З характерним звуком тітка відірвала вчорашній аркуш календаря.
Лін Вейся глянула на нову дату — семестр вже майже закінчився.
З’ївши трохи рисової ковбаси з червоним рису, вона поспішила до школи. Коли вона добралася до воріт, ранковий туман уже повністю розсіявся.
Як тільки вона увійшла в клас, учні почали затихати перед тим, як запалився великий тиша. На неї спрямувалися десятки поглядів, і атмосфера стала напруженою.
Лін Вэйся застигла на порозі. Раптом за її спиною виросла знайома фігура, і до неї дійшов легкий деревний аромат - це був Бань Шен.
Він нічого не сказав — просто стояв поруч. Ті, хто посміяв би перешіптуватися, коли б бачив його замовкли, і в класі знову задзвонили голоси, що читали вголос.
Ніби нічого не сталося.
— Заходи, — сказав він.
Вони увійшли один за одним, але Бань Шена відразу викликав заставу для покарання. Батьки Чжен Чжаосіна взяли йому тижневий лікарняний, так що він уникнув покарання, але коли повернувся додому, його також розраховувала платня.
Невдовзі через Лінь Вейся та Лю Сіцзя були викликані класним керівником Лу Сипіну. Його кабінет був далековато, і дівчата йшли мовчки - поруч, але кожна в своєму ритмі.
Входячи в кабінет, вони застигли. Лю Сіпін навіть не підняв голови, тому сидів і перевіряв тетраді, ніби він навмисно змушував їх чекати. На ньому був сірий пуховік, з-під якого бачився чорний воріт водолазки. Він відпив чай з термса і, засунувши кришку, суворо подивився на них, без звичайної м'якості в голосі запитавши:
- Що це було вчора? Один за одним прогулювали уроки! Ви взагалі пам'ятаєте правила школи? Де ваша відповідальність?
З глухим стуком він поставив термос на стіл — стопка тетрадей гойдалася.
Лю Сицзя стояла з руками в кишенях, холодна і непокора. Лінь Вейся мовчки опустила голову.
Зрештою Лю Сіпін втомився і наказав їм писати по дві тисячі ієрогліфів, прямо тут у кабінеті, а потім повертатися до класу.
Продзвонив дзвінок. Вчителі з різних класів, затиснувши підручники під мишкою і тримаючи термоси, розійшлися по уроках, залишивши двох дівчат у кабінеті.
Одна писала різко, інша — м’якше. Чутно було тільки, як ручки ковзають по папері.
Жодна не заговорила першою.
Ніби та, хто змовить, програє.
Ніби якесь змагання.
Лю Сіцзя, яка втомилася, пурхнула рукою - її каштанові хвиле волосся гойдалися — і продовжувала писати.
Лін Вейся звикла до довгого стоячого завдання - вона часто допомагала тітці на ринку, так що це не було для неї проблемою. Вона помітила, як Сицзя то й справа змінює ногу і трясе рукою, і мовчки підсунула до неї стілець.
Коли Суцзя глянула і туфелькі відштовхнула стілець — той з різким скрипом від'їхав.
Тиша стала міцнішою.
Лінь Вейся нічого не сказала, знову опустила очі.
Лю Сицзя, яка звикла до загального розуміння, дратувалася все більше. Зберігаючись, вона холодно запитала:
- Чому ти не сказала мені про себе?
У Наньцзяне зимове сонце завжди було теплим - світло падало на обличчя Лінь Вейся, тіні листя грали на її блідій шиї, і вона здавалася прекрасною статуей.
Повітря нажарилося.
Лю Сицзя нетерпляче закотила очі, потім раптом зітхнула і махала рукою:
— Ладно...
— Вибач, — сказала Лінь Вейся.
Вони подивилися один на одного, розгубились і тоді сміялись - сміх, як дзвін дзвоників, затопив лід.
Але небагато.
Закінчивши пояснення, вони знову вислухали слова Лю Сіпіна і пішли назад. Якось у коридорах пролунав дзвінок, і учні грали й базікали.
Біля дверей класу Лінь Вейся помітила, що зап'ястя у неї стало ще тоншим - рукав висів вільно. Вона повернулася до Люсіцзя з посмішкою, але та вже дивилася прямо перед собою - усмішка на її губах зникла, вона зупинилася.
Лінь Вейся простежила за її поглядом - попереду стояв Бенен Шен, який повернувся від заявки. Він був весь у чорному - чорна товстововка робила його риси ще більш різкими: високий ніс, похмурий погляд. З-під спортивних штанів визирала щиколотка з половинкою татуювання - чорна лілія.
Рожевий браслет, яким вчора перев’язували його руку, тепер був зв’язаний на лівому зап'ястку — простим вузлом.
Він ніби метив своє.
Чорна лілія і рожевий зв'язок, новонароджене дитя під оком - все це надавала йому зухвалості, змусило дівчат схнути по ньому.
- Боже, він став ще крутішим!
— Дивіться, та рожева стрічка на зап'ясті - це після бійки?
— Перший раз бачу, що хлопець носить рожеве і не виглядає жіночним. Він просто божевільний!
— Не вмирай раніше часу - якщо ця стрічка від неї, тоді і помреш », сказала одна з дівчат і доторкнулася до Лін Вейсь.
Вчорашня бійка вже обросла чутками - всі обговорювали її на форумах і тепер чекали розвитку цієї історії. Хтось казав, що Лю Сіцзя натягується.
Але поки що нічого не відбувалося.
Лю Сицзя поклала руки в кишені, загорнула підборіддя і пішла сама.
Лід знову тріснув.
