Калім вже заніс руку для наступного удару, бажаючи остаточно розморозити тіло зрадника, але раптово завмер.
Його дихання було важким, однак волею добровільним зусиллям він змусив себе опустити кулак і повільно взяв емоції під контроль.
Генрі спостерігав за сценою з холодним відтінком цікавості, негромко зауважив:
- Ти довірив охорону Великого лицаря людині, яка не пройшла навіть ініціацію. Стан Великого лицаря — це не просто титул, а фізична перевага. Як міг простий смертний утримати такого звіра?
Калім повільно кивнув, і на його суворому обличчі проникла тінь глибокого жалю.
— Я виявив злочинну недбалість. Це все моя вина. З цієї хвилини я особисто буду нести варту у його клітини.
- Ти все ще плануєш його стерегти? — Генри злегка піднімав брову, висловлюючи легке здивування. — Один з них помахом меча, і ти позбудешся зайвих тягарів.
Калім подивився на нього важким, непохитним поглядом.
— Я страчу його на шибениці, людно, перед усіма мешканцями Штормграда. Інакше я не буду пам'ятати тих душ, які він знищив.
Генрі знизив плечі, нехтуючи моральним дилемом супутника.
- Роби як знаєш. Головне, щоб ця затяжна помста не стала перешкодою нашому просування.
Калим коротко кивнув на знак згоди. Він присів на коточки, обережно підняв безжиттєве тіло Ліки і попрямував в бік лісової чащі, бажаючи зрадити її землі у тиші лісу. Проте Генрі, не гаючи часу на сантименти, повернувся у візку і став медитацією.
Військові з загону Каліма підійшли до Івіса і зв’язали його особливо брутально, навіть роздроблену ліву руку завів так, що полонений стун. Вони знайшли нову залізницю замість того, що Калім знищив у пориві люті і замкнули в’язня всередині. Коли шість годин з оголеними клинками встали по периметру, Калім на самоті хопив могилу. Він рішуче відкидав будь - яку допомогу, ніби кожен кидок землі був для нього актом покаяння.
Решта караванів вважали, що вистава затягнена: покохавши на розв’язку драми, люди розійшлись у своїх місцях, щоб забрати ще кілька годин сну.
З тієї ночі життя Івіса перетворилося на повільну агонію. Тепер він отримував воду двічі на тиждень, а купівля їжі давалася раз у три дні. Калім рішуче дотримувався обітниці: він не відходив від клітини ні на крок, перетворившись у мовчазну тінь свого полоненого в’язня. Його запал уразив провідник, і він став замкнутим та розчавлений тягарем вини за загибель Ліки.
Генрі, покидаючи віз під час зупинок для споживання їжі, лише малою концентрувалася на виснаженому Каліма.
Його аналітичний розум мав лише одну прагматичну думку: « Який сенс цього запізнення каяття? Де була твоя пильність раніше? Я хочу, щоб ви купували в зародку. Інакше наслідки відрощують життя і вам, і твоїм людям."
Минуло півмісяця. Шлях до кордону пройшов на диво гладко. Івіс, позбавлений сил і надії, повністю зламався.
Кожної його порції їжі солдати перетирали в кашицю, слідуючи, щоб у миску не потрапило жодна кісточка, яку майстер бойових мистецтв міг би використовувати як імпровізовану зброю.
Калим випадково вибив усі зуби полоненому, це сталося відразу після того, як Генрі кинув коротку фразу:
— У тарілці кісток може і не бути, але в його щелепах їх багато.
Івіс тоді лише жахав мага. Калим на мить замислився, і наступної хвилини ліс оплакували викрику болю.
Зрештою, на горизонті з'явилися граніні укріплень Королівства Доріс.
Місто Браун слугувало ключовим бурпостом на східних кордонах. Незважаючи на своє скромне населення у п’ять тисяч людей, режим перевірки був надзвичайно суворим: в'їзд дозволяв лише власникам офіційних документів Королівства Фіалка.
Для загону Каліма і військових найманців шлях закінчувався, не маючи необхідних паперів для перетину кордону. Після закінчення контракту з караваном Калім і Локуй швидко влаштовували формальність, а потім негайно вирушили у зворотний шлях.
Перед брамами міста була знайдена довга черга. Генрі спокійно зайняв своє місце, і люди, які в ньому знали небезпечного мага, інстинктивно розступалися, намагаючись не образити його одежин.
Ед, що стояв осторонь разом з іншими візниками, із очевидним сумом у голосі покликав:
— Пан...
Генрі обернувся, на мить замислився і коротким жестом покликав хлопця до себе. Той підбіг миттєво, вірно заглядаючи в очі.
- Слухаю ваші накази, пане!
— Бумаги на твою власність все ще у Локуя? — Безстрасно уточнив Генри.
— Так, пане, — кивнув Ед, не приховуючи замішання від дивного питання.
Генрі кивнув на своє місце в черзі.
- Чекай тут за мене. Мені потрібно відлучитися на пару хвилин.
Ед слухняно встав у стрій. Він розумів, що маг міг просто сказати йому, але це формальне прохання викликало в нього дивне почуття вдячності. Генрі повернувся досить швидко, і жодна людина в натовпі не злякалася його поверненням — слава про те, скільки солдат він перебив у лісі, йшла попереду нього.
Раніше Генрі розшукав Локуя і поставив пряме запитання:
— Яка ціна Еда? Я маю намір викупити його.
Локуй, хоч і здивувався, зрозуміло посміхнувся.
- Якщо пан Джеррант просить, забирайте хлопця в подарунок. Після всього, що ви зробили для каравана, про гроші не може бути й мови.
На знак купця принесли документи на право власності, і Локуй особисто вручив їх магові. Той тільки ледь помітний усміхнувся:
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu