11. Штурм (5) — 54 глави
З волосся стікало краплі води. Покрила його тіло склізка і в'язка субстанція, на яку перетворився шеф-повар, була гарячою, а відро у її руці - важким. Ці відчуття свідчили про те, що вони живі. Неначе смаку їх, Рішель і Алан якийсь час мовчки й збентежено дивилися один на одного.
— Ты... Выругалась? Тільки що? — Він відразу зрозумів, що це не те, чого слід було говорити в цій ситуації.
Так і чому, власне, він так здивувався? "Сподивися, виродку" - за його мірками це і не образа взагалі, а скоріше м'яке погладжування. Однак Рішель, здається, думала інакше. Її обличчя злегка почервоніло.
— Це... Вперше. Щоб я таке казала...
— Для першого разу виглядало досить природно.
Обличчя Рішель тепер було червоним до такої міри, що, здавалося, злилося з її рудим волоссям. Алан хотів вліпити собі по губах.
« Можна хоч щось сказати».
— Ч-чего соромитися-то? Кожна людина має право трохи вирубатися. У цьому бездушному світі злобацтво є необхідним елементом самозахисту, який вважається обов’язковим для освіти... У в'язниці, як мені здається, дуже елегантний і уточжений рівень. Хто тебе цьому навчив? — Випалив охоплений панікою юнак.
- Навчил... Ем-м, напевно, друг ...
Марґарет Честер, улюблена подруга Рішель, мала талант викидати цілий потік війни під час люті. А коли її запитували, де вона навчилась, Маргарет з гордістю відповідала:
— Просто пройдись раз десять по кринку. Не зосереджуйся на покупках, а слухай людей. І обов'язково поспостерігай за бійками. Тоді тобі відкриється новий світ, моя зразкова Рішель.
Рішель завжди хотів знепритомніти, коли Марґарет без розбору кидалася лайкою. Але щоб вона сама таке сказала? Рішель схопилася за голову.
Їх широко розплющені очі, повні замішання, зустрілися. Вибух сміху відбувся сам собою, без чиєїсь ініціативи. І сміх був таким заразливим, що не міг стриматися. Вони відчули полегшення. Мы... Витримали. Ми безпечно вижили.
Рішель опустила відро і сіла поруч з Аланом.
- З вами все гаразд, містере Отіс?
- А що зі мною може бути не так? Нічого особливого. Хіба що неприємно.
Алан все ще намагався видалити з себе залишки кухаря. У нього з’явилися почуття липкості, і він мимовільно посміявся.
— Добре, що можна легко зняти з себе. До речі, чому воно таке гаряче? До джути огидно. Хоча, завдяки цьому я навіть висох. Наставниця, дай мені відро. Зберемо цю штуку і перенесемо.
Відповідь не пішла. Знеболюваний Алан повернув голову і побачив, як її смарагдові очі пильно дивляться на його руку. Прослідкувавши за її поглядом, він помітив все ще криваву рану. Алан ніяковко прикрил ее.
— Просто подряпина. Повар...
— Це поріз від ножа. Ви самі його зробили, чи не так?
— Ну...
У нього не було належної брехні чи виправдання.
- Ви обіцяли не ризикувати... — сказала тремтячим голосом Рішель.
— Наставница.
- Я розумію, що у вас не було вибору. Просто я... — Рішель підняла голову і подивилася в стелю, закусивши губу. - Мені потрібно було прийти сюди раніше... До того, як містер Отіс постраждав ...
Вона ховалася, як їй і веліли. Одна в безпечному місці. Будувала з себе обережною, щоб не збільшувати кількість змінних, але в результаті вона знову втекла, хіба ні? А цей хлопець балансував на межі життя і смерті. Ризикував собою, щоб врятувати її. Було дуже соромно перед самим собою. Здавалося, що вона втамує почуття вини. У цей момент тепла рука зловила її руку і витягла на берег.
— Наставниця, — сказав Алан Отіс. - Я не збирався помирати, щоб врятувати тебе. Я ніколи не збирався вмирати.
— Мистер Отис...
- Ти ж сказала, щоб я спробував вижити. Тому я знайшов спосіб, який з найбільшою ймовірністю дозволив нам обом залишитися в живих.
Тепер Рішель повністю зрозуміла. Алан Отіс хотів жити. Юнак, який завжди прагнув смерті, бо говорив, що смерть — його єдина надія, він намагався вижити. Тепло розлилося по її грудях. Алан, потираючи шию, піднімав куточок губ.
- Завдяки тому, що ти дотримувалася моїх вказівок, я зміг спокійно все розрахувати і діяти. Якби ти прийшла рятувати мене, в підсумку тебе б схопили. Ти б запаникувала.
— Запаниковала б? — З сердито запитала вона.
Тепер прийшла черга Алана почервонити.