Ліній Вейся опустила голову і пішла в клас, але біля входу її зупинив організатор шкільного вечора - хлопець інтелігентного виду, у нирках з срібною оправтою.
— Линь Вэйся, до новоднього концерту залишилося небагато. Я чув, ти граєш на віолончелі. Хочеш залишити слід у цьому семестрі? - Він казав.
— Не дуже, — відказала вона.
І взагалі, у всіх A-студентів є свої таланти - навіщо їх запрошувати?
— Э... - Хлопець замучився, але не йшов.
- Хто тобі сказав, що я вмію грати? — запитала вона.
До того ж вона майже глуха.
- Хтось сказав. Приз за найкращий номер дуже цінний, і, крім того... Ти не хочеш виступати на сцені з віолончеллю?
Вона замислилась... і не помітила, як погодилася. А через два уроки, коли вона одумалася, заявка вже була подана.
З того дня Бань Шен більше ніколи не знімав рожеву пов'язку із зап’ястки.
Цю Мінхуа називав її дівчиною, всі ворожили, хто подарував, але йому було все одно.
Чжен Чжаосин повернувся через тиждень - став тихішим, але все ще був запальним.
Він стримувався біля Бань Шена, але в очах цього чоловіка з’явилась нова ненависть.
У п'ятницю після уроків Бань Шен, як завжди, проводив її.
Прощавшись, він подивився на телефон, але відчув, що вона не йде. Він підняв очі:
— Сумуєш? Добре, можу ще побути.
Він прибрав телефон в кишеню, готовий залишитися. Лінь Вейся сказала:
- Зараз день. Сонце ще не сіло.
Той засміявся.
Пошувши, вона перейшла до справи:
- У мене є стара віолончель, але зламана. Ти вмієш лагодити?
Вона знала, що він любить збирати і розбирати дрони, до того ж він полагодив її слуховий апарат - може, з віолончеллю упорається?
— Ні, — відповів він.
— А... - Вона опустила очі.
— Але вдома є одна непогана віолончель. Можеш взяти, - сказав він, дивлячись на неї.
але...
Він перебив її:
— Та віолончель, невідомо ким подарована, все одно пилиться. Приходь до мене - вираховуй, я тобі її даю. Тільки якщо виграєш приз - половина мені, — ліниво посміхнувся він.
Він завжди був таким — дбайливим і делікатним, ніколи не почувався незручно.
Після цього Лінь Вейся майже щотижня ходила до нього вивчати. Вона кілька разів хотіла розповісти Лю Сіцзя, але та перебивала її і міняла тему.
У п’ятницю в класі майже нікого не було.
Лін Вейся повільно збирала речі, як раптом до неї підскочив Цю Мінхуа і пошепки запитав:
- Скажи, яке закляття ти наклала на мого Бань-е?
- Що? — На здивування вона.
— Він перестав грати в баскетбол, не ходить до обсерваторії. А що у нього справи, крім як тебе проводжати? У нього такий характер, а перед тобою як велика дворяга. Точно наклала!
— Бань Шен завжди готовий допомогти, — серйозно відповіла Лінь Вейся.
Цю Мінхуа хотів ще щось сказати, але раптом його горло здувало - тінь накрила його, і Бань Шен ззаду взяв його в захоплення.
— Здаюся, здаюсь, — швидко заволав він, намагаючись вирватися.
Цю Минхуа вирвався і вибіг.
У порожній клас залишилися тільки вони двоє. У вікно лився оранжевий захід сонця.
Лін Вейся збирала книги, а потім вони вийшли разом.
— Лінь Вэйся, — ліниво покликав він.
— Мм? - Вона обернулася, і він раптом опинився зовсім близько, його дихання торкнулось її вуха, низький голос викликав тремтіння:
- Ти справді думаєш, що я допомагаю всім? Запитай у кого хочеш - для всіх я такий же?
У нього вдома була музична кімната - коли вона займалась, він зазвичай був поруч: дивився кіно або грав. Іноді просто сидів і дивився, як вона грає, нехай у нього злипалися очі.
Під час перерви він кликав її випити.
Вона відклала смичок і сіла на диван. Він нахилився, щоб зробити їй лимонад.
Я встав, дістав лимон і повернувся.
Її телефон зажжав - вона потягнулася за ним, і він милим подивився на екран.
— З ким листуєшся? — Він запитав, що б він не знав.
— З Чжоу Цзинцзе, — відповіла вона, не піднімаючи голови.
Бань Шен відкрив банку, і піна з шипінням зачепила його.
Він байдужо хмикнув.
— Він мій друг, ми познайомилися на конкурсі. Він дуже талановитий, грає краще за мене. Тепер у мене є запитання, і я питаю його.
Він нічого не сказав, але його пальці стиснули кілечко від банки так, що воно зламалося.
На губах з'явилася усмішка:
— Хм.
Вона збиралася відправити йому відео з занять, як раптом її телефон вхопили.
— Віддай! - Вона потягнулась.
Він легко ухилявся, рука в нього була довшими. Вона розізлилася - спочатку намагалася, потім перестала, а коли він розслабився, раптово рванулася вперед.
Але він був швидшим - відвернув телефон в сторону, і вона впала на нього. Вони обидва впали на диван, і вона опинилася зверху.
Між ними було тільки їх дихання, а ще - запах мила і деревини, що лоскотав нерви.
Її долоня впиралася у його груди, там було гаряче і серце билося сильно та швидко.
Його погляд зупинився на її губах, один рух - і він торкнувся би їх.
Кадик його тренув. Він простягнув руку до її голови, немов збирались притягнути її ближче, і тихо, з посміхом запитав:
- Я поцілую тебе? Чи ти мене? Вибирай.
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno