Без снодійного мені було ще важче заснути.
Я знаю, що Цзі Цінь не дозволить мені приймати ліки, тому щоночі змушую себе заплющувати очі. Ніч і справді надто довга й важка, але це не так важливо, якщо я наберуся терпіння. Картина майже завершена, і мої страждання… скоро закінчаться.
Цзі Цінь і досі ігнорує мене. Він дуже зайнятий на роботі. Я часто бачу його лише вночі, іноді навіть глибокої ночі. Очевидно, останніми днями на його роботі відбувається багато зустрічей, після яких водій повертає його додому п’яним. Несвідомо я взяв його на руки. Він, п’яний, прихилився до мене й особливо ніжно покликав:
— Цзе Ань.
Іноді я справді сподівався, що він буде п’яним. Бо в такі моменти він не був байдужим. Він ніжно вимовляв ім’я «Цзе Ань», і в його устах воно звучало так ласкаво. Ну як я міг встояти перед таким важкодоступним теплом?
Очевидно, я все ще розумію, що кличе він не мене. Я не наважився нічого робити, лише тихо відповів йому:
– Я тут.
Наче він не повірив, він знову запитав мене:
– Ти Цзе Ань?
Мої губи здригнулися, і мені було важко відповісти на це запитання. Думаю… Звісно, я Цзе Ань. Але я не той Цзе Ань, який йому потрібен, правда?
— Я Цзе Ань, — зітхнув я й прошепотів.
Він не відповів, і його насуплене обличчя поволі розгладилося, набувши виразу, схожого на образу.
Я не наважився подивитися йому в очі. Я лише притулився чолом до його чола, і коли моя шкіра торкнулася його шкіри, мені раптом захотілося плакати.
— … Цзе Ань, на якого ти чекаєш, скоро повернеться, — сказав я.
Коли я закінчив картину, до Дня святого Валентина залишалося три дні. Цзі Цінь рідко залишався вдома вдень. Коли я сидів у вітальні, занурений у заціпеніння, він раптом запитав мене:
— Який сьогодні день?
Він майже ніколи зі мною не розмовляв, і я, вийшовши зі ступору, швидко відповів йому. І коли він дізнався, що невдовзі настане День святого Валентина, вираз його обличчя став сумним.
Думаю, я знаю, чому він такий — бо в День святого Валентина зник несправжній Цзе Ань. Несправжній Цзе Ань зник майже рік тому… Насправді я повернувся вже рік тому, але, на жаль, здається, ніхто не радий моєму існуванню.
Цзі Цінь розвернувся й пішов назад до своєї кімнати. На мить я завагався, але все ж не втримався й постукав у його двері.
– Цзі Цінь.
Коли він почув мій голос, його обличчя було байдужим, і навіть меланхолійний вираз, що щойно промайнув, зник. Можливо, він швидко опанував свої емоції.
– У чому річ?
Помовчавши, я сказав:
– Ти можеш цими двома днями поїхати разом зі мною додому? Мої батьки телефонували два дні тому й питали про нас…
Цзі Цінь… Зрештою, він зустрічався з моїми батьками із несправжнім Цзе Анем. Я знаю, що протягом цього року він також підтримував із ними зв’язок і одного разу сам навідався до них, але він ніколи не повертався разом зі мною, щоб провідати їх. Тому мої батьки запитали мене, чи немає якихось проблем у наших із Цзі Цінем стосунках. І я подумав, чи не скористатися цими двома днями, щоб навідати їх.
У будь-якому разі, мої батьки й досі залишаються для мене найближчими людьми, а Цзі Цінь — тим, хто мені завжди подобався. Якби я міг на власні очі побачити їхню зустріч, для мене це стало б своєрідним здійсненням мрії.
Цзі Цінь був приголомшений, і на його обличчі промайнув відблиск внутрішньої боротьби. Чи погодиться він? Моє серце забилося швидше, і я не наважувався підвести на нього очі.
– …У жодному разі, – сказав він після довгої паузи.
Несподівано мене огорнув спокій. Здавалося, я не здивувався, почувши його відповідь.
У безмежних мріях лише я відчував це. Але я… не хотів визнавати, що все ще чогось чекаю від цього життя.
– Ну… я просто запитав. Завтра я планую навідати своїх батьків, – сказав я йому, усміхнувшись.
Цзи Цінь насупився, подивився на мене й, трохи помовчавши, відповів:
— Як хочеш.
Перш ніж він зачинив двері, я знову його зупинив.
— Ти… будеш дуже зайнятий цими двома днями? У мене є для тебе подарунок, — сказав я. — На День святого Валентина.