12. Жаклін (1) — 58 розділ
До шостої ранку залишалося зовсім мало.
— Зараз Роджерс залишив нас у спокої, але хто знає, коли він передумає, - сказав Алан. - Я спробую сьогодні вкрасти ключ у покоївки. Ты жди. У крайньому випадку, проникнемо на четвертий поверх завтра.
Після цієї розмови вони повернулися кожен на своє місце.
Незважаючи на рішучість Свідків, ніч не принесла відчутних результатів. Але вона точно принесла зміни в особняку.
Рішель пильно дивилася в порожній коридор.
- Що ж робити?
Вісім утра. Час, коли зазвичай приходить візок з сніданком, але сьогодні вона так і не прийшла. Це і зрозуміло: кухар, який повинен був приготувати й принести їжу, зник.
« Але я не можу залишити дітей голодними...» — подумала Рішель, позіхнувши.
Безсонна ніч давала про себе знати. Вона неважливо поплескала себе по плечу, намагаючись прогнати сонливість, коли раптом її затьмарене свідомість проколов дитячий голос:
- Учителю, що ви робите?
Окинувшись, Рішель побачила Пені і Ніро, що виглядали через двері. Вона швидко витерла сльози і сіла на котточки, щоб опинитися на рівні очей дітей.
— Я збиралася приготувати для Пені і Ніро ситний сніданок. Не могли б ви поки почекати в кімнаті? Я скоро...
— Більше не пахне лютим вогнем, - сказали діти твердим і безстрасним тоном пильно дивлячись в кінець коридору. Їхні обличчя були білими, як чистий аркуш паперу. Рішель застила на місці, по її шкірі пробіг мороз. Тим часом близнюки ступили на підлогу, щоб намалювати. Поки вони старанно водили червоним дрібним по папері, то виглядали абсолютно невинно. Рішель похитала головою, намагаючись прогнати сон, і обережно запросила близнюків:
— Пені, Ниро. Ви голодні?
Діти сказали в унісон:
- Не обов'язково їсти.
— Звичайно, не обов’язково їсти.
На папері навколо палаючої червоної кулі танцювали чорні чоловічки. Рішель тихо прикрила двері і вийшла.
Не "я не хочу їсти", а « Не обов'язково є». Рози и правда... Просто грали в людей. Вони роблять вигляд, що їдять, поводяться так, ніби сплять, виконують задані ролі відповідно до правил. Бертранд був справді гігантським лялечним театром, створений для того, щоб насміхатися з Отісів.
Рішель довго дивилася на свої ноги, а потім попрямувала до кухні в підвалі. Що б не трапилося, і яку би зраду вона не пережила, вона, як людина, повинна була їсти й спати, щоб продовжувати жити тим життям, що їй було визначено.
« Ви можете взяти їжу... і віднести її Алану."
Він напевно без жалю пропустив би кілька прийомів їжі підряд. Не можна було цього допустити.
Рішель пішла до головного входу в підвал, а не до секретного проходу минулої ночі. Вона не бачила необхідності пробиратися туди таємно. Пройшовши під сходами через незнайомі двері, вона опинилася в тьмяному освітленні з кам'яними стінами. Її охопило дивне відчуття. Лише кілька годин тому вона металася, бігала і билася тут, а тепер це здається таким далеким.
"Пусті Сантименти"
Після роздумів Рішель продовжувала свою подорож. Як вона вже переконалася, дорогою до кухні була довга їдальня для слуг. У щілини злегка відкрита двері був видно заповнений людьми зал. Вони мовчки сиділи перед порожніми столами в тій же позі, з тим самим виразом обличчя у очікуванні вечері, яка ніколи не наступить. Це було схоже на майстерно зроблений ляльковий будиночок, виставлений у музеї. Рішель без вагань пройшла повз нас. Нарешті вона добралася до місця свого призначення. Кухня була в тому ж безладді, що і раніше, коли Рішель та Алан покинули її. Відчувши полегшення від цього факту, Рішель почала шукати щось їстівне.
"В основному, нічого придатного..."
Їжу багато, але готувати зараз неможливо, а м'ясо або сосиски звичайно не хочеться. У результаті Рішель взяла лише кілька видів фруктів, сухарих і трохи овочів. Скромно, але цього повинно схопити, щоб вгамувати голод на перший час. Вона знайшла кошик, старанно зібрала продукти і вийшла з кухні.
« Як передати це Алану? »
Цікаво, він зараз з Роджерсом? Що Роджерс міг йому сказати?
Вона знову пройшла через їдальню для персоналу. Слуги залишалися на своїх місцях, так само як і коли вона спустилася у підвал. Рішель з новою силою зрозуміла, що єдина людина в особняку — вона й Алан. З гірким привабливим у роті вона піднялася сходами вгору, не знаючи, що біля дверей її хтось чекає. Вона зовсім втратила пильність.
- Доброго ранку.
Перше, що вона побачила — це розкішні атласні туфлі з великими смарагдами. Шия наче заніміла. Рішель повільно підняла погляд. По підлозі був білий підсолодя, яке переливалося квітами веселки. На руках, на кожному пальці, фарбувалися кільця з великим дорогоцінним камінням. Піднявши очі трохи вище, вона побачила зап’ястки з браслетами. Потім - відділений тонким мереживом ліф сукні, масивне діамантове коло на витонченій шиї і, нарешті, елегантно укладені світле волосся та надзвичайно гарне біле обличчя... Її погляд зустрівся з мутним небесно-блакитний поглядом, який був ніби небо перед нами.
- Давно не бачилися, міс Говард.
Її чекала мадам Отіс — жертва Бертранда, яка втратила двох маленьких дітей і збожеволіла. Від неї сильно пахло косметикою. Рішель з запізненням усвідомила, що в особняку залишився ще один живий чоловік, крім неї і Алана. Нехай і божевільна, але ще не загублена контроль над своїм тілом, господиня Бертранда. Рішель ніяк не могла посміхнутись і вклонилася:
- Доброго ранку, мадам Отіс.
Мадам Отіс без виразу дивилася на Рішель, зовсім не так, як зазвичай, коли вона променяною усміхалася. Сьогодні вона була схожа на актрису, що зійшла з сцени після закінчення вистави. Неприємне і тривожне почуття з’явилося в районі живота. Не витримуючи мовчання, Рішель ще раз ввічливо кивнула:
— Тоді я піду.
— Чи не хочеш чаю? — запитала мадам Отіс, коли Рішель намагався прослизнути повз неї. Дівчина обернулася до неї, і та сказала з незворушним обличчям. - Тепер, коли б ти не їла, за тобою не втече ця жахлива річ.
Вона помітила, що щось сталося з кухарем і тому прийшла до неї?
Важко натягнутись. Вона не розуміла, чого хоче жінка і що робити. І тут мадам Отіс нанесла Рішель нищівний удар:
— Тобі потрібен ключ?
— Простите?
— Горнича цінує ключі, як зіниця ока. Якщо ви спробуєте доторкнутися до них, вона підніме шум і розрве вашу ніжну шкіру в клочику.
Рішель втратила дар мови. Звідки вона знає, що їй потрібен ключ? Але, якщо подумати, мадам Отіс казала, що потрапляла на четвертий поверх через кухню. Зробити висновок було нескладно. Але чи вона може так думати?
— Ні, справа не в цьому.
Якщо мадам Отіс правда, то треба негайно піти і зупинити Алана...
— Алан - це передбачливий хлопчик, тому він ще не почав діяти. Спочатку випий зі мною чаю, а потім підеш і скажеш йому. Скажи, що я дала тобі ключ, - сказала мадам Отіс спокійним тоном, ніби їй все відомо і без жалю повернулася спиною до Рішель. Вона була явно не такою, як зазвичай. Навіть запропонувала дати ключ від четвертого поверху. Вибору немає. Рішель нерішуче пішла за нею.
*
Мадам Отіс відвела Рішель не до вітальні чи чаю, а в свою кімнату.
— Не знаю, чи вийде щось дельне. Я не привчена чайної церемонії, — сказала мадам Отіс, заварюючи чаю. Її рівний, спокійний голос був таким незвичним, що Рішель здавалося, ніби вона розмовляє з її двійником.
Невдовзі перед кожною з них стояла чашка чаю. Але в них не було достатньо напоїв. Мадам Отіс дістала маленьку скриньку і поставила її на стіл, ніби збираючись відразу перейти до справи.
- Її мені передала попередня мадам Отіс.
Вона відкрила кришку ящика. На алом бархаті обережно лежала зв’язка ключів.
Вона також дісталася від колишньої господині Отіс. Зберігання ключів — це обов’язок тих, кого називають господинею Отіс з покоління в рід. А я... Я з нетерпінням чекала дня, коли зможу передати їх на виставці Говарда.
- Ви були впевнені, що я стану наступною місіс Отіс?
Мадам Отіс подивилася на Рішель, і, витримавши секундну паузу, сказала:
— Да. Він обрав тебе. Ти приїхала до Бертранд з рекомендації директора школи-інтерната Гарріет. Багато хто знав про твоє прибуття.
— И?
- Тому я гадала, що ти залишишся в Бертранді надовго. Якби ти зникла, всі запідозрили б Бертранд. Він би не допустив такої ситуації.
У результаті Рішель Говард, пройшовши в Бертранд, був приречений назавжди залишитися тут.
Рішель зажмурилась і тихо зітхнула. Не варто шкодувати. Не варто псувати теперішнє, чіпляючись за минулі рішення, які вже не зміниш. Раз пані Отіс покликала її і все це говорить, значить, вона хоче щось розповісти. Потрібно зосередитися на тому, що можна отримати зараз.
Лише після кількох повторень в голові її думки заспокоїлися, наче гладке озеро.
— Він завжди вибирав наступну господиню або господаря сам. Якщо головам сім’ї була жінка, то вибирав чоловіка і приводив дружину до Бертранду. Наступні господарі вважали, що цей шлюб — доля, яку вони самі обрали, але це було лише безглуздим обманом.
Палець з рубіновим кільцем вів на чашці візерунки. На обличчі мадам Отіса мигнула гірка усмішка:
— Мисс Ховард. Хочеш, я розповім тобі історію про найдурнішу дівчину в світі?
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand