Минуле не завжди мертве. Іноді воно ходить. Іноді… кричить “Sieg Heil” з бензопилою між ніг.
Ніч.
Вогнище тріщить слабко, дим клубочиться в небо.
Вижило п’ятеро.
Але після бункера мовчання стало липким.
Ніхто не їсть. Ніхто не жартує.
Лєра сидить навпочіпки, нервово п'є шампанське просто з горла.
Віка точить ніж.
Йосік… пише щось у маленький зошит, який пахне цвіллю.
Аніме-красавчик — мов тінь. Віддаляється.
І тільки Чорний Гей-Боксер не витримує:
— Хто тут грає не чесно?.. Хто з вас уже грав?.. Хто злив нам ту інфу з плеєра?
— Усі підозрюють усіх. Прекрасно, — шепоче Віка. — Так починається справжній кінець.
Тоді вони чують звук.
ВЖЖЖЖЖЖЖЖЖЖ.
— Що це?.. — Лєра піднімає голову. — Генератор?
— Ні… — Аніме-красавчик стискає блокнот. — Це… бензопила.
З-за дерев виходить постать.
Форма часів Третього Рейху.
На голові — каска.
Очі — червоні, мов пекельні промені.
А знизу — те, чого жодна уява не могла змалювати.
ЗАМІСТЬ ЧЛЕНА У НЬОГО — БЕНЗОПИЛА.
Вона крутиться. Кров капає прямо з неї, ніби вже різав.
— Heil mir... — проривається через деформований рот.
— Це… він?! — Лєра кричить, задкує. — Це… Гітлер?!?
— Це… щось інше, — шепоче Віка. — Це не просто людина. Це ідея, що повернулась… в огидному тілі.
Маніяк Гітлер кидається вперед.
Пилорама реве.
Першим падає Йосік.
— Я… чекав тебе… — каже він, розкриваючи руки.
— Ти з глузду з'їхав?! — кричить Віка.
— Ми… родичі ідеї, — шепоче Йосік. — Ми — два боки однієї раси.
ПИЛОЮ ВПОЛОВИНУ.
Прямо через живіт. Йосіка розриває на дві частини. Його голова, ще жива, падає в мох.
— Ооо… гаряче…
Інші тікають.
Маніяк женеться за ними. З кожним кроком земля вібрує.
Чорний Гей-Боксер бере камінь. Вдаряє.
Камінь розлітається. Маніяк навіть не помічає.
— "Du kannst nicht entkommen."
Віка знаходить стару капканну яму.
— Сюди! Він не бачить у темряві!
Маніяк проходить мимо. На мить.
Але потім зупиняється. Обертається. Нюхає повітря.
— Він… чує нас! — шепоче Лєра.
Тиша.
І тоді — голос. Але не його. Інший. Котячий.
— «Слабкий акт. Не драматично. Ви втрачаєте динаміку, мої актори.»
Аніме-красавчик стискає кулон на шиї.
— Він дивиться. Завжди.
Маніяк йде. Повільно. Але не назавжди.
Вони вижили. Знову.
Але залишилось четверо.
І всі — вже не ті, ким були.
Лєра стиха каже:
— Це вже не за гроші. Це — щоб просто прокинутись.