- Дірижабль капітана Гаррі далі відправиться в порт Морола, потім пройде через кілька маленьких міст, де є попередні замовлення і врешті-решт прибуде до Калгрі, там знаходиться Академія Байдун.
"Калгри?" -- в тих базових знаннях про світ магів, які вивчав Сол, це місце не згадували. - Це країна чи місто?
« Пане, це велике місто », — з захопленням сказав Понд. — Це територія, повністю підконтрольна Академії Байдун, з власною валютою і незалежними законами. Можна сказати, що це і є країна.
Калгрі, місто менше ніж сто років тому, але і за інфраструктурою, та по щільності населення вже значно більше від нинішньої столиці герцогства Кема.
До того ж, там було багато доселі небачених диковинок, і навіть дирижабль капітана Гаррі був звичайним явищем.
Але жити там було дуже важко. Потрібно було пройти ряд перевірок, заплатити велику суму грошей і навіть для учнів магів не було винятків.
Академія Байдун безкоштовно приймала тільки офіційні маги і вище.
— А якщо зупинитися ненадовго? — запитав Сол.
Понд показав Солу на пальцях. — Але потрібно буде регулярно проходити перевірку.
Соул відразу відмовився від ідеї поїхати в Калгрі.
Місто Голубий Бухти вже було близько, але Сол так і не побачив ні « блакитної води» чи чорної.
— Блакитна Бухта ж біля моря?
- Колись була. Але після тієї війни, сто років тому, місто перемістилось на бік Голубого Бухти. В останні роки припливи душ стали все частіше, і навіть села у затоці були змушені переїхати.
— Якщо ви хочете потрапити на берег, — сказав Понд відкрив широкому вікні карети Солу і вказав напрямок своєї подорожі.
Слухаючи розповідь Понда, Сол повільно хмурався.
Чому в порту все ще зупиняються кораблі?
— Бо дішево, пане, - на обличчі Понда з'явилося гіркий вираз. Але в останні два роки все менше кораблів готові зупинятися у Блакитній Бухті, і справи йдуть дедалі гірше.
- Гірше? — Соул глянув на десять пальців Понда.
— Ха-ха, - ніяково дёрнув губою Понд. - Я не займаюся тут бізнесом. Іноді я приїжджаю побачитися з дружиною і дітьми, які тут живуть.
Соул, природно, не збирався втручатися в особисте життя Понда. Він залишив його в основному для того, щоб дізнатися про приплив душ.
- Що ти знаєш про приплив душ?
- Багато чого, сер.
Очі Понда загорілися. Він зрозумів, що прийшов його годину!
...
У результаті Сол так і не увійшов у міську межу Блакитний Бухти. Він попросив коня і на півдорозі згорнув на прослану дорогу, яка веде до затоки.
Багатець Понд, хоч і жалкував, що не зміг запросити Сола до себе в гості, але більше радів його від'їзду.
Він наказав своїм людям поквапитися, бажаючи якнайшвидше повернутися додому. Але невдовзі він побачив біля міських воріт групу аристократів.
- Пане! - Через вікно карети донісся тремтливий голос літнього слуги. — Виконт Айлаф, пані Шетлі, пане Оду просять вас зайти.
Понд на мить завмер, а потім протяжно видихнув.
З іншого боку, коли Сол дістався берега, небо вже було сірим.
Важкі хмари відразу постали перед очима. На березі було ще ясно, а над морем вже згустилися хмари.
Як гострий ніж розділив море і звушу на два світу, чітко та ясно.
Лише хвилі з білою пені час від часу перетинали кордон. Вони були схожі на відчайдушно борячі за життя руки, які намагалися вилізти на берег, але врешті-решт, через байдужість пісок, з відчаю відступали.
Все це було не просто метафорою. Соул з'їхав. Між припливом і відпливом час від часу з’являлися бліді руки, які впивалися у берег із лютістю.
"З цією морською водою дійсно щось не так".
У минулому житті море заспокоювало, а це навпаки викликало якесь невизначене занепокоєння.
Ти не на березі дивишся на море, а тонеш. І ось-ось назавжди зануришся на дно.
Навіть лінії горизонту, де море сходиться з небом, були спотворені. Блюдно-серий і густою темною-синій поступово зливаються, але в той же час поглинають один одного.
Горизонт був не прямим контуром, а викривленим.
Подивившись лише на якийсь час, Сол відчув, що його духовне тіло почало непокоїтися. Він опустив голову, перестав дивитися на горизонт і зосередився на тому, що було перед ним.
« Не дивно, що звичайні люди переносили ціле місто за величезні кошти. Якби вони жили на березі і щодня дивилися на таке, дев'ять з десяти зійшли б із розуму."
Тепер він стояв на певній відстані від води, на скелі. Збираючись злетіти вниз, щоб ближче роздивитися воду, він почув у шумі хвиль та інші звуки.
Це був звук взуття, що струменяє об пісок і мушлі, та шум руху проти хвиль.
Сонце озирнулося і нарешті, на рівному піщаному пляжі під скелями побачив десяток людей.