Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Перш ніж покинути печеру, що стала його тимчасовим укриттям, Дункан позривав шматки тканини з тіл поруч та огорнувся ними. Не тому, що хотів врятуватись від холоду, а щоб хоч трохи закрити свої наскізь розтрощені груди.
Діра в них нітрохи не заважала його власному виживанню та, будучи глибоко всередині все ще абсолютно нормальною людиною, ходити з таким ‘наскрізним провітрюванням’ було надто вже дико. Шматки тканини на тілі дарували хоч якусь психологічну розраду та приглушували химерне відчуття від вітру, що гуляв крізь ребра. До того ж, Дункан мав брати до уваги можливість зіштовхнутися з іншими людьми в цьому підземеллі. Здоровий глузд підказував, що велика дірка в грудях може трохи завадити заведенню нових знайомств...
Ось так просто ‘залатавши рану’, Дункан обережно покинув похмуру вогку печеру й рушив углиб коридору, що з’єднувався з нею. Це тимчасове тіло було не дуже зручним для нього. Не тільки через те, що смертельна рана на грудях обмежувала рухливість, але й тому, що Дункан чітко відчував, наскільки слабким було це тіло. Кінцівки були такі тонкі та в’ялі, що навіть ходити в нормальному ритмі було важко. І це зовсім не йшло в порівняння з тілом ‘капітана-примари’, яке було настільки міцним, що явно виходило за межі людських можливостей.
Дункан не бачив усього тіла повністю, але судячи з того, що потрапляло в поле зору, він припустив, що вселився в підлітка — хлопця, чий організм був виснажений тривалим і важким недоїданням. Тяжкий, довгий голод витяг з нього всі соки, висушив його до кісток. Схоже, навіть міць душі великого капітана не могла подолати фізичних обмежень такої кволої плоті. Інших варінтів, на жаль, не було.
Тож Дункану залишалося лише обережно вести це ледь придатне для життя тіло крізь темний тунель. Він розумів: у такому стані будь-яка небезпека застане його зненацька, тож залишалося тільки сподіватися, що ця оболонка протримається бодай якийсь час.
Прохід був глибокий, вогкий, і дуже темний, проте десь явно були приховані вентиляційні отвори, бо навколо відчувався легкий рух повітря. Час від часу він бачив смолоскипи або масляні лампи на стінах — доказ того, що тут постійно хтось ходить.
Пройшовши значну відстань, Дункан раптом помітив, що простір попереду стає ширшим, а в полі зору з’являється все більше слідів людської праці. В кінці проходу була розвилка. Коридор закінчувався роздоріжжям, де починався шлях із рівними стінами та високим напівкруглим склепінням. Вимощена цеглою підлога була чорною та мокрою; уздовж обох боків пролягали жолоби, якими текли гидкі нечистоти. В стінах також були невеликі проходи для зливу. По деяким брудна вода спадала в канали нижче та стікала в глибоку пітьму.
«... Каналізація?»
Дункан зрозумів майже одразу. Перед ним явно була якась масштабна система каналізації, а те місце, де він знайшов всі ті тіла, схоже, була природньою печерою, з’єднаною з нею.
Массивна каналізація, пов’язана з нею природня печера, приховані в печері тіла.
У голові Дункана миттєво закрутилися десятки здогадок, і, роблячи ці припущення, він також уважно вивчав усі деталі цієї ‘каналізації’. Величезні розміри, досконала техніка будівництва, основні опорні елементи, схоже, зроблені з залізобетону, у разі потреби це місце навіть могло б слугувати якимось підземним укриттям. Щоб побудувати щось такого масштабу, місто, розташоване над цією каналізацією, напевно, теж чимале. Та рівень технології там мав бути також відповідним.
Технології не існують у вакуумі. За кожним продуктом інженерної думки стоїть синхронізована підтримка незліченних пов'язаних галузей та технологій. Навіть така споруда, як каналізація, розкривала багато інформації — рівень будівництва, планування, матеріали, обслуговування та побутові стандарти місцевих жителів. Цього достатньо, щоб Дункан, який наразі відчував гостру нестачу інформації, отримав деякі цінні дані про цивілізований світ.
