Де закінчується реальність — починається гра на виживання з власним розумом.
Вони йшли без слів. Вітер став гарячим, липким. Карпатський ліс раптом відступив — і перед ними відкрилось село.
Колись.
Зараз — це було мертве поселення, поглинуте туманом, заросле, порожнє.
Двері хат зяяли чорними отворами.
Де-не-де — залишки колясок, ляльок, і… іржаві поні-іграшки з вирваними очима.
— Я не піду туди, — пробурмотіла Віка, тримаючись за лезо, як за хрест.
— Нам треба через нього. Там може бути їжа або хоч щось, — каже Лєра, облизуючи губи.
— Або ще один лист… — додав аніме-красавчик, стискаючи блокнот.
Іван Золо чухає голову.
— А якщо там… зомбі?
— Закрий пельку, — рявкнув Йосік. — Хто виживе — отримає мільйон. Хоч крокодили будуть — переживемо.
Вони заходять у село.
Першою заходить бабка Зіна. Вона ніби щось відчуває.
Карти в її сумці починають шелестіти самі по собі.
— Зупиніться… — каже вона. — Тут щось… не так.
І в цю мить на вулиці з'являється поні.
Рожевий. З великими очима. І… з фалосом замість рогу.
— Ой, б*я, — Лєра задкує. — Що це за збочення?
Поні стоїть. Мовчить. Дихає.
За ним виходить ще один. Потім ще. І ще. У кожного — ерегований член-ріг. Їх уже десятки.
— Назад! — кричить Віка. — Назад!!
Але бабка Зіна стоїть, як вкопана.
— Вони… не реальні… — шепоче вона. — Це… галюцинація?
— Це неважливо! Біжи! — кричить Настя.
Зіна витягує карти.
— Я гадала на смерть. І випала… башта.
Перший поні б'є копитом.
Потім — несеться.
— Внууууккиииии! — кричить бабка, розкинувши руки.
Поні вгризається своїм «рогом» у її живіт. Протикає наскрізь.
— Вн... — виривається з грудей останній подих.
Кров бризкає фонтаном. Інші поні іржуть. Починають топтати її тіло.
— Зіна!!! — кричить Віка.
Аніме-красавчик тягне її за руку:
— Не дивися. Біжи!
Вони вибігають із села.
Позаду — регіт. Тваринний. Людський. Збочений.
Віка зупиняється, хапається за дерево. Вона блює.
— Це… це вже не гра. Це… кошмар.
— А може, це пекло, — шепоче Лєра.
— Ні, — каже аніме-красавчик. — Це театр. І ми — актори. Але хтось із нас — сценарист.
— Ти знову про того, хто вже грав у гру?
— У мене є здогадка.
— І хто?
— Той, хто найменше говорить. Або… навпаки. Той, хто пише листи.
Пізніше, біля ями, де вони облаштовують нічний привал, Йосік дістає щось зі своєї сумки.
Лист.
«Вони були лише першими. Далі — страшніші тварини. І не всі вони зовні потвори.»
Він перечитує. Спалює.
Ніхто не бачить.