Чим нижче вони спускаються, тим ближче до минулого… до безумства… і до смерті.
Небо затягнулося. Від лісу тягнуло туманом і мертвою тишею.
Після втечі з «міста мертвих» група знайшла нову споруду.
Низька бетонна будівля, наполовину заросла мохом.
На дверях — потемніла табличка.
"OBERKOMMANDO OST. EINGANG VERBOTEN."
— Це ще що за чортівня? — прошипіла Віка.
— Німецьке. Типу вхід заборонено, — сухо мовив аніме-красавчик. — А значить… туди йдемо.
— Шо, знову ці… із свастиками? — Іван Золо підходить і пробує штовхнути двері плечем. — Відкрийся, гєрманська шляпа!
Враз двері піддаються. Всередині — темрява. Пахне пліснявою, вогкістю… і чимось старим.
Повітря важке, як у могилі.
Вони входять у вузький коридор, стіни пофарбовані в жовту фарбу. На деяких — старі нацистські лозунги, затерті часом.
Ліхтарик у Лєри починає блимати.
— Не подобається мені тут… — бурмоче вона.
— Це місце… пам’ятає смерть, — каже Золо. — Я її… чую.
— Замовкни, дебіле, — пирхає Віка. — Ти ледь не обісрався від пони з фалосами.
— Це були пони-убивці! Ти бачила, як вони Зіну?..!
— Цить! — різко каже аніме-красавчик. — Слухайте…
…КРОКИ.
Ідуть. Але не вони.
— Це не може бути кіт, — шепоче Лєра.
— Може, і може, — каже Йосік, витягаючи флягу. — Може, він тут — Фюрер.
Світло спалахує.
У кінці коридору — двері з гербом рейху. І… голос.
– "Verlass mein Reich nicht..."
— Хтось… говорить німецькою? — шепоче Віка.
Двері скриплять і повільно відчиняються.
Всередині — старий командний центр.
Пульти. Карти. І… мертві люди у формі СС. Мов нерухомі воскові фігури.
— Вони… справжні? — Іван підходить до одного й тицяє пальцем у щоку. — Як у музеї.
— Тільки музей не оживає. — каже Йосік.
І в ту ж мить один із «мертвих» хапає Івана за руку.
— ААААААААА!!!
Він намагається вирватись, але зомбі-нацист уже гарчить і кусає його в шию. Кров хлипає, бризкає на монітор.
Інші зомбі оживають.
Вони повільні… але голодні.
— БІЖІТЬ! — кричить аніме-красавчик, хапає Лєру за руку.
Йосік вибиває вікно підвалу ногою, Віка пхає туди свою дупу першою.
Золо лишається в кімнаті. Тіло вже бездиханне. Над ним снують зомбі.
— Гав-Гав… Гітлер капут… — шепоче він востаннє і вмирає з виразом щастя.
Назовні всі обпісяні, в пилюці, в крові.
— Чому ЗАВЖДИ першим гине той, хто нічого не тямить? — кричить Віка.
— Тому що вони найгучніші, — каже аніме-красавчик. — А значить — найнебезпечніші.
— Я вже… не розумію, — шепоче Лєра. — Це гра чи пастка?
— Це реальність. Просто… не наша.
Пізніше, під деревом, Лєра знаходить старий плеєр. Вмикає.
Грає стара мелодія… німецька. Але в записі чути щось інше. Голос. Схожий на котячий.
— «Ви — не перші. Ви — спогади інших. Гра — цикл. Переможець — один. І він уже тут.»
Аніме-красавчик завмирає.
— Що ти сказав? — питає Віка.
— Нічого.
А в його очах — знову той самий блиск. І той самий блокнот. З новим записом.
"Яма знову голодна. 6 мертвих. 3 залишилось."