- Ну, мені не подобається коли ти хоч трохи в небезпеці. І бачити, як тобі боляче... теж не хочеться.
— А...
Щось їй стало дуже жарко, наче спекотна спека Алана передався їй. Рішель поспішно взяла відро.
— Вот, відро.
— А, да. Дякую.
Коли Алан збирав шеф-поварське желе, він все ще відчував тепло у вухах.
— Э-э-е, в загальному. що повірила мені. І дякую, що врятувала. Просто спасибі! — Не знаю. — Так, я і далі затинався. Його голос звучав неприродно високо. Рішель старанно закидала, наче зламана лялька. Смертнувши залишки шеф-повара з рук, Алан змінив тему: - К-кстаті, що ти взагалі зробила з кухарем? Він весь розтанув.
— А, я просто облила його водою, — поспішила відповісти Рішель і відчула полегшення.
— Води? Просто звичайна вода?
- Я чула, що шеф-повар боїться води. Його суть - полум'я.
Алан здивовано підвів брову.
- Полум'я... Хто тобі це сказав? Ти когось зустріла?
— Так, — піднялася Рішель і простягнула руку Алану. — Пойдёмте, мистер Отис. Я хочу вас де-небудь познайомити.
Звичайно, перш ніж піти, треба було дещо зробити. Рішель подняла спідницю. Алан, наче ошпарений, відскочив назад, закривши очі руками.
— А-а! Наставниця, ти що, з глузду зійшла?
- Це я з глузду з'їхала? — Розгублена запитала Рішель, відриваючи шматок нижньої спідниці.
— Нет, ну... Ю-юбка!
Рішель відрихнула довгий лоскот тканини і взяла руку Алана.
— Не рухайтеся так різко, дайте свою поранену руку.
Він злегка привідкрив повіки і побачив білий шматок тканини, який вона обмотувала навколо його руки, щоб зупинити кров.
— Нічого краще для зупинки крові у мене немає... З вами все гаразд? Кровоточить де-небудь ще?
— Нет.
Юнака помітно примучив. Рішель тихо посміхнулася.
- Ну що ж, тоді повертаємося на кухню. Зможете йти?
— Я ж сказав, що зі мною все гаразд, - роздратовано відповів Алан. Він злегка примушував, але, здавалося, пересування не подало йому особливих проблем. Тим не менш, тривога Рішель не вщухала і вона відразу підхопила відро. Алан був дуже незадоволений.
— Я понесу.
— Це важке.
— Тим більше я повинен нести!
- Вам не можна перенапрягатися.
- Не звертайся зі мною як з хворим.
- Тоді негайно видужайте. Їжте більше смачного. І дихайте свіжим повітрям, щоб стати міцними.
— Разом с наставницею?
Рішель обернулася до Алана. У його небесно-блакитних очах чигалося напруга. У неї вирвалося тихий сміх.
— Да. Разом зі мною. Вам краще приготуватися. Якщо ми обійдемо всі ресторани, які я знаю, ваші ноги можуть звалитися в кров. Отже, обов’язково займайтесь регулярною спортом.
Після короткої паузи почув тихий голос, в якому стривожило полегшення:
- Зрозумів.
Перед тим як увійти в кухню, вони забрали олійну лампу біля входу. На щастя, вогонь палав яскраво.
- Людина, яку я хочу вам представити всередині. Повару поки залишимо тут.
Рішель поставила відро біля бака для води. Їй було неспокійно залишати його так, тому вона зачерпнула воду в інше відро і вилила її на желі.
- Ну що ж, тепер...
Вона обернулася. Раптом у полі зору з'явився труп із випорожнюваними нутрощами. Жахливе видовище. Алан поклав руку на плече Рішель і тихо запропонував:
— Давай щось прикриємо його.
Вона мовчки зняла кардіган зі свого плечей. Коли вона спустилася в підвал, то почула крик. Отже, людина ще була жива коли вона увійшла. Якби вона прийшла трохи раніше, якби швидше дізналася слабке місце шеф-повара, чи змогла б вона врятувати його? Вона наблизилася до тіла і глянула на його обличчя. У ту ж мить тіло Рішель було наче скам’яніле.
— Наставница? - Покликав її Алан. Але вона не змогла відповісти. Коли вона вперше почула крик, у неї з'явилося стійке відчуття, що вона вже чула цей голос. Вона сподівалася, що це помилка.
— Наставница, что с вами? Ви її знаєте?
Чи знає вона її? Звичайно. Її неможливо впізнати. Вони часто стикалися віч - на - віч. Вони навіть досить довго розмовляли. Рішель затиснула рот, щоб стримати нудоту, яка підступає. Вона не могла повірити своїм очам. Жахливо породжене тіло, віддане на споживання кухаря. Це та сама Беккі Дастін, яку вона так довго шукала.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand