Нік передав Солу завдання і виїхав з загону.
Залишившись з кучером, Сол поїхав далі й надалі.
Мофань був недалеко від місця, де вони розлучилися. Проїхавши лише один день, Соул дістався до східного передмістя.
У завдання було два варіанти виконання і, відповідно, дві різні нагороди.
Хоч Сол і не був детективом, але, загорнувшись на другу нагороду, він вирішив спочатку спробувати провести розслідування.
Він наказав кучеру чекати на околиці, а сам замінив "Магічний трюк" і змінив свій одяг. Тепер він виглядав як обірванець, а його руки з чорних стали звичайним кольором.
Перед тим як він пішов, кучер мовчки простягнув йому невеликий мішечок з грошима. У ньому було десяток срібняків та кілька мідних монет. На монетах були виграні елегантні візерунки, які не схожі на ті, що можна було б зробити за таких умов. Можливо, не без допомоги магії.
Сол поклав кілька мідних монет у кишеню, а решта — за пазуху. Він ще не знав, як покупець міг заробити ці гроші і боявся, що братиме надто багато — видасть себе.
Розставившись з кучером, Сол підібрав на узбіччі палицю і пішов, відчуваючи себе ще більше схожим на бродяга.
...
За межами Мофана було трохи людяно.
Сол, наслідуючи походи та вирази облич перехожих, повільно наближався до міста.
Снаружи Мофань здавався досить великим. Місто було оточене стіною, яка виглядала старою і обвітлою від вітру та піску. За мурами також було кілька старих будинків, на яких можна було побачити бідність їхніх господарів.
За містом було невелике врятоване поле.
Проходячи повз нього, Сол побачив, як лютий молодий чоловік мотогой дригає землю.
Доійшовши до кінця пагони, він випростався, витяг руки з лоба і зустрівся поглядом із тим, що спостерігав за ним Солом.
Побачивши його обличчя, Сол подумав, що йому ще немає і двадцяти.
Незважаючи на те, що він знехтував паличкою, то пішов геть.
— Сол? — Голос за його спиною був невпевнений.
Сол зупинився і з подивом обернувся.
Звідки хтось міг знати його ім'я?
Коли він обернувся, то побачив, що той молодий чоловік вже біжить до нього з мотою в руках і його обличчя сяяло від радості.
— Соул, це дійсно ти! Коли ти тоді вибіг з села, а ми тебе не знайшли я вже було подумав, що ти загинув від рук варварів.
— А ты?. — Розчарований, він запитав Солу в душі, бо знав свого колишнього власника.
— Я Ада. Ха-ха, сильно змінився, так? А ти майже не змінився, все такий же худий, як мавпа. Але як ти вибрався з села? Я справді думав, що ти помер. Довго плакав, ха-ха-Ха, - Ада, не соромлячись, плескав Солу по плечу.
Побачивши, що Сол все ще розгублений, його усмішка трохи мерзнула.
- Ти мене не пам'ятаєш? Я ж твій сусід був. Тобі тоді теж було десять. Ти ще казав, що коли моя сестра виросте ти на ній одружишся. А я тебе потім відлупцював... Ти забув?
— Я... Я справді не пам’ятаю, як він стиснув зуби і сказав Солу.
Це був вчинок колишнього власника, до якого вони не мали ніякого відношення.
У такій ситуації Сол міг би просто проігнорувати його і піти геть. Але, подумавши про місто попереду, він з ентузіазмом, а також зі обману запитав:
- Ада, ти живеш у Мофані?
Помітивши його погляд, Ада трохи помелив і потім зізнався:
— Так, ми з сестрою живемо в місті. Але знімаємо маленький дворик, живучи не заможно.
Чудово! - Прояяв Сол. — Ада, я якраз хотів зупинитися в Мофані. Але я довго викинувся, у мене майже немає грошей. Можу я у тебе на кілька днів зупинитися? Обіцяю, як тільки знайду роботу відразу з'їду.
Таке несподіване і безпосереднє прохання спантеличило будь - кого чесного.
це... У нас і так місця мало, — Ада стиснув ручку мотиги так, що вона ледь не трісне.
Соул, вдихнувши, схопився за свій порожній живіт і жалібно проказав:
— Я и на полюплю. Я вже кілька днів не їв. Я чув, що Мофань був чудовим місцем і йшов кілька днів. Якщо я не зможу тут зупинитися, то напевно помру в полі.
Сол підняв голову, його брови і губи стиснулися в клубок.
— Будь ласка, Ада. Ми з одного села.
Ада подивився на брудного, худого Сола з блідими і синяними губами. Його погляд був складним.
— Ладно. Але я можу дати тобі тільки дах над головою. Їжа — це лише коржі. Тобі потрібно буде якомога швидше знайти роботу.
— Эй, ладно! — З усмішкою погодився Сол.
Ада глянув на поле, а потім на клонине до заходу сонця.
« Гаразд, на сьогодні вистачить », — сказав він до краю поля і взяв сховану в болоті кошик та повернувся. — Пошли. Эх...
Ада йшов попереду, зітхаючи
Соул, не відчуваючи ні краплі вини за те, що обдурив чесну людину, з цікавістю озирався і йшов слідом за нею.
По дорозі до них зустрічалися й інші, хто працював на полі. Дехто з них був здоровий, інші — байдужий погляд і продовжували працювати.
— Ада, а у вас в місті добре! Набагато спокійніше, ніж там, де я жив.
Ада завмер, але лише буркнув:
— Не так вже й добре, як ти думаєш. Пам'ятай: не лізь у свою справу, працюй добре. Може, й зможеш побудувати будинок за містом, дружину знайти.