РОЗДІЛ 188
L народився в барі під назвою «Fiancé».
Він стояв на вулиці, що звалась «Утіха ангелів».
І назва вулиці, і назва бару звучали красиво й романтично, але насправді в місці з такими солодкими словами в назві не було ні любові, ні ангелів.
Мама L була повією, яка працювала у «Fiancé».
Вона не могла прожити й дня без наркотиків та алкоголю, її часто накривали панічні напади. Коли це траплялося, маленький L ходив навшпиньках, намагався заспокоїти її, але це було марно. Її тіло висохло, мов старе криве дерево, бо замість їжі вона ковтала наркотики й спиртне, а в дитини не було сил утримати чи стримати дорослу жінку.
Зрештою охоронці, що чергували надворі, заходили всередину, помічали метушню й били її, поки вона не втрачала свідомість. Лише тоді мама заспокоювалась. Насправді її били навмання, незалежно від того, була вона вже тихою чи ні.
Ось таким був світ, який знав L.
Він особливо не скаржився, бо вважав, що всі живуть саме так.
Одного ранку мама не змогла підвестися.
Охоронці загорнули її в простирадло й винесли.
Навіть дивлячись на це, L спокійно подумав, що, мабуть, настала їхня черга. Так само, як і в інших мам із «Fiancé», які одного дня зникали й більше не повертались.
Не знаючи значення слова «смерть», L сухо попрощався з мамою. Він поплакав день чи два, але, зголоднівши, знову взявся допомагати в барі, і день минув, як завжди. L не знав слів «туга» й «смуток».
Про те, що «Fiancé» — дивне місце, він уперше задумався лише після того, як побачив телевізор.
Коли він був зовсім малий, до телевізора його не підпускали старші діти. Поки старші хлопці й дівчата дивилися програми, молодші виконували доручення. Але одного дня старші раптово зникли, і телевізор перейшов до рук молодших.
І якщо інші діти захоплено дивилися мультфільми й серіали, L уперше помітив різницю між «Fiancé» та зовнішнім світом.
Дізнавшись про світ із телевізора, він почав питати «чому?».
Раніше таких питань у нього не було, але тепер вони не давали спокою. Коли він запитував дорослих, чому вони не такі, як люди з телевізора, йому відповідали, що мультфільми й серіали — це не реальність. Родин, як у телевізорі, у «Fiancé» не існувало.
Інші діти не замислювалися над цим, хоч питання було базове.
Одного разу L почув, як п’яний клієнт сказав, що вся правда про світ є в книжках. Тоді він зібрав усі книжки, які валялися в барі, але швидко здався — він не міг їх читати. Його народження не було зареєстроване, до школи він не ходив і, відповідно, не вмів ані читати, ані писати.
Тож він бився з іншими дітьми за телевізор, дивився пізнавальні передачі, носив із собою клапті рваних газет і по одному питав у людей значення слів. Якщо дорослим було байдуже, він бігав із дорученнями для старших хлопців, які вміли читати й писати, в обмін на уроки.
Так L навчився читати й писати.
І коли він прочитав книжки, то зрозумів, що в нього немає майбутнього. Не лише в нього — у всіх дітей, народжених на вулиці «Утіха ангелів», доля була однакова. Дівчата повторювали шлях мам, хлопці ставали охоронцями або торговцями наркотиків.
Якщо, звісно, доживали до дорослого віку.
— L із крамниці поруч учора помер. А місяць тому зник L з кінця провулка. Схоже, тепер твоя черга.
K сказав це якось буденно.
Не щоб налякати.
Не з ненависті.
Просто констатація фактів. Вони не попереджали й не співчували — лише прощалися наперед. Ці діти були емоційно порожні й нічого не означали одне для одного.
Але після цих слів L уже не зміг зробити вигляд, що йому байдуже.
Тепер він знав, що таке смерть.
І хотів жити.
Він зненавидів ім’я L.
І водночас боявся його.
Він жив день за днем у страху перед завтрашнім днем, боячись, що хтось раптом покличе його на ім’я.
І одного дня він усвідомив: його ніхто не кличе на ім’я.
Ні його, ні інших дітей у «Fiancé» не називали по імені. Їх називали «гей», «ти», «малий». Навіть K лише раз мимохіть сказав: «Ти ж L, так?» — і все.
Було дивно: його ніхто не кликав на ім’я, але він боявся почути його.
І коли він це зрозумів, то захотів, щоб хтось назвав його по імені лагідно — так, як колись мама.
[Я не L. Але мене ніхто навіть так не називає.]
Він порізав палець, підбираючи уламки пляшки.
Кров потекла.
Присівши в кутку бару, він написав це на стіні.
Без ручки. Без паперу.
Брудна стіна стала аркушем, а кров — чорнилом.
Він відкидав ім’я L, прагнучи жити, і водночас шалено сумував за мамою — єдиною, хто кликав його так.
Він думав, що скоро помре, як і вона, не доживши до дорослого віку.
У його очах майбутнього не було.
До 9 лютого, коли йому виповнилося одинадцять.
— Ти L?
Того дня, 9 лютого, коли L виконував дрібне доручення на кухні, до нього підійшов охоронець. L затремтів, вирішивши, що настав його час. Його привели до літнього чоловіка в розкішному одязі, якого ніколи раніше не бачили у «Fiancé».
Почувши запитання, L прикусив язик і заплющив очі. Охоронець штовхнув його в спину, і він змушений був кивнути.
— L.
— …?
Чоловік просто вимовив його ім’я.
L здивувався й підвів голову. Між чорним волоссям чоловіка пробивалася сивина, що виглядала напрочуд стильно. Здалеку він здавався старим, але зблизька — ні.
Коли їхні погляди зустрілися, фіолетові очі чоловіка блиснули, мов коштовні камені. L ніколи не бачив таких чистих очей. Чоловік усміхнувся й указав на стіну.
Там були написи.
Обличчя власника бару перекосилося.
— Я зітру це.
— Ще б пак!
Власник уже збирався зірватися, але замовк, коли чоловік злегка підняв руку. L інстинктивно зрозумів: ця людина — важлива.
— L.
— …
— L.
Він не сердився й не прощав. Просто кликав його на ім’я.
І хоч у голосі не було ніжності, у грудях L раптом стало тепло, а з очей потекли сльози.
Він плакав і кивав.
Якщо вже помирати — то в момент, коли хтось називає тебе по імені.
— Скільки коштує ця дитина? Я заберу його разом із цим.
У руці чоловіка був розкішний пістолет. Він показав його власнику й наказав порахувати загальну суму.
L нічого не розумів. Ніхто на нього не зважав. Обличчя власника сяяло — а це ніколи не означало нічого доброго.
Чоловік покликав L ближче. Той підійшов, тремтячи. Зблизька чоловік здавався величезним. Він підняв підборіддя хлопчика й подивився йому в очі.
— Сьогодні останній день, коли тебе звуть L. Відтепер ти більше не L.
Це був останній день його старого імені.
І відтоді у нього з’явилося майбутнє.
Щороку 9 лютого Ілля відчував легке збудження, згадуючи сумні спогади. Того дня удача, яка випадково йому трапилась, змінила все його життя.
— Чому ти тоді забрав мене звідти?
— Бо ти був єдиною дитиною в тому місці, чиє ім’я я знав.
— Тоді… цього достатньо.
Так Ілля вважав 9 лютого своїм днем народження.
Днем, коли він справді народився.
Він узяв шоколадку з кошика й поклав до рота. Гірко-солодкий смак змішався з кавою. Його погляд мимоволі ковзнув у глиб книгарні — туди, де ходив дивний відвідувач.
Ілля відчув: у цій людині було щось не так.