РОЗДІЛ 190
Коли Ілля побачив, що поштою прийшли гроші за книжку, він тихо розсміявся.
Книгу ж він узагалі збирався подарувати.
Навіть якби Уджін нічого не заплатив, це не мало б значення.
Якщо вже на те пішло, вигідніше було б просто повернути старий примірник, який він уже прочитав, ніж оплачувати повну вартість.
Разом із грошима в конверті лежала записка.
Акуратний, рівний почерк.
Кожна літера стояла, наче солдатик.
Ілля не знав нікого з таким письмом.
У записці було написано, що він не може повернути книгу особисто, бо вилітає додому, тому надсилає гроші.
— Значить… актор, — пробурмотів Ілля.
Він поклав записку й узяв звіт Коліна.
Ім’я: Чхе Уджін.
Професія: актор.
Проблема була не в цьому.
Його дратував інший рядок.
Відзначається винятковою акторською майстерністю.
…Винятковою.
Тодішні реакції здавалися йому надто справжніми.
Страх у очах.
Тремтячий голос.
Паніка.
Надто переконливо.
Ілля навіть на мить повірив, що справді став свідком дивного нападу.
Але якщо це було лише грою?
Якщо все це була вистава?
Він прокручував сцену знову і знову.
Особливо один момент.
Погляд.
Коли Ілля спитав: «Хто ти?»
Той підняв голову.
І в його очах було впізнавання.
Ніби щось клацнуло.
Ніби він раптом зрозумів, хто перед ним.
— Він знав… хто я, — тихо сказав Ілля.
Спершу він поводився як звичайний клієнт.
Нічого не підозрював.
А потім… різка зміна.
І одразу після цього — спектакль із «привидами».
Занадто зручно.
Занадто вчасно.
— Написи… мій день народження… Хто ти такий…?
Ілля сам не знав, чого хоче більше.
Щоб це був Ланскі.
Навіть як примара.
Чи щоб це була просто людина, яка щось знає.
У мережі про Ланскі писали лише жорстокість. Кров. Холод.
Але це був не той Ланскі, якого знав Ілля.
Той любив мистецтво більше за людей.
Фінансував безнадійних художників.
Підтримував дурнів-мрійників.
— Ілля, навіть якщо світ тебе не визнає, для мене ти вже великий письменник.
Той усміх.
Спокійний. Теплий.
Саме він дозволив Іллі не зламатися.
— Переглянь його фільмографію, — сказав він Коліну.
У нього був час.
Якщо Уджін прочитав його книгу…
то тепер його черга подивитися роботи Уджіна.
Офіс Селени
Секретар виглядав незручно.
Селена все зрозуміла ще до того, як він відкрив рот.
Кивок.
І вона зайшла до кабінету.
У її кріслі сидів Джорджіо.
Розвалився, переглядаючи документи, ніби це його офіс.
Усмішка широка, майже хлопчача.
Шістдесят років, а виглядає так, ніби може пробігти марафон і ще посваритися після цього.
— Що ти забув у цьому районі? Тобі ж навіть вітер тут не подобається.
— Моя люба сказала, що в Лос-Анджелесі стільки ж привидів, скільки ангелів. Захотіла хорор-екскурсію.
— Тобто ти приїхав із черговою подружкою.
— Романтика, доню.
Селена фиркнула.
— Вона ще не зрозуміла, що найстрашніше — це ти?
Джорджіо розсміявся.
— Вона ще молода. Нічого не знає про світ. Мені це навіть подобається.
Він раптом став серйозним.
— До речі. Дастін Еван.
Ім’я впало, як камінь у воду.
— Хороший хлопець, — сказав він. — Але надто відомий.
— …
— Світиться занадто яскраво. А нам світло ні до чого.
Селена холодно відповіла:
— Це не «наш» бізнес. Фонд легальний.
— І тому ти намагаєшся зробити його фінансово незалежним?
Він усміхнувся.
Документи на столі.
Інвестиції. Прибутки.
Ще десять років — і фонд не потребуватиме грошей «Orlando».
Джорджіо все зрозумів.
— Якщо хочеш зустрічатися з ним — зустрічайся. Але не одружуйся.
Кожне слово — як голка.
— Ви зламали пароль? — спокійно спитала вона.
— Не змінюй тему.
— Я серйозно.
Удар у відповідь.
І він влучив.
Особняк Ланскі.
Сховище.
Колекція.
Останній пароль.
Двадцять п’ять років — і він досі не може його підібрати.
— Просто попроси Іллю, — сказала вона м’яко. — Він же знає.
Обличчя Джорджіо потемніло.
Ланскі водив Іллю туди часто.
Розповідав історії.
Ділився паролями.
А онук…
не був цікавий мистецтвом.
— Можеш уявити нахабство того малого? Він просто дивився, як дід вводить пароль!
— Мабуть, тому що прадід дозволив, — спокійно відповіла Селена.
І саме це злило його ще більше.