РОЗДІЛ 218
— Ти серйозно хочеш, щоб я це сказав, поки ти ховаєшся за дверима? — цокнув язиком Хьон-Мін, побачивши, як Уджін визирає з-за прочинених дверей, мов кіт із шафи.
Кожного разу, коли Лі Йо-Рін приходила й дзвонила, Хьон-Мін відповідав через домофон.
І щоразу в неї була нова причина.
То «зробила забагато їжі».
То «лампочка перегоріла».
То «комп’ютер дивно поводиться».
І, звісно ж, о десятій вечора.
Саме тоді, коли Уджін удома.
Хьон-Мін спокійно радив:
викинути їжу,
подзвонити в керуючу,
викликати техпідтримку.
Двері він ніколи не відчиняв.
А Уджін… завжди ховався.
— Моє тіло само сховалося. Що я з цим зроблю… — незграбно пробурмотів він.
Дзвінок не вщухав.
Уджін вийшов із-за дверей, ніби його викликали на страту.
— Вона що, думає, що ми друзі, бо були ввічливими?
— Цілком можливо. Ми були занадто цивілізованими, — сухо відповів Хьон-Мін і вимкнув домофон.
Тиша впала, як ковдра.
Обидва видихнули одночасно.
Навіть не відчиняючи дверей, вони відчували її присутність.
Наче хтось стоїть за стіною і дивиться крізь шпарину.
Тиск. Невидимий. Липкий.
— До речі… ти ж готуєшся до прослуховування? — раптом спитав Хьон-Мін, намагаючись змінити тему.
— Я і готуюся.
Уджін підняв книжку.
«Confession of White».
Він перечитував її вже котрий раз.
Плюс жорстка дієта.
Прощавай тіло «Guardian Angel».
Тепер потрібно худе, крихке, майже прозоре тіло Ллойда.
— Я не про це. Ти ж не аналізуєш фільми конкурентів? Треба знати ворога.
— Навіщо?
— Щоб зрозуміти їхній стиль.
— Але ж вони не грали Ллойда.
Тиша.
— Знання їхнього стилю не зробить мій Ллойд кращим. І незнання не зробить гіршим. Та й… я й так бачив майже всі їхні роботи.
І це була правда.
Жодних «новачків-сенсацій».
Усі, хто пройшов перший тур, були монстрами акторства.
Відомі. Досвідчені. Перевірені.
Їхні обличчя Уджін знав так само добре, як власне відображення.
— Але навіть якщо не всіх, Тенно Теруя ти мусиш перемогти!
— Це що, матч Корея проти Японії? — зітхнув Уджін.
Теруя, японська філія Midas.
Колишня дитяча зірка.
Мікс крові, харизма, талант.
І тепер фанати поводилися, ніби це футбольний фінал.
«Навіть якщо не пройдеш, просто обжени японця!»
— Останнім часом мені кажуть не “пройди”, а “перемож когось”, — криво посміхнувся Уджін.
Навіть Дастін Еван під кінець розмови сказав:
«Тільки обжени Крістофера Еггерса».
Образа. Рахунки. Особисті війни.
А Уджін просто хотів зіграти Ллойда.
Не виграти чийсь турнір ненависті.
— Краще б просто побажали мені ролі, — тихо сказав він.
Раптом у тиші задзвенів звук.
— Що це?! — підскочив Хьон-Мін.
— Телефон.
На екрані: Кан Хо-Су.
Пізні дзвінки рідко приносять добрі новини.
— Уджін, ти в порядку?!
— Що сталося?
— Керуюча сказала, що з тобою щось трапилось!
— Я вдома… а… зрозумів.
Він одразу ввімкнув домофон.
На екрані:
перелякана Лі Йо-Рін
і працівник керуючої.
Дзвінок лупив по квартирі, як тривога.
— Вона вже все пускає в хід, — прошипів Хьон-Мін.
Двері розчинилися різко.
— Ви вдома… — з полегшенням видихнув працівник.
— Щось сталося?
— Вона сказала, що з вами біда. Ми дзвонили, ніхто не відповідав, тож…
— Вона дзвонить щовечора. Ми вимкнули домофон.
Працівник усе зрозумів з одного погляду.
Зірки. Фани. Драма. Він це бачив сто разів.
Але тут Йо-Рін раптом заговорила, майже плачучи:
— Що ви таке кажете?! Я просто хвилювалась! А раптом з вами щось сталося! Я не можу піти, поки не переконаюся, що наш Уджін у безпеці!
«Наш».
Слово різонуло.
Працівник ніяково заворушився.
Звучало… занадто близько.
Наче колишня. Або дівчина.
Ситуація слизька.
І тоді вперед вийшов Уджін.
Спокійний. Холодний.
Голос рівний, як лезо.
— Дякую за турботу. Але ви перейшли межу. Щодня о десятій ви дзвоните з дрібницями. Ми теж люди. У нас є межі. Ви сусідка, але це не дає права вторгатися.
Йо-Рін зблідла.
Сльози потекли.
Картинка «побита життям дівчина».
Навіть Хьон-Міну стало трохи ніяково.
— Уджін…
— Усі знають моє ім’я. Але сусіди так не звертаються. Будь ласка, з повагою. Інакше ми будемо ставитися до вас як до будь-якого сталкера.
— С-сталкера?!
— Ви самі знаєте відповідь.
Крапка.
Тиша.
Потім він повернувся до працівника.
І миттєво пом’якшав.
— Перепрошую за клопіт. Ви, мабуть, злякалися.
— Ні-ні, усе гаразд…
Працівник знав.
Цей хлопець завжди вітається.
Дякує.
Допомагає.
Найввічливіший із усіх селебріті, що тут жили.
І тепер, бачачи його холодним, він зрозумів:
це не жорстокість.
це межа, яку довелося провести ножем.