Дослідження міста
Вчора я плакала, плакала і плакала. Коли мої батьки покликали мене вечеряти, і навіть коли вони роздратувалися на мене через брудну постільну білизну, я могла тільки ще сильніше ридати у відповідь. Сьогодні вранці мої очі опухли і почервонів від довгих риданів, а голова розкололася. Мій жар, однак, повністю спав, і в тілі більше не відчувалися млявість та тягар. Здається, що плач допоміг мені позбутися негативного складу розуму.
Після сніданку з сім'єю мама попіклувалася про мою опухшому обличчі.
— О, жара більше немає.
Все ще холодними від води руками вона торгувала мій лоб, а потім потирала кутки моїх очей. Холод від її дотиків був чудовим.
— Скажи, Мейн, якщо ти добре почуваєшся, чи не хочеш допомогти з покупками?
- Що? Мамо, а як же робота? Жар тільки спав... Чи все буде гаразд, якщо ти не підеш на роботу?
Хіба раніше вона не говорила щось на зразок... « У лавці крадійа неймовірно багато роботи, тому я не можу звільнитися від неї хоч у Мейн і гарячка?» Вона жінка, яка працює! Чи все буде гаразд?
Вона дивилася на мене, в цікавості нахилялася голову на бік, а потім сумно опустила погляд.
— Торі майже завжди піклується про тебе. Ось я і подумала, що нечесно не дозволяти їй розслабитися хоча б трохи ... Але вчора, коли ти плакала і плакала, Торі хвилювалася. Вона сказала, що думала, ніби ти почала плакати через почуття самотності, так що вона знайшла вихід і попросила наших сусідів допомогти мені звільнити трохи часу.
На цих словах у мене перехопило дихання. Я, дівчина, яка дожила до двадцяти двох років і провела весь день слізьми, навіть не бажаючи подумати про те, що будуть відчувати інші. Мені було так соромно, що я хотіла викопати себе в ній. Тепер, коли я повністю заспокоїлась, то була дуже збентежена.
— П... п... Вибач...
- Не вибачайся, Мейн. Хвороба кожного може змусити відчувати себе безпомічним.
Мама ніжно погладила мене по голові, щоб заспокоїти. Її ввічливість тільки змушувала почуття провини тиснути на мене сильніше.
Мені дуже шкода. Я плакала в розпачі від усвідомлення того, що тут не було книг, а зовсім не через самотність і твою відсутність. Йти на пошуки книг відразу після того, як Торі покинула будинок... Не знаю, про що я думала. Мені справді шкода.
- Торі йде з усіма до лісу, але я не хочу, щоб ти працювала відразу після одужання. Як щодо піти зі мною і щось купити?
— Да!
— О! А ти швидко повеселіла!
Моя мама з радістю усміхнулася, мабуть, думаючи, що мені дуже приємно проводити час з нею.
Я дуже усміхнулась.
— Це буде весело!
Мама виглядала такою щасливою, що я могла цього і не казати, але справжньою причиною зміни мого настрою було розуміння того, як якщо я вийду назовні, то можливо зможу знайти щось почитати. Якщо я піду за покупками, то можу навіть вмовити маму купити мені книжку! Вона не мусить бути товстою. Зараз я хотіла тільки щось, що допоможе мені навчитися писати. Робоча тетрадь або щось подібне, призначене для дітей, було б тим, що треба. Може, навіть таблиця з усіма літерами!
Я впевнена, що якщо я усміхнуся і скажу щось на зразок: « З книгою мені не буде самотньо! Я буду гарною дівчинкою, сидіти вдома і допомагати в хатніх справах". Хе-хе-хе. Це буде весело.
— Мам, я йду геть. Торі вийшла зі спальні з широкою посмішкою на обличчі. Оскільки мама сьогодні не працювала, Торі, яка зазвичай доглядала за мною, також могла відпочити.
— Добре, йди на зустріч з іншими. Обережно там!
— Да, мам!
Торі закинула великий плетений кошик собі за спину як рюкзак і пішла пружинистою ходою. Вона поводилася так, ніби йшла пограти з друзями, але насправді це була ще одна робота. Вона йшла збирати дрова! А разом з тим треба було шукати горіхи, ягоди та гриби, щоб принести їх із собою. Торі залежало від того, чи буде наша їжа в найближчому майбутньому смачна або прісна.
Удачі, Торі! Додай гостроти в моє життя!
Діти у цьому світі дуже рано починали допомагати по господарству. Схоже, тут не було шкіл, на додаток до всього, чого тут немає. Зрештою, я не могла знайти в моїх спогадах нічого, що нагадувало б школу. Торі почала підростати, так що могла починати працювати як підмайстер.
