Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Ті постаті у просторих балахонах і каптурах цілком очікувано помітили Дункана, який не намагався ані сховатися, ані втекти, а просто стояв посеред дороги.
Зараз чоловік виглядав так само, як і тоді, коли щойно покинув печеру: на його худорлявому, змарнілому тілі були пошарпані лахміття, а накинута на верхню частину тіла ганчірка прикривала велику дірку на грудях. Він так і стояв, не звертаючи уваги на оточення, але здавався заціпенілим від переляку перед ‘людьми в каптурах’. Постаті в балахонах явно теж були здивовані; вони на мить завмерли, а потім той, що йшов першим, раптово вигукнув:
— Один із жертовних дарів втік!
Одразу після цього Дункан побачив, як вони побігли в його бік, а ще один на бігу кричав:
— Швидше! Перехопіть його! Не дайте йому втекти!
Дункан знизав плечима і продовжував беземоційно дивитися на постаті, що бігли до нього, і які, як не крути, не виглядали доброзичливими. Зваживши ситуацію, він і не думав тікати, але люди навпроти все одно продовжували нестися на нього, кричачи:
— Не дайте йому втекти! Жертовний дар втік!
У результаті те, що Дункан сумирно стояв посеред дороги, не ворушачись, зробило атмосферу дещо ніяковою. Ті, хто бігли з криками, очевидно, на півдорозі відчули, що щось не так, і їхні вигуки мимоволі стихли, але вони все одно мусили продовжувати бігти в його бік. Дункан майже фізично відчув, як з-під їхніх похмурих каптурів віє сумішшю ніяковості та роздратування. А потім ці збентежені й розлючені люди оточили його з усіх боків.
Тільки тоді Дункан озирнувся на постаті навколо і після короткого вагання мовив:
— Може, мені варто було трохи побігати? А то якось незручно вийшло, така сцена зіпсувалася...
Проте люди в балахонах ніби не почули його невдалого жарту. Вони лише пильно й обережно поглянули на нього, а потім перевели погляд у бік за його спиною. Двоє з них швидко нахилилися й прошепотіли щось одне одному, і Дункан ледь-ледь розчув їхню розмову:
— Чому один вибрався?
— Невже церковні гончаки вистежили цей сховок... Але він не схожий на того, кого визволили...
— У будь-якому разі, тягнемо його назад. Цей втікач якийсь дивний... Треба швидше з ним покінчити.
— Нехай посланець вирішує.
Дункан абсолютно не розумів, хто ці люди, і тим більше не знав, що вони мають на увазі під словом ‘посланець’, але згадавши все побачене дорогою та слово ‘жертовний дар’, він уже почав здогадуватися про істину цього місця.
Чоловік не знав, як має поводитися ‘нормальний жертовний дар’, і зовсім не мав наміру підігрувати цим людям у їхній ‘виставі’. Перебуваючи за межами “Загубленого дому” і використовуючи тимчасове тіло, він мав значно менше приводів для хвилювань, тож, трохи озирнувшись навколо, просто запитав:
— Куди ви мене ведете?
Почувши, як їхня ‘жертва’ спокійно заговорила, люди в балахонах явно здивувалися. Хоча їхні каптури були доповнені чорними сітчастими масками, що повністю приховували обличчя, Дункан все одно відчув їхнє збентеження. Один із людей у чорному люто зиркнув на ‘жертву’ крізь маску і процідив низьким голосом: — Ти не маєш права запитувати, куди тебе ведуть!
Кілька чорних балахонів одразу рушили до нього, але перш ніж вони встигли його схопити, Дункан сам зробив крок уперед:
— Не треба вам нічого робити, я піду з вами.
Люди в чорному перезирнулися; мабуть, вирішили, що в цієї ‘жертви’ не все гаразд із головою. Втім, ватажок махнув рукою:
— Так навіть краще, все одно тобі не втекти... Йди за нами, можливо, ще встигнеш померти з гідністю.
Отож кілька людей у чорному щільно обступили Дункана, перекривши всі можливі шляхи для ‘втечі’, і повели його вглиб каналізації.
Сморід і бруд стічних вод викликали нудоту, але люди в балахонах крокували цією запліснявілою дорогою так впевнено, ніби нічого не помічали. Дункан мовчки й беземоційно йшов за ними, намагаючись водночас дослухатися до їхньої розмови. Спілкувалися вони небагато, але в поодиноких фразах Дункан все ж уловив такі корисні слова, як ‘Планд’, ‘консул’ та ‘церква’.
— Це місто-держава Планд? — раптом запитав Дункан так невимушено, наче розмовляв зі старим знайомим.
— А то де ж ще... — мимоволі відповів один із чорних балахонів, але одразу схаменувся і подивився на Дункана так, наче побачив привида. — А ти спокійний, хлопче. Ти хоч знаєш, що буде далі?
— Приблизно здогадуюся, — кивнув Дункан, навіть ледь усміхнувшись, а потім обережно запитав: — Істинний Бог Сонця... чи не так?
Кілька постатей у чорному на мить зупинилися. Здавалося, вони неправильно зрозуміли цю незвичайну реакцію Дункана. Один із них пошепки звернувся до товариша:
— Стривай, невже він теж вірянин Господа?
— Неможливо, він явно втік з жертвопринесення... — тихо відповів інший, а потім глянув на Дункана. — Ти кмітливий, але не думай, що це врятує тебе від вівтаря... Господь уже визначив твою долю, тож краще прийми її з радістю.
Дункан нічого не відповів. Він розумів, що його надмірний спокій змусив цих потенційних сектантів придумати собі хибні висновки. Скоріш за все вони вирішили, що він удає холоднокровність і прикидається ‘вірянином’, аби врятувати власну шкуру. Проте справжню причину знав лише сам Дункан.
Ця тимчасова оболонка ледь трималася на ногах, м'язи обличчя були застиглими, наче нервові закінчення відмерли... тому йому залишалося лише спокійне беземоційне обличчя!
Втім, йому було байдуже, що там накрутили собі ці фанатики. Він лише хотів витиснути якомога більше інформації з цієї ‘одноразової розвідки’, тому недбало запитав наступне:
— Ви вважаєте, що нинішнє ‘сонце’ на небі — фальшиве? Думаєте, воно рано чи пізно впаде?
— Фальшиве сонце, звісно ж, врешті впаде! — це явно була тема, здатна зачепити сектантів за живе, і Дункан, як й сподівався, почув бурхливу й фанатичну відповідь від одного з них. — Навіть церковні лакеї змушені визнати в офіційній історії, що сонце на небі — це спотворене й химерне явище, яке з’явилося лише після Великого знищення! Справжнє життя й порядок світу приніс Бог Сонця, але владу нашого Господа узурпував той мерзенний підробний об’єкт... Рано чи пізно та нікчемна підробка звалиться з небес!
Одразу після цього Дункан почув, як інші сектанти почали підтакувати:
— Фальшиве сонце впаде! Істинний Бог Сонця скоро відродиться! Надлишок морської води буде вигнано могутністю Бога Сонця назад у порожнечу глибокого космосу, і земля знову повернеться до епохи родючості та стабільності!
Слухаючи слова сектантів, які явно вже почали впадати в екстаз, Дункан швидко аналізував почуте. Він знав, що з такими фанатиками не варто сперечатися про логіку, а те, у що вони вірять, — це здебільшого викривлена й перекручена інформація, проте деякі деталі все ж вартували уваги:
‘Сонце’, що висить у небі, — підробка... Справжній Бог Сонця був позбавлений влади... Вони вірять, що справжнє сонце — це полеглий бог, і що він ‘воскресне з крові та вогню’... А ще вони згадали ‘надлишок морської води’ та ‘епоху родючості й стабільності’... Що означають ці вислови?
Думки Дункана перепліталися, а сектанти невдовзі трохи заспокоїлися. Вони згадали про справу — про те, що конвоюють втікача-жертву. Ті, що йшли поруч із Дунканом, замовкли, а двоє останніх тихо зашепотілися:
— Тобі не здається, що з цією ‘жертвою’ щось не так?
— З ним точно щось не так... Мені якось не по собі.
— Може, поки він блукав у безпросвітній пітьмі підземелля, його розум зачепив щось...
— То й добре, велич Господа очистить його.
Дункан слухав розмову за спиною, особливо звернувши увагу на слова ‘безпросвітна пітьма підземелля’, але саме тоді, коли він хотів витягнути з розмови більше, ватажок у чорному зупинився.
— Ми прийшли, — промовив він низьким і холодним голосом.
Дункан відчув легке розчарування, але наступної миті його увагу прикувало те, що було попереду.
Попереду був кінець шляху, місце, де сходилися кілька каналізаційних тунелів. У цьому просторому приміщенні, схожому на невелику підземну залу, відбувалося справжнє зібрання сектантів у чорному!