На острові Тенрю вже кілька днів не вщухали вибухи, які перемішувалися криками болю та божевільного сміху. Відтоді як два безсмертних зустрілися, Зерет майже не відпочивав. Кожного дня він перетворювався на нові тортури. Найважче було те, що він не міг протистояти Амелу. У своєму нинішньому стані Зереф не міг контролювати свою магічну силу, і навіть якщо б він повернув контроль, було сумнівно, що зміг би порівнятися з ворогом.
Останній оглушливий гуркіт розбився по острові, і Зереф відлетів у бік збитим парою металевих куль, які вдарили його в груди. Його тіло пролетіло крізь кілька дерев, поки не врізалося в одне з них, нарешті зупинившись.
— Ти виглядаєш нещасним, Зереф. Його ноги торкнулися землі, коли Зерет ледве піднявся. Замість того щоб завалити на Амелла якісь різкі слова, він з цікавістю подивився в сторону.
- Я не впевнений, але здається у нас є глядачі, — сказав він, шукаючи підтвердження в Амелла, хоча той був надійним джерелом доти, доки його магія залишалася неконтрольованою.
— Уже деякий час, — впевнено відповів Амелл. - Якби ти мав контроль, то відчув би її тільки коли вона прокинулася. Але раз вже ти зараз не в змозі, я вирішив почекати, поки вона підійде достатньо близько, щоб ти уловив її присутність.
Амелл махав рукою, і на пагорбі з’явилася маленька довговолоса блондинка.
- Ласкаво просимо, Мевісе, радий знову тебе бачити, — сказав Амелл.
Зазвичай тільки ті, хто носив татуювання Хвоста Феї, могли бачити і чути Мавіс, але для Амелла — здатного керувати фундаментальними силами Всесвіту — зробити його видимим для інших було несуттєвим.
- Амелл, Зереф. Я ніколи не уявляла, що побачу щось подібне, — сказала Мевес усміхаючись.
Амел посміхнувся, побачивши старого друга, а Зереф намагався уникати зорового контакту.
— За чорним чарівником женуться і б’ють маленькі нешкідливі кульки, — Мевес більше не могла контролювати себе й впала на землю тастерично регочу.
Зерету це було дуже неприємно.
- Мэвіс, невже ти так смієшся з моїх бід? Тобі не потрібно мати з ним справу, він не людина, — пробурмотів він, крадькома дивлячись на Амелла, сподіваючись, що тепер зможе трохи відпочити.
- Каже хлопець, який нібито не може померти і створити демонів, а Амелл клацнув пальцями, і порив вітру відкинув Зерефа до дерева. - Це за твій невважливий тон на мою адресу.
- Досить лаятися, ви двоє! - Мавис ледве покрила сміх. - Амел, що ти робиш тут на цьому острові? Ти нарешті покинув райський острів? Я все ще роздратована, що ти не показав його мені, — вона надула губи, кидаючи на нього осудливий погляд.
- На деякий час я пішов, щоб знову побачити світ і зміни в гільдії після століття відсутності, — Амелл раптово переклав погляд на захід. - Хм, щось щойно відбулося біля Магнолії.
Амелл був майже богом завдяки своїй безмежній силі. Він міг відчувати будь-який великий сплеск магії, де б він не знаходився.
- Ти відчуваєш, що відбувається там? - запитав Зерет.
- Звичайно, можу. Зерет, я казав тобі, що я набагато вище будь-якого мага цього світу.
- Це наша гільдія? - запитала Мевіс.
- Хм, вони не є причиною. Це відчуття є небезстороннім, але я не дізнаюся, поки не доберуся туди сам, — Амелл махнув рукою і в його руці з’явилася спортивна сумка. - Я піду і все перевірю.
- Нарешті, - видихнув Зереф і в знеможенні впав на землю. - Нарешті я можу знайти спокій і тишу.
Амелл посміхнувся і злегка похитав головою.
- Ще не час святкувати. Коли-небудь я повернуся, і ми закінчимо цю гру в догоня.
- Я знаю, що я просто привид, але тут стає самотньо. Ти впевнений, що не можеш залишитися ще трохи? Це допоможе полегшити мій смуток і нудьгу, — надула губи Мейвіс.
- Це все брехня. Ти просто хочеш побачити, як страждає Зереф - посміхнувся Амелл.
Мевес відразу поцікавилася, як її зловили на гарячому.
- Як ти смієш, Мевісе? Моє прокляття і так досить страждає. Я не потребую і не заслуговую мук цього диявола, — пробурмотів Зерет.
- Я впевнений, що знайду кілька людей, які будуть стверджувати протилежне. Більшість світу думає, що ти є чистим злом і заслуговуєш більшого. Хай я не один з них щасливий, а Амелл усміхнувся і його тіло почало підніматися в повітря.
- Почекай! Що ти збираєшся робити з моїм островом? Ти знищив майже все! - Закричала Мейвіс.
- А, зрозуміло, Амелл махнув рукою і час почав відмиватися назад. Невдовзі острів повернувся в стан, коли він був ще до його прибуття. - Цього повинно вистачити, — сказав він з посмішкою.
Мевис застигла в благоговійному страху, побачивши, як легко він маніпулює часом.
- Я не знала, що ти володієш магією часу або що можеш зробити щось близьке до цього.
- Це було навмисно. Рада та всі інші ніколи б не залишили мене в спокої, якби я розкрив всю магію, яку можу використовувати. Вони вважають, що я назавжди залишусь чарівником вітру. Верно? - Його погляд став жорсткішим, коли він зупинився на цих двох.
- Так, сер! - Мевес жартує.
Зереф просто кивнув, сидячи приклонившись до дерева.
– Добре. А тепер, без подальших церемоній я йду. Я повинен подбати про те, щоб гільдія була в безпеці, а Амелл злетів зі звуковим гуркотом, і перш ніж вони встигли моргнути, його тіло вже не було видно.
- Цікаво, як багато він приховував від мене, — ліниво вимовив Зерет.
- Я багато років пила і билася з ним, але ніколи не могла змусити його використовувати більше однієї руки під час спаррингу. Отже, щоб відповісти на ваше запитання, можливо як дорослий стримується від дитини, вона подивилася на неї перед тим, як Амелл знищив те, що робило її видимою.
- Можливо, - сказав Зереф і закрив очі.
Переліт від острова Тенрю до Ішгара зайняв у Амели всього кілька хвилин, а прибуття в Магнолію і того менше. Тепер Амелл ширяв над місцем, де мав бути місто. Його серце стискалося від тривоги. Все, що він бачив, було безлюдною порожнечею. Там, де колись стояли "Маґнолія" і "Хвост Феї", тепер лежала лише сумна рівнина, покрита чимось подібним на білий пісок.
- Що, чорт візьми, тут сталося? - Прошепотів він, опускаючись на землю.
Він оглянувся. Сліди міста все ще були видно, а в повітрі витала магічний підпис гільдії. Це означало, що маги не загинули — вони просто зникли.
- Хто, крім мене, має силу перенести все місто? — Амел, схилившись і торкаючись землі рукою. Його плащ розвівся на вітер.
Він вирішив спробувати прочитати останні магічні сигнатури. Поклавши руку на землю, він пов'язав свою присутність з найбільшими слідами магії, які зміг виявити.
- Гілдартс? - Він вигукнув, різко піднімаючи очі. - Він був тут, коли це сталося. Я відчуваю, що він живий, але не можу його знайти.
У цей момент повітря навколо нього злегка здригнувся, і перед Амеллом з'явився Себас.
- Мілорд, я відчув, що щось сталося і прийшов з'ясувати, в чому справа. Здається, ви мене випередили, — вимовив він своїм звичайним тоном.
- Ти стежив за Хвостом Феї? – запитав Амелл.
– Да. Ви дали нам завдання доглядати за молодим майстром Ґілдартсом, і в процесі ми дізналися, що він дуже прив'язаний до цієї гільдії. Тому ми стежили за нею.
- Гарна новина в тому, що мій син не загинув. З якоїсь причини, яку я поки що не можу зрозуміти, він і все місто кудись перемістилися - сказав Амелл, дивлячись на пустельну долину, яка колись була одним з найвідоміших міст Ішгара.
- У вас є припущення, як це сталося і де зараз знаходиться молодий майстер Гілдартс? - запитав Себас. Його дуже влаштовувало те, що місто зникло, а його мешканці зникли, якщо Гілдартс живий і здоровий.
- Я просканував планету, але Магнолії на ній більше немає. Єдине пояснення — їх телепортували в інший вимір або, можливо, альтернативний всесвіт. Варіантів нескінченно багато.
- Ви зможете повернути його, мілорд?
- Так, я зможу. Але для цього знадобиться величезна кількість магічної сили. Мені доведеться перемістити через світ приблизно мільйон людей, включаючи ціле місто. Але спершу я повинен знайти слід того, хто забрав Маґнолію — зітхнув Амелл.
- Вам потрібна допомога, мілорде?
- Ні. Ти можеш повернутися додому, Себас. Ти добре впорався, швидко відреагував, але я вже зайнятий цим — з легкою посмішкою відповів Амелл.
- Дуже добре, мілорде. Тоді я вдаюсь, — уклонився Себас і зник, наче привид, що розчинявся у повітрі.
— Що ж робити, — зітхнув Амелл, сівши на землю і скреготіючи руки на грудях. - Якщо я поверну їх назад, не знаючи, що відбувається на їхньому боці, то можу втратити когось з них або заманити їх у пастку в якомусь підвішеному стані. Я не можу ризикувати завдати шкоди Ґілдартсу. Спершу мені потрібно з'ясувати, куди вони пішли, а потім вже думати про те, як їх повернути.