Розділ 75 - Природа паразита

Ранок після ночі шаленого танцю плазми та діамантового пилу.

І хоча це була неділя, Тацуя прийшов до школи. Міюкі стояла поруч із ним, ніби це було її місце.

Як і в старі часи, школи не закривалися тільки тому, що була неділя. Насправді, ця школа залишала свої двері відкритими для тих, хто старанно займався клубною діяльністю, а також для учнів, яким було дозволено користуватися бібліотекою, лабораторіями або тренажерними залами у свій вихідний день.

Звичайно, місцем призначення брата і сестри Шіба не була клубна кімната, тренажерний зал, бібліотека чи лабораторія.

Тацуя і Міюкі прийшли до кімнати учнівської ради.

— Схоже, ще ніхто не прийшов.

Як і сказала Міюкі, кімната учнівської ради була порожня. Почувши її коментар, Тацуя посміхнувся.

— За кліше, людина, яка скликає засідання, завжди приходить останньою, але в реалі все зовсім не так, — пожартував він.

Міюкі злегка посміхнулася.

— Розумію.

Ця ремарка, безсумнівно, була ввічливістю.

І що ж… Тацуя сам усвідомлював, що це був невдалий жарт. Його розвеселило те, що зазвичай його викликали члени ради, а сьогодні він сам їх скликав, що траплялося рідко. Саме це він вважав забавним, принаймні більше, ніж те, чи відповідають кліше реальному життю.

З іншого боку, те, що саме Тацуя призначив зустріч, не означало, що йому знадобилося багато часу на підготовку. Зрештою, йому не довелося довго чекати.

— Доброго ранку, Тацуя, Міюкі.

Деякі з тих, на кого він чекав, з'явилися досить швидко, щоб їх можна було назвати пунктуальними.

— О, Еріко. Ти прийшла з Йошідою? — зауважила Міюкі.

— Це збіг! — відрізала вона. — …Це тільки мені здається, чи в повітрі висить якесь незрозуміле відчуття зловтіхи?

— Це тільки тобі здається, — Міюкі посміхнулася у відповідь.

Поки учениці старшої школи вели «приємну» розмову…

— Давно чекаєте?

— Ні, ми щойно прийшли. Пробачте, що подзвонили в неділю.

…їхні однолітки‑хлопці обмінялися стандартними ввічливими фразами.

— Чому мені здається, що ти ставишся до мене і Мікі по‑різному..? Ну, пофіг. У будь‑якому разі, що сталося? Ти ніколи не дзвониш нам у вихідні, Тацуя.

Це було дійсно незвично. Вони іноді зустрічалися, як це роблять старшокласники, тому зустрічі у вихідні не були рідкістю, але в таких випадках завжди запрошували саме Тацую.

Говорячи про незвичне, погляд Еріки неспокійно блукав, мабуть, тому, що інтер'єр кімнати учнівської ради ― одна стіна була повністю вкрита інформаційними приладами ― був для неї дивним видовищем. Побачивши це, Тацуя подумав, що, мабуть, вона вперше тут.

— Зачекайте трохи. Я хочу, щоб зібралися усі, перш ніж пояснювати.

— Ще хтось прийде? — запитав Мікіхіко.

— Так. Вони мають скоро прийти… — підтвердив Тацуя.

Немов він чекав на це, у двері пролунав стукіт. Частина його знала, що людина по той бік, мабуть, найкраще знайома з цією кімнатою серед усіх присутніх учнів; він не вважав би дивним, якби вона увійшла, не постукавши. Але ось вона прийшла, будучи напрочуд (?) сумлінною і практичною людиною. Те, що вона постукала у двері, не скориставшись домофоном, викликало сумнів щодо її практичності, але Тацуя сам відкрив двері вручну, а не за допомогою пульта, тож він був не кращий за неї.

— Пробачте, що покликав вас сюди.

Якби Мікіхіко запитав, чому Тацуя спеціально вийшов зустрічати новоприбулих, його сумніви розвіялися б, щойно відчинилися двері. Це були Маюмі та Кацуто.

— Йошіда і Чіба? Шіба теж вам подзвонив?

Кацуто поставив просте запитання замість Маюмі, яка виглядала більш ніж здивованою.

— А, так.

І Мікіхіко дав коротку відповідь замість Еріки, яка також раптово втратила дар мови.

— Тоді почнемо, — сказав Тацуя, не давши нікому вставити слово, і запросив усіх сісти.

*

— Можеш спочатку щось пояснити? Чому ти покликав нас сюди разом із старшокласниками?

— Згодна. Я теж хотіла би, щоб ти почав з цього.

Соціальні емоції мають дзеркальну властивість. Доброта породжує доброту, на злобу відповідають злобою, а ворожість викликає ворожість. Контролювати свої реакції на такі емоції, враховуючи особисті інтереси, ― це форма дорослої розсудливості, але якщо люди не можуть знайти спосіб гармонійно поєднати всі свої особисті інтереси, вони взагалі не відчувають потреби в розсудливості.

Поведінка Маюмі була класичним прикладом емоційної реакції. Сама вона не мала нічого проти Еріки ― насправді, вона, мабуть, навіть не думала про неї багато. Проте її зачепила ворожість, яку виявляла Еріка. Спостерігаючи з боку, Тацуя подумав:

“Маюмі, ти на два роки старша за мене, і хотілося б, щоб ти поводилася трохи розумніше.”

