Поки Денні чекав, до нього вздовж траншеї прибіг невисокий хлопець.
«Капітане, ви прийшли зарання». Він задихано зняв мішок з плеча та поклав його до ніг Денні. «Ось ваші боєприпаси».
«Якби я полював у горах, я б уже повернувся до цього часу», — недбало сказав Денні. «Скільки у мене набоїв?»
«30 куль».
«Так мало...» — пробурмотів Денні. — «Кляті кулеметники».
Цей низькорослий хлопець був наймолодшим солдатом в армії, йому було лише 16 років. Його звали Молт. Він прийшов «захищати» Денні.
Кожен снайпер мав у парі захисника, щоб, коли вороги наближалися, він міг швидко їх придушити та виграти час для втечі або переключитися на багнети.
Денні не вважав, що йому потрібен захисник, тим паче неповнолітній. Він прийняв Молта, бо не міг відмовити благанню Карла Ван Бейта. Він роками був сусідом цього міністра будівництва, і вони жили на одній вулиці в Новому Районі. Звичайно, він розумів, що Карл вважав всіх випускників свого коледжу своїми власними дітьми.
Оскільки позиція снайпера зазвичай була позаду, захисник насправді був у більшій безпеці порівняно з солдатами на передовій. Денні знав, що Його Величність ненавидить, коли його підлеглі приховують речі або змовляються один з одним, тому вибір Молта своїм захисником був однією з небагатьох речей, які він міг зробити, не образивши Його Величність.
Дивлячись на Молта, який сидів навпочіпки, вибираючи кулі, Денні мимоволі запитав: «Ти не думав про те, щоб змінити роботу?»
«Залишити Першу армію?» — відповів Молт, не піднімаючи голови. — «Ні, мені тут дуже подобається».
«Але це не гра», — сказав Денні, піднявши брови. «На полі бою нас будь-коли можуть вбити. Тобі не потрібно ризикувати. Як випускник коледжу Карла, ти повністю кваліфікований для роботи в мерії. Там ти можеш працювати цілком пристойно і заробляти більше, ніж тут, в армії».
«Але мені не подобається щодня виконувати доручення чиновників. Я просто хочу тримати зброю, щоб захищати Його Величність». Молт поклав вибрані 8-міліметрові кулі перед окопом. «Крім того...» Він раптом замовк і, здавалося, почервонів.
«Через міс Нану?»
Молт не відповів, але його щоки почервоніли.
Денні не міг стримати сміху. «Принаймні половина солдатів Першої армії захоплюється міс Ангелом. Не думаю, що у тебе є будь-який шанс. Крім того, її батько — барон. Навіть якщо у нього тепер немає земель, ти можеш навіть не мріяти про його дочку».
«Я, я і не думаю», — сказав Молт, витягнувши шию. «Я задоволений тим, що можу бачити її щодня».
Денні похитав головою та припинив умовляти Молта. Він знав, наскільки сильною чи впертою може бути людина у коханні. Він сам теж не був винятком.
Щоразу, коли у нього був час, образ жінки з зеленим волоссям з'являвся в його уяві, щойно він заплющував очі.
Якби вона не простягнула руку, щоб врятувати його, він міг би втратити життя в лісі.
Але на той час вона все ще була поплічницею демонів, втіленням зла. Денні глибоко закопав свою прихильність у серці і не наважувався нікому про це розповісти. Несподівано, під час їхньої другої зустрічі виявилося, що відьми невинні. В результаті вона переїхала до Будівлі Відьом у замковій зоні та відкрила різні експериментальні поля в Туманному Лісі.
Він не міг заходити на територію замку, як йому хотілося, тому щоразу, коли був у відпустці, то завжди брав свою зброю, щоб полювати в Туманному Лісі. Він навіть вирішив, що коли закінчить службу, то подасть заявку до міської ради на посаду лісника та зробить Туманний Ліс своїм новим домом.
«Ву... Ву...!»
У цей момент він почув ревіння клаксонів.
Воно сигналізувало про прибуття ворогів.
Денні зупинив свої блукаючі думки та поправив чохол для рушниці.
Хай там що, він все ще був воїном. Він мав боротися, щоб захистити Його Величність і скинути Церкву, яка полювала на відьом.
