Розділ 77 - День Святого Валентина

Ліна категорично заперечувала будь‑який зв'язок між джерелом витоку інформації про експеримент з мікрочорною дірою та гуманістичним рухом.

Тацуя також дійшов висновку, що припущення Ліни було правильним.

Однак, ніби щоб висміяти їх обох, гуманістичні антимагічні рухи стали трендом і поширювалися по північноамериканському континенту зі сходу на захід.

Це було лише питанням часу, коли ця тенденція пошириться і на решту світу.

Зима, через три місяці після початку сезону, мала ось‑ось настати.

***

У минулому дипломатія означала або дипломатію канонерок, або дипломатію за закритими дверима.

Зрештою, після епохи глобального балансу сил, основний напрямок дипломатії змістився в бік великих альянсів, і дипломатичні стилі одночасно стали нормою для конференцій і церемоній, але це не означало, що дипломатія канонерок і таємна дипломатія зникли.

Таємна дипломатія була необхідною підготовкою для успіху таких церемоній, і ті, хто був до неї причетний, перетворилися з дипломатичних суперзірок на дипломатичних митців, які й досі активні у тінях світу.

Незалежно від часу і місця.

Насіння світової змови ніколи не вичерпається.

Не сьогодні.

Навіть у цій країні.

*

— …Мушу сказати, ці фанатики просто невиправні.

— Ха‑ха‑ха, так… Легко змусити їх діяти, але важко взяти їх під контроль.

По один бік столу чоловік середнього віку в костюмі підбадьорював чоловіка навпроти, також середнього віку в костюмі, але кавказького, а не монголоїдного походження.

Начебто він вже деякий час проживав у Японії, а може, через свої хобі чи освіту, чоловік європейського походження дозволив іншому налити прозору рідину з пляшки саке, яку він простягнув, у маленьку чашечку, а потім, дотримуючись етикету, підніс її до губ.

— Тепер, коли я знову про це думаю, цей алкоголь, який ви називаєте саке, є досить загадковим і, як би це сказати, вишуканим… Він не дистильований, але безбарвний.

І звичайно ж, він не забув додати комплімент на адресу іншої нації.

— О, анітрохи. Не можу заперечувати, що йому бракує краси, якщо порівнювати з яскраво‑червоним кольором вин. Хоча, що стосується смаку, то, гадаю, я запропонував вам щось, що вас задовольнить.

Той, хто отримав комплімент, також не забув проявити скромність.

Спільним для обох було те, що жоден з них не виказав своїх справжніх думок.

— І справді… Хоч я і хотів би приємно сп'яніти, але ті фанатики, про яких я згадував раніше, нібито не втомлюються порушувати закон, тож я не можу затримуватися надто довго.

— Я не можу передати, як вдячний вам за особливу турботу про безпеку наших земляків, які проживають у вашій країні.

Їхній тон голосу залишився незмінним. На їхніх обличчях також все ще була легка посмішка. Але кожен, хто жив у їхньому світі, відчував, що атмосфера змінилася порівняно з тим, що було лише мить тому.

— Зовсім ні ― це наш природний обов'язок. Проте вони божевільні, і логіка на них не діє… Наприклад, ви могли б пояснити їм, що величезний вибух, який знищив флот Великого Азійського Альянсу, був результатом науково систематизованої магії, а не дією диявола, але вони ніколи не послухають.

— Так. Зрештою, вони можуть бути глухими, але це не виправдовує шкоду, заподіяну іноземцям, яких треба захищати… Я покірно прошу вашого співчуття в цьому питанні.

Двоє чоловіків нахилили свої пляшки один до одного, і, ніби це був сигнал, вони одночасно випили вміст своїх чарок з саке.

— Я хочу, щоб ви сприйняли те, що я зараз скажу, як претензію. Якби ви хоча б трохи розкрили інформацію про цю «Велику бомбу», я думаю, ми змогли б їх заспокоїти.

— …Так само ― прошу сприймати це як мою претензію. Військові повністю контролюють інформацію про зброю, яка використовується на півдні Корейського півострова. Незалежно від того, наскільки вона може бути конфіденційною, цивільний контроль є основою демократії… та чому військові мають бути такими впертими?

На мить між поглядами чоловіків промайнули іскри, а після цього на їхніх обличчях знову з’явилися порожні посмішки.

***

— Ви їх чули.

Фуджібаяші зупинила запис прослуханої розмови і підняла голову.

— Наші дипломати, здається, цього разу дуже стараються. Навіть вони розуміють, наскільки важливим і винятковим є стратегічний клас.

— І крім того…

Тацуя зупинився, не договоривши. Фуджібаяші нахилила голову і сказала «Хм?», щоб він продовжив.

— …І крім того, мем, я впевнений, що Міністерство закордонних справ має свою честь, яку треба захищати. Три роки тому Японія зіткнулася з невиправданим вторгненням. Навіть попри критику за витік інформації зсередини, уряд доклав усіх зусиль, щоб знайти невійськове рішення. А тепер їх висміяли за ці зусилля.

— Ти маєш на увазі Великий Азійський Альянс, так..?

Для Фуджібаяші це було як проповідь хору, але Міюкі, здавалося, не зовсім це розуміла.

Навіть Тацуя мав достатньо здорового глузду, щоб зрозуміти, що це нормально.

— Японія і СШПА ― союзники, але ми також потенційні конкуренти в Тихому океані, — сказав він. — Помірне ослаблення Японії відповідає інтересам СШПА.

Побачивши, що сестра злегка кивнула, Тацуя продовжив пояснення.

— З іншого боку, хоча Великий Азійський Альянс і великий, він не настільки сильний, щоб безпосередньо протистояти японсько‑американському альянсу. Це було би великим ризиком, і їхня країна не в настільки відчайдушному становищі, щоб на це піти… Тоді чому ж ВАА зважився на безрозсудне вторгнення в Йокогаму?

Тацуя зробив паузу, щоб дати Міюкі час подумати. Він не хотів, щоб вона в кінці кінців була лише гарною лялькою.

— Великий Азійський Альянс недостатньо сильний, щоб одночасно протистояти Японії та Америці… Америка є союзником Японії, але їм би пішло тільки в плюс, якби Японія була трохи слабкішою, ніж зараз… — промовила вона до себе. Потім її обличчя проясніло, і вона приклала руку до рота. — Зачекай, тоді… ВАА і СШПА таємно об'єдналися?

Тацуя задоволено посміхнувся їй за добре виконану роботу. Побачивши їх, Фуджібаяші сухо посміхнулася.

— Сказати, що вони об'єдналися, може, перебільшення, — сказав Тацуя, — але я думаю, що цілком можливо, що вони в якійсь змові, — він поглянув на Фуджібаяші, перш ніж вона зняла посмішку, і злегка кивнув.

— Змовилися, наприклад, щоб затримати розгортання тихоокеанського флоту СШПА для реагування на військове вторгнення ВАА, — запропонувала вона, підтверджуючи припущення Тацуї. — І якщо подумати про це з перспективи часу… пересування флоту СШПА тоді були неприродно повільними.

— Швидше за все, метою ВАА було не окупувати територію чи знищити важливі об'єкти, а викрасти вчених і вкрасти технології, так, мем? — запитав Тацуя.

— Ймовірно, так. З огляду на місце розташування та їхню бойову силу, вони не могли сподіватися на щось більше. Мобілізація їхнього флоту була запасним планом на випадок провалу операції. Звісно, це обернулося проти них. Вони зачепили траву, і звідти виповзла змія.

— Я не вірю, що фазана застрелили б, якби він не закричав. Зрештою, зараз нас турбує саме змія.

Тацуя зберігав байдужий вираз обличчя, але…

— Це дійсно щось, почути це від того, хто найбільше причетний до цього.

…Фуджібаяші, здавалося, розкусила його.

*

— Що ж… Мені час іти, — сказала вона. — Може, я тут і під приводом раннього набору, але солдат, який занадто довго лишається в цивільному домі, ― це неприродно.

— Дякую, що сьогодні приїхали.

Коли Фуджібаяші встала, Тацуя також підвівся і подякував їй.

Він не виявляв скромності, кажучи щось на кшталт «хоча ми й не дуже добре вас прийняли».

Вона цього не усвідомлювала, але саме Міюкі приймала гостей, тож усе було не менш ніж ідеально. Так Тацуя це сприйняв у своїй голові.

Коли вони провели її до вхідних дверей, щоб попрощатися, Фуджібаяші сказала:

— А, так, — і потягнулася до сумочки. Звичайно, ця раптова дія була лише грою.

Вона дістала маленьку, тоненьку, акуратно загорнуту коробочку.

— Ось, тримай. Я знаю, що ще два дні до свята, але ось тобі трохи шоколаду від друзів.

— Обов'язковий, мем?

Це була бадьора чесність, без жодної нотки очікування.

Для обов'язкового шоколаду він мав дуже стильну обгортку. Але Тацуя знав так само добре, як і вона, що вона ніколи не економила на чомусь, тож він не зрозумів це неправильно для власної зручності.

— Ти незадоволений? — Фуджібаяші лукаво посміхнулася.

У той момент очі Міюкі засяяли гострим світлом, але…

— Анітрохи.

…на миттєву відповідь Тацуї світло зникло повністю, ніби це була лише ілюзія.

Попрощавшись і зачинивши двері, вони почули, як молода жінка розсміялася з іншого боку, але брат і сестра вдали, ніби нічого не сталося, і швидко повернулися до вітальні.

***

З часів війни (Третьої світової війни) склалося сильне враження, що культурні тенденції в цій країні повністю змінилися.

Але насправді зміни не були такими значними, і багато так званих дріб'язкових звичаїв збереглися донині.

Одним з них був День Святого Валентина, який відзначався наступного дня. Можна було скільки завгодно сперечатися про те, що День Святого Валентина спочатку був далеко не дріб'язковим святом, або що дарування шоколаду є змовою кондитерських компаній, але це не мало значення. Молоді люди добре знали про все це, але все одно з радістю брали участь у святі.

З наближенням Дня Святого Валентина наступного дня, кампус Першої старшої школи також був сповнений веселої атмосфери. У цьому відношенні майстри магії (в процесі навчання) також були звичайними хлопцями та дівчатами.

— …Міцуі, ти можеш піти раніше сьогодні, якщо хочеш.

Вони були в кімнаті учнівської ради після уроків.

Протягом деякого часу повторювався звук помилки.

Адзуса задала це питання Хоноці, його джерелу, не тому, що вважала, що Хонока злиться, а тому, що думала, що та почувається недобре.

— Вона права, Хоноко. Тобі краще піти додому вже.

Ліна, яка виконувала обов'язки тимчасового члена ради, наголосила на цьому, її яскраво‑блакитні очі затуманилися. Попри те, що її особистість залишалася невідомою не тільки звичайним учням, але й Адзусі та Ісорі, це був досить сміливий крок ― але, звичайно, на той момент у неї не було іншого вибору.

— Ні, я в порядку, — сміливо відповіла Хонока, хоча було очевидно, що вона не в порядку.

…Вона знала, чому їй недобре. Частково через те, що їй було б соромно прийняти їхню турботливу пропозицію. Але всі, хто знав її як дівчину з твердими переконаннями, яка відчувала надмірну відповідальність і схильна перегинати палицю, тільки ще більше хвилювалися.

— Міцуі, я думаю, це чудово, що ти маєш таке почуття обов'язку, але відпочити ― це не погана ідея.

Хонока все ще не могла сказати «Добре, я зроблю перерву», коли Ісорі висловився, тому Міюкі довелося довести справу до кінця.

— Хоноко, ти дійсно не маєш перенапружуватися. Як би ти не старалася, ти не зможеш нічого зробити, правда?

Міюкі теж (зовні) робила вигляд, що глибоко стурбована. Її краса була містичною і змушувала забути, що вона справжня людина, але коли вона робила таке обличчя, це дуже пасувало їй, і Адзуса, Ісорі та Ліна одностайно кивнули.

Але для Хоноки, яка зрозуміла, що Міюкі вгадала, чому вона не в порядку, це була дуже незручна пропозиція. Особливо та частина про те, що вона не зможе нічого зробити.

— Я… певно. Добре…

Після короткої паузи, Хонока енергійно підвелася і вклонилася.

— Мені дуже шкода! Сьогодні я піду додому раніше. Завтра знову буду старанно працювати!

— Так, завтра постарайся, — відповіла Міюкі, незважаючи (чи, може, навпаки?) на двох старшокласників. Адзуса вважала дивним, що Хонока сказала «завтра знову», але єдиною, хто розумів, що вона мала на увазі, була Міюкі.

Вклонившись і вибачившись, Хонока обернулася на п'яті, а її щоки почервоніли.

***

— …І саме тому Хонока пішла додому раніше, — пояснила Міюкі Тацуї, коли вони йшли стежкою від школи до станції.

— Ага… Щоб підготуватися до завтра, так?

— Так, сто відсотків.

Поки Міюкі впевнено кивала, Тацуя скривився від холоду, що пробирав його до кісток.

— Вона точно з тих, хто вкладає багато сил у такі речі…

— Ти щасливий, брате? — дражнила Міюкі.

— Ні, просто мені погано, — Тацуя словесно знизав плечима. — Я можу віддячити за будь‑які подарунки, але не можу повернути те, що насправді має значення, — закінчив він серйозно.

Міюкі нерішуче взяла його за рукав.

— …Будь ласка, не турбуйся про такі речі. Хонока і я щиро бажаємо, щоб ти був щасливий.

— …Справді?

— Так. Все, що тобі треба зробити, це прийняти без коментарів.

— Е‑е‑е, я не хочу бути тут третьою зайвою, але… — з деякими труднощами перервала Ліна, її обличчя було скоріше незадоволеним, ніж стриманим. Тацуя поглянув на неї, а його сестра все ще тримала його за рукав.

— Третьою зайвою? Дивно це чути від тебе, Ліно.

“Дивний тут твій розум!” — Ліна хотіла заперечити, але вона вже добре усвідомила, що не може перемогти Тацую словами, незважаючи на грубу силу свого тону. Ліна вирішила дотримуватися результатів своїх набутих знань: бути відвертою і прямолінійною в таких ситуаціях ― найкраще рішення.

— По суті, Хонока погано виглядала, бо хвилювалася, що завтра дасть тобі шоколад?

— Ти добре підмітила, Ліно. Я думала, що дарування шоколаду ― це суто японський звичай.

Ліна задала це питання, дивлячись на Тацую, але відповідь пролунала від Міюкі, ніби така розмова була цілком природною.

…Однак у цьому конкретному випадку Тацуя не міг відповісти на її питання, тож Ліна не особливо розсердилася.

— Ні, зовсім ні, — відповіла Ліна, трохи образившись. — Шоколад на День Святого Валентина ― це відомий елемент японської культури, але багато дітей роблять це і в США. До того ж, наші інші однокласники тут, в Японії, постійно про це говорять.

— Хм, розумію… Кому ти подаруєш свій шоколад, Ліно?

— Навіть ти мене про це питаєш, Міюкі..?

Судячи з її незадоволеного виразу обличчя, інші, мабуть, наполегливо запитували її про те саме. Незалежно від того, в якій формі це виявлялося, такий інтерес (або цікавість) сам по собі був таким самим, як і століття тому, і, безсумнівно, залишиться незмінним і через століття.

— Я взагалі не планувала дарувати шоколад.

— О, навіть обов'язковий? Або тобі ніхто не розповів, як працює цей звичай?

— Та ну, я знаю, що це таке.

— У такому разі багато людей були б раді, якби ти їм щось подарувала, хіба ні? Наприклад, ті, хто допомагав тобі, коли ти приїхала на навчання за кордон.

Ліна нахмурилася на Міюкі, але з її виразу обличчя не можна було вичитати жодних емоцій, окрім легкого інтересу.

— Якщо я буду дарувати особисті подарунки, це створить тільки купу проблем.

— Невже? Певно, важко бути такою популярною.

Зауваження Міюкі змусило Ліну затамувати подих.

Їй здавалося, що вона ставить її популярність вище за її реальні здібності, але Ліна також розуміла, що це вона сама намагається зіграти роль жертви.

— Ти й сама дуже популярна, Міюкі. Кому ти подаруєш шоколад? Тацуя отримає справжній?

Ліна вважала за само собою зрозумілим, що об'єктом шоколадної любові Міюкі буде Тацуя, і що вона буде без кінця дражнити їх за обмін ніжними словами, але…

— Ти про що, Ліно? Ми з ним ― рідні брат і сестра. Було б дивно, якби я дарувала йому домашній шоколад.

— …

“Ось як це ― бути враженою до глибини душі”, — подумала Ліна, відчуваючи це всім серцем.

***

— …Чуєш, Ідзумі, як думаєш, що вона робить?

— Думаю… Думаю, вона робить шоколад, але…

— Ну, тоді… Чого вона так хихикає..?

Касумі та Ідзумі Саеґуси, сестри‑близнючки з родини Саеґуса, які зараз навчаються у третьому класі середньої школи, тихо перешіптувалися біля входу до кухні.

— Схоже… їй весело. По‑моєму.

— Не знаю, чи так воно є.

Їхні погляди були прикуті до Маюмі, яка розігрівала плитку шоколаду на водяній парі для випічки. Але хоч вона й здавалася веселою, закохана дівчина ніколи не посміхалася б так напередодні Дня Святого Валентина.

— …Кого ж вона хоче отруїти?

Сміх Маюмі вже перейшов від «хі‑хі‑хі» до чогось на кшталт «фу‑фу‑фу‑фу…» або «ку‑ку‑ку‑ку‑ку…». Схоже, вона планувала когось отруїти. Близнючки обмінялися поглядами.

— Касумі, щодо шоколаду, який вона використовує…

— А, так… Це той, що з дев'яносто п'ятьма відсотками какао і нульовим відсотком цукру…

Раніше продавалися продукти, що містили 99 відсотків какао, але зараз найгіркіший шоколад, який можна було придбати ― це той, який вибрала Маюмі.

— А цей пакет…

— Це порошок еспресо, так..?

— Вже цікаво, що з нею сталося…

***

В Ідеї з'явилася ущільнена псіонна куля, яка пролетіла по короткій дузі і зіткнулася з незалежним інформаційним тілом.

— Цього разу все пройшло добре. На сьогодні досить.

— …Дуже дякую.

Коли Тацуя перевів подих, повернувся до Якумо і вклонився, Міюкі підбігла з рушником у руці.

На лобі Тацуї утворилися великі краплі поту, хоча була середина зими. Міюкі, подивившись, як він витирає піт, звернулася до Якумо, дивлячись на нього із занепокоєнням.

— Сенсею, брат здається дуже виснаженим для «Програмної руйнації»…

Якумо похитав головою і підняв руку перед Тацуєю, щоб той не відповідав їй сам.

— Трохи втоми не завадить. Поняття «переміщення» і «виключення» не існують у реальному світі, і Тацуя просто ввів їх у нього.

Після минулого понеділка Міюкі відмовилася відвідувати його тренування, сказавши, що вона буде заважати. Сьогодні був вівторок, тиждень і день з того часу, як вона востаннє була тут. Тому вона не знала, що саме намагався зробити Тацуя, якому запропонували розробити нове заклинання проти паразитів (Якумо запропонував це, а Міюкі на нього натиснула), поки не запитала Якумо. Нове заклинання ― це одне, але Міюкі думала, що він просто практикується у використанні «Програмної руйнації» в інформаційному вимірі.

— Це… якась комбінація, яка може викликати побічні ефекти?

Вона повністю вірила, що її брат був найсильнішим з магів, але знала, що було багато речей, які він не міг зробити. Навіть якщо це було необхідно для перемоги, але шкодило його розуму чи тілу ― наприклад, скорочувало тривалість життя ― вона була готова негайно зробити все, що завгодно, аби змусити його зупинитися, навіть якщо це означало переконувати його сльозами.

— Ні, не думаю, — на відміну від її почуттів з цього приводу, відповідь Якумо була банальною. — Тацуя лише змінює свій спосіб бачення речей. Замість того щоб безпосередньо вражати ціль, він кожні 1/32 секунди встановлює координати, щоб опинитися прямо перед ціллю, і, пов'язуючи це налаштування через свою підсвідомість, він створив концептуальну кулю виключення, яка перемістилася в реальний світ ― правильно, Тацуя?

— Правильно, Міюкі. Оскільки я використовую весь обсяг своїх розумових і когнітивних здібностей, це виснажує лише психічно… ну, неврологічно. Я обіцяю, що немає небезпеки будь‑яких побічних ефектів, тож не хвилюйся.

— Зрозуміло… — Тацуя виклав їй все так чітко, що Міюкі на мить відчула полегшення. — Тоді твої шанси знайти спосіб атакувати паразита стали кращими?

Коли його молодша сестра підняла на нього свої блискучі очі, ніби зачарована його постійними успіхами, Тацуя мимоволі болісно посміхнувся.

— Ну…

— Можливо, він зможе знищити новонароджених «дітей». Але у нього можуть виникнути проблеми з «батьками», чиє існування зміцнилося за багато років.

Тацуя вже збирався похитати головою, все ще болісно посміхаючись.

Якумо перервав його і дав делікатну оцінку.

Завдяки цьому брат і сестра пройшли через це, не відчуваючи незручності.

*

Міюкі прийшла сьогодні вранці до Тацуї не з примхи і не для того, щоб перевірити його успіхи в тренуваннях.

Це був третій раз, після минулого і позаминулого року, коли вона приходила до храму Якумо вранці 14 лютого.

Причина була очевидна.

Повернувшись до помешкання жерців, Міюкі дістала з сумки акуратно загорнутий пакунок і простягнула його Якумо.

— Ви можете вважати це єретичним звичаєм, але, будь ласка, прийміть цей подарунок. Ви завжди добре піклуєтеся про мого брата.

У цей момент на обличчі Якумо з'явилася самовдоволена посмішка.

— О ні. Навіть іноземні язичницькі звичаї заслуговують на те, щоб їхні хороші сторони були прийняті.

“Він каже те саме щороку…” — подумав Тацуя, і він, звичайно, не був єдиним.

— Майстре, всі дивляться.

Але Тацуя був єдиним, хто міг дорікнути йому за надто недбалий вираз обличчя.

— Хм? О, не думаю, що це має значення. Це буде стимулом для їхнього навчання.

Проте, здавалося, що Якумо зовсім не відреагував на відверту пораду.

— А хіба плотські бажання не суперечать вашим заповідям?

— Це не має значення, якщо це не призводить до похоті.

Він відповідав на питання трансцендентним тоном, але на його обличчі все ще була та сама пихата посмішка.

“З ним просто неможливо домовитися.”

Тацуя покірно зітхнув, і багато учнів Якумо без слів висловили свою згоду.

***

Якщо у приміських поїздах, які використовувалися до середини століття, і була якась перевага над особистими залізничними кабінками, то це передбачуваність часу прибуття.

З огляду на те, як вони використовувалися, кабінки не мали жодного розкладу руху. Також ніколи не було заторів, тому вони ніколи не прибували із значним запізненням. Але на коліях не було законодавчо встановлених обмежень швидкості, тому можна було прибути значно раніше. Це могло бути дещо незручно для зустрічей.

Навіть Тацуя та його друзі, які часто зустрічалися на вокзалі, щоб разом їхати до школи в першому семестрі, перейшли на зустрічі в класі.

— Доброго ранку, Тацуя.

— Доброго ранку, Хоноко.

Однак юність все ще діяла так, ніби ця незручність була нічим.

Або, можливо, це була любов.

Ймовірно, обидва варіанти були правильними.

— О, доброго ранку, Хоноко.

— Доброго ранку, Мідзукі.

А закоханій дівчині сьогодні не подобалася думка, що хтось піде з нею. І Хонока також вважала, що від Міюкі нікуди не дітися, оскільки це було нормою.

Але крім Міюкі, навіть попри те, що вони були друзями, вони, чесно кажучи, були для неї тягарем. Ні ― саме тому, що вони були друзями, вона хотіла, щоб вони здогадалися, яке сьогодні число.

…Її почуття, мабуть, відбивалися на її обличчі.

Можна сказати, що Мідзукі прочитала настрій з невеликої зміни в виразі обличчя Хоноки.

Вона раптом почала нервувати. Це було досить незручно, але і сказати, що «я піду вперед» або «я згадала, що мені треба щось зробити», було б занадто очевидно.

Це була безвихідна ситуація, коли їхні думки збігалися, але вона не могла зробити крок, але, на диво (?), зламати ситуацію змогла Міюкі.

— Мідзукі, у тебе щось на формі?

— Га?

Не очікуючи на таку раптову репліку, Мідзукі щосили витягнула шию, щоб подивитися через плече на свою спину.

Звичайно, вона не могла побачити свою спину, та й бруду чи чогось іншого на ній не було, тож це було марною тратою часу, але…

— Ходи сюди. Я зараз витру. Брате, пробач, але йди далі. Хоноко, ти теж йди.

— О, ясно, — байдуже погодився Тацуя, що стояв поруч із Хонокою. Хонока, зі свого боку, занепокоїлася; він просто кивнув підборіддям, щоб підштовхнути її.

Вона пішла за ним, хитаючись, і кинула вдячний погляд через плече.

Міюкі трохи посміхнулася і кивнула.

*

Несподіваний поворот подій, коли до школи пішли тільки хлопець і дівчина, викликав у Хоноки неймовірне хвилювання. Навіть коли Тацуя щось їй говорив, вона могла тільки кивати і відповідати «ага». І то хрипким голосом. Тацуя насправді йшов повільно, але її ноги були настільки напружені, що здавалося, ніби вони ось‑ось заплутаються і вона спіткнеться об ніщо.

Вона сама визнала, що це був страх перед спілкуванням, і це була незаперечна правда.

Але коли вони зайшли до школи, виявилося, що входи для учнів 1‑го і 2‑го курсів були різними. Навіть Хонока розуміла, що це означатиме втрату ідеальної нагоди.

Не скористатися можливістю, яку надала суперниця, було рівнозначно зраді.

— Еем, Тацуя!

Пройшовши через шкільні ворота, Хонока покликала його і зупинила.

— Можна забрати у тебе трохи часу?!

Її манера говорити була скутою і офіційною, наче підлегла, яка звертається до начальника, що набагато вищий за неї за званням, або до керівника, що на кілька щаблів вище.

— Авжеж.

Тацуя прийняв це зі стриманою посмішкою, без натяку на роздратування, і кивнув.

— Будь ласка… Йди за мною.

Хонока поспішила до заднього двору, намагаючись не привертати уваги (що тільки робило її ще більш помітною), а Тацуя побіг за нею, намагаючись не відставати і не випереджати її.

З виразом обличчя, який говорив, що він все знає.

*

— Е‑е‑е, Тачу..!

У затінку за гаражем клубу робототехніки, відомому в школі як місце для тет‑а‑тет (зізнань). (Хоча про нього не було жодних особливих легенд.) Хонока вийшла перед Тацуєю, насилу простягнула йому невелику, дбайливо загорнуту коробку обома руками ― і, з усіх сил, захлинулася словами.

Після чого вона завмерла.

Її довге волосся, заплетене у два хвости, що звисали до шиї, не приховувало, наскільки червоними були її вуха.

Її опущене обличчя було червоним від середини до чола, яке визирало крізь проміжок у чубку, що звисав з обох боків.

Вона не могла поворухнутися. Вона не могла говорити. Вона не могла ані просунутися вперед, ані відступити, як хотіла. Її руки тремтіли, а серце нестримно калатало. Подібні хвилі розходилися по всій школі, але ті, що створювало її серце, були такими ж сильними і великими, як і у всіх інших. Це були прекрасні, незаплямовані хвилі, як тони, створювані камертоном. Вона втратила серце, і хвилі змусили тремтіти саму її душу, спонукаючи її прийти до тями.

— Дякую, Хоноко.

З рук Хоноки, які все ще були витягнуті, оскільки вона не могла рухатися, скута власними надто сильними почуттями, Тацуя обережно взяв маленьку коробку шоколаду, намагаючись не пошкодити обгортку. А натомість він поклав їй у руку маленький паперовий пакуночок розміром з долоню і закрив її пальці навколо нього.

Принаймні на мить її цікавість щодо цього несподіваного вчинку пересилила сором. Хонока притиснула паперовий пакет до грудей, а потім підняла погляд з порожнім виразом обличчя.

— Ем, Тацуя, що це..?

— Це невеличкий подарунок у відповідь. Він не пов'язаний з наступним місяцем, тож можеш очікувати на щось і тоді.

Хонока поспішно витерла сльози, що раптово з'явилися в її розширених очах, і незграбно посміхнулася.

— Я, е‑е, це, я не можу… Ем, Тацуя, можна я відкрию?

— Звичайно.

Хонока дістала подарунок із пакунка і безтямно дивилася на нього…

— …Хоноко, нам вже час на заняття.

…Поки Тацуя не сказав їй щось, вивівши її із заціпеніння.

*

Тацуя уважно стежив, чи ніхто не підглядає і не підслуховує їх.

Проте він не наважився використати «Стихійний зір». Він не міг ризикувати розкрити надсекретне вміння лише заради свята Валентина.

Однак йому слід було його використати.

Ніхто не намагався підслуховувати. Тому що до цього моменту Воно не мало розуму.

У гаражі, побудованому в кутку кампусу Першої старшої школи, Воно дрімало в ляльці без серця, коли прокинулося від хвилі, схожої на ту, що затягнула Його в цей світ.

Термін «прокинулося» може викликати невелике непорозуміння.

Оточене сильними, чистими думками, схожими на молитви, в Ньому проросло нове его.

Мабуть, точніше було б сказати, що Його его було реконструйовано.

Поки Воно спало всередині бездушної ляльки, в Ньому народився розум.

Лялька тепер мала власний розум.

*

Прийшовши до класу, Хонока, ледь поклавши свої речі, побігла до вбиральні ― і потягнула за собою Міюкі.

Вони не пішли до кабінок, а підійшли до дзеркал.

З роздратуванням вона висмикнула гумки, що зв'язували її волосся, потім обернулася і обережними рухами розгладила його.

Останнім штрихом стали аксесуари для волосся, які вона щойно отримала від Тацуї. Еластичні гумки для волосся мали простий дизайн: до них були прикріплені дві маленькі сфери. Але хоча дизайн був простим, їхня конструкція та матеріали не були з дешевих. По‑перше, гумки не зав'язувалися у петлю, а проходили крізь оправу, утворюючи кільця навколо всієї задньої частини. По‑друге, сріблясті оправи мали форму маленьких цвяхів, що тримали сфери, а самі сфери були ідеальними кристалами високої чистоти.

В наш час гірські кристали цінуються більше як засіб для допомоги в магії, ніж як прикраса (кажуть, що вони надають чіткішого напрямку хвилям думок). Кристали були типом дорогоцінного каменю, найбільш знайомим дівчатам з магічних шкіл, і Хонока також розуміла їхню цінність. Хоча, безсумнівно, вона була б у захваті, навіть якби це були дешеві скляні кульки, оскільки це ― подарунок від Тацуї. Тому вона була ще більш зворушена.

— Гей, Міюкі, як вони виглядають? Вони не виглядають дивно, правда? Вони мені пасують?

Поклавши руки на прикраси для волосся, Хонока запитала трохи невпевнено.

Міюкі, не посміхаючись і не виявляючи роздратування, дала їй цілком серйозну відповідь.

— Не хвилюйся, Хоноко. Вони гарно виглядають.

— …Серйозно?

— Ага. Брат ніколи не вибрав би подарунок, який тобі не пасує, чи ти так не думаєш?

Хонока кивнула, червоніючи.

Занадто захоплена щастям, вона не помітила дивної порожнечі в голосі Міюкі, ніби та читала сценарій.

*

На короткому шляху до своєї класної кімнати після розставання з Хонокою Тацуя боровся з ненавистю до себе, що наростала в ньому.

Його почуття провини за те, що він обдурив її, і жаль за те, що зробив свою сестру співучасницею, були болем, схожим на зубний, що повільно поширювався по його серцю.

Прикраси для волосся, які він подарував Хоноці, насправді вибрала Міюкі.

Якби це було все, то це була б лише невеличка невинна брехня. Це не змінювало факту, що це був подарунок від Тацуї, і не було потреби навмисно розчаровувати дівчину.

Але причина, з якої він подарував їй цей подарунок, була далеко не такою невинною.

Тацуя знав, що якщо він подарує їй подарунок в обмін на шоколад, її розум буде зайнятий лише цим. Він передбачив, що це не дасть їй часу подумати про все, що супроводжує дарування шоколаду на День Святого Валентина, наприклад, про слова, якими вони обмінюються, щоб висловити свої «почуття», або «обіцянки», які пов'язують їх у стосунках ― і саме так і сталося.

Ось чому він підготував подарунок у відповідь на цей день, і реакція Хоноки була саме такою, як і розрахував Тацуя.

Тацуя грався з її серцем.

Він давно змирився з собою.

Нічого не можна було вдіяти з тим, що він був монстром, який не розумів людських емоцій, і він знав, що якщо доброзичливість інших людей вичерпається або він отримає за це покарання, то це буде цілком заслужено. (Якщо хтось зауважить, що це не змирення, а байдужість, то він буде абсолютно правий.)

Однак, коли справа дійшла до використання своєї сестри для підступного плану, щоб виграти час, знаючи, що вона ніколи не буде йому суперечити, він не міг не відчувати жалю.

Сам факт, що він мав такі думки, був доказом того, що він не був таким безнадійним, як міг припустити, але, на жаль, у його житті не було дорослих, які б йому це сказали.

*

— Йоу. Виглядаєш трохи змученим, а день тільки почався.

Він, мабуть, не встиг вчасно переключитися. Щойно він увійшов до класу, як одразу ж почув цей коментар.

Лео, розкинувшись на стільці, підняв руку в знак привітання, і Тацуя відповів йому тим самим.

— А ти виглядаєш як новісінький, хоча щойно вийшов з лікарні.

— Знаєш, правильне привітання ― це «доброго ранку».

Тоді Мікіхіко перервав їх, посміхаючись покірною посмішкою.

— Точно. Доброго ранку, Мікіхіко.

— Салют.

На відміну від Тацуї, який послухався і привітався, Лео, здавалося, хотів дотримуватися своєї манери поведінки ― хоча, швидше за все, він не мав на увазі нічого поганого.

— Доброго ранку. Лео, ти знову в нормі, так?

Коли Мікіхіко сказав «знову в нормі», він мав на увазі «такий самий, як завжди», але…

— Ага. Лікар дуже не хотів мене виписувати, тому я маю купу нерозтраченої енергії.

…незалежно від того, чи зрозумів Лео це, він відповів на питання буквально.

Його початковий діагноз був такий, що він проживе в лікарні ще принаймні місяць, але Лео мав безглузду здатність одужувати від різних болячок. Лікар, звісно, був досить скептичний щодо цього.

Але оскільки вони не бачили в ньому нічого нездорового, а сам пацієнт хотів виписатися, вони не могли тримати його в лікарні вічно. З огляду на все це, він повернувся сьогодні.

— А ти, Тацуя? Ти посварився з сестрою нині вранці?

— Ні, звичайно.

Це була не репліка Тацуї, а Мікіхіко.

Тацуя не надто зрадів такій швидкій відповіді, але це не було непорозумінням, тож він не міг сперечатися.

— Він, певно, втомився на полі бою, так? Все‑таки сьогодні День Валентина.

— О! — Лео енергійно кивнув.

Це теж його роздратувало, але якби він розлютився, то застряг би в болоті.

— У мене немає дівчини, тому для мене немає поля бою… Мідзукі. Ти спізнилась.

Тацуя вдавав, що нічого не знає, використовуючи дівчину, яка щойно увійшла до класу, як очевидний спосіб відвернути увагу від теми.

— Я просто забігла до клубної кімнати. Доброго ранку, Йошідо, Лео.

Оскільки Тацуя так нетактовно змінив тему, Мікіхіко та решта зробили дещо розчаровані обличчя, але, зважаючи на її характер, Мідзукі цього зовсім не помітила.

— Ти знову ходиш до школи, Лео? Я рада, що ти одужав швидше, ніж ми думали.

Насправді вони дізналися, що його випишуть вчора і він прийде до школи сьогодні, коли відвідували його минулого тижня, і Мідзукі, очевидно, знала про це.

Тож зазвичай цей коментар звучав би дивно, але Тацуя, Мікіхіко…

— Ага! Дякую, що так часто приходили до мене.

…і Лео просто посміхнулися.

*

Як тільки Мідзукі сіла, вона роздала трьом хлопцям невеликі коробки розміром з долоню. Її поведінка була дуже спокійною, без натяку на гордовитість, нервозність чи збентеження.

Це було обличчя людини, яка сприймала цей особливий день раціонально, як звичайну щорічну подію.

Був приблизно один хлопець, який виглядав трохи незадоволеним, але він, здавалося, намагався зберігати серйозний вираз обличчя, тому інші двоє нічого не сказали.

Це була милість хоробрих.

До речі, цей хлопець був не Лео.

Однак Лео просто з цікавістю дивився на маленьку коробочку, яку отримав.

Мабуть, це був перший раз, коли він отримав шоколад на День Святого Валентина від когось, хто не був членом його сім'ї.

Це було досить несподівано, але вони не знали, яким учнем він був у середній школі, тому ні Тацуя, ні Мікіхіко не виказали свого здивування.

Це зробила Еріка, яка щойно увійшла до класу.

— Я думала, ти раніше вийшов із лікарні. Ти прийшов за шоколадом?

Хоча її зауваження було лише виявом здивування, з точки зору Лео це було образою, яку він не міг пропустити.

— Ясна річ, що ні! Не будь дурною, жінко!

Він не тільки відповів, але й відсунув стілець і встав.

— О, то я була права?

Звичайно, якщо захотіти, його реакцію можна було б розцінити як таку.

Якщо, звичайно, ви дійсно змушували себе так інтерпретувати це.

Лео почав використовувати комбіновану навичку, що поєднувала гарчання і скрегіт зубами. Однак Тацую щойно дражнили, і як помсту він не захотів допомагати своєму другові, що потребував допомоги, залишивши його самого, і звернувся до Еріки:

— Доброго ранку, Еріко. Ти нині спізнилась.

Еріка обернулася і відповіла:

— Доброго ранку, Тацуя.

Природним наслідком було те, що Лео залишився позаду.

— 14 лютого щороку просто жах, — продовжила вона. — А все через те, що в нашому доджьо повно чоловіків.

Спочатку Еріка не збиралася чіплятися до Лео ― це були її щирі скарги ― але, здавалося, її думки почали зміщуватися в цьому напрямку.

— Багато з них, як діти, починають дутися, якщо їм нічого не дають, але вони ж ті, хто найбільше вдосконалюють свої навички, тому я не можу їх ігнорувати. Це жах.

Її повторення слова «жах» напевно показувало, наскільки сильно вона це відчувала.

— А ти не можеш просто дати тим, хто хоче його?

— Тоді ще пара інших починають випробовувати долю, і жаліються, що це несправедливо… І раптом вони вирішують об'єднатися. Хоча зазвичай слово «єдність» навіть не входить до їхнього словника, — на обличчі Еріки з'явився вираз справжньої огиди. — Принаймні мої батьки платять за це, вдаючи, що це для зміцнення дружби між учнями, а дівчата ходять зі мною за покупками, але…

Її обличчя було настільки роздратованим, що Тацуя захотів проявити до неї удавану співчутливість.

— Це звучить як повно роботи.

— Точно! Це так дратує… Святий Валентин може хоч зі скелі скочити, мені все одно!

Певно, під час розмови Еріка вибухнула від стресу. Вона була серйозно обурена.

— Мікі, тобі, певно, добре, — як це часто буває в таких випадках, вона одразу ж почала виливати свою злість. — У вас же багато дівчат серед учнів, так?

Цього разу вона обрала Мікіхіко своєю мішенню.

— Ти щороку вибираєш найкращих, чи не так?

— Йошіда… Це правда? — втрутилася Мідзукі.

Вона не дуже розуміла, чому запитала про це.

Або, скоріше, вона не замислювалася над причиною.

Мікіхіко теж більше образився на зауваження Мідзукі, ніж на слова Еріки, але він не став шукати причину.

— Це неправда!

Натомість він відреагував емоційно.

Ця розмова була б швидшою, якби він трохи більше подумав про контекст, але, мабуть, це було занадто для шістнадцятирічного хлопця.

— У будь‑якому разі, якби я був таким легковажним, я б ніколи не зміг нормально тренуватися.

Але це було недбале зауваження.

— О звичайно ні, Мікі. Що саме в нашому доджьо ти вважаєш легковажним?

— Е‑е, чекай, я не мав на увазі…

— То що ти мав на увазі?

Мікіхіко почав потіти, Еріка пильно дивилася на нього, а Мідзукі зробила схожий вираз обличчя, коли вона, Тацуя і Лео обмінялися болісними посмішками.

***

Навчальна програма старшої школи магії була звичайною програмою старшої школи, доповненою магічною програмою. Усі сучасні освітні системи, а не лише школи магії, заохочували спеціалізацію на ранньому етапі. Конкретно кажучи, освітня практика приділяла велику увагу тому, щоб учні зосередилися на таких галузях, як літературні, наукові, програми мистецтва або фізичного виховання, щоб поліпшити свої навички в одній категорії, починаючи зі старшої школи. Це означало, що, за винятком деяких старших шкіл, які могли похвалитися комплексними освітніми програмами, учні мали переповнений навчальний план, що включав як загальну освіту, так і галузеву. Але навіть попри це, кажуть, що магічні навчальні програми мали особливо мало місця для маневрування.

Як наслідок, учні магічних старших шкіл були старанними. Такі види «ігор», які передбачали марнування часу, як плітки під час уроків або думки про речі, не пов'язані з навчанням, були практично відсутні. Можливо, слід вважати прикрим, що в Першій старшій школі цей імпульс був сильнішим в учнів 1‑го курсу, ніж у 2‑го. Можливо, причиною цього було те, що їхнє почуття страху залишитися позаду було сильнішим, ніж їхній бойовий дух, щоб подолати перешкоди, що стояли перед ними.

Але й тут були винятки. Під час уроків фізкультури, які проводилися окремо від занять магією, напружена атмосфера мала тенденцію до заспокоєння. Це було особливо помітно в такі дні, як сьогодні, 14 лютого, коли учні не могли повністю зосередитися на заняттях протягом усього ранку, і серед них панував піднесений настрій.

*

Дівчатам потрібно було більше часу, щоб переодягнутися в шкільну форму, ніж хлопцям. Це було характерно не тільки для Першої старшої школи ― так було в більшості шкіл. І це було характерно не тільки для шкільної форми. Більшість чоловіків і жінок не хотіли унісекс моди, яку пропагували деякі борці за скасування гендерної дискримінації.

Під час коротких перерв між уроками роздягальні перед фізкультурою були постійно заповнені поспішною атмосферою. У великому поспіху, але обережно, щоб нічого не пошкодити, вони знімали одяг, вішали його на вішалки, клали в шафки і переодягалися в спортивний одяг. Шафки мали біометричну аутентифікацію, і їх було достатньо, щоб кожна людина мала свою. Кожного разу, коли учень користувався шафкою, вона реєструвала його венозний профіль, тому учень мав враховувати і цей час.

Проте до лютого учні звикли до цього, і тепер вони могли розмовляти з дівчатами, що стояли поруч, швидко рухаючи руками, і в них залишалося достатньо часу, щоб навіть по черзі (?) хвилюватися і заспокоюватися з приводу того, як виглядають їхні однокласниці в спідній білизні. Сьогодні в роздягальні було більше метушні, ніж зазвичай.

До цього часу учні вже більш‑менш визначили, хто на яку шафку претендує. Як завжди, Міюкі переодягалася перед шафкою посередині правої стіни. Ліворуч від неї була шафка Хоноки. Праворуч ― шафка, якою зазвичай користувалася Шідзуку, але наразі, коли клас 1‑А мав урок фізкультури, вона була додатковою шафкою.

Однак сьогодні Ліна підійшла до Міюкі з правого боку.

— О, привіт, Ліно. Твоє звичне місце зайняте? — запитала Міюкі, складаючи ПАВ і інформаційний термінал у відділення своєї шафки.

Шафка, якою зазвичай користувалася Ліна, була поруч із входом. Спочатку всі дівчата з класу А думали, що вона буде користуватися тією ж шафкою, що й Шідзуку, але Ліна навмисно вибрала непопулярну, невикористану шафку біля дверей. Коли Міюкі розповіла про це Тацуї, він сказав: «Вона, певно, вибрала його, щоб можна було швидко вийти», ― і це було достатньо, щоб переконати її. Не було ніякої гарантії, що його припущення було правильним. Вона могла сказати напевно лише те, що Ліна вперше переодягалася поруч із нею.

— Ну, ні.

Міюкі не запитала: «Тоді чому?». Натомість, промовивши просте, байдуже «о», вона поклала руку на верхній одяг.

Але Ліна, яка, можливо, вважала свою відповідь занадто недружньою, доповнила свою репліку, знімаючи власний верхній одяг.

— Коли ти спитала, кому я подарую шоколад… Я знаю, що ти не хотіла бути грубою, але тепер це мене трохи турбує.

— Всі хочуть знати. Ти ж така мила, — серйозно сказала Міюкі, знімаючи краватку.

Ліна незадоволено надула щоки.

— Тоді чому тебе… не засипають питаннями?

Заперечення Ліни обірвалося на півслові, коли Міюкі розстебнула сукню своєї форми і збиралася зняти праве плече. Це була дуже проста дія, яка не мала жодного реального значення, але прикувала погляд Ліни і тимчасово позбавила її дару мови.

— Хто знає? Мабуть, у мене немає сексуальної привабливості.

Коли Міюкі сказала це, Ліна розлютилася без причини ― а точніше, не знаючи причини. Вона не свідомо зняла свою сукню‑уніформу, ніби змагаючись з нею.

Коли з‑під форми з'явилося напівголе тіло Ліни, цього разу Міюкі зітхнула від захоплення.

— Ліно, у тебе гарна фігура. Я тобі заздрю, — сказавши це, вона безсоромно роздяглася до спідньої білизни.

— Це був сарказм? З якого дива ти можеш мені заздрити? — грізно поглядаючи на напівголу Міюкі, Ліна поклала руку на стегно, випрямилася на повний зріст і різко запитала.

— Твоя талія і сідниці мають ідеальну пружність. Вони дуже сексуальні. Ти не просто худа, ти дійсно в хорошій формі, розумієш?

Міюкі простягнула праву руку і погладила вузьку ділянку талії Ліни. У певному сенсі це був невинний дотик, без будь‑якого сексуального підтексту. Але навіть знаючи, що це не було пов'язано з сексуальним бажанням, Ліні було важко зберегти самовладання. З різних куточків роздягальні долинали ковтання слини ― ця сцена була достатньою, щоб люди втратили самоконтроль, просто дивлячись на неї.

Звичайно, Ліна не мала часу турбуватися про галасливу публіку.

— Т‑тебе це теж стосується, — сказала вона, простягнувши руку. Але перед тим, як доторкнутися до шкіри Міюкі, вона завагалася і відсунула руку. — У тебе дуже жіночне тіло, зовсім не м'язисте. Я тобі заздрю.

Поки Ліна червоніла і відводила погляд, Міюкі посміхнулася своїй однокласниці зловтішно і прибрала руку з її талії.

Тоді вони почули гучний удар ззаду Міюкі.

Міюкі обернулася, і Ліна подивилася в той бік.

Хонока притиснулася до своєї шафки, немов паралізована.

Міюкі озирнулася і побачила своїх однокласниць, які переодягалися, червоніли і відвертали погляд, перебуваючи в непристойному стані. Вона, як завжди, природно ігнорувала погляди, тому тільки зараз зрозуміла, що увага всіх була прикута до сцени, яку вони розігрували.

— …Нам треба перевдягнутися вже.

На цю пропозицію Міюкі:

— Так.

Ліна, яка думала так само, відповіла охоче.

***

Після закінчення занять вибухнула весела атмосфера. Між уроками учні, мабуть, стримували свої емоції. Наче прорвало греблю, по всьому кампусу відбувалися гірко‑солодкі сцени, деякі з яких викликали бажання кинути в них камінням.

Вони були дуже різноманітними.

Наприклад, сцени з подарунками, в яких було занадто багато енергії, не тільки між близькими друзями, але навіть між нареченими, яких схвалили батьки. Зокрема, голова дисциплінарного комітету Канон увірвалася до кімнати учнівської ради і за допомогою своєї посмішки змусила бухгалтера Ісорі з'їсти на місці домашні шоколадні цукерки, які вона запакувала в товсту паперову упаковку, достатньо вишукану, щоб виявитися чиєюсь висококласною коробкою для бенто.

Наприклад, випадки, коли дівчата були трохи сором'язливими, але впертими. Зокрема, пара з кендо‑кенджюцу, де учениця, не зважаючи на такі речі, як «обов'язковий шоколад» або «гордість», увірвалася до класу 1‑го курсу, що було високим порогом для учениці 2‑го курсу. Червоніючи і відвертаючи погляд, вона простягнула коробку з червоною стрічкою, а хлопець здивовано витріщився і взяв коробку з таким виразом обличчя, ніби ось‑ось почне танцювати.

Сьогодні учні Першої старшої школи, здавалося, насолоджувалися радістю юності не як майбутні маги, а як звичайні старшокласники.

Однак для тих, хто не міг долучитися до святкової атмосфери, це було останнє, що їм хотілося бачити.

— О, Тацуя. Сьогодні твоя черга патрулювати?

Тацуя, який не міг уникнути цих видовищ, що б не робив, кивнув і відповів на голос з іншого боку столу, не в змозі приховати на обличчі свою психічну втому.

— Усі старшокласники, здається, мають плани. Нині лишилися тільки першачки ― Морісакі та я.

Зазвичай компанія приятеля трохи підняла б йому настрій. Але коли йшлося про Морісакі, який і досі не збирався змінювати свою неприязну поведінку, це лише додавало йому пригніченого настрою.

— Іншими словами, вони ввічливо змусили тебе це зробити.

— Я б не сказав так прямо, але так.

Його голос був сповнений зневіри, а Маюмі, навпаки, приємно сміялася.

— До речі, Тацуя…

Немов задоволена своїм сміхом, дівчина заспокоїлась і знову звернулася до нього.

З якоїсь причини не дивлячись на місце навпроти неї.

— Я хотіла би поговорити з тобою.

— Я не проти, але спочатку… — сказав Тацуя, поглянувши на старшокласника, що сидів навпроти Маюмі, згорбившись над столом. — Що, бляха, тут сталося?

Вони зараз знаходилися в кутку кафетерію, в зоні з декількома простими розділеними зонами для зустрічей.

Там не було дверей чи стелі, тож все, що вони говорили, було публічною інформацією.

Але те, що це не були зачинені кімнати, мабуть, давало їм більше відчуття безпеки, а не менше.

Через свою популярність вони фактично перетворилися на приватні приміщення для старшокласників 1‑го курсу, і молодші класи ніколи туди не заходили, якщо тільки не були зі старшими. До речі, Тацуя теж ніколи ними не користувався.

Тоді чому, запитаєте ви, він опинився тут?

— Його не могли отруїти в кампусі. Що їв голова Хатторі?

Під час патрулювання школи Тацуя захотів пити і зайшов до кафетерію, де почув дуже болісний стогін і пішов подивитися, що сталося.

— Ну, я… Звісно, це не отрута.

Він одразу ж визначив винуватця.

Адже Маюмі сиділа прямо навпроти Хатторі з досить здивованим виразом обличчя.

Він міг би назвати її позу, ніби вона трохи розгублена, незвичайною.

Навіть зараз вона здавалася такою, ніби її погляд ось‑ось почне блукати.

— …Шібо?

Поки Тацуя безуспішно намагався придумати, як впоратися з цією ситуацією, Хатторі, який виглядав непритомним, звернувся до нього, все ще лежачи обличчям донизу на столі.

— …Води…

Це був слабкий голос, як у мандрівника пустелею, що прямує до оазису.

— Зараз.

Однак його прохання було чітким.

Тацуя на мить завагався, чи принести йому мінеральну воду, чи воду з кулера, але кулер був ближче, тож він вибрав його. Він наповнив водою одну з чашок на прикріпленому до нього штативі та поставив її на стіл.

Рука Хатторі намацала стакан. Взявши його, він повільно піднявся, підніс до рота, хитаючи головою, і, нахмурившись, випив все до дна.

Він деякий час залишався нерухомим із закритими очима, але після того, як секундна стрілка обернулася приблизно на дев'яносто градусів, Хатторі нарешті розплющив очі та глибоко видихнув.

— …Шібо, я тобі вдячний.

Серйозно, що ж таке сталося? Незважаючи на те що Хатторі вже не був таким дратівливим, як під час їхньої фіктивної дуелі в квітні, стосунки між ним і Тацуєю все ще не можна було назвати дружніми.

Зі свого боку, Тацуя не мав нічого проти цього хлопця.

І Хатторі теж ніколи не відчував до нього злості чи ворожості, скоріше навіть навпаки, поводився надто вже емоційно. Але навіть попри це Тацуя не міг не здивуватися, коли Хатторі так прямо подякував йому.

— …Ти в порядку?

— …Так, тепер все норм, — сказав Хатторі, зірвавшись на ноги, хоча Тацуя не міг заперечити, що це виглядало так, ніби він змушував себе. — Ти врятував мене від біди. Ніяких особливих проблем не сталося, тож, можеш більше не хвилюватися. Віце… або, ліпше, Саеґусо. Я піду.

Хатторі ввічливо вклонився Маюмі, випростався і пішов.

Побачивши це, Тацуя подумав:

“Чому він так намагається здаватися сильним?”

*

— Е‑е‑е, ну, можеш поки що присісти?

Посміхаючись усмішкою, в якій змішалися удавана необізнаність і свідома лицемірність, Маюмі закликала його сісти.

Причина, через яку Хатторі опинився в такій ситуації, безсумнівно, була пов'язана з нею; вона явно намагалася змінити тему. Але викрити когось, кого сам Хатторі намагався прикрити, здавалося йому актом відсутності гідності.

Тому Тацуя вирішив зробити так, як сказав Хатторі, і забути про все, що сталося.

У нього не було нічого особливо термінового, тож він кивнув у відповідь і сказав «добре», але тоді…

— О, ось він! Субару, ходи сюди!

…веселий голос зірвав його намір почати.

До них долинали легкі кроки.

Підійшовши до Тацуї, вона, мабуть, нарешті побачила, що там всередині.

Еймі, власниця голосу, майже чутно загальмувала.

— П‑президенте!

— Гей, Еймі, — втрутилась Субару. — Вона вже не президент, пам'ятаєш?

Субару тицьнула їй в голову, щоб підкреслити свою думку, і Еймі схопилася за це місце з криком «ай!». Коли вона кинула на Субару протестний погляд, та навмисно відвернулась від неї і глибоко вклонилася Маюмі.

— Я дуже вибачаюся, що потурбували вас посеред справи.

Натяк у голосі змусив одне око Маюмі сіпнутися.

— Ми нічим не були зайняті, тож не переймайся, Сатомі, — відповіла вона байдуже, не виявляючи занепокоєння.

Якби вона була звичайною молодшокласницею, її голос, слова та погляд, напевно, були би більш стриманими.

І, правду кажучи, Еймі трохи заціпеніла на місці…

— Ясно. Ми зараз закінчимо, тож, прошу, не звертай на нас уваги.

…Але Субару була досить жорсткою.

Вона спокійно відповіла, перш ніж передати Тацуї тканинну торбинку, яку тримала в руці.

— Будь ласка, прийми це.

— …Сатомі? Ти поводишся більш театрально, ніж завжди.

— З невідомих мені причин нас з Еймі обрали представницями. Навіть я б відчувала певний сором, якби зняла цю маску.

Коли Тацуя придивився, її щоки були трохи червоними.

Субару, здавалося, не брехала про сором.

— Можна запитати, представницями чого саме ви є?

Він добре здогадувався, якою буде відповідь, але йому треба було виграти час, щоб зібратися з думками, тому він все одно запитав.

— Це… так, жест подяки від команди першокласниць зі Змагань дев'яти шкіл.

Привід, який вибрала Субару, суперечив очікуванням Тацуї, але мав те саме значення. Іншими словами, це був обов'язковий шоколад.

І від усієї команди ― несподівано щедрий урожай.

— О, це від всієї команди, але без Міюкі та Хоноки.

Еймі, яка розціпеніла, не здавалася особливо збентеженою. З її характером вона ніколи не відчувала себе пригніченою, а в питаннях стосунків між чоловіками і жінками вона була (в хорошому сенсі цього слова) простою і невинною. Можливо, вона просто мала занадто багато інших справ на думці.

— Скоріш за все, вони хочуть особисто щось тобі дати, — закінчила Субару.

— Якщо ми зробимо щось не так, вони, певно, розсердяться, — погодилася Еймі.

— Це не повністю замінить, але це стосується і частини Шідзуку. Не забудь подзвонити їй чи написати, щоб сказати, що ти отримав подарунок.

— Ось і все. Бувай, Тацуя. Віце… е‑е, Саеґусо, вибачайте, що втрутилися.

Тацуя не встиг нічого сказати наприкінці розмови.

Їхня блискавична розмова приголомшила Тацую і Маюмі, коли Субару і Еймі пішли.

*

— …Як це сказати? Приємно бути молодим.

Маюмі, можливо, збита з пантелику святковими незваними гостями, висловила своє власне, дещо неточне враження.

Тацуя, звичайно, не наступив на міни, розкладені перед ним.

Не кажучи ні слова, він сів на стілець, на якому до цього сидів Хатторі.

Водночас він мимоволі нахмурився.

— Що сталося?

— Нічого, просто трохи пахне… Хтось розлив тут каву?

До носа Тацуї долинув досить сильний запах кави або какао‑зерен. Він думав, що прибиральні роботи мають функцію дезодорування, але… Чи хтось їй у цьому допоміг?

І поки Тацуя розмірковував над цим,

— Хіба? Я й не помітила.

Маюмі, яка знала правду, вдала байдужість.

Звичайно, прикидатися дурненькою не мало ніякого значення.

— Більш важливо, тут.

Адже той самий аромат доносився з коробки, яку Маюмі простягнула йому.

Тацуя, звичайно, теж відчув цей запах. Його інтуїція підказувала йому, що це саме те, що завдало удару Хатторі. Він планував забути те, що щойно побачив, але Маюмі, схоже, не хотіла цього дозволити.

— …Що це?

З огляду на форму, упаковку та сьогоднішню дату, було зрозуміло, що це таке, але він все одно мусив запитати.

— О, перестань. Ти ж знаєш, що це.

Хоча її слова свідчили про роздратування, її голос і вираз обличчя були дуже веселими.

— …Ну, дуже дякую.

На жаль, у нього не було виправдання, щоб відмовитися.

Якби не те, що щойно сталося, він міг би використати банальне виправдання, що не дуже любить солодощі, але тепер, коли він отримав купу шоколаду від Субару та інших, це не мало б жодної переконливої сили.

Не маючи вибору, Тацуя взяв шоколад від Маюмі.

Він був… досить великим.

Судячи з того, як він відчувався в руках, він був у п'ять разів важчим за шоколадні батончики з магазину.

На цьому етапі Тацуя досить добре зрозумів, що саме задумала його старша подруга. Однак він не мав уявлення, чим заслужив на цю злостивість.

— Давай, спробуй шматочок.

Слова Маюмі були тими, яких він і очікував.

— Зараз?

— Ага. Я хочу почути, що ти про нього думаєш.

“Але ти щойно закінчила тестувати його на Хатторі”, — подумав він, але зумів стриматися.

Він добре розумів, що сказавши це, нічого не досягне.

Вона, мабуть, хотіла побачити зблизька, яке обличчя він скорчить.

“Не думав, що в неї є така дитяча риса…” — подумав він, поглянувши на пакунок.

“Ну, добре.”

Він все одно хотів щось запитати у Маюмі. Йому було неприємно затримувати її настільки довго, адже її іспити були вже не за горами, але якщо вона збиралася зробити з нього іграшку, то, мабуть, не буде проти, якщо він забере її час.

— У такому разі, я хотів би з тобою про щось поговорити, так що можемо піти кудись інде?

Його питання були з тих, які він не хотів, щоб чули прості люди. Звичайно, це була не єдина причина, чому він хотів змінити місце. Навіть Тацуя трохи турбувався про свою репутацію. Якщо він з'їсть шоколад і знепритомніє, це, може, і не принесе йому вічного сорому, але буде досить ганебно.

— Ти не хочеш, щоб інші чули?

Маюмі, здавалося, відразу вгадала одну з його причин.

Посмішка зникла з її обличчя. Вона майже чутно змінилася на напружене.

— Так.

— …Добре. Ходи за мною.

До того, як відповісти, вона подивилася на свій портативний інформаційний термінал і налаштувала його. Мабуть, вона знайшла для них порожню кімнату. Зазвичай учні не могли цього робити, але для цієї старшокласниці це не було дивно.

Коли Маюмі встала зі свого місця, Тацуя пішов за нею, тримаючи коробку, яку вона йому дала.

Він відчував, що на нього дивляться щонайменше десять людей, але не звертав на це уваги. Якщо він дозволить їм себе зачепити, то нічого не досягне.

***

Використовуючи одноразовий ключ‑код, який вона завантажила на свій інформаційний термінал, Маюмі відімкнула двері однієї з кімнат для зустрічей з батьками, братами і сестрами та торговцями. Вона не була такою суто офіційною, як вітальня, але була облаштована так, щоб учні трохи вагалися, чи використовувати її для власних потреб.

Думка про те, чи можна її використовувати, не покидала його, але це питання було трохи запізнілим, оскільки вона вже завантажила ключ‑код для себе. У кімнаті був повністю автоматичний чайник ― вона вибрала таку, де можна було їсти і пити.

— Чорний чай підійде?

— Не переймайся цим.

— Такс, не сором жінку.

Почувши це, він міг лише кивнути і дивитися.

Повністю автоматична машина з якої виходить паперовий стаканчик не була дешевою. Треба було поставити чашку під крапельницю і підготувати блюдце.

Маюмі, здавалося, отримувала задоволення, виконуючи ці дії.

— Ось, прошу.

— Дякую.

З ввічливості Тацуя зробив ковток з чашки, а потім випрямився.

Немов під впливом цього руху, Маюмі також сіла і випрямила спину.

— Ти хотів поговорити про вампіра?

Маюмі сама розпочала розмову. Можливо, вона сама хотіла поговорити з ним.

— Так. Останнім часом про нього не згадують у ЗМІ. Невже шкода зменшилася?

Не тільки ЗМІ. Навіть його інформаційний канал від Окремого магічного батальйону не повідомляв про жодні жертви після того дня.

Якщо подумати про це просто, можна вважати, що Тацуя та інші знищили паразита і вирішили проблему. Але тепер вони точно знали, що в тіні діяло кілька демонів. Навіть якби вони змогли перемогти вампіра тоді, це не вирішило би всю проблему. Так думав Тацуя.

— На перший погляд, так.

Маюмі, а точніше сім'я Саеґуса, мала інші джерела інформації, ніж Тацуя. Але навіть вона не знала всіх деталей поточної ситуації.

— Але кількість зниклих безвісти цього року вища, ніж в інші роки, тож, певно, варто вважати, що вони стали обережніше діяти. Може, знищення одного з них змусило їх бути насторожі.

Такої думки дотримувалася вся сім'я Саеґуса, але правда була іншою. Лише дуже обмежене коло людей знало, що всі паразити були тимчасово знищені тиждень тому.

Тож розмова, яку тут вели Тацуя і Маюмі, насправді була не зовсім актуальною. Але було майже напевно, що вони не знищили головне тіло паразита, і що воно зрештою знайде нового господаря і відродиться. Тож відчуття небезпеки, яке вони відчували, не було зовсім безпідставним.

— Ми не знаємо напевно, чи його знищили, але, швидше за все, вони насторожені щодо нас. Цілком можливо, що у них є між собою коперцепція.

— Ко…перцепція?

Маюмі нахилила голову, не розуміючи цього незнайомого терміна.

— Це скорочена форма загального чуттєвого сприйняття. Це форма екстрасенсорного сприйняття, яка часто спостерігається між ідентичними близнюками. «Часто» ― це, звичайно, «відносно рідкісних випадків».

— Іншими словами, якщо хтось бачить або чує щось, вся група ділиться цим досвідом?

— Так, але це лише припущення.

Маюмі замислилася, на її обличчі з'явився стурбований вираз.

Тацуя тихо пив чорний чай, щоб не турбувати її, і…

— …Ненавиджу, коли нічого не розумію.

…почув бурмотіння колишньої президентки.

Особисто Тацуя повністю погоджувався з цим, але якби він сказав це вголос, це закінчилося б спільним сеансом скарг. Це здавалося надто неконструктивним.

— Коли справа стосується ситуацій з великою кількістю невідомих, все, що ми можемо зробити, ― це сподіватися, що ми натрапимо на способи впоратися з ними.

Тому його слова були не для втіхи, а для заспокоєння, і він вимовив їх, не маючи іншого вибору.

— …

Тацуя знав, що він теж толком нічого не сказав, що робило серйозний погляд на нього в кілька разів більш незручним.

— …Не зовсім.

Але здавалося, що погляд Маюмі мав зовсім інше значення.

— Те, що я не мала уявлення, що означає термін «загальне чуттєве сприйняття»… Це ж не буде на вступних іспитах, правда?

— …ЕСС розглядається як окрема наукова галузь, відмінна від магічних наук, тому я не думаю, що це буде.

Дискомфорт досяг свого піка.

*

Зібравшись з думками і завершивши обмін інформацією, вони зробили перерву, коли Маюмі оголосила:

— На цьому все.

Тацуя, вдаючи невинність, спробував піти, але його рукав затримала витягнута рука.

Якби він справді хотів, то міг би вийти з цієї ситуації, але стримався. Здавалося, що це тільки спричинить ще більше неприємностей.

— Час пити чай, як думаєш?

Маюмі відбила його (навмисно, звичайно) сумнівний погляд своєю нездоланною посмішкою і вільною рукою штовхнула коробку, яку він залишив на столі за собою.

Судячи з усього, вона, на жаль, не забула.

А з її поведінкою вона навіть не намагалася приховати свої плани. Тацуя трохи зітхнув.

Вона не викривала його словами.

Натомість дивилася на нього з нетерпінням і хвилюванням в очах.

“Невже іспити призвели до нервового зриву і повернули її в дитинство?” — подумав він, що було неможливо у двох сенсах (з оцінками Маюмі вона ніколи не мала б нервового зриву), перш ніж зняти обгортку з маленької коробки.

Він не робив цього навмисно довго, бо вона б це одразу помітила, але все одно зняв її акуратно, не порвавши обгорткового паперу, як єдину форму опору.

Перед ним з'явилася товста паперова коробка, накрита зверху відповідною за кольором кришкою.

Всередині був контейнер, обшитий вінілом, виготовлений кимось, хто вважав за краще робити все власноруч. Його розмір був, так би мовити, ідеальним для «непідробного творіння”.

Звичайно, Тацуя не зробив такого помилкового висновку.

Смердючість не дозволила би цього ― це було або какао, або кава, він не міг розрізнити, і від цього у нього могла закрутитися голова.

У коробці були упаковані чорні кубики. Принаймні, це не був «шоколад», який знав Тацуя.

Один лише запах дав йому гарне уявлення про смак.

Він міг скільки завгодно говорити, що не має нічого проти гірких продуктів, але в цьому було обмеження щодо якості та кількості.

Він хотів назвати це ліками, а не їжею, але Тацуя змирився і кинув їх один за одним до рота, а потім розкусив.

Щодо результату ― тут можна лише зазначити, що Маюмі задоволено посміхнулася.

***

Виконуючи роботу для учнівської ради, Хонока перетнула шкільний двір і попрямувала до навчального корпусу, несучи великий ноутбук.

Сонце вже низько стояло над горизонтом, і температура значно знизилася. Якщо вона трохи відволічеться, її тіло може почати тремтіти.

Але в її поточному стані душі цей холод був нічим.

Її волосся, зав'язане у два хвости, погойдувалося в такт її крокам.

Кришталеві кульки гойдалися разом з ними, і її увага випадково зупинилася на них.

Вона сама знала, що її губи розслабилися в посмішці, але сьогодні це було нормально, тому яка різниця?

Хонока усвідомлювала, що вона не дівчина Тацуї.

Вона не забула, що вже зізналася йому в коханні і отримала відмову.

Її вже відкинули.

Тим не менш, вона залишалася з ним, вважаючи за добре те, що він її не відштовхував.

Іноді вона вважала себе жахливою дівчиною через це.

Бували ночі, коли вона злилася на нього, думаючи, що якби він просто повністю відштовхнув її, вона, можливо, змогла б це пережити.

Але сьогодні вона відчувала, ніби всі ці негативні емоції кудись зникли.

Логіка, що «дрібні предмети занадто дешеві, щоб її заспокоїти», була безсила перед її справжніми почуттями.

— Хоноко!

Коли вона вже збиралася увійти до навчального корпусу, то зупинилася, почувши голос, що кликав її збоку.

— О, Еймі.

До неї підбігла невисока дівчина з яскраво‑рудим волоссям, з рубіновим блиском.

— Не часто сюди приходиш. Ну, відколи стала членом учнівської ради, правда?

— Я тут замість Ісорі, — сказала вона, злегка піднімаючи ноутбук, щоб показати їй. Еймі зробила розуміючий вираз обличчя. — У тебе нині хіба не було клубу, Еймі?

Клуб мисливців, до якого належала Еймі, мав уніформу зі стрункими штанами, чобітьми та короткою курткою поверх сорочки з довгими рукавами, але зараз вона була в шкільній формі. Її клуб теж ще не закінчив свою діяльність…

— У нас щойно були збори, — Еймі зрозуміла питання, коли побачила, як Хонока дивиться на її форму, тому не стала питати її, чому вона запитала. — Зачекай, це кристали?

Натомість ― хоча це не зовсім правильне слово ― вона різко помітила відблиск, що коливався разом із волоссям Хоноки, і запитала з великою цікавістю.

— О, так.

Ніби сором'язливий вираз Хоноки був цілком зрозумілим, Еймі радісно посміхнулася.

— Тобі їх дав Шіба, так?

— …Ага, в обмін… на шоколад.

Хонока продовжувала посміхатися, червоніючи, ніби святковий настрій Еймі заразив її. Еймі широко розплющила очі.

— Та ну… Шіба молодець, що завчасно підготував для тебе подарунок. Він здається недружнім, але насправді може бути таким уважним. Справжній дорослий!

Посмішка Хоноки стала ще щасливішою.

Але наступні слова Еймі затьмарили цю посмішку.

— Тепер я розумію, чому він такий популярний. Президентка теж намагалася подарувати йому шоколад, і, може, це був справжній шоколад.

— …Президентка?

— О, пробач. Колишня президентка. Саеґуса.

— Вона подарувала?

— Так, але виглядало, ніби вона схопила його силоміць. Шіба виглядав трохи роздратованим, тож, гадаю, тобі не варто хвилюватися.

Еймі говорила розсіяно, тож це, мабуть, було її щире враження. Проте серце Хоноки не було спокійним.

Вона вже деякий час підозрювала, що Маюмі може мати особливі почуття до Тацуї. Якщо справа дійде до боротьби з нею, Хонока не була певна, що зможе перемогти.

Міюкі, її найбільша конкурентка на даний момент, була обмежена тим, що вона була його кровною родичкою. Десь у глибині душі вона відчувала полегшення, що вони в будь‑якому разі ніколи не будуть разом.

Але Маюмі не мала таких обмежень.

З її зовнішністю та магічними здібностями, що перевершували Хоноку, єдиною перевагою Хоноки було те, що вона не була старшою за нього. Але Тацуя не здавався типом людини, яку турбувала різниця в рік‑два.

У її серці почали здійматися невеликі хвилі.

Хвилі поширювалися, не подаючи ознак затишшя.

Хвилі не вщухали в її серці.

Ранкова радість Хоноки потрясла те, що перебувало всередині ляльки.

А тепер, через прохід, який раніше з'єднував їх, хвилі думок Хоноки знову потрясли Її.

Цього разу новонароджена свідомість, що дрімала, справді намагалася прокинутися.

***

Коли Тацуя вийшов зі шкільних воріт, несучи велику полотняну сумку, сонце вже зайшло.

До лютого найкоротші дні вже лишилися позаду, і сонце сідало дедалі пізніше.

Однак холод все ще був у розпалі. Без сонячного світла температура почала стрімко падати.

Мабуть, було неминуче, що вони закономірно наблизилися один до одного настільки, що могли торкнутися плечима.

Насправді, серед учнів, які залишилися до закриття воріт і тепер поспішали додому, ніби їх виселяли, можна було побачити декількох, які йшли пліч‑о‑пліч на нульовій відстані. Однак це стосувалося лише пар.

Міюкі та Хонока по черзі повторювали рух, наближаючись до нього з обох боків, а потім зупиняючись прямо перед тим, як торкнутися.

Частково це було, звичайно, через те, що вони побоювалися одна одної, але…

— Може, мені піти попереду?

Навіть більше, вони, схоже, побоювалися погляду третьої супутниці.

— Ні, не треба.

На слова Ліни, занадто монотонні, щоб їх можна було назвати «турботою», Тацуя коротко відповів запереченням.

Тацуя, Міюкі, Хонока… і Ліна.

Ці четверо були разом саме зараз.

Його однокласники з класу Е були дійсно уважними і пішли додому раніше за них.

Але Ліна була членом учнівської ради, хоч і тимчасовим.

Оскільки Міюкі та Хонока виконували свої обов'язки, вона не могла просто піти додому раніше за них. Самостійні шкільні заходи були схожі на ігри порівняно зі звичайними військовими місіями ― ну, насправді вони і були іграми ― але вона не могла їх ігнорувати. Це виходило за межі її почуття відповідальності чи потреби в таємній місії. Було б марною тратою часу проводити його не як капітан, не як кат, не як Сіріус, а з напівсерйозним настроєм.

Хоча в результаті саме сьогодні вона пішла на вокзал з Міюкі, Хонокою і Тацуєм як єдиний спостерігач. Зараз вона глибоко про це шкодувала. Тацую і Міюкі визначили об'єктами спостереження, тому незалежно від дати, вона мала стежити за ними якомога більше. Але настрій був настільки важким, що вона майже про це забула.

— Справді?

Тацуя сказав, що йому це не заважає, але вона не могла позбутися відчуття, що інші двоє без слів докоряють їй. Коли вона мучилася, вирішуючи, чи йти вперед, станція з'явилася в полі зору.

До неї ще було чимало відстані по прямій дорозі, але…

— Ми все одно скоро будемо на станції. Можеш не думати про те, щоб йти вперед.

Почувши, як Тацуя сказав це з надзвичайно серйозним виразом обличчя, Ліна захотіла зіштовхнути його зі скелі.

*

Як уже пояснювалося, сучасні кабінки легкої залізниці не мали розкладу руху.

Однак ті, що їхали в одному напрямку, і ті, що їхали в іншому, все ще були розділені.

Будинок Тацуї та квартира Ліни знаходилися вище за залізничною лінією, а будинок Хоноки ― нижче.

Того дня, за збігом обставин, кабінки, що їхали вгору, були вже зайняті.

Час очікування, що відображався на платформі, становив близько трьох хвилин.

Провівши Хоноку, інші троє чекали за прозорим екраном, що захищав від холоду, на наступні кабінки, які мали прибути.

Чекати треба було всього три хвилини, плюс‑мінус ― недовго. Оскільки вони тільки недавно познайомилися, було цілком природно, що розмови між ними не було.

Власне, якби їхні стосунки були настільки віддаленими, що вони знали лише обличчя одне одного, то відсутність розмови була б цілком природною.

Незручна атмосфера, що витала навколо них, була спричинена тим, що брат і сестра Шіби та Ліна були лише щось на зразок друзів.

Може здатися дивним, що людей, які колись намагалися вбити одне одного, можна назвати чимось на зразок друзів. Але ні Тацуя, ні Міюкі не відчували до Ліни ніякої злості. Тацуя, зокрема, навіть відчував щось на зразок емпатії.

Зараз він все ще був магом, який не міг втекти від свого існування як зброї. Зокрема, він ніколи не забував, що так було завжди.

Якби він хотів кинути виклик цьому, держава і суспільство, напевно, спробували би позбутися його.

Адже його магія могла перетворити цілі країни на пустку.

…І в цьому плані Ліна була такою самою.

…Так само як і він, вона ніколи не зможе втекти від того факту, що вона є зброєю.

…У певному сенсі Ліна була більше схожа на нього, ніж Міюкі…

— …Щось не так? — запитала Міюкі.

Можливо, через те, що він замислився, він не помітив, що Ліна хотіла щось сказати, поки Міюкі не потягнула його за рукав і не звернула його увагу на неї.

— …Ні, нічого, — відповіла Ліна.

Якщо Міюкі довелося йому про це сказати, то Ліна не просто випадково дивилася на нього кілька секунд. А з огляду на її неприродну реакцію, це ніяк не могло бути «нічим».

— Ясно, — відповів він.

Але Тацуя не став лізти між ними і витягувати зізнання. Він не був настільки допитливим, щоб зайти так далеко, а якщо він приділить занадто багато уваги Ліні, це може зіпсувати настрій Міюкі.

До того ж вагони вже під'їжджали до платформи.

— Брате?

І ще було одне.

— Щось треба? — продовжила Міюкі.

— Ні.

Тацуя похитав головою і обійняв сестру за плечі.

Міюкі здригнулася, а потім нерішуче віддалася його обіймам. Вона більше нічого не питала.

Це був простий спосіб змусити когось замовкнути, який могли використовувати тільки ці брат і сестра.

Тацуя вирішив зберегти в таємниці те, що щойно відчув.

***

— Що сталося? — різко запитала полковник Баланс, гостро відчувши напругу, що охопила її підлеглого.

Коли оператор відвів погляд від монітора, його обличчя затремтіло від здивування.

— Ну… Я припускаю, що про наше спостереження дізналися, мем.

— Що? Це абсурд.

Баланс, досвідчена реалістка, відмахнулася від розгубленості чоловіка як від вигадки його уяви.

— Звісно, це низька орбіта, — сказала вона, — але це ж монітор спостережного супутника. Ніхто не може побачити його камеру з землі власними очима.

— Але, мем, я бачив, як Тацуя Шіба дивився прямо сюди з монітора.

Це означало б, що він звернув погляд на камеру, щоб подивитися на неї, але…

— Для людини з хорошим зором побачити низькоорбітальний супутник не є неможливим. Але навіть люди, чиї здібності сприйняття були максимально посилені, не змогли б розгледіти камеру на борту, — сказала Баланс роздратованим тоном, а потім трохи заспокоїлася.

— Добре, тоді. Про всяк випадок. Перегляньте відео, починаючи з трьох хвилин тому.

— Так, мем.

Відео в реальному часі переключилося на додатковий дисплей, а на головному почало відтворюватися записане відео. Камера з високою роздільною здатністю навіть чітко показала, як погляд майора Сіріус неспокійно блукав то вправо, то вліво.

Само по собі це було захоплююче (а насправді, це неможливо ігнорувати) для Баланс, але вона зосередила свою увагу на поточній проблемі ― Тацуї Шібі.

Погляд хлопця, спрямований на майора Сіріус, на мить злетів вгору.

На мить дійсно здалося, ніби він дивиться в камеру.

Але це було в тій мірі, в якій можна було так інтерпретувати, якщо хтось захотів.

Насправді він, мабуть, просто подивився в небо просто так.

Доказом цього було те, що за мить його погляд відвернувся від камери.

— Ви надто багато думаєте. Це ліпше, ніж дозволити своїм думкам блукати, але надмірна обережність ― це ще одне джерело помилкових суджень.

Давши йому таку вказівку, полковник відвела погляд від головного дисплея.

На додатковому дисплеї було видно майора Сіріус, яка збиралася сісти в невеликий гусеничний транспортний засіб, який в Японії називають «кабінками».

Більше за все Баланс турбували нестабільні дії дівчини з короною Сіріус.

***

Добравшись до квартири, яку вона орендувала як базу для свого життя в Японії, Ліна стояла перед дверима і глибоко зітхнула.

Запізно вона згадала про загорнуту коробку шоколаду, яка все ще була в її сумці.

