи є тут взагалі хоч хтось, хто може зрозуміти мене? Хто-небудь, хто знає, де зберігаються книги і як їх дістати. Хто завгодно, будь ласка... Допоможіть мені...