— Я хотів розказати вам про щось, що стосується захоплення вампіра, якого ми переслідуємо.

Звичайно, Тацуя не особливо переймався тим, що вони й далі лишалися в конфлікті. Він вирішив завершити цю справу, не намагаючись марно виступати посередником.

— Говори.

Кацуто відреагував першим, хоча, мабуть, точніше буде сказати, що ніхто, крім Кацуто, взагалі не відреагував.

— Вчора ввечері я вистрілив у вампіра синтетичним молекулярним пристроєм, який кожні три години передає радіосигнал певної частоти.

Насправді він додав до суміші паралізуючі кулі як страховку на випадок, якщо анестезія не подіяла, але в результаті серйозної помилки в розрахунках виявилося, що його «страховка» більше не була надійною. Щоправда, він і сам не міг ефективно скористатися цією страховкою.

— Передавач пропрацює щонайбільше три дні. Його радіохвилі слабкі, але антени дорожніх камер спостереження, які виявляють і контролюють незаконні радіохвилі, здатні їх приймати.

Цього разу всі відреагували. Або, мабуть, точніше сказати, що вони не могли не відреагувати.

— Зачекай, Тацуя, — сказала Маюмі, широко розплющивши очі. — Вчора ввечері? Де?

— Як ти його знайшов? — запитала Еріка критично, ніби таємно розчарована.

— Синтетичний молекулярний пристрій ― де ти взагалі взяв таке? — з подивом додав Мікіхіко.

Тацуя розумів, що це були цілком обґрунтовані запитання, на які кожен хотів би отримати відповіді, але він не планував пояснювати ситуацію та події, що до неї призвели. Для цього йому довелося б розповісти про технологічні можливості Окремого магічного батальйону ― внутрішню таємницю ― і навіть про справжню особистість Ліни, яку він поки що тримав у секреті.

— Це частота і схема радіохвиль, — відповів Тацуя, роздавши по картці кожному з чотирьох. — Маюмі та Еріка, ваші команди мають вміти користуватися антенами спостереження, так?

— …Ти хочеш, щоб ми використали їх, щоб знайти вампіра? — запитала Маюмі.

Тацуя кивнув.

— …Чому ти довіряєш це нам? — втрутилася Еріка.

Під «нам» вона мала на увазі, чому він дав це і команді Саеґуса‑Джюмонджі, і сім'ї Чіба, і Тацуя не був настільки наївним, щоб неправильно це зрозуміти. Проте він також не збирався давати їм жодних вказівок. Його метою було розповісти чотирьом присутнім про те, що він дізнався на цей момент. Ігноруючи питання, він перейшов до наступної інформації.

— Щодо особи вампіра, якого ми переслідуємо, ― схоже, це маг, який втік з армії СШПА.

На чотирьох обличчях одночасно з'явилися вирази «ти ж не серйозно» і «це має сенс».

Невідома фракція, яка заважає їхнім пошукам. І Маюмі, і Еріка відчували, що вони мають високий рівень, як індивідуально, так і організаційно, і що це не просто якась незаконна організація, яку можна привести сюди. Якщо ж вони були командою магів СШПА, які переслідували дезертира, то все набувало сенсу.

— Крім того, він не діє самостійно. Є принаймні двоє дезертирів, а може бути й до десяти.

— Десять людей покинули «Зірок»? — здивувалася Еріка.

— Ні, Еріко, те, що вони служать в армії СШПА, не обов'язково означає, що вони є частиною «Зірок».

— Хіба? — запитала Маюмі.

— …«Зірки» — це підрозділ, до якого входять ретельно відібрані маги з решти армії СШПА, які мають винятково високу магічну бойову силу. І звичайно, у них є багато інших магів, які не входять до «Зірок».

Тацуя виправив помилкове уявлення Еріки та Маюмі. Дві красиві дівчини продемонстрували дивно синхронну реакцію (?), але, швидше за все, вони б розлютилися, якби він на це вказав. Він вирішив, що в його інтересах не говорити нічого зайвого.

— …І навіть якщо вони не є членами «Зірок», вони пройшли бойову підготовку і плюс мають ці аномальні вампірські сили. Вони будуть нелегкими противниками в будь‑якому випадку.

— Ти правий. Навіть ігноруючи їхню монструозну силу, ми не можемо ставитися до них недбало, — серйозно сказав Кацуто, явно зрозумівши ситуацію.

— Але навіть якщо вони не є магами «Зірок», вони все одно з армії СШПА… Я думав, що військові маги суворо контролюються в кожній країні. Чи у них ослабла військова дисципліна?

Коментар Мікіхіко не мав прямого відношення до теми, що обговорювалася. Але Тацуя мав свої думки з цього приводу. Замість того щоб повернути «дискусію» до основної теми, він проактивно вирішив висловити свої сумніви.

— Взагалі‑то, скоріше за все, все навпаки.

— Навпаки?

— Це означало б, що вплив паразитів сильніший за військові правила, встановлені для магів, чи не так? Паразити змінюють природу людини, так? Якщо ця зміна була як фізичною, так і психічною, то не дивно, що цінності хазяїна змінилися.

— Це… правда. Тоді чому паразити здезертирували?

— Може, вони відчули, що залишатися у військових рядах безглуздо, а може, у них є мета, якої вони не можуть досягти, перебуваючи у війську. Ми не дізнаємося, доки не зловимо паразитів і не допитаємо їх.

— Мета… Більшість демонів, не тільки паразити, хочуть вгамувати свій апетит або збільшити чисельність, але, мабуть, зараз не варто про це думати. Ми можемо думати про все, але це буде не більше ніж домисли. Важливіше те, що якщо військова дисципліна не ослабла, то ситуація ще серйозніша.

— Ага. З якоїсь причини ці дезертирства сталися, не дивлячись на сувору дисципліну.

— …То що ти хочеш, щоб ми зробили?

Це Еріка перервала їх розмову сердитим голосом, коли Тацуя і Мікіхіко захопилися відступом від теми. Тацуя побачив, що Маюмі теж дивиться на них з роздратуванням.

— Я не збирався казати вам, що робити.

Засуджений за відхилення від теми, Тацуя, не виявляючи ніякого збентеження і не прочищаючи горло, дав миттєву відповідь, ніби це було очевидно.

Еріка була не єдиною, хто виглядав збентеженим від цієї відповіді.

— Вони скривдили мого друга, тому я не можу залишити все як є. Але водночас я не зациклений на тому, щоб особисто змусити їх пошкодувати про це. Якщо громадська безпека або поліція займуться цим, я не буду втручатися, а якщо Рада кланів візьме на себе відповідальність за вирішення цього питання, я не буду скаржитися. Звичайно, мені байдуже, якщо сім'я Чіба проведе своє власне полювання, — сказав Тацуя, який уже встав і відходив від столу. — Пробачте, що притягнув вас сюди. Але враховуючи ситуацію, я вирішив, що найліпше буде передати вам це особисто.

— Ні, все в порядку. Ти молодець, — подякував Кацуто, випередивши Маюмі, яка, здавалося, хотіла щось запитати. — Ми все одно тут разом, тож після невеликої розмови ми повернемося.

— Ясно. Можеш потім зачинити двері?

— Авжеж.

Тацуя вклонився Кацуто, обмінявся поглядами з Міюкі, а потім вийшов із кімнати.

Мікіхіко дивився йому вслід прискіпливим поглядом, але він списав це на свою уяву.

***

Коли Тацуя виходив зі школи…

— Ліно, коли ти вже встанеш?!

На крик своєї сусідки по кімнаті Ліна нарешті вилізла з ліжка.

Десять хвилин тому її змусили зняти з себе футон, і вона встала, не маючи вибору. Сідаючи за обідній стіл, Ліна все ще була в піжамі.

— От чесно… Я знаю, що нині неділя, але ти справді лінива.

Здивована Сильвія поставила перед своєю начальницею чашку гарячого молока з медом. Невпевненими рухами Ліна випила вміст потроху. Випивши напій, вона видихнула і нарешті повністю прокинулася.

— Дякую… Сильвіє, штаб щось казав?

Вона говорила ідеальним тоном командира «Зірок», хоча її мішкувата, товста піжама і нерозчесане волосся не надавали їй гідності чи чогось подібного. Проте навіть у такому розпатланому стані вона була привабливою. Бути незрівнянною красунею було потужним козирем. Сильвія лише болісно посміхнулася. Вона нічого не сказала, але явно думала: «Це добре по‑своєму».

— Наразі ― ні. Але не думаю, що ми уникнемо звинувачень…

— Ти теж так думаєш..? — Ліна опустила голову і сховала її в долонях.

Це робило її такою ж ненадійною, як і належить її віку, і хоча Сильвія розуміла, що це було як атакувати ворога, що втікає, вона не могла не спитати її.

— Ліно, що ж таке сталося минулої ночі? Нехай вони і були сателітами, але все одно мали коди «Зірки». І чотирьох з них покалічило… Двоє з них отримали ножові поранення внутрішніх органів, а ще струс мозку і вивих хребта. Вони так тяжко поранені, що не можна очікувати, що вони повернуться до служби.

— Уф…

— А потім навіть ти зникла на більш ніж три години, без жодного повідомлення.

— Уууф…

Сильвія, мабуть, не хотіла цього, але її питання вказували на провал Ліни.

— Ти… ти програла?

Це було останньою краплею. Ліна, обхопивши голову руками і стогнучи, раптом звалилася на стіл. Навіть Сильвія здригнулася і скривилася, ненавмисно завдавши їй остаточного удару.

— Мені кінець. Не думаю, що зможу так далі продовжувати. Я здаю кодове ім'я «Сіріус».

— Га? Е‑е, Ліно… Командире?! — коли Ліна почала скаржитися, поклавши голову на стіл, Сильвія почала панікувати. — З‑з тобою все буде добре, командире. Ти ж чудово виконуєш свої обов'язки як член Сіріуса…

Вона думала, що задавала звичайні питання, але нарешті зрозуміла, що вони ставили Ліну в безвихідне становище. Збентежена Сильвія почала намагатися її заспокоїти.

— Але який командир міг би програти школяру?

Сильвія відчула бажання подивитися на небо і зітхнути. Здавалося, що Ліна повністю застрягла в болоті негативних думок.

— Школяр, — сказала вона, ніби сама Ліна не була школяркою. Залишаючи це поки що осторонь, такі скиглення і плаксивість були типовими для підлітків. Сильвія сама колись пройшла через це.

“«Енджі Сіріус» теж звичайна дівчина”, подумала вона, відчувши дивний приплив емоцій.

— Мм. Правильно ― цього разу тобі просто не повезло.