Вона без проблем отримала обов'язковий шоколад, але так і не знайшла гарного приводу, щоб його подарувати, і в кінці кінців повернулася додому з ним. Вона рефлекторно збрехала, сказавши «ні, нічого», але насправді думала подарувати його йому перед тим, як вони розійшлися.

“…Не треба було брехати про це. Це ж просто обов'язковий шоколад.”

Він, звичайно, не мав ніякого глибшого значення. Суспільство саме визначило обов'язковий шоколад як такий, що не має глибокого значення.

Але для неї це все одно було важливим рішенням. Вона багато разів повторювала собі, що пройшла через всі труднощі, щоб його дістати, і намагалася якось посміхнутися своїм похмурим обличчям.

Їхні стосунки були стосунками людей, які колись намагалися вбити одне одного, але водночас вони були союзниками, які одного разу разом билися.

“Крім того, він зберігає мовчання про моє справжнє «я»…”

Тож була причина подарувати йому професійний подарунок. Це не було б дивно. Вона не боялася, що він помилково сприйме це як щось інше.

Вона зібрала всю свою волю і майже дістала коробку з сумки.

“І все ж…”

Вона не могла віддати її йому.

Коли вона побачила, як Тацуя раптово обійняв Міюкі за плечі, її руки завмерли.

“Чому це сталося..?”

Вона була в подвійному шоку: частково від того, що побачила, як Тацуя обійняв Міюкі, але головним чином від того, що її руки перестали рухатись.

“Що ж це зі мною сталося?!”

Шкода, що вона даремно діставала цей шоколад.

“Але це не має значення. Більш важливо те, що це наче я…”

Справжня проблема, на думку Ліни, полягала в тому, що…

“Ніби я закохалася в Тацую, і тому була так шокована!”

“Це має бути якийсь хворий жарт!” — крикнула вона на себе, сильно вражена власними думками. “Я цього не дозволю! Я, що незаконно кохаю цього саркастичного, одержимого сестрою ловеласа? Ніколи цього не дозволю!”

“…Хоча мушу визнати, що він не виходить з моєї голови”, — заявила Ліна собі, не знаючи, кому саме вона це каже. “Він застряг у голові. І не трохи, а дуже сильно.”

Вона гаркнула на цю думку. Але все ще не мала уявлення, на кого саме вона гаркнула.

“Але є вагома причина! Він принизив мене! Я не можу викинути його з голови, поки не помщуся за свою поразку!”

Зазвичай вона б відповіла, що в такому випадку їй слід було підготувати білу рукавичку замість шоколаду.

Але зараз вона не мала на це духу.

*

Ще не вгамувавши своїх емоцій, Ліна відчинила двері і відчула щось дивне.

Її розум раптом застиг.

Сильвія повернулася до СШПА, тож Ліна зараз жила сама.

Але вона відчувала чиюсь присутність.

Холодна напруга пробігла по її спині.

Вона була надто необережною, що не помітила цього доти, доки не відчинила двері. Ця думка змусила її рухатися, і вона обережно прослизнула всередину.

У цей момент вона також подумала, що вже запізно, але все одно тихо закрила двері, не видаючи жодного звуку.

На мить вона задумалася, що робити з взуттям. Це не варте серйозного розгляду, але вона випадково згадала про роботу, яку доведеться виконати, прибираючи.

Знову дорікнувши собі, вона вигнала ці дурні думки з голови, тихо поставила сумку на підлогу і присіла, щоб увірватися всередину.

— …Схоже, ви не просто применшували, коли казали, що магія сприйняття не є вашою сильною стороною.

І коли вона почула здивований голос своєї начальниці, що долинув зверху, їй не залишилося куди тікати.

*

— Якщо вам щось треба, мем, я з радістю допоможу.

Приготувавши чай (і закуски) рухами, які не можна було назвати «плавними», Ліна нервово звернулася до полковника Вірджинії Баланс, яка сиділа по інший бік простого обіднього столу.

Але полковник не дала прямої відповіді на припущення Ліни.

— Може, ви вже знаєте, але більша частина моєї військової кар'єри ― це робота в тилу. Зокрема, моєю основною сферою діяльності були людські стосунки.

Ліна, звичайно, знала все про історію таких відомих людей, як полковник Баланс. Ліна знала, що вона закінчила елітну бізнес‑школу з найкращими оцінками і продемонструвала гостроту розуму, гідну цього звання, і що навіть у тих небагатьох роботах на передовій, які вона мала у своїй кар'єрі, вона досягла таких заслуг, що ніхто не міг на неї скаржитися.

— Це мій досвід говорить, але, майоре Сіріус…

— Так, мем?

Ліна відповіла суворо, випрямивши спину. Вона напівінстинктивно зрозуміла, що це не те, що можна слухати з посмішкою на обличчі.

— Я стурбована тим, що під час цієї місії ви відчуваєте надмірну симпатію до своєї цілі, майоре.

Ліна не знала, що сказати. Вона думала, що підготувалась, але коли справа дійшла до цього, її підготовка виявилася марною.

— Ні, мем, я не…

— Справді? Якщо я надто перебільшую, то тим краще, — сказала Баланс, дивлячись на сумку Ліни, що лежала на стільці.

Ліна напружила плечі.

Якщо їй вдасться побачити, що всередині, вона зрозуміє, що Ліна бреше. Її підозри перетворяться на щось сильніше, щось близьке до переконання. Як би Ліна не благала, що це непорозуміння, вона, можливо, не зможе переконати полковника повірити їй…

— Я розумію незвичайні обставини, в яких ви опинилися.

Але Баланс не наказала їй показати, що було в сумці.

— Ви єдина в історії, хто обійняв посаду командира «Зірки» в підлітковому віці.

Але її погляд був трохи іншим, ніж проста критика.

— Маги, які розвинулися завдяки технології та теоретичній системі сучасної магії, мають достатньо високий магічний потенціал, щоб започаткувати нову еру, але не мало хто говорив, що вони замолоді. Якби вони запитали моєї думки, я б висловила заперечення проти вашого призначення командиром.

Однак тон Баланс відрізнявся від тону інших опонентів у минулому.

— Вам лише шістнадцять. Я пам'ятаю, як мені було шістнадцять. Я знаю, як важко контролювати свої емоції.

З того, як вона говорила і поводилася, Ліна зрозуміла, що її начальниця щиро турбується про неї, тому вона поводилася належним чином і уважно слухала те, що говорила Баланс.

Але, побачивши дещо скутий вираз обличчя Ліни, Баланс з якоїсь причини трохи надулася.

— …Може, з вашої точки зору я і стара дама, але колись я теж була підлітком.

— Запевняю вас, мем, я нічого такого не думала!

Слова Баланс були абсолютно несподіваними, і Ліна підхопилася, щоб гарячково пояснити свою позицію.

Але в той же час, на диво, Ліна відчула розвагу і полегшення. Вигляд полковника, яка не мала жодних негативних рис і здавалася бездоганною, яка робила щось таке «миле», було достатньо, щоб зняти напругу Ліни.

— …Ну, добре. Забудьте, що я щось сказала.

На її обличчі було написано, що вона помилилася, швидше за все, це був щирий вираз, а не свідома гра.

— …Як солдат СШПА, мем, я дійсно відчуваю небажану симпатію до Тацуї Шіби, — мабуть, саме тому Ліна змогла трохи відкритися. — Але це не романтичні почуття чи щось подібне. Те, що я відчуваю до нього, мем, насправді є почуттям конкуренції з суперником.

— Суперником?

— Так, мем. Як ви, напевно, читали в звітах, я одного разу зазнала поразки від Тацуї Шіби.

— Зрозуміло. Це була ваша перша поразка в магічному бою з часу призначення на посаду Сіріуса, чи не так?

— Так, мем.

Насправді, завдяки іншим капітанам, починаючи з майора Канопуса, вона кілька разів випила гіркий келих поразки. Але всі ці випадки були ситуаціями «один проти багатьох», тому вона не відчувала потреби виправляти зауваження полковника.

— Добре. Якщо так, то я коротко скажу.

Тон полковника дещо змінився, і в повітрі відчувся холод.

Цього було достатньо, щоб Ліна зрозуміла, що її мораторій закінчився.

— Майоре Сіріус. З цього моменту я наказую вам тимчасово припинити переслідування і знищення дезертирів, і повернутися до вашого початкового завдання.

Ліна вже випрямила поставу, навіть не усвідомлюючи цього.

— Зробіть своїм головним пріоритетом захоплення заклинання перетворення матерії в енергію або його користувача. Якщо захоплення неможливе, вам доведеться вивести заклинання з ладу.

Вивести магічне заклинання з ладу означало зробити так, щоб ніхто не міг його використовувати. Іншими словами, вбити того, хто його застосовував.

— Наразі вважайте, що вашою ціллю є Тацуя Шіба. Як перша хвиля, завтра вночі ви візьмете «Зоряний пил» і почнете атаку на ціль. Ви маєте озброїтися «Бріонаком» і втрутитися, коли вважатимете за необхідне.

— …Так, мем!

Ліна, з порожнім виразом обличчя, встала і віддала честь Баланс.

***

Еріка найдовше добиралася до школи з усіх учнів Першої старшої школи. Коли вона вступила до школи, їй порадили зняти квартиру поблизу, але вона наполягла на тому, щоб добиратися до школи з дому.

Не тому, що вона ще не могла бути незалежною від батьків.

Навпаки.

Її батько підготував для неї квартиру (він сказав, що купить її для неї, а не орендує), тому вона вперлася і сказала, що буде доїжджати з дому.

Незручності не можна було легко ігнорувати, але це було нічим порівняно з тим, як неприємно було б завжди робити те, що вимагали її батько і старший брат.

Еріка йшла додому по повністю темній дорозі від станції, не користуючись громадським транспортом. Це не було діянням, яке можна було би рекомендувати такій гарній дівчині, як вона, але її сім'я анітрохи не хвилювалася за неї. Ніхто, хто мав би навички, щоб заподіяти шкоду Еріці, не став би займатися такими дрібними злочинами, як домагання чи кишенькові крадіжки.

Це була не сімейна упередженість ― це була об'єктивна правда. Сьогодні знову нічого не сталося, і Еріка пройшла через ворота.

Її кімната не була в головній будівлі; її «будинок» був прибудовою, побудованою поруч із доджьо.

Як тільки вона увійшла до своєї кімнати в прибудові, де жила тільки вона, то кинула сумку вбік і впала на ліжко в своїй уніформі. Зазвичай вона не поводилася так недбало. З самого ранку вона була втомлена і змучена цією щорічною подією, а потім їй довелося цілий день витримувати крадькома кинуті погляди, і тепер її психічний стан зовсім розхитався.

Еріка усвідомлювала, що її зовнішність була цілком чудовою (що, з точки зору спостерігача, було досить скромною оцінкою). Тож, з огляду на те, що сьогодні було, вона розуміла, що нічого не може вдіяти з тим, що хлопці її віку (і кілька дівчат) цікавляться нею, але…

“Але вони знають, що я не з тих, хто роздає обов'язковий шоколад.”

Коли Еріка дійшла висновку, що вони насправді дивляться лише на її зовнішність, її виснаження почало посилюватися.

Вона не ненавиділа свою зовнішність.

Вона воліла бути красивою, ніж непримітною.

Вона думала так незалежно від переваг чи недоліків.

Вона вважала, що якщо вона буде занадто красивою, як Міюкі, то це принесе більше проблем, ніж користі, тому що вона була майже досконалою.

Але їй також не подобалося, коли інші судили її виключно за зовнішністю. Вона взагалі ненавиділа, коли люди, які хотіли, щоб вона на них дивилася, підлещувалися до неї. Якщо доброзичливість була спрямована виключно на зовнішність і була занадто сильною, це могло стати причиною нещастя не тільки для того, хто закохувався, але й для того, в кого закохувалися.

Вона була в цьому переконана.

Її погляд ковзнув по шафі.

Його прикрашала маленька рамка з фотографією.

На друкованій, а не цифровій фотографії була зображена жінка, ще життєрадісніша за Еріку, з каштановим волоссям, майже світлим, як у блондинки, і рисами обличчя, дуже схожими на її власні. Схожість була настільки вражаючою, що здавалося, ніби через десять років Еріка буде виглядати точно так само, як жінка на фото.

Це була фотографія її матері, яка померла, коли їй було чотирнадцять.

Вона народила її, і саме вона змусила її жити окремо, в іншому будинку.

Анна Розен Каторі.

Так звали її матір.

Це можна було здогадатися з її імені та зовнішності ― вона була наполовину японкою, наполовину німкенею.

І її прізвище не було «Чіба».

Мати Еріки була, за старомодними, відвертими термінами, коханкою батька Еріки ― нинішнього глави сім'ї Чіба із Сотні.

Еріці дозволили взяти прізвище Чіба тільки після смерті матері, і до самого вступу до старшої школи ― а саме, до складання вступних іспитів під ім'ям Еріка Чіба ― їй дозволяли користуватися ним тільки таємно.

Ось чому Тацуя не знав про існування Еріки Чіби.

Еріка народилася до того, як законна дружина її батька померла від хвороби. Він займався своїми справами, поки його дружина лежала на лікарняному ліжку, тому вона відчувала, що ніхто з її батьків не мав права на виправдання. Це може здатися жорстоким, але в цьому питанні вона розуміла, що частина провини лежала і на її матері.

Хоча вона ніколи не погодилася б, щоб тільки її матір вважали поганою людиною. Зрештою, більша частина провини лежала на її батькові.

