Упущена здобич?
*Свист! Свисток! Свисток!
Один за одним кунаї, що літає над полем бою, швидко проносилися з місця на місце.
Разом з цими куною в повітрі мікав дивний жовтий світло.
*Фшух! Фшух! Фшух! Фшух! Фшух!*
Звуки пронизуваної плоті, за якими йшли алиші смуги крові — один з інших шінобі Івагакуре падали у свої калюжа крові.
Зараз Мінато був злий. Він корився себе, і навіть незважаючи на своє небажання завершити битву кровопролиттям не міг утриматися від знищення ворога.
Кінець кінцем.
Якби він не повернувся вчасно...
Кінець трагічної поразки!
Він не міг цього допустити!
Мінато дуже радів, що повернувся, але йому було сумно, коли він прибув раніше, можливо, стільки жертв вдалося б уникнути.
Вжух! Вжух! Вжух! Вжух! Вжух!*
Після того як Мінато зробив ще одну миттєву подорож, він знову з’явився на передовій. З холодним поглядом він спостерігав за шінобі Івагакуре, які були такі налякані, що ледь трималися на ногах. А за його спиною стояли шінобі Конохі, дивлячись на нього з захопленням.
Тепер Шенобі Конохі розумів.
Намікадзе Мінато.
Цей геніальний шинобі, який не має рівних.
Він врятував їх. Спас село. Він перекинув хід битви, яка, здавалося, була програна.
Герой Конохи!
І, спостерігаючи за неймовірною бойовою силою, що показала Мінато, шінобі Конохі все більше сповнювалися благоговінням перед ним.
У той же час...
У душі шінобі Скритого Каменя царював повний хаос.
Вони не могли змиритися з реальністю, бо Коноха вже мав у руках, але раптом на їхньому шляху виникла ця жахлива істота.
Без перебільшення...
Цей молодий, на перший погляд зовсім недосвідчений, мав силу, яка перевершувала їх у безмежну кількість разів. Це був ворог, з яким вони не могли і мріяти битися на рівних.
Якщо в Івагакурі і існував хтось, хто міг би протистояти цьому юнаку...
То тільки третій Цучіке Онокі!
— От... Відступаємо...
Невідомо, хто першим викрикнув ці слова, але тепер, коли Ротей був мертвий, в рядах армії Іви нікого не залишилося, щоб давати накази. Цей крик став для них рятівною соломинкою- останньою надією і остаточним ударом по їхньому намірі битися.
Поразка!
Вони програли!
І кожен з них тепер усвідомлював це.
Хоч би як вони противилися, це не мало сенсу — він був зовсім іншого рівня.
***
Мінато спостерігав, як шінобі Івагакуре відступають у паніці, забувши про дисципліну. Вони більше побували на дезертирів, ніж на організовану армію.
— Уо-о!
— Да-а!
— Ура-а!
— Уо-о!
...
Шинобі Конохі підірвалися радісними криками. Нагромаджене вітром напруження нарешті прийшло. Вони були готові померти, але тепер, раптово врятовані, відчувають невимовне ейфорії.
— Мінато, ми не будемо добивати їх?
У цей момент до Мінато підійшов командуючий армією Конохі — Білий Клек, Хатаке Сакумо. Його очі були збентежені. Тепер, коли перемога була майже у них в руках, він не міг зрозуміти чому Мінато не добиває ворога.
— Нет.
Мінато похитав головою, виходячи з режиму Мудреця. Його очі взуттю стежили за побіжними шінобо Івагакуре, а на губах запалала певна усмішка.
- Іва вже програла.
— Гнаться за ними немає сенсу.
— Крім того...
- Якщо мої здогадки вірні...
- Решта сіл скоро прибудуть.
- Давайте спочатку повернемося в село і відновимо сили.
— Ця війна тільки починається, але незабаром закінчиться!
Закінчивши говорити, Мінато розвернувся і попрямував до шінобі Конохі. Його фігура, обгорнена м'яким сяйвом, тепер здавалася ще більш величною - особливо після божественного перевороту, який він здійснив у битві. Здавалося, що на його плечі лягає багато ореолів слави, роблячи його ще піднесенішим.
— Ладно.
Хатаке Сакумо кивнув. Тепер він більше не відчував бажання командувати армією. Після цієї битви він навіть хотів накласти на себе руки.
Коноха довірила йому так багато шенобі.
Але втрати були жахливими.
Хоч би що могли сказати інші, він відчував на собі велику провину. Це була його відповідальність, і він зобов'язаний її нести.
Якби Мінато не з'явився, він би продовжував воювати до кінця. Адже тепер у Конохі не було нікого, хто міг би взяти на себе цю ношу.
Але тепер, побачивши, як сяє Мінато...
На противагу цьому Сакумо відчув полегшення.
Прийшов час передати цей вантаж.
Думаючи про це...
Він пильно подивився на Мінато, потім кивнув, і в його очах мімкнув відблиск схвалення.
- Пане Сакумо?
У цей момент пролунав здивований голос. Його власником був тільки що повернувся Фугаку.
Він тільки що прибув.
І відразу побачив багато приголомшливих речей.
Спочатку він зрозумів, що війна, яка вибухнула незадовго перед тим, вже закінчилась. Причём закінчилася поразом шиноби Деревни Скритого Камня. Коли він виходив, навіть не думав про наслідки цього.
А ще...
Хатаке Сакумо був тут!
Він повернувся раніше Сакумо, причому рухався на повній швидкості і все одно виявився повільніше... Цей чоловік - привид, чи що?
— Фугаку, ти куди пропав? На полі бою тебе не видно! Швидко допомагайте їм розбирати наслідки! — Нахмурившись, прикрикнув Сакумо.
- Є...
Фугаку застиг у замішанні. Хіба вони тільки що зустрічалися? Чому Сакумо поводиться так, ніби нічого не сталося? Але трохи подумавши, він вирішив, що командир просто зберігає його обличчя, прикидаючись несвідомим. Фуґаку дуже вдячний.
Негайно.
Фугаку повернувся на поле бою і разом з іншими шінобі Конохі почав розглядати наслідки битви.
Земля була наповнена об’явленими тілами.
Шінобі Конохі зазнали великих втрат.
Але більшість трупів належала шінобі Івагакуре.
І переважна більшість з них - справа рук Мінато.
Повернення Мінато стало для Конохи чимось на зразок ширми, що покривала жахливі втрати і невдачі, так що в кінцевому підсумку все виглядало як важка, але перемога.
- Що тут взагалі відбувається?
Фугаку в голові панував хаос. Здавалося, що він ніби відключився на мить і коли прийшов - битва вже підійшла до кінця.
Звичайно...
Був ще один чоловік.
Який відчував подібні почуття.
Цей чоловік був глибоко під мостом Каннабі, а його тіло було заплутане трубками для підтримки життя. Його криваво-червоні очі розширилися в шоку, а у зірочках застило недовір’я.
— Добування впорнулося прямо з рук?
https://literna.net/uk/books/145-10-rokiv-u-pidrozdili-pitok-konokhi-zaversheno