РОЗДІЛ 163
Пісні Лі Хьон-Джіна мали самотній, осінній присмак.
Люди очікували, що смуток у його голосі зменшиться, але атмосфера, яку він випромінював, залишилася незмінною. Він і далі був наскрізь просякнутий печаллю, мов птах на озері, що не може злетіти через нафтову пляму.
Коли він співав, люди розуміли сенс слів і природно підлаштовували свої емоції під ритм, який задавав співак. Лі Хьон-Джін сам писав і музику, і тексти, тож його почуття були вшиті в кожну ноту, у кожен рядок, і саме тому вони так сильно розхитували серця слухачів.
І тепер ніхто більше не глузував із нього й не кидав сміття. Люди перестали перешіптуватися й пліткувати під час виступів Лі Хьон-Джіна. Натомість усі мовчки слухали мелодію, якою він плакав.
Не Лі Хьон-Джін змінився — змінилися люди, що приходили на його виступи. Кожен його рух відлунював у їхніх душах. Дехто навіть намагався допомогти йому зібрати апаратуру після закінчення виступу.
Та Лі Хьон-Джін відмовлявся, усміхаючись. Це була незручна усмішка, сповнена розгубленості й ніяковості.
Уджін стояв у самому кінці натовпу, щоб не заважати виконавцеві, і лише тепер почав пробиратися до нього.
Саме тоді люди помітили його й зрозуміли, що сьогодні на виступ прийшов Чхе Уджін. Багато хто давно не оглядався довкола — актор не з’являвся тут уже тривалий час. Але це лише свідчило про те, наскільки всі були поглинуті співом Лі Хьон-Джіна, не маючи жодної змоги відволіктися.
— Я допоможу.
Оскільки він уже робив це раніше, Уджін без вагань почав складати звукове обладнання.
— Давно не бачилися.
Лі Хьон-Джін глянув на нього й не відмовився від допомоги. Навпаки, він привітався тепло й дружньо. Його усмішка була значно розслабленішою, ніж та, якою він обдаровував інших.
— Останнім часом я був дуже зайнятий. До речі, я прийшов сюди з камерою, мене знімають. Це не проблема? — спитав Уджін.
Слово «камера» змусило Лі Хьон-Джіна здригнутися. Хоч колись він упевнено стояв перед об’єктивами й любив їх більше за все, тепер не міг приховати, як тремтять його пальці.
Помітивши це, Уджін буденно додав:
— Вони знімають мене, а не тебе, хьоне.
— Я знаю. Я дивився шоу, — відповів Лі Хьон-Джін.
Не те щоб він зовсім не дивився телевізор, але новини й розважальні програми обходив стороною. Через свою відірваність від світу він довгий час не знав, як змінилося ставлення публіки до нього.
Та одного дня на його виступ прийшло значно більше людей, ніж зазвичай, а ще з’явилися репортери. Лі Хьон-Джін насторожився, вирішивши, що вони знову хочуть зруйнувати його життя. Але слова, які він почув, приголомшили його.
Тож уперше за довгий час він увімкнув новини, почав читати статті й дізнався, що відбувалося у світі, від якого він відгородився.
Підозри, що почалися з дій Чхе Уджіна, історія з корумпованим прокурором і змови гендиректора TM Кім Сок-Хьона з журналістами.
Лі Хьон-Джін знав, звідки пішла брехня про нього, але лише тепер зрозумів, що знав лише половину правди.
Історія Кім Сок-Хьона була настільки жахливою, що він не міг уявити її навіть у найсміливіших кошмарах. Це налякало його ще більше.
Та попри страхи, у нього з’явилася відвага знову дивитися на світ. Він не здався остаточно.
Зацікавившись шоу-бізнесом, він почав дивитися Life Depicted, у якому знімався Уджін.
Як би телеканал не подавав програму, це все одно було шоу про успішних людей. Так, у них були труднощі, але життя успішних акторів залишалося об’єктом заздрості для багатьох.
Насправді Лі Хьон-Джін і сам їм заздрив. Він мовчки дивився на них, затамувавши подих.
Було б брехнею сказати, що він не проєктував себе на цих людей, які з шаленою пристрастю гналися за своїми мріями.
Йому не було за що соромитися. Він просто хотів жити так само.
У нього було ті ж самі 24 години на добу. Але він не цінував їх так, як вони, бо для нього час просто повторювався знову й знову.
Вони сяяли не через успіх. Уджін і решта не бігли до успіху — вони йшли шляхом до щастя.
Саме це змушувало серце Лі Хьон-Джіна битися швидше. Він відчував тривогу, дивлячись на спини людей, які бігли до свого щастя, віддаляючись від нього все більше.
— А хто це там дуркує й фотографує… А, зрозумів.
Лі Хьон-Джін помітив Хьон-Міна, який приймав дивні пози, знімаючи Уджіна.
— Це твій друг.
— Сьогодні в мене був насичений день, — зітхнув Уджін.
Хьон-Мін витяг його з дому зранку на зйомку, вдень змусив продавати мило в костюмі ведмедя, а тепер вони опинилися тут.
Саме Хьон-Мін заговорив про це першим.
— Ти ж давно не ходив на виступи Лі Хьон-Джіна?
— Я не міг.
Уджін не хотів затьмарювати його повернення.
— Я розумію, але якби я був на його місці, мені було б дуже самотньо, — сказав Хьон-Мін.
— Ти його фанат. І справжній фанат, — додав він. — Ніщо не дає артисту більше сили.
Уджін кивнув.
Так він і наважився прийти сюди разом зі знімальною групою.
— Купи мені вечерю. Я голодний.
Після того як вони прибрали апаратуру, Лі Хьон-Джін глянув на камери й звернувся до Уджіна.
— Ти міг би замовити щось дорожче. Ти справді не проти супу з яловичих кісток? — пробурчав Хьон-Мін.
— Холодно стає, хочеться чогось гарячого.
Початок листопада ще був теплим, але Лі Хьон-Джін тремтів від холоду.
— Далі буде ще холодніше. Ти й далі виступатимеш надворі?
— Не знаю… Я хочу маленьку сцену в приміщенні, але…
Грошей не було. Упевненості теж.
— Я став твоїм фанатом сьогодні, — раптом сказав Хьон-Мін.
І Уджін просто кивнув.