Був час, коли вона проводила дні, принижуючись, роблячи своє маленьке тіло ще меншим, не розуміючи, чому люди дивляться на неї з такою зневагою.

Був інший час, коли вона не робила нічого, крім як відчайдушно розмахувала мечем, щоб змусити їх прийняти її та її матір. Це було приблизно в той час, коли вона стала ідолом доджьо Чіба. Молоді учні‑підлітки та двадцятирічні, які були особливо вправними, об'єдналися і утворили Королівську гвардію Еріки, і коли здавалося, що Еріка втратила свою пристрасть до кенджюцу після смерті матері, вони піклувалися про неї всілякими способами.

Коли вона згадувала ті дні, то знову усвідомлювала, що її теперішнє життя було найвеселішим і найповнішим за все, що вона коли‑небудь мала.

Подруги, з якими вона щиро усвідомлювала, що не може зрівнятися, і хлопець, якого вона не могла розгадати, як би не намагалася.

Однокласник, який завжди ставився до неї тепло,

друг, з яким можна було жартувати і сваритися,

і друг дитинства, з яким теж можна було весело провести час.

Товариші, які бачили її силу такою, яка вона є, і можливості для неї використовувати цю силу.

Зараз вона отримувала задоволення від володіння мечем. Було б марною тратою часу бути цинічною по відношенню до всіх.

З ними вона відчувала, що може досягти всього, чого забажає.

І саме тому вона хотіла, щоб інші не турбували її своїми дурними романтичними іграми.

Поки вона думала і байдуже дивилася на стелю, раптом пролунав дзвінок з напрямку дверей. Це не було викликом, а сигналом, що двері відчинилися. Вона не замикала їх, тож, мабуть, хтось увійшов самостійно; не схоже, щоб хтось підглядав, тож вона не думала надто перейматися цим.

Вона подивилася на годинник. До вечері ще було зарано.

Окрім двох братів (обидва зведених), її старша сестра (звичайно ж, від іншої матері) відкрито не любила сидіти з нею за одним столом, тому Еріка завжди приходила пізніше. Вона добре розуміла, що якщо вони зустрінуться, то незадоволеною буде не тільки сестра, а й вона сама, тому не було сенсу вперто наполягати на своєму.

“Цікаво, хто це”, — подумала вона, встаючи, коли в двері постукали.

Кроки, які вона чула, рівне дихання і стримана поведінка обмежували можливості до одного з її двох братів. Її найстарший брат постійно працював над поточним інцидентом і не повернеться до пізньої ночі, тож…

— Брате Цуґу? Проходь, будь ласка.

До того часу, як вона відповіла, вона вже встигла підвестися з ліжка перед своїм столом.

— Пробач, що турбую тебе у твій вільний час, Еріко.

Еріка повернула стілець перед своїм столом до дверей, випрямилася і поклала руки на коліна, але її брат Наоцугу кинув один погляд на ліжко і заговорив вибачливим тоном.

Що ж, це не було сюрпризом, зважаючи на проникливість того, кого хвалили як Дитя Кірін з Чіби.

Еріка навіть бровою не повела.

— Ні, я просто трохи прилягла віддихнути. Ти щось хотів?

Вона випадково втратила самоконтроль, коли побачила його з тією жінкою під час літніх канікул, але, окрім цього, перебуваючи поруч із братом, вона завжди почувалася спокійно.

Вона кричала на нього лише тоді, коли він був із тією жінкою.

— Так… Я не знав, чи варто тобі про це казати, але… вирішив, що все‑таки скажу. У твоєму класі є хлопець, на ім'я Тацуя Шіба, правда?

— Так. А що з ним?

Вона не показала цього на обличчі, але була досить збентежена. Почути ім'я Тацуї від брата так раптово було для неї абсолютно несподівано.

— За ним стежать СОЯ.

— …Що?

— Я знаю, що ти можеш не повірити мені, бо це така раптова новина. Але це правда.

Це дійсно було раптово і неймовірно, але причина, через яку вона не могла в це повірити, була, мабуть, не та, яку припускав Наоцугу.

Еріка знала, що Тацуя був зовнішнім членом Сил оборони Японії.

Військовий офіцер, який одного разу забрав його, сказав їм, що те, що він належить до СОЯ, є державною таємницею. Цілком можливо, що рядовий солдат про це не знав.

Проте Тацуя був частиною її кола, хоч і нерегулярною. Еріка вважала, що використовувати членів самих же СОЯ для спостереження за ним було настільки абсурдно, що вона навіть не могла сміятися.

Звичайно, вона могла залишатися лише роздратованою, тому що це було завдання, яке дала третя сторона, не пов'язана з нею…

— А ще, я отримав неофіційні накази.

…але коли в справу вплуталася її сім'я, вона не могла залишатися такою байдужою.

— Вони хочуть використати тебе для цього завдання, хоча офіційно ти все ще є студентом Університету оборони? Що це може означати..?

— Спостерігати за ним і, якщо буде потреба, захищати його.

— Спостерігати за ним… і захищати його?

— Так. Здається, Шіба вплутався в якісь неприємності, які можуть змусити військо вжити заходів.

“Для цього вже трохи запізно”, — подумала Еріка, і він не так вплутався в це, як був головним фігурантом. Але заради Тацуї вона вирішила, що не варто говорити про це Наоцугу, і промовчала.

— Еріко, думаю, тобі краще деякий час триматися подалі від Шіби.

— Ти маєш на увазі і в школі? Ми ж в одному класі, ти знаєш…

Вона поважала свого брата, але не могла виконати цю вказівку ― якби це був її старший брат, вона би точно висміяла його. Проте все це звучало досить підозріло, тож вона вирішила ненав'язливо запитати його.

— Ні звичайно… я впевнений, що в школі на нього не нападуть.

Іншими словами, головним нападником буде хтось інший, а не Ліна, і навіть якщо вона все‑таки нападе, є велика ймовірність, що вони зможуть скоординувати свої дії з іншими підрозділами, вважала Еріка.

— У такому разі, брате, тобі не варто хвилюватися. Я всього лише йду з ним до станції ― ми не настільки близькі друзі, щоб зустрічатися після школи і кудись ходити.

— Розумію. Чесно кажучи, тобі, певно, і виходити зі школи з ним не треба, але… Ми не хочемо, щоб він відчув, що щось не так.

З цих слів вона зрозуміла, що головна мета фракції, яка давала накази Наоцугу, полягала не в тому, щоб захистити Тацую, а в тому, щоб використати його як приманку.

— У будь‑якому разі, будь обережна, Еріко.

— Дякую за турботу, брате.

“Я зроблю, як ти кажеш, і буду обережною ― поряд з Тацуєю”, — додала Еріка про себе.

***

Перше, що зробила Міюкі, коли вони повернулися додому, ― вирвала з рук брата полотняну сумку, наповнену шоколадом, і кинула її в морозилку.

До минулого року він отримував один подарунок, максимум два, тому він хвилювався, як сестра відреагує, коли вони залишаться наодинці, але вона поставилася до цього спокійніше, ніж він очікував, що його дуже потішило.

— Брате, я зараз візьмуся за вечерю, тому можеш відпочити у своїй кімнаті.

Коли Тацуя зайшов подивитися, що робиться на кухні, Міюкі обернулася і з неприродно широкою посмішкою попередила його, щоб він не підходив.

Він переклав це як «Не підходь, поки я тебе не покличу». Відчуваючи певний дискомфорт через те, що все розвивалося інакше, ніж у попередні роки, Тацуя зробив, як йому сказали, і зачинився у своїй кімнаті.

*

А потім, приблизно через годину…

— Я знав… — мимоволі пробурмотів Тацуя.

Солодкий аромат заповнював обідню кімнату. На відміну від фальшивих препаратів Маюмі, це був безсумнівний запах справжнього шоколаду.

З посмішкою ― цього разу природною ― Міюкі жестом запросила його сісти.

Її зовнішній вигляд теж був достатнім, щоб здивувати його.

— Щось не так?

Її посмішка змінилася на хитру, і Міюкі нахилила голову набік.

Вона явно робила це, бо знала.

— …Просто цікаво, де ти взяла це.

— Ти маєш на увазі цей одяг? Це простий одяг офіціантки. Чого питаєш?

Тепер, коли вона про це згадала, він дійсно здавався підходящим для цього.

Але, незважаючи на час і обставини, це місце не здавалося йому дуже підходящим.

Якби це був ресторан, де збиралися люди з певним хобі, а не звичайна їдальня в будинку, він міг би сказати, що це підходить для часу, місця та нагоди.

Костюм Міюкі складався з блузки з пишними рукавами, спідниці‑сарафана, зашнурованої до грудей, та фартуха з великою кількістю рюшів. Іншими словами, це був костюм у стилі тірольської сукні.

Він міг зрозуміти, що ця концепція пасувала до кулінарії, але чи не занадто це було..?

— Е‑е‑е, мені це не пасує..?

— Ні, дуже пасує. Ти виглядаєш дуже мило.

Але навіть коли він так думав, на запитання сестри, вимовлене непевним голосом, він мимоволі відповів саме так ― і той, хто це зробив, Тацуя, нехарактерно для себе, хотів битися головою об стовп.

— Дуже дякую!

Не звертаючи уваги на його почуття, Міюкі в чудовому настрої почала виставляти одну страву за іншою. Тепер, коли все дійшло до цього, Тацуя не мав іншого вибору, як сісти за стіл.

А що ж було найважливішим у сьогоднішній програмі?

Основною стравою була яловича вирізка з шоколадним соусом.

Як гарнір ― печиво, наповнене горіхами, з шоколадним фондю.

На десерт були фрукти та біле шоколадне фондю з бренді.

Все було покрите звичайним шоколадом.

— Будь ласка, їж, брате. Це шоколад на День Валентина, який я приготувала для тебе і тільки для тебе.

Звичайно, вона не могла б цього зробити, якби вони не жили разом.

Хто би міг подумати, що вона використає шоколад у кулінарії, а не для солодощів…

Що ще важливіше, тільки Тацуя сьогодні міг це з'їсти.

Це був результат того, що Міюкі зібрала всі свої знання.

*

Коли вони майже закінчили десерт, обличчя Міюкі почало набувати досить червоного відтінку. Під час поїдання фондю з білого шоколаду Тацуя хвилювався, що вона не випарила достатньо бренді. Виявляється, це було не лише його уявою.

Міюкі ніколи не їла більше, ніж було пристойно в компанії, тому вона могла вжити лише незначну кількість алкоголю…

— Міюкі, ти в порядку?

— Що? Що ти маєш на увазі? — запитала вона з порожнім поглядом, підводячись, щоб прибрати.

Відповідь була трохи підозрілою за тоном.

Міюкі склала всі тарілки і відразу ж зібралася їх віднести.

“Обережно”, — подумав Тацуя.

Зазвичай Міюкі б віднесла стільки всього за два‑три рази. Її несвідоме бажання закінчити все одразу було, без сумніву, результатом виснаження, яке накопичилося, поки вона цього не усвідомлювала.

Тацуя тихо і швидко обійшов стіл.

— Хя?!

Як він і очікував, його сестра заплуталася ногами, і він її підхопив.

Не було звуку розбитого посуду.

Одночасно притримуючи Міюкі однією рукою, він іншою рукою впіймав усі тарілки.

Він плавно обернувся і поставив посуд на стіл.

Нарешті, він обома руками підтримав дівчину і допоміг їй встати.

— Я… Дякую, брате.

— Міюкі, йди трохи відпочинь на дивані.

Міюкі не намагалася здаватися сильною і сказати, що з нею все в порядку.

Якби це спричинило Тацуї зайві клопоти, це було б найгіршим результатом.

Як тільки він склав посуд у раковину, ХАР прибрав за них решту. Вона відчувала лише невелику провину за те, що змусила брата прибирати після вечері, бо знала, що це не займе у нього багато часу.

Але вона не могла не відчувати прикрощів через це.

Вона дійсно створила там відповідну атмосферу, але в кінці все зіпсувала... Такі були незаперечні почуття Міюкі.

Вона не могла не підозрювати, що якась сила, що виходить за межі людського розуміння, грає з нею в ігри.

Насправді, якщо вона збиралася звинуватити когось у нечесній грі, втручанні або проклятті…

— …Чому я маю бути його сестрою?

Ці слова вирвалися з її вуст разом із мимовільним зітханням.

Фрагмент правди, який вона тримала в собі, вирвався назовні.

Уламок дзеркала, що відбивало її серце.

З учорашнього дня ця фраза лунала в її голові, наче рефрен.

Міюкі поспішно обернулася.

Те, що вона щойно сказала, вона ніколи не могла дозволити йому почути.

Почуття, в яких вона ніколи не могла зізнатися йому.

*

Вона не мала жодних сумнівів щодо того, що є його молодшою сестрою.

Це було, без тіні сумніву, справжнім почуттям Міюкі.

Зрештою, вона могла залишатися з Тацуєю, тому що була його сестрою.

І через те, що вона була його сестрою, він завжди турбувався про неї.

Однак ― все ще була інша частина її, яка бажала інших стосунків.

Це було лише фрагментом.

Але цей фрагмент одного дня міг перевершити ту частину, яка була задоволена тим, що вона була його сестрою.

Міюкі боялася, що це станеться.

Вона боялася, що її брат дізнається про ту частину її, яка цього прагнула.

Коли вона обернулася, то побачила, що Тацуя все ще стояв біля раковини.

Навіть з його гострим слухом, він був достатньо далеко, щоб не почути її тихих слів.

Міюкі зітхнула з полегшенням.

Хоча в глибині душі вона була розчарована, що він не почув.

І відвернула погляд від цієї частини себе.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub