Коли я прокинувся, Цзі Цінь сидів біля мого ліжка й дрімав.
Мені стало ніяково, але, побачивши його обличчя, на якому читалося, що останніми днями він погано спав, я придушив бажання його розбудити.
Цзі Цінь… справді був поруч зі мною.
Не можу сказати, чи був я зворушений, чи в мене було розбите серце, чи то примирення із самим собою принесло мені спокій — у будь-якому разі я знав, що ця людина й досі дуже мені подобається.
Як би там не було… поразка є поразка.
І все ж Цзі Цінь прокинувся від моїх рухів. Коли він розплющив очі, наші погляди зустрілися. На мить завмерши, він хрипко сказав:
— … Ти прокинувся. Я покличу лікаря.
– Цзі Цінь, – побачивши, що він іде, я поспішно зупинив його.
Не знаю, навіщо я це зробив. Можливо, у глибині душі мені просто страшно, що він не повернеться.
Він спантеличено повернув голову, а я, вагаючись, прошепотів:
– Дякую, що залишився зі мною.
Спочатку обличчя Цзі Ціня не виражало нічого, але, почувши мої слова, він раптом сильно насупився, широкими кроками підійшов до мене й нахилився.
— Слухай уважно. Я не хочу, щоб ти поводився так безвідповідально.
Я розгубився й не розумів, про що він.
Цзі Цінь пильно подивився мені в очі, наче бачив мене вперше. Його погляд був таким пронизливим, що, здавалося, сягав самої душі.
– Цзе Ань повернеться, – сказав він, роблячи паузу після кожного слова. – Але якщо його тіло буде знищено, він не зможе повернутися.
Мій рот відкрився, але я не знав, що йому відповісти. Власне, я вже мав би… звикнути до цього. Так чи інакше, Цзі Цінь ніколи не вірив моїм словам. Але все одно дуже сумно.
Пальці, заховані під ковдрою, безшумно перемістилися на живіт, який усе ще поболював, і я прошепотів:
– Я зрозумів. Останнім часом мені снилися погані сни, і я не замислювався…
Не встиг я договорити, як Цзі Цінь, не озираючись, пішов.
Беру свої слова назад — на душі ставало дедалі тужливіше. Це було очікувано. Тут немає до чого прагнути й через що сумувати. Усе майже скінчилося.
Після огляду лікар, як і раніше, порадив мені залишитися в лікарні на день під наглядом. Я погодився.
Цзі Цінь стояв поруч і терпляче слухав настанови лікаря щодо запобіжних заходів на майбутнє, наче й справді був моїм коханим. Звісно, я вже знав, що його турбота призначалася не мені.
Наступного дня Цзі Цінь відвіз мене назад. Усю дорогу ми мовчали. Краєм ока я нишком поглядав на нього. Кутики його губ були щільно стиснуті, і, здавалося, він перебував у поганому настрої.
Мені здається, я вже дуже, дуже давно не бачив його усмішки.
Коли я ще переслідував його, він теж був холодним, але тоді я бачив, як він усміхається: коли він піклувався про бездомних котів і собак у кампусі, коли допомагав однокурсникам… Я переконаний, що він просто не любить зближуватися з людьми. Насправді він дуже м’яка людина.
Невже це я його змінив?
Я справді не розумію. Я так наполегливо намагався повернутися, багато чого зробив, щоб змінити своє життя. Заради чого?
Усю дорогу мені не було чого сказати. Мене трохи хилило на сон, але нерви були надто напружені. Я згадав слова Цзі Ціня про те, що він не дозволить мені приймати снодійне. Як же тоді боротися з безсонням? Було надто болісно всю ніч тримати очі розплющеними. Якщо я прийматиму мелатонін, такого снодійного ефекту на мене він не матиме. Звичайне снодійне на мене більше не діє. Я…
Що ж мені робити?
Повернувшись додому, Цзі Цінь сказав, що йому потрібно на роботу, і одразу ж пішов.
Я все ще почуваюся недужим, але, дивлячись на календар, розумію, що час летить надто швидко. Якщо я не покваплюся зробити те, що мені подобається, боюся, буде вже надто пізно.
Попри розчарування, у нинішній ситуації я безсилий. Наразі мені було достатньо займатися своїми справами й передавати свою любов і благословення.
Розмірковуючи про це таким чином, я знову замкнувся в колишній студії несправжнього Цзе Аня.