- Що там у тебе? — Генрі смішно пошевели ніс, але вітер дув в інший бік і не давав розпізнати аромат.
Генрі обережно поставив глек на траву під сидіння.
— Не знаю, добра. Попросив привезти тих, хто відправлявся в селище.
— Ну-но, дай глянути - оживився старий. Він з несподіваною спритністю відкупорив судину і жадібно надихнув букет. це з погребів будинку Марко. Славне пійло, з смаком у цих хлопців все в порядку.
Генри досить прижмурився.
— До речі, мені підняли зарплату. Тепер я отримую десять срібних на місяць, і половина з них — твої. Генрі дав старому п’ять блискучих монет.
Старий Генрі лише роздратувався:
— Кинь ти це. На кой мені гроші в такі-то роки? М'ясо жувати зубів немає, а до дівчат у селищі сунуся - так вони впадуть, вирішать, що я прямо на них дух випущу. У старості немає радості, не те що в юності. Ти молодий, тобі і гуляти, а мені глек вина за очі вистачить.
Слова Генрі пробудили в пам’яті уривок стародавнього вірша з його життя: « Купити квіти Османтусу, вина прихопити у долоні, та й немає тієї юної пори».
Несподівано Генрі посерйозив і запитав:
— Старий Генрі, а який термін життя офіційних лицарів, таких як Еміль?
- Рицарі? Хм... — Генри покнижь затилок. — Рідко вони своєю смертю в ліжку вмирають. Але чув я, що живуть вони років до ста з невеликим. Трохи довше, ніж наш брат, та й до самого кінця фортеця в тілі зберігають.
- А великі лицарі? Начебто нашого Барона?
Генрі зробив довгий ковток вина, перш ніж відповісти.
— Теж люди, Генри. Не більше століття їм відміряють.
- Лише близько ста років... — Розчаровано простягнув юнак.
Він сподівався, що розвиток внутрішньої енергії і фізичної досконалості дарують лицарам довге життя, але з усього видно, наскільки він був невеликий.
- А чи є хтось, хто стоїть над лицарями по силі?
- Сильніше? — Генри посміхнувся. - Кажуть, є такі. Але це вже легенди, хлопче. Чарівники, маги... Кажуть, їх могутність за межами розуміння. Тільки ось ховаються вони спритно, ніхто і не знає напевно чи існують вони на цьому світі.
- Чарівники... — Генрі записав це слово в пам’яті, наче новий файл даних.
Повернувшись у свою кімнату глибокої ночі, він довго роздумував над цим. Весь вечір він провів з Генрі, і, виходячи, все ж непомітно залишив монети на столику. Генрі звик платити за борги, а старий був одним з небагатьох, хто виявив до нього доброту на початку шляху.
*
Минуло півмісяця.
На тренувальних майданчиках вибудувався загін. Генрі стояв у одному ряді з шістьома охоронцями, одягненим в підгнаний шкіряний доспех із металевими пластинами. Всі вони зосереджено чекали розрядів Еміля.
— На гарбузовій фермі було оголошено банду бродячих розбійників, — сказав командир. Захист підданих - наш прямий обов'язок перед лордом. Пан Барон наказав провести очищення території.
За останні два тижні Генрі до виснаження практикував « Дихальну Техніку Землі" і відтатав базове фехтування під наглядом чіпа. Нарешті випав шанс відчути навички в справжньому ділі.
— Нехай це лише жалюгідні обрванці, не розслабляйтеся, — застеріг Еміль, обіймаючи підлеглих важким поглядом. — Одного удару іржавим ножем достатньо, щоб відправити вас до могили.
Генрі вбирав кожне слово, тоді як інші охоронці вважали їх вилазкою. Для них винищення бандитів було звичним способом довести владу лорда і відлякати незнайомців. У ці похмурі часи міжусобиці та голод були звичайним явищем, і кожних кілька днів до замку з’являлися чутки про падіння чергового володіння або захоплення земель. Невелика злочинність на своїх землях Барон випалював калічним залізом, щоб не давати приводу для більших проблем.
Еміль особисто очолив групу. Опинившись у сідлі, Генрі спочатку відчув непевність, але м'язова пам"ять минулого і коректування « Глибокою Синеви» дозволили йому швидко зловити ритм руху коня. Загін пришпорив коней і виїхав за браму.
***
Через три дні команда Генрі досягла підніжжя Ізумрудного гірського хребта.
Дорога, звиваючись вузькою кам’яною стрічкою, йшла круто вгору; копита коней глухо стукали по породи, а залякана колону возок із припасами надсадно скрипила на поворотах.
Недавні дощі залишили важкі, приземні хмари. Темрявий туман зповзав із вершини, затоплюючи міжгорщину примарною білосою, в якій точилися обриси дерев.
Здійснюючи мглу в багрові тони, закотили невблаганно наближався. Еміль, який подорожував в авангарді, задивлявся у сутінки і шукав місце для безпечного сну.
Генрі тримався в центрі групи, але його погляд постійно був прикутий до напівпрозорого зору.
Кожну п’ядку шляху він фіксував через систему глибокий Сіневи, ретельно інтегруючи нові ландшафтні дані в розширюючу цифрову карту місцевості.
Генрі пам’ятав стратегічну схему регіону: Тиквенна ферма, яка служила головним продовольчим вузлом на землях барона Бака, розкинулась на захід від хребту. Враховуючи, що замок самого барона залишався справа, загін неминуче мав подолати гірський перевал, щоб досягти мети.
Еміль звернув увагу на темний позіхання просторої печери, що прилягає до скелі.
Усередині пахло вологістю і старою звіриною; під ногами виднілися клочища звалена вовна та суха гній. Очевидно, це був ведмедиця - хижак. Але таке сусідство не злякало досвідчених бійців, а лише найдорогоцінніших тваринок, якщо вони вирішать повернутися додому. Кінь стріножили і відвели до поблизького гаю, даючи їм можливість відпочити на мізерному гірському пасовиську. Повезку ж підкачили до самого входу в печеру, перетворивши її на імпровізований бар'єр.
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu