11. Штурм (8) — 57 розділ
Рішель моргнула. Вогоньки, що відбиралися в її очах, заплювали у такт змаху ресниць. Алан поспішно замахав руками.
— Э, я не в цьому сенсі! що я гідний любові? Ось що ...
— А.
— Да. Тобто, я не вештався, щоб мене любили, а...
— Я подумала, ви розізлилися.
— Просто запитав... Що?
Алан застиг як вкопаний. Рішель ледве потовстіла шию.
— Я подумала, що ви сказали це у сенсі: « Хіба наставниця зможе таке зробити? » Я хвилювалася, що мої слова могли розстроїти вас... Але що ви сказали? Я не розчула кінця фрази.
— Неважно.
Плечі Алана поневоднили.
Що взагалі відбувається? Рішель загорзала, а потім присутньою до нього.
— Мистер Отис.
— А.
- Ви мені подобаєтеся, пане Отіс.
- Що?
Уперто подивившись у пів Алана, він різко повернув голову до Рішель. Вона пильно подивилася йому в очі, сподіваючись, що її щирість передасться йому у повній мірі.
- Ви дуже добра людина, містере Отіс. І відповідальний. Ваша сміливість завжди захоплювала мене. Немає жодних причин у світі, щоб ви не подобалися мені.
Стук-тук. Тільки тріска розлітаючої іскри чувся навколо. Алан не міг відвернути очей Рішель, які непомітно наблизились і проникли в його серце. Незабаром він схопився за голову і слабо посміхнувся:
— Я не можу тебе перемогти, правда.
Рішель удавати з себе невмисного:
— Хіба не вірите? Я засмучена. Це не просто приємні слова, а правда, без жодної краплі брехні.
Погляд Алана став м'якшим, і він посміхнувся.
— Я знаю.
« Я завжди знав це. Все, що ти говорила мені до цих пір - правда. І то твоє вибачення, і вдячність, та обіцянка допомогти. І те, що це не твоя провина."
Алан закрив очі. Його обличчя стало помітно спокійніше.
— Я просто... Ніколи раніше не чув таких слів. Якщо подумати, все що ти зробила для мене було вперше.
« Ти, наче життєдайний дощ, пролила моє серце на сухе серце»
— Мабуть, тому я і продовжував кружляти навколо тебе.
У холодних, наче уламки льоду, небесно-блакитих очей з'явилося тепло. Солодке і тепле світло, від якого неможливо було відірвати погляд. У ньому були ув'язнені безголові віра і любов, спрямовані тільки на Рішель. Ніби він був готовий віддати їй все, що у нього є.
« Я розумію, що це подяка спасителю...»
Але чомусь стало трохи спекотніше. Рішель, граючи під соломою спідниці, нарочито збільшила голос:
- Так ви виконаєте моє прохання? Дайте відповідь.
— Так, — негайно відповів Алан і потягнувся. Чіткі лінії його кісток утворили красивий силует. — Я спробую. Чесно кажучи, я ще не впевнений в собі... але якщо така людина, як я, подобається наставці, то думаю, і мені вона сподобається.
Алан Отіс трохи усміхнувся. Це було дивно. Скільки б вона не обмахувалася рукою, невідома спека, що охопила її тіло, ніяк не проходив. Рішель притиснула до щоки тильну сторону долоні, яка здавалася прохолоднішою. Хоча, чи дійсно її рука прохолодна? Чи це обличчя горить? Що це таке?
- До речі, наставниця.
— Да?
- А чого ти так злякалася?
— А, нічого...
Брови Алана підозріло поповзли вгору. Рішель спробувала зробити вигляд, що все гаразд, і витягла кілька полінів з каміну.
— Да, просто... Трохи жарко. Так, жарко.
— Правда? У тебе червоне обличчя.
Аллен простягнув руку до лоба Рішель. Вона здригнулася і відсмоктувалась.
- Дуже швидко пройде. Що ви хотіли сказати раніше, містер Отіс?
Очі хлопця прищурілися. Він опустив руку і нахилився до Рішель.
— Просто мене трохи турбує.
- Що саме?
- Чому Роджерса ти називаєш по імені, а мене — "містер Отіс"?
- Що?
— Ти так само звертаєшся до нього, наче ти близький друг. А чому мене називаєш « містер Отіс», дотримуючись формальності?
Це була дуже пригнічуюча претензія. Рішель хотіла виправдатися, але ненавмисно скричала губи:
- Але ж і ви кличете мене "наставниця"?
— Ух.
- Ви хотіли щось ще сказати?
Алан відкрив і закрив рот, не вимовляючи ні слова. Потім опустив очі і почав тертіти пальцями край одягу.
— Да, просто...
— Просто?
— Я просто не хотів надто зближатися з наставницею... Тому що наставниця через мене, врешті-решт, не зможе покинути особняку...
Голос Алана зовсім затих. Рішель уважно дивилася на нього. Щось у ньому було до болю знайомим. Ця його манера спочатку зводити стіни, боячись завдати болю або бути пораненим, так походила на неї саму.
Рішель імпульсивно заговорила:
— Тоді, мистер Отіс?
— М?