Але Ліна не зможе виконувати свою роботу в такому стані. «Сіріус» була найсильнішою бойовою силою, якою вони володіли. Сильвія почала підбадьорювати її, щоб якось перезавантажити її.

— Командире, ти програла одному з Шіб, чи не так?

— …Обом. Міюкі завадила мені, коли я намагалася захопити Тацую.

— О! Я знала, що ці двоє незвичайні старшокласники.

— …Якщо звичайні старшокласники такі, я б не витримала.

— Тоді хіба завдання боротися з цими НЕзвичайними магами одночасно не буде занадто складним для солдатів сателітного класу?

Вправно замінивши «учень старшої школи» на «НЕзвичайний учень старшої школи» і на «НЕзвичайний маг», Сильвія усунула першопричину шоку Ліни, прагнучи вивести її депресивні думки на поверхню.

— Це були не вони! — раптом заскиглила Ліна, різко піднявши голову. План Сильвії мав більший ефект, ніж вона думала. — Крім Тацуї та Міюкі, з'явилися ще й троє нінджя!

— Нінджя..?

Сильвія знала, що нінджя ― користувачі нінджюцу ― були своєрідними стародавніми магами. Причиною її (ментального) здивування було не те, що вона вважала термін «нінджя» вигадкою сумнівної цінності, а те, що сила відповіді Ліни відкинула її назад.

— Ми знали, що Тацуя пов'язаний з нінджя! Але ніхто навіть не припускав, що хтось із таким рівнем майстерності може втрутитися!

— Т‑так, ти права…

— Єдине, що було в розвідданих, ― це те, що нінджя працював тренером Тацуї Шіби! Я й гадки не мала, що цей нінджя був просто таки майстром!

— …Де ти взяла цю інформацію?

— Він мені і сказав. Якби я знала, що може втрутитися такий сильний противник, я б склала інший план. Це явна провина розвідки. Я взагалі не маю займатися розвідкою, тому вони мають давати мені більш надійну інформацію для підстраховки. Ти не згодна, Сильвіє?!

Як і передбачала Сильвія, Ліна, здавалося, вирвалася з кола самознищення та негативного мислення. Натомість сама Сильвія тепер мала вислуховувати її скарги та нарікання протягом осяжного майбутнього.

*

— Сильві, пробач…

Мабуть, випустивши з себе всі накопичені скарги та невдоволення, Ліна знову стала такою, як завжди. Коли вона оговталася, перше, що її вразило, ― це відраза до своєї ганебної поведінки.

— Все нормально. Кожен часом мусить поскаржитися, інакше вибухне.

Коли Ліна пригнічено вибачилася, Сильвія дала їй ще трохи молока з медом, посміхнулася і похитала головою. Ліна почала намагатися зробити себе ще меншою, почувши це, але Сильвія не мала на увазі нічого поганого. Вона ще в молодому віці навчилася, що одна з обов'язків підлеглого ― це терпіти примхи свого начальника.

— Ми не отримали жодних вказівок від штабу, але є кілька звітів, які я хотіла б затвердити. А, ні, ти можеш так і залишитися.

Ліна, мабуть, думала, що спочатку треба привести себе до ладу, а потім повернутися. Коли начальниця Сильвії в піжамі підвелася зі свого місця, вона помахала їй рукою, щоб та сіла.

— По‑перше, щодо чотирьох поранених минулої ночі… Ні Титан, ні Енцелад не зазнали жодних травм. Якщо до кінця дня ми не помітимо жодних наслідків, вони зможуть повернутися до виконання своїх обов'язків. Як я вже казала, Мімас і Япет, скоріш за все, не зможуть цього зробити.

— …Як тільки ці двоє підуть на поправку, ми підготуємо їх до повернення додому.

— Я цим займуся. Наступний звіт від командира Канопуса. Він каже, що «Зірки» не можуть дозволити собі відправити до Японії більше персоналу.

— …Розумію.

— Він також згадав, що, на його думку, Генеральний штаб, схоже, хоче відправити підкріплення «Зоряному пилу».

— Вони надсилають нам ще переслідувачів?

Дослідження в галузі перетворення здібностей сприйняття на корисну магію відставали від функціональної магії, яка вже була організована в систему типової магії. Маги з навичками пошуку та відстеження, навіть ті, що досягли рівня «Зоряного пилу», були рідкістю. Навіть якщо зібрати всіх магів армії СШПА в одну групу, важко сказати, чи їх буде достатньо. Тепер, коли частина і без того нечисленного персоналу з пошуку та відстеження була перекинута до Японії, Об'єднаний штаб мав би мало можливостей відправити сюди ще більше переслідувачів.

— Ні, солдатів, — і, як і слід було очікувати, відповідь Сильвії була негативною.

— Мені здається, що сили »Зоряного пилу« не вистачить, щоб впоратися з цим, але… У нас немає вибору.

У навичках солдатів класу сателітів і «Зоряного пилу» не було великої різниці. Єдина особливість солдатів «Зоряного пилу» полягала в тому, що вони не могли витримати посилення, тому могли зруйнуватися в будь‑який момент. Але в тих сферах, де вони були посилені, вони демонстрували можливості, які можна було порівняти з персоналом «Зірок». Однак персонал сателітів, відправлений до Японії, також був обраний з великим акцентом на їх бойову ефективність, тому в порівнянні з ними солдати «Зоряного пилу» все одно матимуть нижчий бойовий потенціал. Зітхання Ліни було не безпідставним.

— Що стосується нашого іншого розслідування, то інша команда поки що не отримала жодних значних результатів.

