Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Труп дихав. Здавалося, він зробив коротке коло краєм царства смерті й знову повернувся до живих.
Культисти в кімнаті ошелешено спостерігали за цією картиною. Дехто з них навіть не здогадувався, що чоловік перед ними щойно справді помер, адже ця мить переходу між життям і смертю була такою короткою, що її важко було помітити, не придивляючись уважно. Вони лише відчули, що подих умираючого ‘брата’ раптово став рівним та дужим, що не абияк їх здивувало.
Вже наступної секунди чоловік на підлозі розплющив очі.
Схоже, він надто довго перебував у темряві, тому навіть тьмяна олійна лампа в кімнаті здалася йому сліпучо-яскравою. Чоловік кілька разів кліпнув очима, звикаючи до світла, а потім його погляд повільно пройшовся по кімнаті, і він помітив трьох культистів у чорних балахонах, які згрупувалися довкола.
— Дякувати Володарю за його благословенню! — нарешті отямився молодий культист і вигукнув із побожним захватом: — Ти викарабкався! А я вже думав, що...
— Зачекай! Ні! Назад! — раптом перебив його похмурий культист. Вiн різко зупинив інших, втупившись переляканим і пильним поглядом у чоловіка, який щойно прокинувся. Відступаючи назад, він загрозливо процідив: — Його дихання щойно повністю зупинилося. Я точно бачив... Тут щось не так!
Дункан нарешті призвичаївся до оточення, і дзвінкий шум у голові поступово вщух. Він чітко розгледів постаті довкола себе, і першою його думкою було: «Як це так? Ледь розплющив очі — і знову та сама компанія? Знову каналізація?»
Здавалося б, переміщення душі має бути випадковим, і, обираючи ціль, він спирався виключно на власну інтуїцію. Однак вже вдруге поспіль чоловік прокинувся прямо посеред тих самих культистів. Що це за проклятий збіг обставин?
Проте одразу ж він відчув з реакції присутніх, що щось не так, а вже наступної миті помітив чорний балахон на власному тілі.
Дункан замовк на пару секунд, і в його голові все стало на свої місця.
Минулого разу він був бранцем, якого ці культисти принесли в жертву. А тепер раз — і сам став культистом.
Доля справді міцно зв’язала його з цими хлопцями.
— ...Тут щось не так!
Саме в цей момент ворожий, похмурий голос розірвав плутанину в голові Дункана після ‘пробудження’. Він повернув голову на звук і одразу ж зустрів холодний, сповнений підозри погляд.
Власник цього голосу пильно витріщався на нього, а поруч із ним двоє інших культистів теж нарешті все зрозуміли й поспіхом відступили, зайнявши бойову позицію.
Дункан на мить завмер, збагнувши, що, як і минулого разу, вселився у свіжий труп.
Він піднявся з мертвих просто на очах у цих фанатиків!
Коли ситуація прояснилася, стала зрозумілою й така панічна реакція культистів. Думки Дункана запрацювали на шаленій швидкості. Він відчував, що оніміння в цьому тілі ще не минуло остаточно, і рухатися було вкрай важко. Вчинити щось під носом у кількох озброєних культистів було б непросто, тож спершу варто було вигадати спосіб їх заспокоїти. І саме тоді, коли він гарячково шукав вихід, у його голові раптом виринули уривчасті та розмиті спогади!
Серед цих уламків пам’яті він раптом ‘пригадав’ безліч чужих життєвих епізодів. Вiн згадав, як ‘сам’ ховався в каналізації, як віддавав родинні статки посланцю Сонця, як брав участь у тих темних, божевільних і кривавих обрядах, сподіваючись зцілити хворобу, і пив кров невинних жертв в обмін на ‘благословення Сонця’...
Наприкінці цієї веремії плутаних спогадів він знову ‘побачив’ місце жертвоприношення. Бачив безліч людей у таких самих чорних балахонах поруч із помостом, бачив, як на гору виштовхнули юного бранця. Той юнак із застиглим, моторошним виразом обличчя перетворив увесь ритуал на кривавий хаос...
Він бачив, як ‘посланцю Сонця’ вирвали серце, як усі присутні збожеволіли й почали різати один одного, як із сонячного тотема хлинули язики вогню, як лютий рев та потойбічний шепіт заповнили залу засідань, і як колишній власник цього тіла разом із кількома вцілілими в паніці втікав геть...
Дункан не знав, скільки часу минуло — можливо, лише одна мить. Буря чужих спогадів у його голові вщухла, і жалюгідна та огидна історія чужого життя перетворилася на низку блідих фрагментів, які тепер лежали в глибині його душі, наче якась ‘пожива’.
