РОЗДІЛ 186
— Коли ти встигла прийти? Якби знав, вислизнув би звідти раніше.
Дастін виринув нізвідки, як цуценя, що загубило господаря і нарешті його знайшло. Атмосфери між Уджіном і Селеною він узагалі не відчув. Поки його знайомили з впливовими людьми, він раз по раз косився в бік Уджіна, але надовго застряг у розмові й появу Селени помітив запізно.
Щойно побачив її, одразу ж спробував утекти.
Батько навіть не зупинив.
Він чудово знав, куди син поспішає. Не до «якогось азійського актора», а до Селени. Тож тільки поплескав його по плечу й відпустив.
— Я щойно прийшла. Твій друг був сам, тож ми спершу просто привіталися, — спокійно сказала Селена.
— Уже? Я ж хотів вас познайомити!
— Можеш зробити це офіційно ще раз. Нічого страшного.
Дастін виглядав так, ніби втратив шанс життя. Уджін ледь стримав усмішку.
— Тоді… тоді я вас познайомлю! Я люблю знайомити між собою своїх улюблених друзів.
Він світився щастям.
Уджін і Селена одночасно зітхнули.
І перезирнулися.
Той самий погляд.
Те саме мовчазне: «Ох ти ж лихо…».
Ідея гарна. Серце чисте.
Але світ не настільки простий. Людина посередині дуже легко лишається крайнім.
Уджін мимохіть пробурмотів корейською:
— Здається, мене вже кілька разів кидали, коли я був посередником…
Дастін нічого не зрозумів і лише насупився, зате в очах Селени промайнуло дивне розуміння. Наче вона вловила сенс.
— Це мій друг, Genie, він із Кореї, — урочисто сказав Дастін.
— Чхе Уджін. Або просто Уджін.
«Genie» був лише прізвиськом. Не ім’ям.
— А це моя подруга дитинства… Селена Консчія.
Уджін завмер.
— Консчія?.. Та сама Консчія?
— Круто звучить, правда? — з гордістю сказав Дастін.
Селена спокійно додала:
— Селена Консчія. Голова культурного фонду Consccia.
І ось тут пазл склався.
Консчія.
Не просто багата родина.
Легенда. Тінь. Ім’я, яке колись шепотіли з повагою і страхом.
Мафіозний клан. Зброя. Влада.
А ще…
Уджін відчув, як серце раптом почало калатати.
Бо в одному зі своїх минулих життів він був Ланскі Консчія.
Її прадід.
Людина, яка тримала пів Нью-Йорка за горло й одночасно обожнювала свого онука Джорджіо.
Батька Селени.
Дивна, абсурдна, майже комічна іронія долі.
Він дивився на неї й раптом помічав знайомі риси. Лінію підборіддя. Погляд. Ту саму холодну врівноваженість.
Кров пам’ятає.
Навіть якщо світ уже інший.
Раціонально це нічого не значило. Це було минуле життя. Чужа історія. Чуже тіло.
Але всередині щось усе одно здригалося.
І раптом…
— Нізащо!
Слова вирвалися самі.
Дастін і Селена витріщилися на нього.
Уджін завмер.
Щойно він усвідомив, що думає.
Він більше не дивився на них як на «друга і дівчину, що йому подобається».
Ні.
У його голові це виглядало як:
«Моя правнучка і якийсь підозрілий тип, що хоче з нею зустрічатися»
І цей «підозрілий тип» раптом був… Дастін.
…От же ж.
Він подумки вже кричав:
«Я проти цього шлюбу!»
Навіть шлюбу ще немає, а внутрішній дід уже з палицею.
Уджін повільно видихнув.
— …Я мав на увазі… е-е… нічого. Просто вирвалося.
Йому конче треба було взяти себе в руки.
Бо якщо він почне мислити як мафіозний прадід, а не як Чхе Уджін, це буде кінець.
Пізніше він блукав Лос-Анджелесом.
Місто змінилося.
Будівлі ті самі, але сенс інший. Наче хтось пересадив душі з одного тіла в інше.
Колись тут був квартал червоних ліхтарів.
Неон. Джаз. Дешеві парфуми. Брудні гроші.
Тепер тут були кав’ярні, книгарні, маленькі галереї, майстерні художників.
Культурна вулиця.
Іронія в тому, що саме фонд Консчія перетворив це місце.
Проєкт Селени.
Уджін мимоволі всміхнувся.
— Здібна…
Гордість спливла сама, як стара фотографія.
Наче дивишся на внучку й думаєш: «Молодець, дитинко».
Він зупинився перед великою книгарнею.
Колись тут був бар.
Називався «Fiancé».
Тепер замість запаху віскі й диму була тиша паперу.
Часи міняються.
Люди міняються.
А спогади…
стоять, як старі ліхтарі, що світять тільки для тебе.