РОЗДІЛ 191
Можливо, через те, що вони були майже одного віку, але Джорджіо та Ілля потайки заздрили одне одному й змагалися, мов два вперті коти на одному підвіконні.
Джорджіо отримав усю любов Ланскі просто тому, що був його онуком.
Ілля ж здобув увагу й довіру завдяки таланту.
Різні види любові.
Різні місця в серці.
Але кожному хотілося саме того, чого не мав.
Можливо, тому що таку форму прихильності вони ніколи не зможуть відчути.
І що сильніше вони тягнулися до Ланскі, то більше зациклювалися на тому, чого їм бракувало.
— Краще я замкнуся в тому маєтку, ніж проситиму допомоги в того покидька… Стривай… тільки не кажи, що пароль — 0209?
Найбільше Джорджіо лякала саме ця думка.
9 лютого.
Усі паролі в сховищі були датами народження митців, яких любив Ланскі.
Попередній пароль був днем народження Рембрандта.
А перед смертю найбільше він цінував… Іллю.
Навіть коли першу книжку Іллі критики рознесли в пил.
Навіть коли той був ніким.
…Дід просто знав.
І це дратувало.
Джорджіо пам’ятав, як із дитинства сидів у діда на плечах, був присутній на зустрічах великих людей, бачив справжнє обличчя дона Ланскі.
Він був найближчим.
Єдиним спадкоємцем.
А потім раптом…
Ілля.
Ілля.
Ілля.
І той дивний м’який усміх на обличчі діда, якого Джорджіо ніколи раніше не бачив.
З того моменту він його зненавидів.
— Рано чи пізно все одно перевіряти. Спробуй 0209, — байдуже кинула Селена.
Вона прекрасно знала, куди тиснути.
Очі Джорджіо звузилися.
— Хочеш угоду?
— Це ще звідки?
— Якщо дізнаєшся пароль… дозволю тобі вийти заміж за Дастіна.
— Це найогидніша угода, яку я чула. І я взагалі не збираюся заміж!
— Не прикидайся.
— Ми навіть не зустрічаємося!
— Мені байдуже. Я просто не хочу йти до Іллі й благати його. Він обов’язково насміхатиметься, корчитиме з себе переможця, а потім кинеться паролем, ніби кісткою.
Це було питання гордості.
Джорджіо Консччія ніколи не ставав навколішки.
Навіть заради сім’ї.
— Я хоча б даю тобі шанс. Я неймовірно щедрий батько, — пирхнув він.
Селена зітхнула.
— А якщо Вчитель спеціально дасть мені пароль, щоб я вийшла за Дастіна назло тобі?
— Ти погано його знаєш. Я знаю Іллю сорок років. Йому плювати, як мені буде.
Він піднявся й легенько торкнувся її чола, розгладжуючи зморшку.
— Солодка моя… це наші спогади. Такі цінні, що ми б украли чужий час, аби повернутися назад. Ми не з тих, хто хоче бачити, як інші страждають.
Селена тихо спитала:
— Дастін зробить тобі боляче, тату?
Джорджіо завмер.
Він згадав свій шлюб із кохання.
Як усе розсипалося.
Любов не гарантує нічого.
Але дивитися, як донька страждає… було гірше.
— Я боюся, що він зробить боляче тобі, — тихо відповів він. — І ти плакатимеш.
Вага крові на руках Консччія не жарт.
Звичайні люди цього не витримують.
— Якщо навіть ти впадеш у пекло… я піду поруч, — сказав він.
Селена заплющила очі.
До раю їм усе одно не дістатися.
Корея
Уджін опинився не в пеклі.
А в Кореї.
І тутешній вітер кусався гірше за будь-яких демонів.
— Ти, виходить, суперпопулярний? — здивувався Дастін, коли вони їхали машиною з аеропорту.
Натовп із плакатами, крики.
Уджін фиркнув.
— У порівнянні з тобою я ніхто.
— Мої фанати були десь там… розмазалися тонким шаром серед твоїх, — буркнув Дастін.
— Це моя територія. Було б дивно, якби я тут програв.
— Два роки тому в Японії мене зустрічали більше, ніж місцевого актора, — гордо сказав Дастін.
— Красиво живеш.
— То були золоті часи…
— До речі, ти вперше в Кореї?
— Так. Береш мене під опіку.
— На жаль, я ще зайнятіший за тебе. Мені на весілля й на концерт.
— Весілля?! Можна з тобою?
— Там нецікаво. Ритуал, родичі, фуршет. І купа журналістів.
— Звучить круто.
— Тебе ще й інтерв’ю можуть схопити прямо на місці.
— Тим більше йду.
Уджін закотив очі.
— Краще б ти вже сам одружився.
— Ти ж казав не одружуватися!
— Я казав не одружуватися з Селеною.
— Для мене це одне й те саме!
Уджін тяжко зітхнув.
Пора було говорити прямо.
— Слухай. Вона тебе любить. Це видно неозброєним оком.
Обличчя Дастіна засяяло, як сонце після дощу.
— Але вона Селена Консччія.
— І що? Наш режисер аж тремтить від цього прізвища.
— Неважливо, боюся я їх чи ні. Подумай. Якщо вона любить тебе… чому відштовхує?
Тиша.
— Бо я… недостойний її.
Уджін ледь не кивнув автоматично.
Ледве втримався.
Зараз він друг, а не прадід.
— Ні. Ви просто вважаєте, що недостойні одне одного.
Дастін підняв голову.
— Її сім’я живе в тіні. Ти живеш на світлі. Вона намагається захистити тебе.
Уджін говорив чесно.
Без прикрас.
— Якщо одружишся з нею, на тебе впаде весь бруд історії Консччія. Скандали. Плітки. Твоя кар’єра постраждає. Вона це знає.
— …
— Якщо не зможете це подолати… будете як паралельні прямі.
— Сумно звучить…
— І водночас смішно. Бо ви надто сильно дбаєте одне про одного.
— Ти то відмовляєш, то підтримуєш! — роздратувався Дастін.
Уджін усміхнувся.
— Бо ти мені подобаєшся більше, ніж я думав.
Просте речення.
Але воно спрацювало.
Дастін знову посміхнувся.
Тепло.
По-дурному щиро.
Справжнє сонце.
— Не втрачай цю усмішку. Інакше ніколи її не переконаєш.
Уджін подумки буркнув:
Забирати в когось шанс бути щасливим, щоб захистити його від болю… надто жорстоко.
Якби це був Ланскі…
він би теж дав цьому недосконалому хлопцю шанс.
І Уджін теж хотів.