Якщо зможу, то буду підмайстром у бібліотеку або навіть в книжкову крамницю. Сьогодні буде просто ідеальний день, щоб зібрати трохи інформації поки ми ходимо. Я виясню, де книжна лавка, потім подружюся з продавцем і врешті стану підмайстром. Ей, цілком природно захоплюватись винахідливістю маленької дівчинки, хе-хе.
- Отже, Мейн, ми можемо йти?
Відколи я стала Мейн, це буде перший раз, коли я вийду з дому! Уперше я одягнув свій одяг, а не піжаму. Вона була не тільки дешевою і поношеною, але й щільною, а я була закута в величезну кількість її же шарів. Я була такою легкою, що їй було важко рухатися! Схоже, на вулиці було холодно.
Я дісталася до маминої руки і пішла за нею назовні, вперше.
Холодно!
Тесно!
Смердить!
Всі будинки були зроблені з каменю, і здавалося, що їхні стіни висмоктують все тепло. Незважаючи на кількість одягу, крижане повітря відразу проковтнулося всередину кісток.
Я б все віддала за обігрівувач або щось вовняне, чи навіть за одну з тих хімічних грон. І раз вже я розміталася, я хочу ще й маску на обличчя! Щось, що б отруїло мене від цієї воні і не дало захворіти знову.
За виходом одразу сходи. Я була настільки крутою і вузькою, що моя атлетична здібність трирічної дівчинки жахнулася навіть у тому випадку. Мама потягла мене за руку, і ми почали спускатися, криві дошки скрипіли під нашими ногами, поки ми крокували, ступали та йшли. Приблизно після двох прольотів дерев'яна драбина перетворилася надійною кам"яною сходами в пристойному стані.
Це ж одна будівля... Чому така різниця?
Холод і вонь може і били мені в обличчя, але я нарешті зовні. За моїми розрахунками наш будинок був на п'ятому поверсі цього семиповерхового будинку. Чесно кажучи, з моїм маленьким тілом, слабким тілом і загальним недоліком сили навіть вийти назовні - вже важка праця.
— Ха-а-ах, ха-ак... Мамо, я не можу... дихати... Зачекай!
Ми тільки почали, а я вже задихаюся. Я така слабка, що не уявляю, чи зможу дістатися до пункту призначення без рухнувши посеред вулиці.
— Ми тільки вийшли з дому! Ти в порядку?
— Да, в порядке. Идём.
Мені як мінімум потрібно було з'ясувати, де тут книжна лавка. Перевівши дух, я озиралася. Праворуч від цього будинку було щось на зразок невеликого майданчика навколо громадського колодязя. Біля криниці була вимощена камінь і повна старих дам, які розмовляли під час прання.
— Мамочка, ти вже прала?
— Да! Все вже чисте.
Одяг виглядав трохи брудним, але його прали. Можливо, тут не дуже хороший миючий засіб... Я збираюся подумати і про винаходи мила.
Цей майданчик був оточений високими будівлями, і лише одна дорога вела до решти міста. Ми пройшли вузькою вуличкою, повернули за кут і опинилися на великому головному бульварі.
Вулиці чужі країни...
Незнайоме місто лежить переді мною. В’ючні тварини, нерозбірливі коні або осли, йшли по мощених дорогах і обходили торгові крамнички з обох боків вулиці.
- Мамочка, а в який магазин ми підемо?
- Хм, Mейн, про що ти? Ми підемо на міський ринок. Такі, як ми, не ходять в магазини.
Здається, що учениці на перших поверхах цих будинків зазвичай відвідували людей з грошима і скромними простолюдинами. Натомість щоденні покупки проводилися на міському ринку.
... То це означало, що один з магазинів у цих будівлях - книжкова лавка?
Коли я оглядалася в пошуках знаку книжкової крамниці, то побачила вражаючий будинок, який виглядає як місцевий орієнтир. Це була проста споруда, але її майже білі кам’яні стіни сяяли величчю і притягували погляд.
— О, это замок?
- Це храм. Коли тобі виповниться сім, ти підеш туди на хрещення.
А, церква. Церква, Хм. Мені дійсно не подобається нав’язування релігії. Я б радше хотіла не зв'язуватися з нею, якби тільки могла уникнути її.
Дякую моїй сучасній японській сприйнятливості, я хочу триматися подалі від релігії. Я не впевнена, чи це прийнятне у світі і що стримувала свої заперечення. Натомість я звернула увагу на стіни за храмом.
- Мамо, що це за стіни?