Він йшов по каналізації далі. Пройшовши лиш трохи вперед, чоловік раптово зупинився, і його погляд впав на сусідню стіну. На цій стіні було вмонтовано світильник зі скляним корпусом, зовні обгорнутий досить міцною металевою решіткою. В порівнянні з смолоскипами та масляними лампами в печері, він був явно яскравішим. За матовим склом рівно палало яскраве полум’я, освітлюючи чималу ділянку тунелю. Дункан підійшов ближче та обережно оглянув його.
Для нього зараз усе, що походило з-поза меж “Загубленого дому” — особливо щось, що виглядало як творіння сучасної цивілізації — мало надзвичайну привабливість. Вивчивши його трошки детальніше, він зрозумів, що це за джерело світла.
Це була гасова лампа.
Звичайно вона не була точно такою, як ті лампи, що він бачив в книгах раніше. Окрім дизайну, в око впала головна особливість: на скляному куполі було викарбувано кілька тонких символів. Ці символи, здавалося, були нанесені на корпус ще на початку виробництва; вигнуті та звивисті, вони нагадували ієрогліфи. Дункан не впізнав цих символів, та вони одразу нагадали йому ті таємничі руни, що він бачив на механічному кораблі та на труні Аліси. Хоча зміст був іншим, вони мали схожу... ‘ауру’. Щось сакральне та ритуальне. Дункан відступив та кинув погляд далі в каналізацію. Там, в рівних інтервалах, на стінах висіли такі ж лампи, як ця.
Як для підземної споруди, що лиш зрідка потребує обслуговування, це місце було надто освітленим. І якщо судити по тій лампі, яку він зараз розглядав — на корпусі кожного гасового ліхтаря, можливо, також були подібні таємничі ‘руни’. Неприємна підозра закралась в голову Дункана, що ці щільно розставлені лампи не тільки освітлювали коридор. Здавалось ніби вони стримують щось. ‘Світ людської цивілізації’, що стояв за ними, з чимось боровся.
Дункан пройшов далі у світлі гасових ламп, оглядаючи стіни, підлогу та стелю, вишукуючи хоч щось корисне. Раптом краєм ока він помітив щось незвичайне. Чоловік зупинився між двома гасовими лампами — це була одна з найтемніших ділянок каналізації. Піднявши голову вгору, він побачив, що високо на стіні, поблизу склепіння каналізації, темно-червоною фарбою намальовано щось. Дункан примружився, довго намагаючись розгледіти образ, поки грубі контури не сформувались у зображення.
Він бачив руки, багато рук, ніби в поклоні перед чимось. В напрямку, куди були спрямовані ці руки, височіла куля, що випромінювала яскраве світло. Під цим зображенням виднівся рядок незграбних літер. Почерк був тремтячим, сповненим фанатизму та очікування. Літери тексту не були схожі на жодну земну мову, та Дункан інстинктивно розумів їх:
«Фальшиве сонце впаде. Істинний Бог Сонця воскресне з крові та вогню! Життя всього сущого належить Сонцю, порядок усього сущого належить Сонцю!»
Дункан стояв посеред каналізації в тиші, дивлячись вгору: на місце, куди ледве досягало світло гасової лампи, на темно-червону фреску, на криваве сонце — палюче, вознесенне, об’єкт поклоніння та божевільного фанатизму. Немов вдивлявся у інший світ. Він споглядав це довго, аж поки з глибини тунелю не донісся шум — звук кількох пар ніг, що наближалися. Голова Дункана смикнулась до джерела звуку.
Чоловік побачив кілька постатей у каптурах, що наближалися спереду. Їх обличчя були закриті тінню, і у брудному напівмороці каналізації вони виглядали, ніби привиди з глибинної темряви.
Дункан не сховався.
Власне, на цій прямій ділянці й не було куди, а його незграбне тимчасове тіло не дозволяло виконувати якісь хитромудрі маневри. Тож, трохи поміркувавши, чоловік просто залишився стояти посеред проходу, відкрито спостерігаючи за підозрілими людьми в каптурах. Це тіло не могло бігти і все одно було лиш розмінною монетою — то може хоч вийде дістати ще трохи інформації, поки воно не буде втрачене.
Наступної миті ті люди в каптурах, що вийшли з глибини каналізації, помітили присутність Дункана.