Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Вечірній дзвін та свист парових систем, що сповіщали про зміну дня і ночі, пробили крізь глибокі вогкі переходи та вертикальні шахти, відлунюючи в цій похмурій, тісній каналізації. Цей сигнал про наближення нічної завіси змусив культистів, які ховалися в покинутій кімнаті відпочинку, занепасти духом ще дужче. Один з них смертельно захворів, без жодної на те причини, і тепер, схоже, збирався піти з життя — прямо тут, у цьому темному підземеллі.
— Він поки що живий... — непевно промовив культист. Один з них зиркнув на ‘брата’, який лежав на землі, помітивши, що його очі напіврозплющені, а зіниці повільно ворушаться в очницях. Цей нещасний усе ще чув, що відбувається довкола, але вже не мав сил навіть повністю розплющити очі.
— Тільки ‘поки що’, — похмуро відгукнувся інший культист. — Вечірній дзвін уже відлунав, він не повинен померти в цій кімнаті. Благословення Володаря захистить його і подарує йому вічний спокій у темряві.
Чоловік на підлозі поворухнув пальцями. Він явно розумів до чого все йде. Йому не хотілося отак помирати, та смерть вже встромила кігті в його тінь. І любі ‘брати по вірі’, схоже, вже роздумували над тим як прибрати цю приховану загрозу зі сховища, поки не настала його смерть. У кімнаті запала вкрай гніюча тиша, у якій навіть слабке дихання вмираючого здавалося виразним і гучним. Коли ця мертва мовчанка тривала вже бозна-скільки, той самий чоловік у чорному балахоні, який раніше проклинав Церкву Штормів, раптово порушив тишу:
— Зачекаємо ще трохи. Принаймні... люди не перетворюються в ту ж мить як перестають дихати.
— ...Тоді почекаємо ще трішки, — неохоче погодився похмурий культист. Він кинув погляд на чоловіка, який важко хапав ротом повітря, і мимохіть пробурмотів під ніс: — Але чому він раптово зліг? Ви певні, що це звичайна хвороба?
— Я знав його до всього цього... Він тримав у Нижньому Місті антикварну крамницю, яка була на межі закриття. Ну, таку, де торгують суцільним мотлохом та підробками, — обізвався третій єретик, який досі мовчав. — Він і раніше мав проблеми зі здоров’ям. Мабуть, занадто довго просидів у сирій каналізації, та ще й нажахався під час облави, от хвороба й загострилася.
Почувши це пояснення, похмурий культист нарешті трохи заспокоївся. Хоч він і не мав високого статусу жреця, проте поклонявся Сонцю вже багато років і вважався свого роду ‘експертом’, що знав чимало тонкощів окультизму. Чоловік чудово усвідомлював, скільки довготривалих і прихованих небезпек залишається після проваленого ритуалу жертвоприношення. Будь-який учасник того обряду міг стати ‘носієм’ цих таємних загроз, і нинішній хворий, який раптово зліг від крайнього виснаження... цілком міг виявитися саме таким ‘носієм’.
Якби не суворе правило “усі діти Сонця — брати” та присутність кількох м’якосердих соратників, які спостерігали за кожним його рухом, він би вже давно викинув цього невдаху в безкраю нічну темряву колекторів. Та ось після довгої тиші, чоловік в чорній рясі витяг зі своєї одежі блідо-золотий амулет, та приклав його до грудей помираючого.
— Що це...? — запитав хтось з решти.
— Цей святий амулет дорого мені коштував. Я отримав його від посланця, — чесно відповів чоловік у чорному. — Нехай благодать нашого Бога захистить нашого брата. Можливо, сонячне сяйво вбереже його в темряві від подальшого зараження.
Двоє інших культистів одразу ж облишили будь-які сумніви й з глибокою повагою подивилися на цього досвідченого соратника. Вони приклали стиснуті в кулаки до перенісся і благочестиво, тихим шепотом промовили:
— Усі діти Сонця — брати...
Похмурий культист так само приклав кулак до перенісся і тихо повторив слідом за ними:
— Усі діти Сонця — брати.
…
Коли сонце перекотилось за горизонт, перед Дунканом знов розкинулось темне, беззоряне небо. Рана Світу тягнулась через небеса, кидаючи холодне світло на Безкрайнє Море, і на ”Загублений дім”, що плив крізь пітьму. Дункан стояв біля корми. Він відвів погляд від неба й тихо зітхнув. Хоч як би чоловік не вдивлявся в ті темні простори, він ніколи не міг розгледіти там зірок. Тому що їх просто не було.
Проте, порівняно з минулим разом, коли Дункан уперше побачив цю беззоряну ніч, зараз його настрій був значно кращим. Частково — тому що він якось прийняв цей дивний новий світ, і вже потроху адаптувався до нового життя тут. Інша причина була більш прозаїчна — риба сьогодні була справді чудова.
Він був оптимістом за своєю природою, тож будь-яке, навіть найменше покращення побуту щиро його тішило. Тим паче, дари природи Безмежного Моря перевершили всі його сподівання. Якщо все триватиме в такому ж дусі, то навіть без стабільного контакту з суходолом найближчим часом чоловік зможе суттєво покращити життєві умови на цьому кораблі. Заглиблений в такі приємні думки, він глянув на голуба і, напівжартуючи, спитав:
— Слухай... А може, мені варто зайнятися тим, чим і належить займатися капітану піратського корабля? Ну, знаєш, знайти якийсь жвавий морський шлях і грабувати торгові судна..?
Голуб повернув голову набік, та розвів очі в різні боки.
— Та чи це гаразд? Та чи це гаразд? Та чи це гаразд?