...
Коли сонце зійшло над його головою, біля підніжжя гори з'явився загін у мерехтливих обладунках.
Щоб обложити єдину дорогу, що вела до гори, їхня оборонна лінія знаходилася менш ніж за кілометр від Гермеса. Щойно вороги зійшли з гори, вони опинялися на стрільбищі гармат Першої армії.
Денні чудово знав, що Залізна Сокира не упустить такої нагоди атакувати своїх ворогів.
Ніби на доказ правильності його думок, позаду нього пролунав глухий рев, схожий на грім, що долинав здалеку. Денні смутно бачив лінії тіней, що летіли над його головою до ворогів.
Бій розпочався без жодного попередження.
Здалеку Денні чітко бачив місця падіння снарядів, де здіймався пил, немов букети польових квітів. Вороги, що йшли наче мурахи, миттєво запанікували. Це була нормальна реакція, враховуючи те, що це був перший раз, коли їх вразили супротивники, яких вони навіть не могли побачити. Якби це були найманці чи ополчення, їхній моральний дух, ймовірно, повністю впав би після кількох пострілів.
Але церковний загін не відступив. Він почав пришвидшуватися. Проте все ж здавалося, що солдати вишикувалися вже не настільки ж акуратно, як раніше.
Поки вони наблизилися до Денні, то зазнали трьох залпів гарматних обстрілів. Поєднання 50 польових артилерійських гармат було достатньо для безперервного обстрілу, що було справжніми муками для ворогів. Без бойових коней їм довелося долати цю пекельну дорогу пішки.
Армія Божої Кари, яка, як казали, мала неймовірну силу, вертикально тримала великі щити та просувалася в першому ряді. Вона утворила сіру залізну стіну за 500-600 метрів від першого окопу Першої армії.
Але перед кулями це мало що означало. Щойно куля потрапляла у великий щит, вона розбивала його на шматки та відкидала тримача щита на землю.
«Це недобре», — сказав Денні, хитаючи головою. «Боюся, що їх знищать ще до того, як вони досягнуть першого окопу». Він розумів вогневий порядок Першої армії: спочатку вони розправлялися з ворогами з відстані 1000-1500 метрів за допомогою гармат; потім, коли вороги збиралися перед перешкодами з дротів, вони обстрілювали поле бою з кулеметів; якщо вороги підходили на відстань 200 метрів і починали бігти вперед, вони використовували револьверні гвинтівки і ближній бій.
«Чому б їх знищення було чимось поганим?» — Молт визирнув з-за траншеї, підвівшись навшпиньки.
«Бо тоді мені нічого буде робити». Денні зібрав кулі, які розклав, у кишеню на поясі, підняв зброю і приготувався йти.
«Куди ти йдеш?» — поспішно потягнув його за собою Молт.
«Я йду до окопу в першому ряду». Денні позбувся руки Молта. «Ти залишайся тут».
«Я піду з тобою».
«Не слідуй за мною. Це наказ капітана».
З цими словами Денні нахилився, щоб пройтися вздовж сполучної траншеї.
Звуки снарядів, що влучали в землю, ставали дедалі гучнішими. З кожним глухим гуркотом крихти відривалися від стін окопу та падали йому на комір.
Тоді він зрозумів, що крок за кроком наближається до передової лінії.
Перетнувши три ряди окопів, перед тим, як почалася нова хвиля снарядів, Денні висунув голову, щоб спостерігати за окопом, незважаючи на те, що інші члени команди здивовано дивилися на нього. Він чітко бачив великі щити Армії Божої Кари і навіть чув відчайдушні крики та вереск ворогів.
Він був приблизно за 300 метрів від них.
Це було достатньо близько.
Глибоко вдихнувши, Денні підготував гвинтівку, направив приціл трохи вище щита та натиснув на курок.
Разом з різким звуком, трохи блакитної крові пролилося за щитом, який разом зі щитотримачем впав на землю, відкриваючи спантеличених Воїнів Суду, що ховалися позаду.
Денні відкрив затвор, випустив паруючу гільзу від кулі та знову засунув затвор назад.
Звук заряджання схвилював і підбадьорив його.
«Перший», — подумав Денні.