- Це бастіон замку. Лорд цих земель живе там, як і решта знати. Це нас не стосується.
— Хм-м...
Я не могла нічого розгледіти за високими кам'яними стінами, тому звідси це мало походило на замок і більше нагадувало в'язницю. Може, вони збудували це для захисту від зовнішніх атак? З якоїсь причини, коли я думала про замки в європейському стилі, то уявляла їх дійсно розкішними. А хоча, думаю, так виглядав замок, який повинен був бути ще і твердинею.
- А що це там?
- Це зовнішня стіна. Вона захищає цей район. Якщо продовжувати йти цією дорогою, то дійдеш до воріт. Твій тато, напевно, працює зараз там.
—...папочка?
З спогадів Мейн я знала, що мій батько схожий на солдата, але не знала що він охороняє ворота. Крім того, замок був збудований як фортеця і оточений бастіоном та зовнішньою стіною. Тож, чи варто мені думати про це місто? За розміром стін, сусідніх кварталів і природні рухи людей на цій вулиці, цей район не здавався таким вже великим, але порівнювала я його з Токіо або Йокогамою й не знала, чи це порівняння правильне.
А-а-аргх, розмір книжкової крамниці залежав від розміру міста, а у мене навіть не було основи для порівняння! Цей район великий? Маленький? Будь ласка, скажіть мені, про великий вчитель!
— Мэйн, пойдём. Якщо ми не потрапимо на ринок як можна швидше, все хороше розберуть!
— Ладно.
Поки ми йшли, я дуже уважно дивилася, все ще намагаючись знайти хоч якийсь знак книжкової крамниці. Як не дивно, я помітила в магазинах і назвах вулиць малюнки. Тут були дерев’яні таблички з малюнками, металевими знаками із вирізьбленим або вбитий у них зображенням, але я досі не бачила жодного написаного слова. Ці таблички були зроблені, щоб хтось на зразок мене, не вміє читати, міг все відразу зрозуміти, і це полегшало пошук книжкової крамниці, але ... Раптом у мене з'явилася лякаюча думка.
Чи є тут щось у письмовій формі? Не тільки в нашому будинку, але й у цілому районі? А що, коли всі ми маємо низький рівень письменності?.. Може, письмо ще навіть не винайшли?
Радість зникала з мого обличчя, коли я починала розвивати цю ідею. Я ніколи навіть не думала, що писемність може існувати. Якщо її немає, то в кінці кінців і книг просто не існує.
- Мэйн, тут багато людей. Не упадай!
—...да.
Я ледве рухала ноги, намагаючись стримувати свій страх, так що ми опинилися на ринку раніше, ніж я це зрозуміла. Раптом я почула, як гам натовпу підняла голову і побачила шумну площу переповнену телегамі, ларками та скутими довкола людей. Це нагадало мені про натовп японських фестивалів, і я відчула дивну тугу за домом.
Раптом я помітила щось поруч з фруктами, що дало мені надію. Мої очі розширилися, я мимовільно почала посміхатися і дёргалу мамину спідницю, щоб привернути її увагу.
— Мамочка, дивись! Там щось написано!
Дерев’яні таблички, які прикріплені до кожного кошика з товаром і написані на них. Я не могла прочитати їх, тож я не знала букви це чи цифри. Але в одному була впевнена: писемність і правда тут існує. Коли я зрозуміла це, кров прилилася до мого обличчя і зрештою усвідомила, наскільки сильно вона була покарана листом.
— А, це ціна. Так ти можеш дізнатися, скільки тобі потрібно заплатити за покупки.
— Але ж це напис!
Мама, мабуть, не розуміла, чому я раптом стала такою енергійною, але це не мало значення. Поки ми ходили, я просила її читати кожне зібрання і зосередилась настільки сильно, наскільки це можливо, щоб співставити числа та символи.
Чудово, чудово! Вперед, мої синапси!
- Так, тут тридцять?
Після озвучення мені номерів я почала розуміти і читала їх вголос сама собі, а потім дивилася на маму та спостерігала за її реакцією. Схоже, я була права: мама дивилася на мене зверху вниз, моргаючи від подиву.
- Це неймовірно, Мейн, ти хапаєш нальоту!
— Хе-хе...
Тут десять цифр, так що це було схоже на десяткову систему зчислення. Я була дійсно рада, що це не двійкова, а 60-терична система. Тепер, коли я знала які символи позначали цифри, було легше виконувати розрахунки.
що я ступила на стежку вундеркінда? Незважаючи на те, що це означає геніальність в десять років, просто талановитість у п'ятнадцять і постановка звичайної в двадцять ...