Ніч була тиха. Незвично тиха. Навіть вітер, що зазвичай шурхотів листям над ямою, мовчав. Усі сиділи біля вогнища, не відриваючи очей одне від одного. Лише кіт спостерігав згори, облизуючи лапу, наче готуючись до свята.
— Ми всі знали, що цей момент настане, — озвався нарешті єврей-нацист. — Ми — гра. Ми — частина тієї проклятої гри з минулого.
— Я був тим, хто підказував правила… тоді, у притулку. — повільно почав він. — Думаєте, це просто кіт усе це вигадав? Ні. Ми самі це створили.
Циганка тихо заплакала.
— Ми грали, коли були малі. Вигадали гру «Яма». Витягали жереб, хто наступний, хто повинен зникнути. Думали, що то лише гра… поки Люся не зникла. Але ж ми не зупинились… Ми зробили вигляд, ніби нічого не сталося.
Боксер стиснув кулаки.
— А я? Я тоді мовчав. Я знав. Але боявся. Я боявся вас, вас усіх, навіть себе.
Анімешна дівчина підвелась.
— Я… Я була куратором у чаті. Тоді, вже після притулку. Я відновила гру. «Для приколу». Думала, це допоможе згадати минуле. Але замість цього ми знову потрапили в яму. Реальну.
Кіт муркнув і нарешті заговорив:
— Ви самі закликали мене. Через свої страхи, через свою провину. Я лише фасилітатор — як зараз модно казати. А справжній монстр живе у вас.
Повія підвела очі.
— То що? Тепер ми всі повинні померти?
— Ні, — промовив кіт. — Тепер ви повинні вирішити: хто з вас понесе покарання. Лише один.
Він махнув хвостом — і з дна ями повільно піднявся старий іржавий ескалатор, що вів униз у морок.
— Останній рівень. Хтось із вас мусить спуститися. Назавжди. І тоді решта зможе піти.
— Це ти кажеш, чи ми самі вирішили так ще тоді? — запитав боксер.
Кіт усміхнувся.
— Ви вже знаєте відповідь.
Мовчання.
Усі погляди — одне на одного.
Хтось має піти в темряву, щоб інші змогли вибратися на світло.
І цей вибір — останній акт їхньої колективної сповіді.