11. Штурм (7) – 56 розділ
Навіть у темряві були помітні додаткові очі Алана. Джордж Кемерон загорзав, незручно посміхаючись:
— Просто вирвите цю троянду. Я впевнений, що, як тільки ви це зробите, всьому прийде кінець. Довгими стражданнями, життям, прокляттям - всьому.
Алан мовчки дивився на чоловіка. Його обличчя було непроникним. Джордж, зустрівшись з полегшенням, заговорив, як батько, який заспокоює дитину:
— Я розумію, вам не по собі. Можливо, ви відчуваєте відразу. Можливо, ви думаєте, що зробите вбивство. Але я людина, яка повинна була померти давним-давно... І я просто хочу, щоб все закінчилося. Чесне слово. Смерть для мене - найбільший дар, благословення і спокій. Будь ласка.
Останній вираз він промовив із надривом. Рішель була занепокоєна. Чи вона повинна допомагати йому померти? Або чи вона повинна шукати інший спосіб його врятувати?
« Якщо це те, чого ви хочете, — обережно відпустив Рішель, а Алан став навколішки перед Джорджем Кемероном і почав троянду. — У такому разі мій обов’язок - виконати ваше бажання.
Він стиснув квітку. З грудей чоловіка почувся звук, ніби одна за іншою розриваються нитки.
- Кхм, кхе-кге.
Кров з його рота потрапила на обличчя і руки Алана, але той зосередився на видаленні троянди. Вигляд юнака був побожним і урочистим, наче той, хто сповідував віру. Тому Рішель не могла ні зупинити його, ані втрутитися, щоб зробити це сама. Корні були майже вирвані. Джордж Кемерон слабо посміхнувся посмішкою полегшенням і примирення.
— Правда... Дякую...
Алан мало шевельнув губами, і в цей момент обірвався останній корінь. І, як тільки цього і було видно, тіло чоловіка почало падати до пороху. У прохолодному повітрі холодного складу піднялася чорна пила. Єдиною доказом того, що Джордж Камерон колись існував, була троянда в руці хлопця. Він подивився на неї. Знайома троянда, аромат якої гнався його з самого початку у цьому світі, пульсувала в його пальцях.
— Я...
Він стиснув троянду обома руками і заткнувся обличчям в ніжні пелюстки. Йому хотілося завивати у весь голос, вислизнути з себе щось, але він не мав на це права.
— Я не та людина, яка заслуговує... Ваші слова подяки... — Тільки що зміг витиснути з себе хлопця. Невдовзі троянда, вирвана з грудей Джорджа і пішла за ним до пороху.
— Здається, на кухні є двері, що ведуть до четвертого поверху, — сказав Алан, дивлячись на свої руки, забруднювані чорним порохом. — Роджерс найбільш чутливий до хвороби саме на четвертий поверх. Я хотіла поблизити біля драбини, яка веде туди, як він відразу ж бігав і починав душувати мене.
— Душити?
- Це не головне.
- Як це не головне...
- Садівник, який заради нудьги зганяв свій ніс у всі кути особняка був негайно схоплений, як тільки зайшов на кухню. Тож він має що приховувати, — сказав Алан і відразу змінив тему. - Ну, як, знайшла щось підозріле?
Рішель пильно подивилася на його потилицю і тихо зітхнув.
— Я перевірила всі двері на кухні. Та двері ведуть в комору, а ця в сад.
— А та?
Палець юнака вказав на двері, до яких вела сходи. Рішель знизила плечима.
- Вона викликала у мене найбільше підозр, але вона замкнена.
- Цілком підозріло.
Вони підійшли до дверей. Елан кілька разів днув за ручку дверей, але двері не давалися.
— Яка прикрість. Ключ ще не шукала?
— Просто не было часу. Я лише побіжно оглянулася.
- Тоді пошукаємо разом. До світанку ще багато часу.
— Ладно.
Вони розгулювалися по кухні, оглядаючи кожен куточок. Вони довго рикали, але безрезультатно. Зрештою, виснажені до межі Рішель і Алан, незручно потиснули плечима та підійшли до каміна. Це було найчистіше місце в перевернутим догори дном приміщенні. Алан, витерши руки хусткою, легонько стукнув по масляній лампі.
- Занадто темно. Може, розпачимо камін?
- А що як кухар оживе?
— Сказано, що кухаря є полум’ям фіолету. Якщо ми подивимось на фіолетовий колір, то погасимо.
Алан пішов шукати сірники. Рішель дуже потребувала яскравого світла, тому на всяк випадок вона набрала води у відро і таким чином виявила свою згоду. На щастя, у новому вогні плавали лише червоне тепло. Рішель, підтиснувши коліна до грудей, дивилася на нього. Як завжди, вогонь був звичайним явищем. Але сьогодні чомусь не змогли зосередитись. Вона не могла більше боротися з нетерпінням, а глянула на Алана, який сидів поруч. Блідне обличчя хлопця, освітлене червоним світлом каміна було, як зазвичай, безстрашним і прекрасним. Саме тому вона не могла відвести очей. Після того, як Джордж Камерон розсипався у прах, Алан, подавши бушуючі в ньому емоції, вів себе так, ніби нічого не сталося. Але хіба можна так просто забути про це? Чим більше він тримає це в собі, тим глибше його охопить сьогоднішній шок і біль, залишивши незаживний рубець.
Рішель прикусила губу. Вона врешті-решт зважилася заговорити, але її випередив Алан:
- Це було жахливо.
Дівчина широко розплющила очі.
- Що?
- Жахливо, дуже, — юнак повернув голову і подивився на неї. У його небесно-блакитних очах чигалася вина. - Коли я почув прохання вбити його. Коли відчув, як чиєсь життя йде з моїх рук ... Хоча я знаю, що це правильно, я розумію, це найбільша втіха, яку я міг дати йому, але все одно це було нестерпно, жахливо. Тому я хочу вибачитися перед тобою, - він опустив очі. - Я не повинен був просити тебе вбити мене або допомогти мені померти... Прости.
Рішель мовчки дивилася на нього. Вона навіть не могла собі уявити, що почує вибачення. Здавалося, що тепло каміна, яке вона раніше не помічала, згущалося, заповнило її груди і доторкнулося її губ. Вона хотіла поділитися цим з хлопцем, який був перед нею. Не усвідомлюючи цього, Рішель осліпла:
— Я з радістю приймаю ваші вибачення, містер Отіс.
Тепер прийшла черга Алана дивуватися:
— Так просто?
— Я відчула вашу щирість.
— Навіть якщо так, чи можна таке прощати легко?
- Але я така рада, що містер Отіс думав про це.
Хлопець, який ще недавно, здавалося, ось-ось помре, тепер виглядав по-справжньому живим. Схоже, він продовжить жити. Ця думка була настільки радісною, що вона ледве могла це знести. До такої міри, що відчувала себе дивно.
Вираз обличчя Алана так і не пом'якшився. Рішель подивилася на нього м'яким поглядом і обережно заговорила:
— Мистер Отис.
- Що?
— Можу я запитати, чому ви погодилися на прохання містера Кемерона? Ви ж казали, що це жахливо...
Чи його це питання цікавить?
У нього затьмарено обличчя юнака, переповненого складними емоціями. Він відвернувся до каміну.
— Тому що я повинен був це зробити, - в його рівному голосі було чути глибоке почуття провини і відрази до себе. - Як член родини Отіс... Це було найбільше, що я міг зробити.
Рішель дивилася на полум'я в каміні. Її завжди потішали язики вогню в хвилини тривоги. Підбадьорена цим світлом, Рішель сказала:
- Якщо почуття провини переді мною не залишає вас, містер Отіс, ви б могли виконати моє прохання?
— Просьбу? — Трохи здивувався Алан, і покірно кивнув: « Кажи! »
— Полюбіть себе.
Іскра з тріском вилетіла з каміна. Алан лише здивовано дивився на Рішель, як маленька дитина, зустрічаючись з незнайомою іноземною мовою. Річель відкашлялася і мила посміхнулася:
— Моя наставниця казала, що щастя починається з любові до себе. Насправді, для мене це все ще непросте завдання. Я навіть думала, як можна полюбити таку, якою я. Но... е-е... після втечі з Бертранда я постараюся зробити це. Покохайте себе, щоб бути справді щасливою.
Після довгої розлуки, коли батько уві сні спав, Рішель вирішила змінитися. Більше ніяких сліз. Вона буде радіти, як батько, який ніколи не знеохочувався. І тоді, коли вона зустрінеться з батьком і матір’ю, то зможе впевнено сказати, що це було дуже добре життя. Рішель нервово потирала ноги. Їй було дуже незручно розповідати про свій таємний план.
— Загалом, давайте спробуємо разом. Не ненавидьте себе так сильно, містере Отіс. Не звинувачуйте себе у всьому. Це ж так важко.
Алан не відповів. Він просто пильно дивився на Рішель і лише через довгий час запитав:
— А ты?
- Що?
- Ти зможеш полюбити мене?
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand