Темрява всередині ескалатора ковтала того, хто зважився ступити першим. Його кроки лунали глухо, немов падали в глибоку криницю минулого. Решта стояли на краю, мовчазні. Навіть повія, яка зазвичай не стримувала ані сліз, ані слів, тепер просто тримала цигарку в зубах і дивилася, як її дим підіймається в небо — останнє, що ще було справжнім.
— Він… пішов, — прошепотіла циганка.
— Він вибрав, — кивнув єврей-нацист. — Хоч і не ми.
Кіт сидів поруч, дивлячись на чорний прохід, звідки не доносилося жодного звуку. Тільки ледь відчутний запах спаленого паперу, мокрих дощок і старих, поганих рішень.
— Ви всі дивуєте мене, — мовив кіт. — Ніколи б не подумав, що серед вас знайдеться хтось із залишками сумління.
— Ми не прощені, — буркнув боксер. — Просто… комусь нарешті стало не байдуже.
— Можливо. Але тепер гра завершена.
Кіт підвівся і повільно рушив у напрямку найближчих кущів, де колись заховав перший мішок з інструкціями. Він зник — просто розтанув у повітрі, як і годиться чомусь, що існувало лише через біль.
Із неба несподівано пішов дощ — теплий, літній, як після довгого перегріву. Вода змила залишки крові, бруду, і навіть старі графіті на каменях навколо ями.
Усі, хто лишився, мовчки розвернулися й пішли. Хтось — у ліс, хтось — уздовж дороги, яка раптово з’явилася з нізвідки. Ніхто не озирнувся.
А на дні ями, де було холодно й порожньо, лишився тільки один предмет: маленька картонна коробка, в якій колись жили кошенята.
На її дні хтось написав фломастером:
«Гра закінчена. Я — кіт. І я вас пам’ятаю».
Кінець.