Сильвія також вважала, що занепокоєння Ліни було обґрунтованим, але роздуми про те й про се ні до чого не привели б, тож вона одразу перейшла до наступного звіту.

— У цій ситуації нам треба в першу чергу розібратися з дезертирами, тож іншій команді доведеться докласти максимум зусиль. Але, схоже, ми не зможемо досягти значних успіхів у цьому напрямку.

Інше розслідування стосувалося пошуку того, хто застосував магію, яку дипломати та військові СШПА називали «Великою бомбою» ― стратегічне заклинання, що спричинило потужний вибух. Ліну спочатку відправили до Японії, щоб з'ясувати, хто цей стратегічний маг. Інша команда прибула до Японії на крок раніше, ніж Ліна та її товариші проникли до Магічного університету та пов'язаної з ним старшої школи. Ця команда проникала до компаній, що виробляють магічне обладнання, починаючи з Maximillian Devices, щоб зібрати інформацію.

— Якщо подумати, я не мала нагоди зустрітись з Мією останнім часом.

Ім'я, яке Ліна згадала, ніби щойно пригадавши, належало одній з членів іншої команди, яка мешкала по сусідству з ними, і справжнє ім'я якої було Мікаела Хонґо. Обидві вони були японського походження, але на відміну від Ліни, Мікаела не відрізнялася від японок. Вона взяла собі псевдонім Мія Хонґо, написаний повністю канджі, щоб проникнути в компанію Maximillian Devices як інженер з продажу.

— Останні кілька днів вона гасає до пізньої ночі. І, здається, сьогодні знову на роботі.

— Ми самі мусимо бігати всюди до пізньої ночі, але… Яка працьовита, йде на роботу навіть у неділю.

Ліна і Сильвія обмінялися поглядами і захихикали. Прикриття Мії як інженера з продажу в Maximillian Devices мало бути саме цим ― прикриттям. Але вони обидві одночасно згадали, що Мія сказала, коли вони бачили її востаннє, що координатор в університеті її зацікавив.

— Здається, завтра вона піде до Першої старшої школи, — продовжила Сильвія. — Вона казала, що привезе туди інструменти для налаштування ПАВу.

— А?

Але коли Ліна це почула, її посмішка застигла на обличчі. Вона ― командир «Зірок», але її бачитимуть у ролі старшокласниці. Вона відчувала небажання, подібне до того, яке відчувають діти, коли не хочуть, щоб батьки бачили їх у класі.

— У неї вільний графік після обіду, тож чому б не зустрітися з нею на обід?

Ліна, яка не мала реального досвіду шкільного життя, не дуже розуміла, що її турбує, але Сильвія, яка правильно вловила стан душі Ліни, зробила пропозицію ― приховуючи посмішку від того, як її командир незручно відводила погляд.

***

— Тія!

Серед галасу, Шідзуку обернулася на голос, що кликав її ззаду. На західному узбережжі Сполучених Штатів зараз був ранній вечір суботи, 28 січня. Шідзуку була на домашній вечірці, яка проводилася в будинку, де вона мешкала.

— Рей, — відповіла вона, побачивши чоловіка (а точніше, хлопця), який гіперболізовано махав рукою, і трохи підняла свою.

Його звали Реймонд С. Кларк.

Він був першим хлопцем у її школі за кордоном, який заговорив до неї, і з того часу цей європеєць (ймовірно, чистокровний англосакс, що в наш час рідкість на західному узбережжі) завжди знаходив привід, щоб заговорити з нею.

Вона відчувала, що він, напевно, залицяється до неї, але, на диво, він був ненав'язливим і вміло тримав дистанцію, тому вона не мала до нього особливих негативних почуттів.

До речі, прізвисько Тія запропонував саме Реймонд. Коли вона представилася, він запитав її, що означає «Шідзуку», і після того, як вона пояснила, що це крапля сльози або роси, він дав їй прізвисько Тія. Шідзуку не вважала це прізвисько дивним, але коли вона запитала іншу дівчину з класу, чи вона дійсно так схожа на плаксу, та відповіла, що вона ідеально підходить до образу перлини у формі сльози, і Шідзуку більше не заперечувала ― з сорому. Тія все одно гарно звучало, тож вона не звертала на це уваги, і, перш ніж вона це зрозуміла, прізвисько прижилося.

Але повернемося до теми:

— Гарна сукня, Тіє. Ти виглядаєш ще чарівніше, ніж зазвичай, — сказав Рей з широкою посмішкою, абсолютно не соромлячись своїх слів.

— Справді? — відповіла Шідзуку ― не в недружній манері, а схиливши голову в щирому здивуванні.

Її чорне волосся, яке завжди було укладено в декілька довгих шарів, розвівалося.

Ігноруючи Рея, чий погляд ставав дедалі гарячішим, вона подивилася на свій одяг.

Спідниця, яка майже торкалася підлоги.

Відкрита спина, плечі та руки.

Довгі рукавички, що доходили до ліктів.

Вона чула, що одяг СШПА в деяких місцях повернувся до традиційних стилів, але була здивована тим, наскільки класичним все стало. На звичайних вечірках вже не було рідкістю бачити жінок у сукнях, які потребували втискування в корсети. На щастя, сукня Шідзуку не була однією з таких.

— Цей костюм пасує і тобі, Рею.

