Вони знайшли місце, щоб перепочити цієї ночі. Туристів через хаос, який зчинила нежить, залишилося дуже мало. Навіть розкішні готелі коштували смішні гроші.
Вирушати вони мали вже наступного дня. Мо Фань не поспішав лягати спати й попросив Лю Жу піти з ним до зовнішніх стін.
Королівство Нежиті було відоме в усьому світі, та Мо Фань досі не бачив його на власні очі. Він хотів хоч трохи підготувати себе морально до завтрашнього.
Зовнішні мури були неймовірно високі, обіймаючи місто, мов сталеві бочки. Використавши посвідчення Мисливця, Мо Фань зміг піднятися нагору. Діставшись верхівки, він був вражений, побачивши, що кількість вартових зросла вдесятеро порівняно з ранком.
Холодний вітер ніс із собою запах гнилої землі кладовищ. Вартові називали це «запахом смерті».
Високі стіни, що сягали горизонту, мовчазно стояли на землі, розрізаючи чорну пустку навпіл. Та якби подивитися з висоти, можна було б побачити, що всередині стін ходило безліч людей, і так само зовні, блукало безліч фігур, безцільно снуючи, мов тіні…
Чорні хмари, мов шовк, щільно вкривали небо. Коли темрява опускалася на землю, живлену мертвою росою, з могил, що ховалися під ґрунтом десятки років, починали вилазити невідомі створіння. Вони озиралися навсібіч світло-зеленими очима.
Достатньо було кількох вдихів, щоб вони уловили запах живих — десь там, по вітру, збиралося чимало здобичі!
І раптом блукаючі мерці рвонули до Стародавньої Столиці, мов навіжені демони!
Їхні чорні постаті скидалися на натовп голодних біженців, що кинулися до їжі. Та варто їм було зібратися разом і врізатися в мури, мов шалений приплив, як дикі обличчя й голодні очі змусили магів на стінах відчути, як у них холоне спина!
Нежить почала кричати. Попри мури між ними, мешканці в центрі міста виразно чули це моторошне, протяжне виття мертвих.
Мерці гуртувалися біля стін, намагаючись прорвати оборону, щоб роздерти й пожерти всіх усередині своїми пазурами й зубами. Дехто бився об мури просто головами, розлітаючись на шматки й заливаючи все навколо кров’ю!
— У мене ноги трясуться, — нервово мовила Лю Жу, стоячи біля краю стіни.
Мо Фань кинув на неї периферійний погляд і жартівливо сказав:
— Строго кажучи, ти ж теж нежить.
Лю Жу надула щоки, показуючи всім своїм виглядом: «Навіть якщо й нежить — то красива!»
— Чому їх так багато? — запитала Лю Жу, вдивляючись у далечінь.
Стіни простягалися ген за обрій, і скрізь виднілися зграї мерців...
У деяких місцях вони навіть нагромаджувалися один на одного, зводячи живі піраміди, щоб перелізти через мури.
Вартові не збиралися дозволяти їм це зробити. Незабаром маги почали запускати у натовп мертвих вогняні, крижані, блискавичні й вітряні закляття, що сяяли всіма барвами. Кров і шматки плоті розліталися по повітрю — жахливе, хоч і захопливе видовище!
— Тим, хто не має тут справ, залишити периметр! — гучний голос пролунав звідкись із темряви.
Мо Фань і Лю Жу більше не мали змоги спостерігати за битвою — їх прогнали зі стін. Та перед тим, як спуститися, Мо Фань встиг помітити величезну тінь, що виростала на горизонті!
Навколо тіні снувало безліч постатей, розливаючись, мов хвиля. Хоча він не бачив її чітко, але легко здогадався, що ця нежить зібралася там цілими легіонами.
Тінь видала рев, що пронзив небо громовим гуркотом, змушуючи мури здригнутися.
Якщо Стародавня Столиця — це місто, то та тінь у далечині — це завойовник, який зібрав армію для повномасштабного штурму!
Ця картина не полишала Мо Фаня цілу ніч.
Усі думають, що війна — це десь далеко. Та ця Столиця, що стоїть вже багато століть, жодного дня не знала спокою від справжніх воєн…
Війна між мертвими й живими!
Мо Фань ще довго не міг отямитися від побаченого.
Ніч була короткою для тих, хто заснув рано.
А для тих, хто не спав, вона здавалася нескінченною — бій за стінами все ще тривав.
Мо Фань довго не міг заснути, але якось дотягнув до світанку.
Дрижання землі вдалині припинилося. Мо Фань відчинив вікно. Його погляд перескочив через щільно заставлені вулиці й провулки, що перепліталися, мов велика мережа, і вперся у довгі мури, що виринали з туману. Здавалося, подекуди між ними були розриви, але в цілому стіна нічим не відрізнялася від того, що він бачив учора.
Далі, ніж на десять кілометрів, Мо Фань нічого не міг розгледіти. Він лише знав, що бій скінчився.
— Погано спалося? — спитала Лю Жу з балкона поруч.
— Гадаю, тут ніхто добре не спить, хіба що ті, хто давно тут живе. Дарма я вчора пішов на мури — всю ніч снилося, що нежить прорвала зовнішні стіни, — відповів Мо Фань.
— Та нічого, ми ж всередині. Навіть якби зовнішні стіни впали, у нас ще лишаються внутрішні, хіба ні? — сказала Лю Жу.
— Мала, не говори дурниць. Зовнішні стіни охороняють тисячі магів Землі, як вони можуть так просто впасти? Якщо вони впадуть — скільки людей загине? Їсти можна все, що заманеться, але такі слова краще при собі тримати! — обірвала її стара жінка, що жила нижче й підрізала кущі.
Місце було цікаве: нижні поверхи займали сервісні квартири, а верхні — працювали як готель.
— Вибачте, — Лю Жу винувато висолопила язичок.
— Молодь зовсім безнадійна... Вони втратили дух, із яким предки боронили традиції. Усе, що вони вміють — сидіти в місті, покладаючись на те, що інші вмирають заради них... — пробурмотіла стара жінка.
Мо Фань і Лю Жу не стали слухати далі. Вони зібрали речі й вирушили до зовнішніх мурів, щоб зустрітися з коротуном.
Коли вони дісталися південних воріт, Мо Фань спершу не помітив коротуна серед натовпу. Лише коли той підстрибнув, гукнувши їх, Мо Фань розгледів його маківку.
Погляд Мо Фаня ковзнув далі — довкола коротуна стояло ще кілька людей.
Вигляд у решти був звичайний, але одна жінка одразу впадала в око — вона носила чорну вуаль.
У наш час усі носять маски, але ця дівчина приховувала обличчя під вуаллю, мов героїня зі старого серіалу про давнину. Мо Фань не міг збагнути, чи вона просто ховає лице, чи не зносить гнилий запах, що йшов із-за мурів.