Окрім витонченої дівчини у чорній шовковій вуалі, за нею йшла пара братів. Зі сторони вони виглядали не стільки друзями, скільки її слугами.
Разом із Коротуном та кремезним чолов’ягою, що був його приятелем, у їхній групі було семеро людей: п’ятеро чоловіків і двоє жінок.
Ранковий вітерець ніс із собою дивний запах. Проте, з якоїсь причини, коли на поле бою впало сонячне проміння, сморід смерті зник, ніби вчорашнього бою й не було зовсім.
Південні ворота вдень були відчинені. Групі лишалося лише занести свої дані.
Перетнувши зовнішні мури, вони пішли в бік селища Сонячної Кози, як і наказав Коротун.
Мури на південь виходили до гір Ціньлін. Летіти чи їхати транспортом у цьому напрямку вважалося образою для демонічних звірів Ціньлін, тому тим, хто прямував на південь, не лишалося нічого іншого, як іти пішки.
Мо Фаню страшенно кортіло дізнатися більше про цю жінку в незвичайному вбранні.
Не те щоб у ній було щось дивне — навпаки, все було надто привабливим. Попри холод, вона була одягнена у шовкову сукню, розшиту кольоровими павичами, а через плече недбало була накинута м’яка червона накидка. З кожним її кроком під шовком виразно проглядалися плавні вигини стрункого тіла.
Мо Фань ішов позаду і не міг відвести погляду від цієї бездоганної сукні, що жодного разу не збилася у складки. Від талії до стегон, до ніжно-білих ніг… Здавалося, кожна риса її тіла манила й затягувала душу!
Мо Фань був досвідчений і бачив чимало красунь. Та й поруч із ним зараз ішла одна така. Але чим довше він дивився на цю жінку, тим сильніше відчував дивний потяг.
— Ей, Коротун, де ти цю жінку знайшов? — зрештою не витримав Мо Фань і спитав свого безсердечного провідника.
— Та сама прийшла. Ледь я згадав, куди ми прямуємо — вона одразу погодилась і заплатила, — Коротун хитро зиркнув на жінку і сказав Мо Фаню з багатозначною усмішкою, зрозумілою кожному чоловікові: — Що, і тебе зачарувала?
— Просто цікаво. Здається, вона не проста, — Мо Фань удав невинного.
— Ще б пак! Таких, як я, всі Коротуном кличуть, але красунь я бачив більше, ніж будь-який красунчик: гарні, з фігурою, зі здібностями — всіх бачив. Але ця... тьху, нехай би я більше ні до кого й не торкався, аби хоч раз побути з нею! — Коротун розв’язно засміявся, не приховуючи жодної розпусної думки, ніби був певен, що Мо Фань такий самий.
— Та думай ти вже про щось пристойніше! — Мо Фань удав обурення.
— Та невже! А хто там хвіст їй увесь час пасе?
— Ем... За скільки ми дійдемо до Селища Сонячної Кози? — Мо Фань швидко змінив тему.
Коротун лише гмикнув на Мо Фаня, що вдавав святого, хоч сам був такий самий збоченець. Він похитав головою й буркнув:
— Ти не про те питаєш. Треба питати не «скільки йти», а «скільки лишилося до темряви». — І він кивнув у бік заходу сонця.
— Та що за хрінь, вже сідає?! — вилаявся Мо Фань. Невже час так швидко минув?..
— Зима ж. Ніч довша за день, хіба ти дурень цього не знаєш? — пирхнув Коротун.
— Ти так і не сказав, хто ця жінка.
— Та піди й спитай сам!
Мо Фань нічого не лишалося, як повернутися на своє місце.
Лю Жу тихенько сказала йому:
— Щось дивне в її присутності.
— Точно! Присутність... — Мо Фань нарешті зрозумів.
Він дивився на жінку у чорному шовку не лише з хтивими думками. Він чітко відчув у ній щось не те...
— Вона, мабуть, практикує Чорну Магію, — сказала Лю Жу.
Магія, яку людина розвиває, легко впливає на її ауру й темперамент. Припущення Лю Жу було влучним, адже окрім спокусливого шарму, Мо Фань також відчував від неї темну ауру. У нього самого був Елемент Тіні, тож він дещо розумівся на Чорній Магії. До того ж Лю Жу й сама була створінням Темряви, тому її чуття було ще гострішим за Мо Фаня.
Та все ж, ті, хто практикував Чорну Магію, не обов’язково були лиходіями. Якщо вони дотримувалися кодексу Магічної Асоціації — їм дозволялося займатися нею.
— Вона точно дуже красива, — додала Лю Жу.
— Ти й це відчула? — здивовано спитав Мо Фань.
— Угу, — Лю Жу спостерігала за жінкою з легким захопленням. Мо Фань одразу взяв це на замітку, щойно побачив її реакцію.
Небо поступово темнішало. У пору року, коли ніч триваліша за день, сонце, що прокидалося о п’ятій, вже збиралося лізти до ліжка до своєї чорної дружини.
Мо Фань і Лю Жу вже бачили мерців, тож мовчання перед приходом темряви гнітило їх особливо сильно…
Землі навколо простягалися далеко, і неможливо було зрозуміти, чи не стоять вони просто посеред території мертвих. Ось чому без провідника вони ходити сюди було самовбивчо — вже наступної весни на їхніх могилах бур’яни б виросли у два метри.
— На, їжте це. — Кремезний чоловік витяг із сумки щось схоже на сірі зубчики часнику.
Чоловік мав гігантську статуру, проте на вигляд був радше селянином, адже від нього не відчувалося жодної магічної присутності. Та водночас у ньому не було й звичайної живої людської аури.
— О, поживитися! Сказав би раніше — я вже голодний… — Мо Фань поспішно простяг руку за «їжею».
Сіре щось виглядало як солодка картопля або здоровенний зубок часнику. Не замислюючись, Мо Фань відкусив шматок.
У наступну мить він одразу виплюнув його на землю.
— Та що за хрінь, ти мені лайна підсунув?! — вилаявся Мо Фань.
— Це Попелястий Часник, він маскує твій живий подих! З ним мерці тебе не чіпатимуть. У нас його обмаль, а ти вже один зіпсував. Якщо ми цієї ночі не виживемо — це буде на твоїй совісті, — миттю пояснив Коротун.
— Та його смак такий, що я краще з мерцями битимусь, ніж таке ковтатиму! — відказав Мо Фань.
Очі жінки у чорному шовку ледь спалахнули — ніби вона оцінила рішучість Мо Фаня.
— Дарма геройствуєш… Тсс, слухайте! — Коротун різко подав знак усім замовкнути.
— Що слухати?
— Під землею, у ґрунті…
Усі стихли. Хоч небо ще не повністю потемніло, білий пісок під ногами почав тремтіти…
Здавалося, ніби старий селянин посадив овочі, які саме проростали, та суворий вираз на обличчі Коротуна вже всім дав зрозуміти, що насправді насувається!