Вона купила сукню за рекомендацією продавця, тому досі не зовсім розуміла, що в ній такого хорошого, але відповідати на компліменти було правилом етикету. Смокінг Реймонда був застарілим на її смак (для людини з тієї ж країни, може, навіть занадто), але він пасував до його молодого, благородного вигляду, тому вона не соромилася робити йому компліменти.

— Дякую! Мені приємно, що ти так кажеш, Тіє.

Крім того, якщо він так зрадів цьому, Шідзуку не почувалася зле. Безсоромна експресивність Реймонда якось нагадувала їй її молодшого брата. Вона думала, що за загальноприйнятою теорією підлітки арійської раси виглядають більш зрілими, ніж монголоїди, але, хоч Реймонд був її однолітком, в її очах він виглядав досить молодим.

“…Ні, справа не в тому, що він такий молодий, а в тому, що Тацуя здається зрілим”, — виправила вона себе, знову поглянувши на Реймонда.

— Ти сам?

— Я ніколи би не подумав супроводжувати іншу дівчину, крім тебе, Тіє.

На сьогоднішню вечірку не обов'язково було приходити в супроводі.

— Я не про це, — відповіла Шідзуку, вказавши на його непорозуміння та висловивши свої сумніви.

Реймонд став кумедно збентеженим.

— А? Е‑е, так, мабуть, я… сам?

“Не питай мене”, — подумала Шідзуку, але не сказала цього ― вона зрозуміла його брехню, побачивши хлопців, які невпинно крутилися за спиною Реймонда. (Вона не знала цього, але вони підштовхували Реймонда.) Проте вона не хотіла його за це звинувачувати.

— Е‑е‑е… Тіє, щодо того, про що ти мене просила… — сказав Реймонд, явно намагаючись змінити тему, ніби усвідомивши, що його перспективи є невтішними.

— Рею, — сказала Шідзуку. Це було те, чого вона хотіла, але, на її думку, тут було не те місце для цього. — Давай підемо кудись інде.

Наголос, який вона поклала на його ім'я, змусив Реймонда замовкнути і кивнути на її пропозицію.

*

Вони називали це домашньою вечіркою, але вона проводилася там, де зупинилася дочка сім'ї Кітаяма. Це було набагато екстравагантніше, ніж вечірки, які проводилися в будь‑якому старому готелі. Двір також був відкритий для гостей вечірки, але, з огляду на пору року, рідко хто виходив на вулицю.

Шідзуку накинула на сукню накидку і вийшла під зоряне зимове небо. Її зріст не був особливо примітним для японської дівчини, але за американськими стандартами вона явно потрапляла в категорію «низьких дівчат». Її накидка американського розміру покривала її до талії, але вона все ще мала сумніви, чи захистить вона її від зимового холоду.

Використовуючи ПАВ, який все ще був у її сумочці, Шідзуку створила навколо себе поле тепла. Поки вона це робила, то розширила його дію, щоб охопити і Рея. Зона тепла також слугувала для блокування звуків.

— Дякую, Тіє… Магія може бути дуже зручною, так?

— Невелике діло. Це ж не щось незвичайне.

Шідзуку здалося, що він реагує надто здивовано для такого коментаря, але Реймонд енергійно похитав головою, ніби це дійсно було щось неймовірне.

— Може, ти цього не помітила, бо щойно приїхала в цю країну, але для нас магія не є чимось корисним, як у цьому випадку. Тут не часто бачиш, щоб люди застосовували магію в повсякденному житті. Ми використовуємо її, щоб продемонструвати свою силу, похизуватися інтелектом, виставити напоказ свій статус.

— То ви скупі на неї?

— Ха‑ха‑ха‑ха‑ха… Ну, так, — Реймонд зігнувся від сміху. Але в його посмішці було щось не так. — Тут, у Штатах, дослідження магії стосуються лише її основ, не враховуючи військове застосування. Застосування магії для суспільного благополуччя, повсякденного життя та подібних речей вважається поганим тоном. Хоча, може й не так поганим, якщо це приносить великі гроші. Ось чому… Е‑е‑е, пробач. Ми тут не для розмов про це.

На перший погляд, Рей не виглядав стурбованим, але, мабуть, у нього теж були свої думки. Шідзуку мовчки чекала, поки він продовжить.

— Перейду до суті, — сказав Реймонд, піднявши обличчя, яке набуло різкого виразу, що робило його схожим на іншу людину. — По‑перше, новина про появу вампіра є правдивою.

«Добре поінформований учень», про якого вона розповіла Хоноці. Джерело інформації, яке вона обіцяла Тацуї. Це був Реймонд.

— Причина невідома, але я знайшов інформацію, яка, здається, має до цього відношення.

— Розкажи.

— Авжеж. Це інформація, яка знаходиться під суворою забороною, але в листопаді в Далласі провели експеримент на основі теорії позавимірності, щоб створити і випарувати мікрочорні діри.

— Теорія позавимірності?

— Вибач. Навіть я не розумію деталей.

— Та нічого. То що далі? — наполягала Шідзуку, гадаючи про себе, чи знає Тацуя про це, якщо вона його запитає.

— Я не знаю подробиць експерименту, але появу вампірів спостерігали одразу після його завершення.

Шідзуку кілька секунд обмірковувала це, а потім сказала:

— Ти думаєш, що експеримент і поява вампірів мають причинно‑наслідковий зв'язок, так, Рей?

