Ян Іль Чона вирішили покласти на квітуче поле, далеко від озера посеред лісу. Маленькі феї часто прилітали до нього, приносячи з собою крихітні квіти, а деякі несли цілі букети із таких же маленьких квіточок і клали їх на тіло покійного розділу Самарен.
На колінах сиділа Ехва, опустивши голову. Здавалося, вона вже виплакала всі сльози, але вона продовжувала ридати. Сбоку від неї сидів Сан Мін, пустим поглядом дивлячись на тіло вчителя.
« Чи можна сказати, що він прожив довге і щасливе життя? » — думав Ходже.
« Не думаю» — про себе відповів Сун Мін.
Феї покрили квітами тіло Ян Іль Чона. Останній, хто приніс квіти - це королева Осла. Вона принесла з собою вінок і наробила його на голову Ян Іль Чона.
— Я зроблю так, що вони ніколи не зав'януть, — пробурмотіла вона. - Рён Джу любив квіти цього лісу.
Дякую.
— Не варто. Цього хотів він, цього хочу і я.
Осла піднялася з місця. Ян Іль Чон, покритий квітами, виглядав так, ніби лежав під м’яким покривалом. Квітки розходилися і ароматизувалися, навколо сяяла озеро.
Ехва шмигнула носом і дещо піднялася на тремтячих ноги, похинувши кілька разів Ян Іль Чону.
— Вы... Залишили мені дуже важкі слова...
Пошній голова Самарієн залишив заповіт своєму загону, в який увійшов і Ехва. Його бажання було для неї важчим смерті, але все ж вона збиралася виконати його останню волю, адже так він хотів.
***
Сун Мін вирішив залишити ліс через тиждень. Спочатку він збирався піти до шамана, до яких не дійшов Ян Іль Чон.
Поки що на півдні спокійно. Кім Джон Хен і Владар нічого не робили.
« Вам не треба було вмирати, — подумав Сун Мін. - Навіть якщо це була смерть, якої Ви хотіли померти."
Ті, хто вижив, нічого не залишалось, окрім відчуття втрати. Так було після смерті Сумасшнього Диявола, а тепер і по смерті Ян Іль Чона. Сон Міна ще більше втягався у розпач, бо він не злиться і просто переживає втрату. Хоча це було в минулому.
« Цього недостатньо».
Вчитель мертвий, і навіть якщо він буде зі шкіри геть лізти, то нічого не зміниться. Сон Мін повільно піднявся з місця. Він відчував в області живота Нейгун Ян Іль Чона. Тепер вона належала йому.
Сон Мін опустив вінок на груди вчителя. Відійшовши на пару кроків назад, він кілька разів вклонився.
Ян Іль Чон мертвий.
« Не можна впадати у розпач через це», — переконував себе хлопець.
Ехва покинула ліс. Вона мала зустрітися з загону, розповісти їм про смерть голови Самарієн і його заповіт.
Скарлет не пішла. Вона була впевнена, що куди б не попрямувала, її чекатиме небезпека. Тому краще залишитися, адже в разі чого Сун Мін зможе захистити її.
« Подорожувати самому дуже сумно, — пробурмотіла вона. — До того ж... Я замішана в всякому...
— Не хвилюйся за мене, — відповів Сун Мін. - Я не вперше втрачаю когось.
« Не звикай до цього відчуття, — глянула Скарлет мірошком на золотисті очі Сун Міна. - Воно руйнівне.
— Все в порядке.
— А не можна, — сказала Скарлет і помостила головою. — Мені треба сумувати і плакати, а потім приходити в себе. Ти ж казав, що не хочеш ставати монстром.
— Угу...
- Мені здається, що ти виглядаєш дуже нестабільно.
Почувши її слова, Сун Мін здригнувся.
- На тебе забагато надасть. Ні, ти навмисно на себе дав. Я розумію, що з тобою відбувалося не те, як живуть звичайні люди. І все ж... м-м ... Не контролюй себе надто сильно, — Скарлет з сумом усміхнулася і додала: — Звичайно, я не можу повністю зрозуміти тебе та в якому стані ти зараз перебуваєш. Але тобі самотньо, і тому я не хочу залишати тебе. Я це кажу щиро, так що вияви трохи чуйності, гаразд?
- Що ти хочеш почути?
- Що ти не проти мого співчуття.
— Ну... Я точно не проти, - розсміявся Сун Мін.
« Вона має рацію, — сказав Ходжу. — Не тільки мораль робить людину людиною. Ти не повинен знищувати себе зсередини, а особливо занурюватися в розпач."
Остання фраза Ходже зробила удар. Блокування, створене Осломою, не ідеальне і всередині нього знаходиться бомба сповільненої дії. Якщо він доведе себе до повної відчаю, то вибухне, і тоді Сун Мін вже не зможе повернутися до людяності.
« Знаю», — подумав він, закривши очі.
***
Минув ще один тиждень. Сун Мін запитав Невіла про новини з півночі, але ніякої інформації не було. Зіткнення Ян Іль Чона та Мусіна відбулося на території Дженіелли і Джу Вон, вони не дозволяли чуткам виштовхувати назовні, зробивши так, що про війну ніхто не знав.
« Цікаво, що сталося з Мусином? А з Чорним Драконом і Королем Копій?
Вони точно не могли померти всі разом. Смерть Мусина була особливо складною. Хоча він втратив одну руку, все ж виглядав нормально. Король Копій і Чорний Дракон є могутніми ворогами, але не настільки, щоб убити Мусіна.
