РОЗДІЛ 162
Приблизно за десять хвилин Кан Хо-Су повернувся до кімнати відпочинку й кивнув Уджіну та Хьон-Міну, давши їм зелене світло на фотокниги.
— Але Уджін не може з’являтися біля прилавка під час продажу фотокниг, і ви маєте зробити їх без нашої допомоги.
— повідомив він. — Директор сказав, що ми не будемо проводити перевірку якості пробників, бо це студентські роботи для університетського завдання. Але він має великі очікування щодо фотокниг. І ще — він хоче бути вашим першим покупцем.
Чан Су-Хван на диво легко дав дозвіл, майже не розмірковуючи. Йому було щиро цікаво, якою вийде фотокнига, зроблена другом Уджіна, якщо порівнювати з професійними роботами.
Крім того, його цікавило, чим відрізняється погляд митця на об’єкт від погляду близького друга. Якщо весь процес і передісторію згодом покажуть по телевізору, реакції покупців фотокниг обіцяли бути щонайменше цікавими.
Звісно, ці фотокниги майже напевно стали б рідкісним і дорогим товаром на вторинному ринку, але агентство це не турбувало.
Подібні випадки вже траплялися — фанати самі робили аматорські фотокниги зі знімків своїх кумирів. Як і неможливо контролювати кожен фанатський продукт, так само неможливо зупинити бажання фанатів споживати контент із улюбленим айдолом.
— Тоді починаємо! — вигукнув Хьон-Мін.
— Вже?
— Ти ж розумієш, що ми відстаємо на десять днів, бо хтось вирішив чекати, поки закінчиться іспит, так?
На виконання завдання дали три тижні, але через співбесіду Уджіна для них уже минуло десять днів без жодного результату.
Тобто залишалося менше двох тижнів. Зйомка займала значну частину роботи, але редагування й верстка були не менш важливими та затратними за часом.
Збуджений Хьон-Мін швидко зібрав речі й підвівся. Уджін теж підвівся, але розгублено мовив:
— Мені б хоча б помитися перед цим.
Піт, що вкривав його тіло, вже висох, і відчуття липкості було нестерпним.
Очі Хьон-Міна раптом загорілися, ніби він пережив одкровення.
— Ти що, хочеш фотографувати мене у ванні?! — вигукнув Уджін, помітивши цей погляд.
Вони знали одне одного надто добре.
— Та ні~ Навіть якщо я осліплений грошима й оцінками, я все ще людина з гідністю.
— Я не думаю, що в тебе вона взагалі є, — одразу ж відрубав Уджін.
Він підозріло втупився в друга й відступив на кілька кроків.
— Я просто придумав тему фотокниги. Як щодо того, щоб зафіксувати тебе в максимально природному стані?
— Природному…
Уджіна пересмикнуло. Слова лише ще більше розпалили фантазію Хьон-Міна. Йому здалося, що він випадково наступив на міну.
— Я подумав про чімчільбан!
Сцена, де Чхе Уджін з рушником на голові, закрученим як «бублики принцеси Леї», їсть варене яйце й п’є сікхе — це ж ідеально! Що, думав, я щось дивне скажу? Я чиста й невинна душа.
— Але я вже не можу ходити в чімчільбани. Там буде хаос, щойно я з’явлюся.
Насправді Уджін і раніше не надто любив чімчільбани. Він не переносив спеку й вологість, та й часу на таке розслаблення майже не мав.
Колись він ходив туди з друзями, але тепер це стало неможливим. І справа була не в упізнаванні, а в жахливих фото, які могли з’явитися з громадської лазні.
— Але рушник, яйця й сікхе… така шкода ідеї… — пробурмотів Хьон-Мін, а потім раптом усміхнувся й клацнув пальцями.
— Усі фотографії правдиві. Але жодна з них не є істиною.
Він процитував американського фотографа й наказав Уджіну йти митися. Сам же стрімко зник, заявивши, що має підготувати камеру й інше обладнання.
Тривога Уджіна зростала разом із захватом друга. Він добре знав, як студенти змінюються, коли засліплені оцінками.
На мить він подумав знову продавати мило, але, побачивши велику ведмежу маску, одразу передумав. Йому вже ставало зле від самої думки про неї.
Він ляснув по масці, підвівся й вирішив: краще вже бути осліпленим жадобою до високих балів, ніж знову варитися в тій сауні-костюмі.
Хьон-Мін підготував камеру від бренду, назва якого звучала точнісінько як «cannon», одяг, схожий на чімчільбанівський, сікхе й купу дрібниць.
Уджін сидів перед обігрівачем із рушником-бубликом на голові, а перед ним були розкладені всі можливі закуски, які можна побачити в чімчільбані.
— Ти ж просто вигадуєш фейкову ситуацію! — обурився Уджін.
— Це не означає, що вона не правдива. Концепт — радість і смуток юнака, який не може піти в чімчільбан. Тож пий сікхе. А вигляд у тебе чудовий — чистий, м’який, щойно з ванни.
Хьон-Мін узяв Уджіна за підборіддя й почав крутити його голову, оцінюючи шкіру. Макіяж був не потрібен.
До того ж вони не могли покликати Хван І-Йон — такою була умова Чан Су-Хвана.
Як не дивно, атмосфера чімчільбану таки з’явилася.
Уджін їв яйце, запиваючи сікхе, і поступово втома брала своє.
— Ідеально. Переодягайся.
— Що?
— З чімчільбаном закінчили. Далі — інший концепт.
Без часу на роздуми Уджін знову переодягався й опинився на кухні.
— Але ж я вже показував, як готую…
— Це фотосесія, а не документалка. Зроби з буденного мистецтво.
— Я зрозумів це як “у мене немає ідей, давай фоткати що завгодно”.
Хьон-Мін нічого не відповів і просто підняв камеру.
Уджін зробив салат: листя, броколі, бекон. Соус — цибуля, маринований огірок, майонез, лимон, сіль і перець.
Але щойно він узяв виделку, Хьон-Мін крикнув, що все, й потяг його далі.
Переодягання, зміна зачісок — одне за одним. Зрештою Уджін вийшов у темно-синій клітчастій сорочці та джинсах і побачив Хьон-Міна, який вже доїдав салат.
Погляд Уджіна загострився.
— Ти що, мені цим погрожуєш?
— Камери — це зброя. Недарма її кличуть Cannon.
— Може, цього разу з У-Са?
— Ні. У-Са буде важко.
Через ситуацію з Чхе У-Ра він не міг дозволити собі такі фото.
— Тоді піаніно. Запізнілий ранок, ти ще сонний.
— Ранок? На вулиці вже ніч.
Роздратування наростало, але Хьон-Мін радів і безперервно натискав на затвор.
Уджін сів за піаніно.
— Я зіграю щось відоме. Те, що найкраще передає мій стан…
П’ята симфонія Бетховена. Доля.
Музика була різкою, неспокійною. Камера ловила не звук, а емоцію.
Так завершилася їхня перша фотосесія.
— Завтра зйомка зранку, вдень — знову мило…
— Знову мило?!
— А що, викинути?
— То мені знову в костюм?
— Якщо не хочеш — продаватиму сам.
— Тоді навіщо фотокнига?
— Щоб не продавати мило наступного тижня.
— А фотокниги як продавати?
— Так само, як мило…
Тут Хьон-Мін замовк.
Він зібрав речі й швидко зник.
За мить Уджін усе зрозумів.
І саме тоді Хван І-Йон мовчки дістала акуратно складений ведмежий костюм і простягнула йому.
Здається, він зарано сказав, що той більше не знадобиться.