— Я вже сказав, що причина невідома, — відповів Реймонд, зробивши паузу, щоб зібратися з думками. — Але я впевнений, що саме експеримент із чорною дірою став причиною появи вампірів.

Шідзуку не знала, звідки Реймонд отримав цю інформацію і на чому ґрунтується його твердження. Але за той короткий час, що вони знали один одного, вона зрозуміла, що він має унікальний талант до розкриття прихованих істин. Для неї не було важливо, чи це його власна здатність, чи здатність організації.

— …Ясно. Дякую.

Важливо було те, що вона могла довіряти його інформації.

— Будь ласка. Я ніколи не відмовляю тобі, Тіє. Якщо я можу ще чимось допомогти, не соромся звертатися до мене.

З погляду сторонньої людини підхід Реймонда був дуже очевидним. Але сама Шідзуку думала, що його цікавість скоро зникне. Ніхто не знав, чи ця її необізнаність була вродженою, чи вона перейняла її від своїх друзів нещодавно.

***

Тацуя зіткнувся з незвичним вихідним днем у неділю. Але це не означало, що він міг просто блукати в шкільній формі. Тацуя і Міюкі вирішили спочатку повернутися додому, не зупиняючись ніде.

Сьогодні вони не користувалися його мотоциклом, а вибрали поїзд. Як завжди, вони сіли поруч у двомісному купе, і, поки її брат дивився на віддалений міський пейзаж, Міюкі з тривогою спостерігала за його профілем.

Ця подія змусила Тацую про щось турбуватися. Або, може, не так турбуватися, як звинувачувати себе. Це було незвично для Тацуї ― зазвичай він не переймався тим, що могло би бути.

“Хотіла б я, щоб він мені розповів”, — подумала Міюкі.

Вона не думала, що зможе йому допомогти; вона ні на мить не вірила, що зможе вирішити його проблеми. Але навіть якщо так, вона могла хоча б вислухати його. Можливо, вона не зможе впоратися з його тривогою, але принаймні зможе розділити її.

Саме так вона думала, продовжуючи дивитися на профіль брата.

Чи досягли її побажання мети?

— Я був наївним… — Тацуя щойно пробурмотів собі під ніс.

— Брате?

Придушуючи своє нетерпіння, відкидаючи своє бажання і вдаючи, що нічого не помітила, Міюкі ненав'язливо звернулася до нього, не говорячи нічого, не в змозі висловити словами питання: «Що тебе турбує?».

— Я думав, що я не маю до цього відношення, і ось до чого це мене привело. Я відстаю в усьому. Незважаючи на всі підказки, я все ще не знаю найважливішого.

Він висловлювався абстрактно, але Міюкі інтуїтивно зрозуміла, про які «підказки» йдеться.

— Ти маєш на увазі… про Ліну?

Тацуя широко розплющив очі ― вона беззаперечно і правильно вгадала, що його турбує.

— Ого… Я дійсно не можу нічого від тебе приховати, чи не так?

Слова «Це зовсім неправда!» піднялися їй до горла, але вона розсудливо проковтнула їх. Більшість речей, про які думав Тацуя, були поза її розумінням. Але вона не мала права дратуватися на нього за це, сказала вона собі; натомість, вона мала зробити все можливе, щоб зрозуміти.

— Я з самого початку знав, що Ліна щось планує, — сказав він. — Я навіть мав можливість її допитати. Я міг би сам створити для цього нагоду. Але я не хотів здіймати хвиль у своєму житті, тому відпустив її, а це означає, що в результаті я зреагував запізно.

Тацуя посміхнувся самоіронічно.

Міюкі терпіла болісне щеміння в серці і мовчки чекала, поки брат продовжить.

— Ну… Я розумію. Навіть якби я одразу щось зробив, це не обов'язково означало б, що я зміг би відвернути шкоду. Цілком можливо, що я б тільки погіршив ситуацію. Але все одно… Зіткнувшись з тим, що мій друг постраждав, я не можу не думати про це, хоча і знаю, що це мені не на користь.

Цього разу, почувши зізнання Тацуї, Міюкі не змогла стримати посмішки. Не тому, що брат розповів їй про свої думки, а через те, що він їй сказав.

— Брате… Ти став добрішим.

— Міюкі? З чого це раптом?

— Ні… Ти завжди був добрим. Просто це було важко помітити, тому…

— Пробач, можеш пояснити це так, щоб я зрозумів?

Побачивши абсолютно збентежене обличчя Тацуї, Міюкі більше не намагалася приховувати посмішку.

— Бачу, є речі, про які навіть ти не знаєш, брате. Ти може й розумний, але не розумієш себе, правда ж?

— Ти надто високої думки про мене. Авжеж, такі речі існують. Є багато речей, яких я не розумію. Я не можу побачити себе без дзеркала. Я можу тільки уявляти, як я виглядаю, дивлячись на перевернуте зображення.

— Я мала би передбачити, що ти не будеш виставляти напоказ свою силу в цьому випадку. Я хочу сказати…

Міюкі зробила значущу паузу. Навіть знаючи, що він грає на руку сестрі, Тацуя не міг не прислухатися.

— Ти не можеш пробачити їм за те, що вони скривдили твого друга Сайджьо. І ти не хочеш бути грубим з Ліною, бо ви тепер друзі, навіть якщо це триває недовго. Це мене радує, брате ― те, що ти співчуваєш іншим людям, крім мене. Твої емоції куди більш людські, ніж ти думаєш.

Тацуя знову повернувся обличчям вперед і заплющив очі.

