У таборі смерділо не тільки страхом. Хтось розкопав землю біля старої згорілої хижі — і натрапив на щось, що не мало бути тут.
— Це... що це за коробка? — промовив боксер, витягуючи іржаву металеву скриньку з землі. На кришці — вирізьблене ім’я, викривлене, майже стерте: "Люся".
— Не чіпай! — заволала повія, вхопившись за його руку. — Я… я знаю, що там.
— Ще один твій секрет? — хмикнув єврей-нацист, протираючи окуляри, хоча їх давно не носив. — Може, ще хтось із нас причетний до цього всього більше, ніж здається?
— Це не я… Це ще до… до того, як ми потрапили сюди… — її голос тремтів.
Анімешна дівчина силою відібрала коробку й відкрила її — й одразу впала на коліна, блюючи.
Всередині був змучений дитячий череп, обгорнутий у обривки лялькового плаття, поряд — фото. На знімку — усміхнена Люся в оточенні деяких… знайомих облич.
— Це вона... Вона була в нашому притулку! — вигукнула циганка, прикривши рот. — Вона тоді зникла… а ми подумали, що втекла…
— Втекла? — розсміявся кіт, що знову з’явився на даху вбиральні. — Вона стала першим жертвоприношенням.
— Ким?! — знову закричала анімешниця.
— Вами, — муркотливо відповів він. — Діти теж можуть бути монстрами, тільки їхні монстри ростуть разом з ними.
У таборі знову стала тиша, але вже інша — морально розбита.
Кожен згадував щось. Хтось — те, що ховав усе життя.
Тим часом зек підповз до краю ями, ніби тягнутий невидимим магнітом.
— Я... я знаю, хто вивів Камілу… я бачив це. Це був…
Його голова раптово злетіла з плечей.
— Ну от і все, — зітхнув кіт. — А ви так близько були до відповіді.
У таборі знову — мінус один. І з кожною смертю минуле не забувається — воно лізе назовні, як гниль.
Фінал близько. Але перед тим — сповідь кожного.