— Побачимо, що вас усіх пов’язує, — порушив мовчання Сол. Він з посмішкою подивився на натовп і повільно присоромився.
З його тіла вирвалося клубок напівпрозорих ниток. Вони не торкалися людей, а лише в повітрі навколо них.
— Немає ліній долі, — усмішка повільно зійшла з його обличчя. - Як і чарівник Йона, вони всі мертві.
Мертві не обов'язково позбавлені ліній долі. Якщо вони стали достатньо стійкими духами помсти або навіть могутніми злими духами, то мали б зв’язок з долі. Просто, порівняно з живими, вони були примарними.
Лише у чотирьох душ, яких тримав Сол, були лінії долі, схожі на лінії живих.
- Ви не живі і не володієте власною свідомістю... Ви - та сама скверна, що з'явилася в Аргосі. Те ж саме, як ті попільничі люди.
Соул прибрав свої нитки долі.
« Коли я був у Аргосі, то бачив багатьох людей в одну мить як монстри перетворилися на них. І над головою у кожного з них була напівпрозора нитка".
Тоді Сол не знав, що це за нитки, і думав, це щось на зразок нітей, якими керують маріонетками. Але, навчившись керувати своїми лініями долі, він зрозумів, що це, ймовірно, були примусово витягнуті з тіл заражених лінії долі.
Соул ще не вивчав, що відбувається, коли лінію долі виривають і підкоряють собі.
Але зараз, можливо, ці люди були однією з відповідей.
Мертві без ліній долі, перетворені на марионеток, якими перевертнуте дерево могло керувати за власним бажанням. Наче звичайні NPC у грі без єдиного реплікування, які діють за вказаною сценарієм. А коли їхні дії перериваються, вони впадають у стукоту.
Соул раптом підняв ліву руку.
Щелк!
Він клацнув пальцями.
Могутня ментальна хвиля разом з звуком розійшлася по всі боки. Наче весняний вітерець, що пробігав по озерній гладі, спричинив битву.
Тіла всіх, хто стояв поряд з Солом людей були спотворені як відображення у воді.
Бум!
Бум!
Бум!
Зсередини назовні, оболонка цих спотворених людей луснула, як повітряні кулі, і вони розсипалися в хмари сірого диму.
Цей сірий дим то згущався, то розсіявся і не міг зберегти людської форми.
Але, ставши в це страшне місиво, над головами почали з’являтися тонкі прозорі нитки.
Соул щойно зруйнував силу цих мерців і зривав маскування.
Як він і думав, це були ті найтемніші люди, яких він бачив раніше.
« Так і є. Та скверна в Аргосі — це справа рук самого перегорнутого дерева. Тоді воно лише трохи впливало на звичайних людей зовні, а тепер вже у відкрите місто затягнуло сюди все внутрішнє місто? І навіщо?»
Соул ткнув пальцем у найближчого попільницького чоловіка, і той тут же розсипався в порох.
— Розкидався? Такий крихкий? Перевернуте дерево могло затягнути сюди стільки душ, але не може підтримувати їх міцність? — Сол посміхнувся, ніби розкрив чужій секрет. - Здається, маг Йона був не так вже й помилився.
« У перевернутих дерева дійсно проблеми. І ці проблеми, ймовірно, викликані Бессом, ректором і ... Шай».
Цей параноїк Шайя і справді наробив справ!
Світло навколо раптово померк.
Сон, опритомнівши від зміни дня і ночі, побачив, що довкола нього нічний краєвид. І попільничні люди, що були навколо нього зникли.
"М-м? Мене перенесли сюди, тому що я щось виявив? "
Він знову озирнувся.
Над головою - це яскравий місяць. З боків - високі будівлі.
Ось тільки вони стояли занадто щільно, майже без проміжків. Вони будували коло, закриваючи Сола на маленькій п’ятічці. Ніби у клітці.
Зліва від Сола стояв ліхтар, який випускав тьмяне світло.
На відміну від галасливого дня, ця ніч була дуже тихою. Зрідка лише час від часу доносилися незначні кроки. Ніби хтось босоніж, навшпиньках йшов по кам'яній мостів.
Звук прилип до каменя шкіри.
З глибини свідомості до самого лоба поповз страх.
Фонтар над головою затремтів, блукав кілька разів і, наче від старості, ще тьмяніше.
Соул підняв голову і побачив, що повний місяць став молодим місяцем.
А в темряві, за межами світла від ліхтаря, туманно виднілися величезні, п'яти-шістьметрові тіні, схожі на людей.
— Так много? — вирвалося у Сола. — Ну і... сюрприз!
Він перестав оглядатися і дивитися на місяць, який раптом знову стала круглою.
Сол натягнув капюшон, повністю сховавшись під плащем.
Через дві секунди в плащі фігура раптом стала менше!
А з-під плаща, біля самої землі, повільно виповзли серо-полупкачні щупальці.
Рижний кіт Кейт, як справжня кішка, втік на чотирьох лапах по землі. Він відчайдушно м’яукав, а сльози котилися по його шерсті.
- Ненавиджу привидів! Ненавиджу привидів!
У рудого кота вже був один неприємний досвід спілкування з привидами, і тепер він із усіх сил намагався втекти від тіні за спиною.
Якби він все ще був у своєму попередньому, сильному людському тілі, то міг би придушити страх. Але тепер кошові інстинкти взяли верх, і жах у його серці повністю оволодів ним. Він думав лише про те, щоб швидше забратися звідси.