РОЗДІЛ 187
«Fiancé» колись продавав алкоголь і жінок.
А ще, якщо добре заплатити, продавав узагалі все.
Подейкували, що в цьому місці можна купити будь-що на світі.
За всі роки, що Ланскі бував на тій вулиці, він купив лише одну людину.
Один раз.
Перший і останній.
Одинадцятирічного хлопця.
— L…
Імена дітей, народжених в жінок із кварталу червоних ліхтарів, були жалюгідні до болю.
У кожному закладі їх називали по алфавіту.
A, B, C…
Дійшли до Z — починали знову.
Тому на вулиці було повно однакових імен, що кочували від дверей до дверей, мов дешеві ярлики.
Коло від A до Z було не просто порядком народження.
Це було пророцтво.
Вони не залишали це місце.
Вони повторювали життя своїх матерів.
Очі без іскри.
Мов вимкнені лампи.
Ланскі, як і більшість відвідувачів, не цікавився цими дітьми.
Окрім одного.
L.
Дивний хлопчик.
Тихий, але з поглядом, який різав глибше за ножа.
Цікавість перетворилась на рішення.
Гроші у «Fiancé» вирішували все.
Тож Ланскі просто… купив його.
Як товар.
Як квиток.
Як шанс.
Згодом саме L став однією з причин, чому Ланскі захотів змести цю вулицю з мапи.
Стерти її, як пляму.
Щоб минуле хлопця не переслідувало його.
Як подарунок.
Тепер на місці борделю була книгарня.
Книгарня пахла старим папером.
Не віскі.
Не дешевими парфумами.
Пил і чорнило.
Замість хрипкого джазу з динаміка сипався Елтон Джон.
Мелодія котилася повітрям, мов тепле сонце.
Уджін переступив поріг.
І відчув, ніби зайшов у паралельний світ.
Власник, чоловік років шістдесяти, напівлежав на дивані із заплющеними очима.
Але пальці тихенько вистукували ритм.
Не спав.
Просто… існував.
Уджін спокійно пішов між полицями.
Далі.
Глибше.
Між книжковими стінами, мов у лабіринті.
І зрештою опинився в кутку.
Колись саме тут Ланскі бачив стіну з написами.
Слова.
Поезію, видряпану кров’ю.
Хлопчик без ручки.
Без олівця.
Лише подряпаний палець.
Крик, який ніхто не чув.
Уджін присів.
— Мабуть… десь тут.
— Ви щось шукаєте?
Власник з’явився поруч, наче тінь.
— Ні. Просто дивлюся.
Уджін навмання витягнув книжку.
Чорна обкладинка.
Білі літери.
Confession of White.
Він уже пробував читати її раніше.
Кілька разів.
І щоразу здавався.
Надто важко.
Надто боляче.
Надто… божевільно.
Але тепер.
Тепер він відчував, що може.
У минулому житті він бачив речі гірші, ніж будь-який роман.
— Ця книга не продається, — сказав власник.
— Тоді навіщо вона на полиці?
— Хіба все в магазині обов’язково має продаватися?
…Справедливо.
— Я почитаю тут.
Власник мовчки відвернувся.
Дозвіл.
Три години зникли, як сніг у долоні.
Уджін підняв голову.
Світло стало яскравішим.
Вже ніч.
Він повернув книгу.
— Можна я прийду ще?
Мовчання.
Тільки інша пісня.
Sarah Brightman. Nella Fantasia.
Він повертався знову.
І знову.
Книгарня стала дивним якорем.
Тут не було Ланскі.
Не було L.
Тут було тільки теперішнє.
Місце, де мертві спогади втрачали зуби.
Він читав далі.
Чому Ллойд такий божевільний?
Чому такий жорстокий?
Чому такий порожній?
Питання сипалися, як попіл.
І нарешті:
[I wanted color too.]
Я теж хотів кольору.
Червоні очі.
Біла шкіра.
Біле волосся.
І навіть у крові інших людей він лишався білим.
Світ не фарбує тебе.
Він тільки бруднить.
Уджін закрив книгу.
Думки гуділи.
І тоді він прошепотів:
— Я не L… Але мене теж ніхто так не називає.
Тінь впала зверху.
Власник стояв просто перед ним.
Обличчя скривлене.
Очі холодні, як лід під водою.
— Хто… ти такий?