— Твоя правда, це геть не в моєму характері, — посміхнувся Дункан. — Та й сказати легко, а щоб когось пограбувати, треба спочатку хоча б знайти торговий шлях із цивільними кораблями.
Тим часом море навколо було широке і порожнє. “Загублений дім” блукав казна-де, і Дункан навіть приблизно не знав, на якій відстані від цивілізованого світу вони перебувають. Відтоді, як він зіткнувся з тим судном, що перевозило Аномалію 099, на обрії більше не з’являлося жодного судна. Навіть якби чоловік дуже захотів когось пограбувати, то просто не знайшов би жодної жертви. В ту ж мить, його думки обірвав голос:
— Капітане, ми збираємося когось грабувати?
Дункан повернувся на звук і побачив Алісу, яка вмостилася на високій дерев’яній надбудові неподалік, із цікавістю споглядаючи в його бік. У блідих променях ця готична лялька в пишній дворянській сукні високо сиділа на примарному кораблі, а її довге сріблясте волосся відливало чистим холодним блиском. Вона трималася вельми граціозно, а в її очах бриніла щира зацікавленість. Ця сцена збоку нагадувала класичну, загадкову картину старовинного майстра. Дункан на мить навіть занімів від подиву.
Після нещодавніх подій, він майже забув те перше враження, яке на нього справила ця лялька — елегантна, таємнича, на диво граційна. Бачити її такою зараз було так незвично, що трохи збило його з пантелику. Аліса, звичайно, і гадки про це не мала, тому ще раз перепитала.
— Тож, капітане — ми що, будемо когось грабувати?
Ця фраза вмить зруйнувала весь її загадковий образ.
Дункан із сумішшю іронії та веселощів подивився на ляльку:
— А тобі подобається грабувати?
— Ні, — похитала головою Аліса. — Звучить якось нудно.
— Але ж тебе я притягнув на цей корабель, саме після ‘пограбування’, — з посмішкою зауважив Дункан.
— ...І то правда, — замислилася Аліса, кивнувши головою, а потім одразу ж перепитала: — То ми зараз будемо грабувати?
— Ні, — змахнув рукою Дункан і неквапливо попрямував до своєї каюти. — Я теж вважаю, що грабування — це нудно. Порівняно з цим, проста прогулянка набагато краще підходить як моціон після доброї вечері.
Дункан повернувся до каюти. Чоловік коротко розповів Козлиноголовому, який курс тримати далі, і пішов до спальні та, як і минулого разу, зачинив за собою двері. Він вирішив, що сьогодні спробує ще одне переміщення.
Проте, на відміну від першої спроби, цього разу чоловік збирався задіяти голуба Ай, аби протестувати його приховані можливості. Тьмяне зелене полум’я затанцювало на пальці Дункана. В ту ж мить голуб, що до того ходив по столу, зник і одразу ж виник знов на його плечі. Відчуваючи цей тонкий, ледь помітний зв’язок між собою та Ай, Дункан повільно заспокоїв думки. Потім він ретельно пригадав те саме ‘відчуття’, коли вперше активував латунний компас, і спробував за допомогою примарного вогню в долоні злитися з розумом птаха.
Невидиме смарагдове полум’я витягнулося в тонку нитку й обхопило крила Ай. Наступної секунди білий голуб раптово спалахнув яскравим вогнем!
В оточенні цього полум’я пір’я білого голуба набуло примарної, напівпрозорої форми — зелений вогонь наче повністю переплавив його кістки та плоть. Ай розправив крила серед вогняних язиків, а латунний компас на його грудях із виразним клацанням відчинився. На циферблаті, укритому безліччю окультних знаків, спалахнули іскри світла, а стрілка в самому центрі після шаленого обертання зупинилася, вказуючи в якусь далечінь. Світ навколо Дункана розлетівся на друзки.
Вже знайомий темний простір з’явився перед його очима, у супроводі яскравих потоків світла та незліченних цяток ‘вогників’. Дункан, підкоряючись внутрішньому відчуттю, почав уважно вдивлятися в ці далекі зоряні іскри, шукаючи наступну підходящу ‘ціль’ для контакту.
Нарешті, одна з них привернула його увагу. Він не знав, чи це була та сама ‘капітанська інтуїція’, про яку без упину твердив Козлиноголовий, але вирішив довіритися цьому чуттю. Хоч би хто ховався за цим далеким світлом, віднині доля пов’язала його з капітаном Дунканом.
…
На околиці міста-держави Планд, в закинутих тунелях каналізації, купка культистів Сонця, що зуміли втекти від вартових церкви, сиділи в тиші. Нагорі світ уже повністю поглинула нічна завіса, а під землею лише тьмяна олійна лампа оберігала межі цієї покинутої кімнати. Якими б жорстокими та фанатичними вони б не були, навіть культисти боялись темряви, що повільно обступала їх з усіх боків. Неподалік на матраці з брудного ганчір’я вмираючий культист ось-ось мав зробити свій останній подих.
Почувши, що його дихання стає дедалі слабшим і уривчастим, кілька пар очей одночасно повернулися в бік матраца.
Вони пильно витріщалися на свого ‘соратника’. Кожен із присутніх чітко розумів: цей чоловік точно не зможе пережити нинішню ніч.
І ось, під пильними поглядами свідків, груди чоловіка на матраці востаннє важко опустилися. Він випустив свій останній у цьому житті подих.
— Нехай Сонце продовжує освітлювати твою душу в найтемнішій безодні, — повільно й тихо промовив похмурий культист у чорному балахоні, а потім змахнув рукою: — Заберіть його...
Проте наступної миті слова застрягли в його горлі.
Прямо на його очах мертве тіло, яке щойно заплющило очі назавжди, раптово знову почало дихати.