— Не міг би ти звати мене просто Рішель? А я буду звати тебе Аланом.
Слова давалися набагато легше, ніж коли вона говорила це Роджерсу. Навіть вона сама здивувалася. Ах, ось як. Непомітно для себе вона так сильно зруйнувала стіну між нами. І він теж.
— Якщо ти дозволиш, то так, — відповів він.
"Невже я стала так дорога йому?"
Алан з'їснув волосся. На обличчі з’явилася усмішка. Було добре. Добре бачити, як змінюєшся ти. Як змінююся я. Як змінюєтьсямо ми.
— Алан. Я хочу стати хорошою людиною.
— Хорошою людиною? Навіщо?
— Я завжди ненавиділа себе.
Вона вважала себе боягузкою. Перестерігала свою надмірну схильність до втечі. Все навколо неї, і вона сама, їй осточертело. І вона імпульсивно поїхала до Бертранд. Досвід у Берранді не був позитивним навіть з натяжкою. Але врешті-решт, весь цей досвід допоміг Рішель подорослішати. Утіха Роджерса допомогла їй трохи менше ненавидіти себе. Це був перший крок до змін. Смерть матері була такою жахливою, що вона хотіла померти. І саме це стало приводом пообіцяти собі більше ні про що не шкодувати. Батько, якого вона побачила уві сні через дуже довгий час, дав їй сміливість відкинути жалість до себе і рухатися вперед. І зустріч з цим юнаком Аланом Отісом...
- Алан, ти змушуєш мене хотіти стати краще.
Вона хоче вести його за собою. Хоче бути маяком у безмежному морі. Хоче бути парасольом у дощову погоду. Як колись її дорогі люди робили для неї.
« Ти робиш мене краще»
Її погляд був дуже зворушливим. Але чи це тільки погляд?
— Коли ми виберемося з цього особняка...
Коли він говорить, вона, як ні в чому не бувало, дивиться на нього, і ця маленька мить так прекрасний, що виникає непереборне бажання вічно прикувати до себе її зелені очі.
- Навіть якщо на це піде вічність, розкажи мені свою історію.
« Я теж хочу стати для тебе особливою людиною»
Рішель, яка пильно дивилася на Алана, усміхнулася:
- Обов'язково.
Від її усмішки Алана Отіса раптом осеніло: саме він першим заговорив про те, що буде після того, як вони залишать маєток.
Рішель, наче не в змозі стримати радість і швидко закивала:
- Тоді і ти розкажи мені свою історію, Алан.
— Ладно.
« Поїдемо разом з нами цей палац і поділімося багатьма історіями. Навіть якщо вони будуть дурні і нецікаві, викладемо все. Щоб ми стали близькі, наче одне ціле."
*
До шостої ранку, коли закінчиться «» час, вони вирішили залишитися на кухні. У них було про що поговорити. Наприклад, як відкрити двері на четвертий поверх.
— Не розумію, що задумав Роджерс, — Рішель притиснула руку до лоба і дуже зітхнула. Дивно, що він так не хоче, щоб ми наближалися до четвертого поверху і водночас залишає нас у спокої.
Через Джорджа Кемерона він перетворив кухню в єдиний пекельний вогонь, ледь той переступив її поріг, хоча двері на четвертий поверх замкнені, і не було необхідності щось робити. Однак тепер Роджерс навіть наказує трояндам допомагати Рішель та Алану дістатися до кухні. Це викликає неприємне передчуття.
Алан, постукаючи по маслянистій лампі, байдуже відповів:
- Я ж казав. Він збоченець, і йому подобається проколювати надію, коли вона роздувається до межі.
- Але мене непокоїть, що у нього є якийсь інший намір.
Покинувши короткий погляд на тіло Беккі Дастін, що лежить у кутку кухні, Алан ніжно взяв Рішель за підборіддя і змусив її знову подивитися на нього.
— Недобре про це думати. Роджерс і так занадто мінливий: то він поблажливо посміхається, то впадають у сказ та відвішує щітку.
Хоча Алан погано пам’ятав про свої погані спогади, вираз обличчя не був приємним. Рішель на мить задумалася, чи варто їй злитися або пожаліти його. В результаті виведення було одне:
- В кінцевому рахунку, все що ми можемо зараз зробити це скористатися нагодою і піти до кінця.
Тобто, як би то не було, втекти з цього особняка разом.
Рішель постукала пальцями по столі.
— На кухні не було ключів. Невже вони у Роджерса?
- Це був би найгірший варіант. Але Роджерс не ходить на кухню, тому ні.
- Тоді де може бути ключ...
Раптом вона згадала про мадам Отіс. Вона була на четвертому поверсі через кухню. Але похитала головою. Ця жінка дуже розлютилася навіть з невеликої згадки про Отіс. Не можна повторювати ситуацію, знаючи, чим це обернеться.
— А де інші ключі зазвичай зберігають від особняка?
- Ну, звичайно, в будь-якому особняку ключів... — Він почав машинно відповідати Алану, але замовк. Їм обом прийшов на розум той самий чоловік, і вони одночасно відповіли:
- Головна покоївка...
Почалася нова перешкода.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand