РОЗДІЛ 127
{Рей, хочеш подивитися це відео?}
Х’ю Міллер простягнув планшет своєму другові Рейфорду і показав йому ролик. Це було закулісне відео зі зйомок драми, викладене на YouTube. Попри те що він щойно подивився запаморочливу сцену, де людина без CGI перестрибувала з однієї будівлі на іншу, Рейфорд байдуже глянув на друга.
{Непогано, але це каскадер?} — прокоментував Рейфорд.
{Ні, це сам актор! Це реальна сцена з драми, яку вже показували по телевізору,} — відповів Х’ю.
Після закулісного відео Х’ю показав другові вже сам фрагмент з драми. Сцена, яку актор виконав особисто, була надзвичайно динамічною й видовищною. Різниця в реалістичності між каскадером і самим актором була очевидною.
{Сам актор це знімав? Це ж бомбезно!} — тільки тепер Рейфорд зацікавився й почав передивлятися обидва відео знову і знову.
{Останнім часом він у трендах на YouTube, дуже популярний актор у Кореї. У нього все на рівні — і зовнішність, і акторська гра, і професіоналізм,} — додав Х’ю.
Почувши ці похвали, Рейфорд насупився. Та, на жаль, з усього сказаного він почув лише одне — національність актора.
{Під Кореєю ти маєш на увазі Південну Корею? Чорт, хіба я не казав, що хочу японського актора?} — пробурчав Рейфорд.
Причина, з якої Х’ю показав це відео, була очевидна: їм потрібен був азійський актор на роль другого плану в майбутньому фільмі. Головні ролі вже були затверджені, і тепер вони щойно почали кастинг другорядних персонажів. Азійський персонаж на ім’я Джін був для них особливо важливим. Оскільки вони шукали актора, здатного добре виконувати бойові сцени, ідеальним кандидатом у голові Рейфорда був саме японський актор.
{Коли думаєш про азійця, який уміє битися, перше, що спадає на думку, — це самурай!} — сказав Рейфорд.
Х’ю Міллер, сценарист і співпродюсер фільму, цокнув язиком, почувши це.
{Гей, слухай. Сценарій писав я, і жодних самураїв я там навіть близько не мав на увазі. Я просто написав “азієць”. Знаєш, чому національність персонажа не вказана? Бо я хочу дати нам свободу створення образу, а не обмежувати креатив. Не будь таким упередженим.}
Обличчя Рейфорда трохи почервоніло від сорому. Х’ю був не лише його другом, а й колегою та автором сценарію. Для них ідеальним фільмом був той, що показує світ без упереджень. Але водночас Рейфорд і сам був доволі заангажованим.
{Вибач. Але подумай сам. Це наш третій фільм разом. Ти ж знаєш, наскільки він для нас важливий, зважаючи на те, що попередні картини мали шалений світовий успіх. Я просто не можу не бути обережним і не думати про максимальне зростання популярності. Відверто кажучи, за винятком кількох акторів, Корея досі майже не представлена в Голлівуді.}
Х’ю нічого не зміг відповісти. Найбільш знайомою для Заходу азійською культурою, ймовірно, була японська. Персонаж Джіна, хоч і другорядний, мав велике значення. Заперечувати потребу в зваженому рішенні було неможливо.
{До того ж японські й китайські інвестори погодилися вкластися у фільм саме через наявність азійського персонажа. А от від корейців ми так нічого й не почули,} — продовжив Рейфорд.
З огляду на гігантський бюджет вони не могли просто відмахнутися від іноземних інвестицій. Але слова Рея явно вивели Х’ю з себе.
{Стій! Ти що, реально намагався затягнути їх у наш проєкт? Ти з глузду з’їхав? Ти ж чудово знаєш, як вони втручаються у фільми під приводом інвестування. Це ж ті самі люди, через яких у нещодавньому фільмі Девіда британців змусили їсти стейк паличками! І взагалі, нам не бракує інвесторів. Якщо вже на те пішло, краще взяти гроші від фонду Конссія!}
Тепер уже Рейфорд остовпів.
{Фонд Конссія? Та це ж мафія. Я категорично проти!}
{Вони виробляють зброю, але тепер це легальна корпорація, а не мафія. До того ж їхня підтримка мистецтва і культури не має прихованих мотивів. Вони спонсорують купу студій. Чому тільки ти робиш із цього трагедію?} — запитав Х’ю.
Родина Конссія починала як італійська мафія в Нью-Йорку, але згодом стала легальним бізнесом. Проте сам факт їхнього мафіозного минулого нікуди не зник. А для Рейфорда найгіршим було те, що вони займалися виробництвом зброї.
{Я знаю, що фонд Конссія заснував Дон Ланскі, і що його передсмертною волею було віддавати 10% прибутку на безумовну підтримку мистецтва і культури. Але це не змінює того факту, що колись вони були мафією, а всі ті гроші зароблені на вбивствах,} — огризнувся Рейфорд.
Хоча Рейфорд і не надто переймався моральністю, у нього все ж були принципи, якими він не поступався.
{Так само як ти ненавидиш ідею брати гроші від фонду Конссія, я не менш категорично проти китайських і японських інвесторів. Я ненавиджу все, що нищить оригінальність нашого фільму, навіть більше, ніж мафію,} — твердо заявив Х’ю.
Принаймні фонд Конссія оберігав суть мистецтва. Усе це було завдяки нинішньому голові родини, який свято дотримувався волі свого діда, якого щиро поважав.
{Рей, я розумію твоє бажання зробити ідеальний фільм. Але в нас уже достатньо коштів, щоб покрити виробництво. Додаткові гроші не гарантують успіху.}
Х’ю було байдуже, чи візьмуть актора, якого він запропонував. Але він чітко дав зрозуміти: якщо Рейфорд прийме капітал від сторін, які згодом почнуть висувати надмірні й абсурдні вимоги та зруйнують фільм, їхній багаторічній дружбі кінець.
Х’ю спокійно вийшов з офісу, залишивши планшет на столі. Рейфорд ніяково потер обличчя, взяв планшет і знову ввімкнув відео, яке щойно показував Х’ю.
{Чорт, а він справді крутий…}
Бурмочучи собі під ніс, Рейфорд почав шукати інші відео актора на ім’я «Джині». Провівши кілька годин за переглядом сцен із його фільмів і драм, він вигукнув:
{Та бляха, він же принц на білому коні!}
Рейфорд схопився за голову обома руками, роздираний внутрішнім конфліктом. Він завжди фанатів від японських самураїв, і в цей момент ніхто ще не знав, що всі його сумніви й муки почалися через корейського актора.
Тим часом, на іншому кінці світу, Че Уджін щодня боровся зі своїми тривогами. По-перше, він нервово чекав релізу «Red Enemy», запланованого на кінець вересня, а також результатів другого етапу іспиту на адвоката, які мали оголосити на початку жовтня. Як би впевнено не трималася знімальна група й актори, успіх фільму все одно залежав від реакції публіки. А це було неможливо передбачити. Те саме стосувалося й іспиту.
Перший етап складався з тестових запитань із чіткими відповідями, тож Уджін легко міг перевірити себе. Але другий етап був із відкритими питаннями, де все було значно неоднозначніше. Йому здавалося, що він написав добре, але так думали майже всі. А оскільки оцінювання було відносним, не мало значення, наскільки добре він написав, якщо інші виявилися кращими. І навіть у разі успіху він ще не вирішив, чи йти на співбесіду третього етапу.
«Поки що вирішу після результатів».
Будувати плани наперед і завчасно тішитися здавалося йому жалюгідним. До того ж у нього й без того було чим зайнятися.
Похмурий Уджін увімкнув комп’ютер і відкрив сайт, на який заходив десятки разів на день. Він увів логін і, кілька разів глибоко вдихнувши, затамував подих.
«Учора вночі я одразу ліг спати після того, як написав…»
Останнім часом Уджін узявся за нову справу. Його щодня роздирали неспокій і роздратування, тож він почав писати у вільний час, намагаючись здійснити мрію, яку не зміг реалізувати в минулому житті. Зйомки вже завершилися, тривали літні канікули, і йому залишалося лише чекати результатів іспиту. Писання стало способом втекти від нудьги.
Та навіть попри його минулий досвід, усе пішло не так гладко, як він сподівався. У голові він знімав голлівудський шедевр, але руки видавали щось рівня дитини, яка безладно тисне на кнопку затвора.
Писання вимагало зовсім інших навичок, ніж малювання чи музика. Чим більше він писав, тим ясніше усвідомлював, наскільки складно будувати речення й розвивати сюжет, не втрачаючи реалістичності й не відходячи від теми. Утім, знання й досвід минулих життів слугували йому орієнтиром.
Щоб зберегти роботу оригінальною, він писав потроху й місяць тому почав викладати її як серіал на літературному сайті. Він не кинувся в це навмання, а заздалегідь усе дослідив і обрав платформу, де можна було легко публікувати твори різних жанрів.
Прочитавши роботи інших авторів і оцінивши якість сайту, він вирішив писати фентезі. Замість складних тем він обрав легший напрям і рухався крок за кроком.
Спочатку він створив власний світ, поєднавши знання з минулих життів. Пишучи двічі на день, Уджін переживав досвід, якого раніше не знав. Його почали сприймати як письменника, а компліменти й коментарі читачів, які писали, що їм подобається його твір, надихали його.
Але з часом, коли роман почав набирати популярність, з’явилося багато злісних коментарів. Їх стало настільки багато, що за останній місяць він отримав більше негативу, ніж за всю кар’єру актора.
Дивно, але злі коментарі на адресу актора Чхе Уджіна його ніколи не ранили. Він був упевнений у своїй акторській грі. Навіть коли хтось інакше трактував роль і критикував його, він спокійно відстоював свою позицію. Його впевненість була такою, що образити його було неможливо. Безглузді закиди, не пов’язані з акторством, він просто ігнорував.
Але з романом усе було інакше. Він чудово розумів, що як письменник ще далекий від досконалості. Саме тому його так боляче зачіпали зауваження про відомі йому самому недоліки. І сьогодні один такий коментар змусив його насупитися.
«Багатослівний стиль робить текст нудним? Та я й сам це знаю, але що мені робити, якщо я не можу це виправити?!»
Пишучи роман, Уджін вважав, що ніхто не розуміє його текст краще за нього самого. Він ретельно добирав слова, ховав підтексти, і радів, коли читачі їх знаходили. Навіть різні інтерпретації тішили його по-своєму. Свої слабкі сторони він знав краще за будь-кого.
Та недоліки, які він не міг виправити, дратували його. Зрештою він змирився з ними. Йому подобався багатослівний стиль, але іноді речення ставали надто довгими й важкими для сприйняття. Попри це він уперто не хотів змінюватися, і це часом шкодило якості тексту. Він це розумів, але альтернативи не бачив, бо ще не був достатньо сильним письменником. Коли люди вказували на те, чого він не міг змінити через власну недосконалість, це дивним чином нищило його самооцінку й мучило днями.
«Та хто ти такий? Важко читати — не читай. Навіщо витрачати час на мій роман? Думаєш, я це для тебе писав? Я теж зайнята людина… ні».
Останнім часом У-Джін усе частіше говорив сам із собою, і його слова ставали агресивнішими. Він майже весь день писав. Планував сюжет у голові, бурмотів собі під ніс і злився через коментарі, що здавалися злісними. Його дратували не лише образи, а й зухвалі шукачі уваги.
Уджін чудово знав, що й сам є шукачем уваги. Як знаменитість, він хотів, щоб на нього звертали увагу. Він визнавав, що виклав роман у відкритий доступ саме заради реакції публіки, навіть якщо міг би тренуватися наодинці.
«Хочеш уваги — досягай її власними здібностями. Через таких, як ви, що привертають увагу зневагою до інших, нормальних людей згрібають в одну купу з вами й зневажають».
Уджін ненавидів таких самих шукачів уваги, які були грубими й токсичними. Він вважав їх жалюгідними, бо вони витрачали дорогоцінний час на читання того, що їм не подобається, ще й писали коментарі.
«Але мене це все одно чіпляє…»
Ось у чому була проблема. Йому й самому здавалося дивним, що він так зациклюється на речах, які міг би просто проігнорувати.