« Чи вони втекли? »
Сан Мін сподівався на це. Саме вони в момент небезпеки пожертвували собою і дозволили їм втекти. Сун Мін до певної міри розумів дії короля Копій - він був воїном. Він з презирством ставився до Мусіна, яка спричинила смерть Ян Іль Чона. Тому було цілком зрозуміло, чому він хотів врятувати учня голови Самарян і вирішив потягнути час.
Але що з Чорним Драконом? Ян Іль Чон перед смертю скасував клятву, і він знайшов свободу. Навіть якщо він колись зрадив Мусіна, то міг легко вбити Сан Міна і повернути його. Але чорний дракон так не вчинив, навпаки, він напав на Мусіна.
- Він же не помер? — Пробурмотала Скарлет.
— Мабуть втік, — похитав Сун Мін головою.
Вони ще зустрінуться. Якщо Чорний Дракон дійсно вижив, то Сан Мін хотів би його ще раз зустріти. Хоча до цього вони мали деякі розбіжності, але саме завдяки цьому змогли втекти.
Сун Мін закликав чарівну коняку. У нього була остання подорож, але Осла зняла обмеження. Це, мабуть, результат смерті Ян Іль Чона і зміни її відношення до Сун Міну. Вона вирішила переключити на нього свою позицію? Він не знав. Але те, що він міг без обмежень використовувати магічний кінь, пересуваючись по території Ерії, давало йому велику свободу.
Дякую.
Сун Мін вклонився Ослі, який висвітлив його, і вона у відповідь трохи посміхнулася.
Пообіцяй мені дещо.
- Що саме?
— Не впадай у відчай, — сказала Осла про те, що йому раніше сказали Годжу і Скарлет. — Рён Джу теж би цього хотів.
— Не буду, — гірко посміхнувся хлопець. - Я не хочу бути монстром.
Він сів на коня. Завдяки їй Сун Мін зможе заощадити достатньо часу.
« Мені не дуже подобається їздити верхи на коні, — сказала Скарлет.
— Мені теж, — кивнув Сан Мін.
Він представив їм місце, куди вони повинні дістатися, і кінь зафарувала. Коли вона піднялася, Сун Мін схопив руки Скарлет, якими вона тримала його за пояс. Перед тим як Скарлет змогла відреагувати, Сан Мін скинув її з коня і вона повисла в повітрі, широко розкриваючи очі.
— Ты... - Вона збиралася щось викрикнути, але Сан Мін помотав головою.
Кінь змила в повітря.
***
Простір розвалився, а посередині стояла Ві Джі Хюн, байдуже дивлячись вперед. Дивне зігнуте тіло, яке стояло перед ним, належало не людині, а монстру. Останній монстр підземелля був, без сумніву, сильний, але й у порівнянні не йшов з Ві Джи Хюн.
Вона знову це почула.
« Субота нищівної поразки».
Ві Джі Хюн тихо розсміялася.
Після зустрічі з Ма Рьонн на горі Хюджель вона продовжувала подорожувати по світу. Ма Рьонн повідомив їй, де знаходиться цей світ підземелля. Вона використала отриману інформацію і почала обходжувати їх.
Ві Джі Хюн пройшла крізь тремтячий простір повз тіло монстра, який розсипався на частини і ставши обгорнеками світла пройшов через дівчину.
П'ята підземелля. Ні, якщо рахувати те, в якому вони були з Сан Міном, то вже шосте. Вона вносила у себе силу вже шести босів. Насправді, їхня сила не дуже допомогла Ві Джі Хюн. Внутрішні сили збільшувалися, але вона не могла піднятися вище і добре про це знала.
Але чи допоможуть їй те, що вона отримує у підземному підземеллі? Не факт. Лише дорогоцінні скарби? Ні, вони не коштували витраченого часу.
Однак вона мала це зробити.
Мала Рьонн багато розповідає Ві Джі Хюн.
« Субота нищівної поразки». Вона зрозуміла, що це необхідність нищівної поразки, усвідомила для чого потрібна надмірна обдарованість, яка насправді являє собою підземелля, тобто "сокрушити боса підземного" і як це потім використовувати.
"Пока недостатньо".
Ві Джі Хюн відчинила останні двері і увійшла. Її очі були численні скарби і золоті монети, але її погляд залишався спрямований на двері, що ведуть до виходу з підземелля. Вона застосувала щита Чорного Дракона і увійшла в кімнату, наповнену скарбами. Набивши кишені коштовностями, вона вийшла назовні, де вже настала ніч. Вона не була дуже втомленою, але відразу засівала.
Наступного разу вона розгромила підземелля.
"Скільки ще залишилося?"
Ві Джі Хюн подумки перерахувала решту підземелля, а потім визначила її найближче звідси. Вона проходила в ще не відкриті підземелля, вхід у які закрита.
« Що я роблю?» — попрямувала до наступного підземелля і згадала про Сон Міна.
Коли вони покинули ліс фей... то розставання не обіцяло бути таким довжелезним. Вона думала, що розбереться зі своїми справами і негайно повернеться до Сун Міну. Але все затягнулося, точніше, не могло довго тривати. Вона мусила виконувати цю виснажливу роботу.
Все, що робила Ві Джі Хюн, було не для неї. Ради Сан Мина.
- Погана поразка... — тихо пробурмотала вона.