Денні постійно цілився та стріляв, аж поки обойма не спорожніла. Ще два великі щити впали на землю. Денні не хотів витрачати свої кулі на Воїнів Суду. З тонкою бронею Воїни Суду виглядали войовничими, але вони не могли протистояти навіть звичайній рушниці. Лорд Залізна Сокира колись сказав, що Армія Божої Кари — жахливий супротивник, бо один з її солдатів може боротися проти десяти, але водночас їх мало та їх складно навчати, тому вони були цілями, на які варто полювати.
Причина, чому він не любив кулеметників, полягала в тому, що, на його думку, ці зарозумілі хлопці, хоча й використовували ті самі кулі, що й він, стріляли з разюче низькою ефективністю.
Протягом лише двох тренувань кулеметне відділення випустило кілька скринь куль протягом однієї години, від чого серце Лорда Залізної Сокири стиснулося. Але під час перевірки кульових отворів лише близько 100 куль влучило в цілі. Денні вважав, що це була повна марна трата ресурсів.
Звісно, він також розумів значення кулемета. Принаймні, зіткнувшись з юрбою ворогів, той міг зупинити їхній наступальний імпульс. Але з точки зору результатів полювання, снайпери були надійнішими.
Одна куля на одного ворога.
Це було метою його суворих тренувань.
Денні витягнув обойму та вправно перезарядив її. Коли він вже збирався встати та почати стріляти, то почув, як хтось задихається. Озирнувшись через плече, він побачив Молта.
«Чорт забирай! Хіба я не казав тобі залишатися там, де ти був?» Він крикнув на Молта: «Ти порушив військовий наказ!»
«Лорд Браян сказав, що солдат ніколи не може залишати свою позицію, окрім виняткових випадків, тож це ти порушив військовий наказ», — кажучи це, Молт витер піт з чола. «Як твій захисник, я мушу бути поруч з тобою!»
«...» Стримуючи порив побити Молта, Денні вихопив з кишені жменю куль і кинув їх перед ним. «Заряди обойму. Тримайся внизу, якщо тільки не станеться надзвичайної ситуації!»
«Так, капітане!» — віддав честь і з посмішкою сказав невисокий чоловік.
Після того, як Денні вбив п'ятьох ворогів, у ворожому загоні, здавалося, відбулися деякі зміни.
Командир військ Церкви, ймовірно, вважав, що вони не доберуться до траншеї, якщо продовжуватимуть атакувати в цьому напрямку, тому вони змінили хід бою. Армія Божої Кари покинула свої великі щити та кинулася до траншей. Вони рухалися з такою швидкістю, що навіть коні не могли їх обігнати. Вони підходили все ближче й ближче!
Одночасно пролунав звук гвинтівок та кулеметів.
Раптом перед Денні з'явився кривавий туман. Пил, що піднімався з землі, був густішим, ніж під час обстрілу з гармат. Здавалося, ніби невидима велетенська рука жорстоко побила групу воїнів, що атакували. Зіткнувшись з цією непереборною силою, швидкість атаки ворога значно сповільнилася. Кожен, кого торкалася ця невидима сила, був розірваний на шматки, а кров була розбризкана всюди.
Солдат Армії Божої Кари продовжував бігти вперед навіть після того, як куля поранила його руку. Коли Денні прицілився в нього зі зброї, «піщана змія», що складалася з десятків смуг пилу, недбало пройшла крізь тіло солдата, що було унікальною траєкторією польоту кулемета. Груди солдата раптово почали коливатися, наче калюжа води, з його спини бризнула блакитна кров, а ребра були пошкоджені палючим потоком повітря від куль, що пролітали.
Солдат, хоч і втратив рівновагу та зморщився, як шматок ганчірки, все ж таки зумів пробігти ще три-чотири кроки, перш ніж впасти на землю через інерцію. Денні помітив, що у нього згнила спина.
«Капітане, обережно!» — раптом крикнув Молт.
