РОЗДІЛ 72
— Ні. Це замовлення від людини, яка хоче завдати болю твоєму старшому братові.
— Ось так вони хочуть його поранити?
Чхве Кан сам не проти був побачити, як його холоднокровному братові дістанеться. Але ця думка абсолютно не в’язалась із тим, у якому лайні він опинився зараз. Саме уявлення було абсурдним.
— Люди завжди вважають, що інші такі самі, як вони. Ті, кого скривдили й у кого забрали родину, хочуть мститися так само, — тихо зітхнув чоловік, щільніше притискаючи кинджал до шиї Чхве Кана. Наче він сам розумів, що це все — марна хрінь. Навіть якщо він уб’є Чхве Кана, Чхве Джуну від цього не стане боляче.
І раптом Чхве Кан зрозумів, хто перед ним. Той самий убивця з новин, чиї орієнтування висіли по всій країні.
— Луї Ан?..
Чоловік скривив губи в усмішці. Цього мовчазного підтвердження вистачило, щоб у Чхве Кана все склалось.
— Хто замовив мене? Через брата?
— Який сенс знати відповідь? Ти все одно здохнеш.
Навіть пояснивши все, Луї Ан спокійно оголосив вирок. Місячне світло за його спиною робило фігуру майже красивою. Він говорив про смерть так легко, ніби це було ніщо.
— Будь ласка, пощади мене! Я ніколи не робив нічого страшного й ні з ким не мав рахунків! Це несправедливо — помирати через брата!
Чхве Кан забив на лезо біля шиї, зліз із ліжка, впав на коліна, вчепився в ногу Луї й почав благати.
— Мене це не стосується.
Скаржитися на несправедливість контрактному вбивці — найтупіше, що можна зробити. Луї дивився байдуже, так, ніби вже бачив це десятки разів.
Чхве Кан розумів, що благання марні, але не міг заспокоїтись. Йому було страшно, його роз’їдала злість, і він не хотів так здохнути. Якщо подумати, у Луї було купа можливостей убити його одразу. Йому не потрібно було будити його й влаштовувати цей театр.
— Тоді чому ти… не вбив мене?
За новинами, Луї Ан був надзвичайно жорстоким. У Штатах він працював на мафію й різав усіх без розбору — політиків, бізнесменів. Він нічого не робив без причини. Якщо знайти лазівку — шанс вижити був.
— Якщо це через мого брата, значить, ти його ненавидиш! Я допоможу тобі. Я зроблю що завгодно, аби ти помстився йому. Мені лише двадцять шість! У мене ще купа всього попереду! Я не маю помирати через нього!
Чхве Кан пильно дивився на обличчя Луї. Той стояв нерухомо в тіні. Навіть тепле місячне світло, торкаючись його тіла, ламалось, залишаючи холодну темряву. Від цього страх тільки зростав. Луї Ан був схожий на диявола, який прийшов у сон і перетворив його на кошмар.
— Ти надто гучний.
Кімната була звукоізольована, але надворі ніч і вікна відчинені. Від цього тихого зауваження Чхве Кан здригнувся. Дивно, але голос Луї пробирав до кісток, наче льодяні уламки.
— Прошу… я не хочу помирати. Серйозно! Я зроблю все… тільки відпусти…
Він розпластався, стискаючи щиколотку Луї, ридаючи. Кричати він не міг — лезо одразу перерізало б йому горло. З рота виривалося щось потворне — задиханий плач. Думати він уже не міг. Страх поглинав усе.
— І все ж ти помреш.
Чхве Кан підвів голову. Слова про неминучу смерть пролунали спокійно, але розчавили його. Зазвичай таке обличчя викликає жалість, але Луї не проявив жодної емоції. Холод, що йшов від нього, знищив усе ще до того, як щось могло зачепити його.
— Я не вбив тебе одразу через бажання замовника. Вони хочуть, щоб Чхве Джун страждав, дивлячись, як ти мучишся, знаючи, що скоро помреш. Хочуть, щоб він усвідомив свої гріхи й каявся.
На мить Чхве Кан навіть забув про власний вирок.
— Але хіба це можливо?
Луї ніби говорив сам із собою. Чхве Кан ледь помітно похитав головою. Вони обидва знали: цього не буде. Єдиний, хто цього не розумів, — замовник.
— Ти такий самий жалюгідний, як і твої надії.
Уперше Луї показав емоцію. На мить у його порожніх очах блиснула волога — але Чхве Кан цього не побачив. Можливо, Луї просто буркнув щось собі під ніс.
— Якщо ти так ненавидиш мого брата… чому не вб’єш його? Чому я?..
— Не прикидайся жертвою. Він помре пізніше за тебе, але його ім’я вже в моєму списку. Я можу бути тупим, але я безжальний.
Луї повільно присів навпроти й схопив Чхве Кана за підборіддя.
— Хочеш жити?
— Так… н-ні… гх… так!
Чхве Кан шалено закивав. Сльози текли щоразу, як він рухався.
Луї мовчки дивився йому в очі. Після істерики Чхве Кан трохи заспокоївся й зміг витримати погляд. Вони дивилися одне на одного в повній тиші. Як тварина, що боїться поворухнутись першою, Чхве Кан не відводив очей.
Але зрештою здався. Очі Луї були як безодня. Дивитись у них означало падати все глибше, втрачаючи будь-яку надію втекти.
— Немає сенсу викручуватися.
Він хотів опустити голову, але погляд не слухався. Його тремтячі очі були жалюгідні, повністю поглинуті кошмаром. У цю мить Луї був жорстоким жнецем, що володарював тут.
— Спробуєш утекти з країни — я вб’ю тебе раніше. Те, що було сьогодні, може здатися сном. Але щойно ти вирішиш, що це був кошмар, — я знайду тебе знову.
Можливо, зранку Чхве Кан ще спробує повірити, що це був сон. Але коли побачить слово «знову», вирізьблене ножем на столі, — знову впаде у відчай.
— Чому…
Замість слів із горла вирвався хрип.
— Я вб’ю тебе незалежно від того, що ти робитимеш. Але замовник може передумати. Борись. Смикайся. Може, зможеш змінити його рішення.
Луї холодно всміхнувся. Провал означав однозначний фінал. У місячній тіні він був схожий на хижака. Чхве Кан тремтів, мов звірятко, схоплене звіром, що може перекусити шию будь-якої миті. Тому він і не побачив — крихітний залишок надії в очах Луї.
— Хоча це буде важко…
Шепіт добив його. Образа замовника була глибокою. І бажання Луї вбити — теж.
Страх розповзся тілом. Він сіпнувся, намагаючись ухопитися за Луї, але торкнувся лише тіні.
— Гаразд! Знято!
Ні Уджін, ні Мінсу не рушили. Уджін дивився на «місячне» вікно, заспокоюючи емоції. Світло було штучним. Він втупився в фальшивий місяць на моніторі — і раптом запах вирвав його з заціпеніння.
Він озирнувся й побачив, як з-під Мінсу тече рідина. Уджін різко відступив. Думати не довелося — він одразу зрозумів, що це. Якби він стояв ближче — дісталось би взуттю.
— Бля… — прошипів Мінсу.
Персонал нічого не помітив. Вони знали, що Уджіну потрібен час після сцен. Режисер Пак Чонхьок захоплено обговорював відзняте. Атмосфера за межами майданчика була чужою й відстороненою.
Уджін підійшов до ліжка, зняв простирадло й простяг Мінсу. Той вагався, але вибору не мав. Відмовитись — означало показати пляму. Обмотатись — означало зізнатись без слів. Друге було меншим злом.
Він швидко витер підлогу й зиркнув на Уджіна:
— Якщо ти хоч раз про це скажеш…
Він випив забагато води. Його нудило, він намагався полегшити стан.
Через ті ланчбокси Wish Baragi. Через тих клятих фанатів.
— Думаю, зараз тобі варто хвилюватися не про мене, — Уджін кивнув у бік режисера.
Пак Чонхьок уже щось помітив. Він дивився на нижню половину Мінсу, прикриту простирадлом.
Мінсу схопився й кинувся до нього — і зачепився за край тканини.
Глухий удар. Тиша. Усі побачили темну пляму на блакитній піжамі. І слід на підлозі.
Смертельна тиша.
Уджін єдиний спокійно вийшов.
— Можна сказати, що ти добре зіграв?
На зйомці Мінсу справді боявся. Питання було лише — чи ролі, чи Уджіна.
Уджін згадав Glooming Day і скривився.
— Якщо так… це реально принизливо.
Він довго соромився тієї сцени. Хитнув головою.
Він співчував Мінсу, але помилявся щодо причини його сорому. Він думав, що це через надмірні емоції й невміння грати.
— Я розумію.
Він цокнув язиком і сів. За обставин сцена вийшла ідеальною. Чим сильніший страх — тим легше глядачі зрозуміють майбутню зраду Чхве Кана.
Камера все зафіксувала. Як і Уджін колись, Мінсу нічого не міг змінити, якщо режисер вирішить залишити дубль.
Перезнімати чи ні — залежало не від нього.
Уджін чекав довго.
Сцену не перезнімали.