Це були спогади справжнього господаря цього тіла. І хоч їх залишилося небагато, але їхнє походження не викликало сумнівів.
Дункан кліпнув очима. Під час минулого переміщення душі такого не було.
Минулого разу він не отримав жодного спогаду від мертвого бранця — розум того юнака був абсолютно порожнім... Чому ж цього разу все інакше?
Через те, що тіло, яке він зайняв, було ще ‘свіжим’? Чи, може, голуб Ай підсилив магію латунного компаса?
Дункан повільно підвівся з землі. Він розумів, що незалежно від причин, зараз не час для роздумів: натягнуті як струна культисти вже збагнули, що з цим ‘воскресінням’ щось не так.
Щойно Дункан поворухнувся, троє фанатиків негайно відступили на пів кроку. Похмурий культист поклав руку на руків’я зброї біля пояса й перебив тишу: — Не рухайся! Кажи, як тебе звати?
— ...Рон, — трохи пошукавши в пам’яті, цілком природно вимовив Дункан ім’я, яке щойно дізнався. — Рон Стрейн.
— Його справді звати Рон, — негайно стиха мовив молодий культист до похмурого ватажка їхньої групи.
Проте той чоловік анітрохи не втрачав пильності. Вiн і далі уважно дивився на Дункана, а потім раптом почав гарячково вигукувати дивні символи та фрази: — Іменем Сонця, нехай засяє сяйво Володаря! Іменем Сонця, нехай зійде його благословення!
Слухаючи, як культист напроти раптово почав волати, Дункан спочатку здивувався, але одразу ж відчув пекуче тепло в ділянці грудей. Він мимоволі заліз рукою під одяг і дістав гарячий предмет — це був золотавий амулет Сонця, від поверхні якого йшли хвилі моторошного тепла!
Наступної секунди амулет раптово спалахнув лютим полум’ям, і це полум’я, сповнене злоби, хлинуло прямо в серце Дункана!
— Сяйво Володаря обернулося проти нього! — побачивши це, ватажок миттєво вихопив із-за пояса короткий меч і закричав на все горло: — Його душу підмінили! Вбийте цю осквернену потвору!
Двоє інших культистів зреагували трохи повільніше, але миттєво отямилися. Ці люди, які ще хвилину тому вважали Дункана ‘братом’, без вагань вихопили свої мечі та кинджали й із лютою жадобою вбивства кинулися вперед, кричачи: — Убийте його!!
Дункан тримав у руці амулет Сонця, що палав яскравим вогнем, і спостерігав, як троє нападників біжать на нього. Та наступної миті у кутку його поля зору з’явилася інша тінь!
Примарний птах, повністю охоплений смарагдовим полум’ям, розітнув повітря й вихором пролетів під стелею, несучи із собою крижаний вогняний потік. Вiн видав моторошний пронизливий крик, а від помахів його крил на всі боки посипався невидимий попіл та примарне пір’я.
Усі троє культистів мимоволі відволіклися на цього ‘примарного птаха’ й підняли голови догори, дивлячись на Ай у його духовній формі.
А вже наступної миті всі їхні рухи завмерли й уповільнилися, ніби зв’язок із реальним світом раптово став далеким та переривчастим. Постаті трьох культистів застигли в повітрі, наче покадровий анімаційний фільм, залишаючи в повітрі перекриваючі один одного залишкові образи. Вони з комічно-повільною швидкістю опустилися на землю й остаточно заціпеніли за якісь два метри від Дункана.
З величезним жахом у поглядах культисти спостерігали, як примарний птах зробив коло під стелею й опустився на плече їхнього ‘брата’. Вони бачили, як амулет Сонця в руках цього чоловіка й далі палав, але наступної секунди це полум’я стало смарагдово-зеленим, набувши точнісінько такої самої форми, як і вогонь на примарному птахові.
Дункан злегка стиснув у долоні амулет Сонця. Зелене примарне полум’я тонкими нитками обхопило його поверхню, а язики вогню, що виривалися з амулета, описали дугу перед його грудьми й лагідно вщухли, покірно закружлявши навколо його руки, ніби прагнучи догодити.
Тримаючи в руках повністю підкорений та трансформований амулет Сонця, Дункан неквапливо підійшов до трьох заціпенілих культистів. Дивлячись у їхні перелякані очі, він із легким жалем промовив: — Було б значно краще, якби ви вдавали, ніби нічого не помітили.
Наступної секунди постаті трьох культистів кілька разів різко замиготіли в повітрі й безслідно зникли.
Охоплений зеленим вогнем ‘примарний птах’, схожий на скелет, пару разів підстрибнув на плечі Дункана й під тріскіт полум’я видав хрипкий, різкий вигук: — Ой леле, сторінку не знайдено! Спробувати оновити?