Денні був шокований. Коли він повернув голову, то побачив ще одного солдата з Армії Божої Кари, що з'явився з безмежного пилу та тримав спис у руці.
Тоді солдат нахилився і кинув спис у Денні.
Він ледве побачив, як солдат кинув той спис.
«Занадто необережно. Я настільки зосередився на спостереженні за ворогами, що привернув їхню увагу. Мисливець не повинен надто довго перебувати під прицілом здобичі», – подумав Денні.
Перш ніж він встиг зреагувати, Молт сильно вдарив в його тіло. Вони обидва впали на землю окопу. Одночасно над їхніми головами пролунав гучний звук.
Денні відчув біль у потилиці, а його тіло було повністю вкрите брудом.
Денні відчув, як звуки пострілів раптово стихли, хоча нестерпне гудіння продовжувало лунати у його вухах.
Через деякий час Денні прийшов до тями. Торкнувшись потилиці, він відчув щось липке. «Я, мабуть, вдарився об щось тверде, коли впав на землю. Оскільки я зміг залишитися при свідомості, це не повинно бути нічим серйозним».
Затуманеним зором він побачив, як до нього йде товариш по команді.
«Ти в порядку?»
Денні ледь почув його. Йому вдалося помахати рукою, показуючи, що з ним усе гаразд.
«Допоможіть мені! Двоє людей поранені!» — крикнув товариш по команді.
Невдовзі Денні та Молта оточили інші товариші по команді та витягли з обваленої купи землі.
У цей момент Денні помітив, що короткий спис розірвав край траншеї, утворивши розрив у формі півмісяця. Він не пролетів над його головою, а натомість вдарився об край траншеї, пробив тонкий ґрунт і врізався в стінку. Земля, що впала на їхні тіла, була з того місця, куди влучив спис.
Коли він подивився на Молта, його серце раптово стиснулося.
Він побачив на плечі Молда криваву рану завбільшки з миску, а його рука мало не відвалилася, лише кілька пасм шкіри з'єднували плече, оголюючи білі кістки.
«Спис не був кинутий даремно. Він влучив у Молта».
Товариші по команді повернулися в бій, залишивши одного солдата піклуватися про Молта. Усі солдати Першої армії розуміли, що якщо поранений солдат доживе до кінця битви, міс Нана повністю його зцілить, тож перев'язки були обов'язковими в Першій армії. Солдат, що залишився, витягнув кинджал, рішуче відрубав Молту руку, а потім посипав рану травами, що були у нього в кишені, перш ніж обмотати її марлею.
Після такого лікування Молт прокинувся від коми, ледь чутно простогнавши.
«Лежи спокійно. Ти не помреш», — втішив його солдат.
«Де капітан Денні?»
«Я тут». Денні стиснув зуби, підняв свої слабкі кінцівки та підійшов до Молта. «Навіщо ти зробив це для мене...»
«Бо я твій захисник. Звичайно ж, що я тебе не залишу». Рот Молта повільно відкрився і закрився. «Як я впорався? Я виконав свій обов'язок, чи не так?»
Денні раптом відчув невимовне почуття провини, що піднялося з глибини його серця. «Звичайно... ти чудово впорався».
«Справді? — Молт напружено посміхнувся. — Це прокладе мені шлях до зустрічі з міс Наною».
«Так, справді. Ви обидва можете зустрітися з нею». Солдат подивився на Денні. «Ти ж можеш про нього подбати, правильно? Мені потрібно повернутися на свою позицію».
«Так, можу... Дякую», — сказав Денні, кивнувши.
Після того, як солдат пішов, Денні повільно підняв свою рушницю з землі, обтрусився від пилу та зумів підвестися.
«Я ще можу боротися!»
«Ворог мусить заплатити за цю рану кров’ю!» — подумав Денні.
Однак, церковного війська, що наближалося, вже не було. У пилу, що повсюди витав, вороги панічно відступали, і якщо придивитися можна було побачити лише їхні спини.
З окопів вибухнули оплески.
Вони перемогли!