Міюкі було смішно, що її брат так явно намагався приховати своє збентеження.

Вона була дуже щаслива, що він дозволив їй побачити його таким.

***

— Йошідо, я зафіксував сигнал у парку Токійської вежі. Зараз він рухається в напрямку перехрестя Іікура.

— Прийняв. Зараз ми біля перехрестя Тораномон на вулиці Сакурада. Поспішаємо до Іікура.

— Вкладіться у десять хвилин, будь ласка.

— Зрозуміло. Прибудемо за дві хвилини.

Вона поклала слухавку. Розуміючи, що цього разу, схоже, все вийде, Маюмі зітхнула з полегшенням.

*

В результаті обговорення того ранку члени учнівської ради домовилися про систему, за якою Маюмі координуватиме інформацію, а Кацуто та Еріка очолюватимуть команди на місцях.

Обидві сторони розуміли, що суперечки між ними принесуть більше шкоди, ніж користі. Але жодна з них не хотіла йти на поступки, тож тепер кожна робила те, що вважала за потрібне. В результаті вони сковували своїх союзників.

У цьому сенсі вона мала б подякувати Тацуї за те, що він обдурив їх і створив ситуацію, в якій їм довелося обговорити все, але Маюмі відчувала, що з нею поводилися як з дитиною, що її дуже дратувало.

“Ось побачиш. На день Святого Валентина я подарую тобі найгіркіший шоколад, який тільки знайду.”

Задовольнившись уявленням про повне здивування Тацуї, Маюмі знову зосередилася на моніторі.

До вчорашнього дня, навіть якщо вони отримували інформацію про підозрюваних для пошуку, невідома третя фракція завжди випереджала їх, і до того часу, як вони добиралися до місця події, підозрювані вже встигали втекти.

“Як вони випереджають нас, якщо ми використовуємо систему громадської безпеки поліції?”

Вони навіть підозрювали, що серед них є інформатор. Але тепер, коли особистість вампіра майже підтвердилася, вони мали припущення щодо того, хто був цією третьою фракцією. Якщо це була команда агентів з армії СШПА, то вона мала б готові методи пошуку, яких вони не мали. Маючи в своєму розпорядженні невідому технологію, було цілком природно, що вони вигравали у звичайних цивільних старшокласників.

Сьогодні команда старшої школи не тільки знайшла підозрюваного, але й змогла переслідувати його, не даючи третій фракції втрутитися, що означало, що ситуація змінилася на краще. Підказки, які дав їм Тацуя, були, безсумнівно, корисними.

Але передавач, який Тацуя помістив у підозрюваного, був не дуже простий у використанні. Насправді, це було складно. Звичайно, Маюмі змогла зловити радіохвилі передавача за допомогою антен системи спостереження. Але в місті з такою розвиненою системою громадського транспорту людина могла проїхати досить далеко за три години.

Одне радіопередавання тривало десять хвилин. Вони мали схопити ціль за цей час.

Вона дізналася про це лише після використання систем спостереження, прикріплених до дорожніх камер, але камери не могли відстежити паразита‑вампіра. Це не тому, що вампіри не з'являлися на камері, як у міських легендах чи художній літературі. Але легенди та вигадки теж не були повністю помилковими. Як би вони не коригували фокус, вампір з'являвся лише як розмите зображення.

Особливо погано було зверху. Неможливо було розгледіти жодних рис обличчя. Системи відстеження в дорожніх камерах базувалися на системах розпізнавання облич, тому вони були марними, якщо не можна було розгледіти жодних рис. Не було жодних перешкод у зв'язку, тому співробітники сім'ї Саеґуса припустили, що вампіри, ймовірно, використовували магію, яка порушувала роботу оптичних пристроїв.

Саме так вони втекли три та шість годин тому, відповідно, і пошуки команди тривали до глибокої ночі.

Але цього разу, схоже, припущення виявилися правильними.

Щоб звузити коло пошуків, вона набрала Кацуто, який на той момент шукав у районі Шіодоме.

***

У класі після вихідних Тацуя зіткнувся зі сценою, яка за останні кілька днів стала для нього звичною.

Еріка сиділа, схилившись над партою. Добре, що вона сьогодні прийшла до школи раніше, але, схоже, це забрало у неї всі сили.

“А може, вона не спала всю ніч?”

— …Емм, може, її розбудити? — тихо запитала Мідзукі. Тацуя і Міюкі зустрілися з нею на вокзалі. Судячи з того, як міцно вона спала, звичайна розмова, мабуть, не розбудила б її. Мідзукі теж одразу це зрозуміла, але все одно стишила голос, що було дуже в дусі Мідзукі.

— Хай спить.

Відповідь Тацуї, з іншого боку, була дійсно відвертою. Напевно, краще було б назвати її прагматичною.

Було цілком очевидно, що якщо вони змусять її прокинутися зараз, її мозок не почне працювати принаймні протягом усього ранку, а психічний стан Тацуї фактично не дозволяв йому надто перейматися справами інших людей.

***

Причиною того, що Тацуя втратив холоднокровність, була подія, яка сталася приблизно пів дня тому:

Практично відразу після того, як Тацуя і Міюкі закінчили вечерю, пролунав дзвінок на домашній телефон.

Не було нічого дивного в тому, що хтось зателефонував ― принаймні для тих, хто приймав дзвінок.

Але на західному узбережжі Сполучених Штатів було вже далеко за північ. Тому Тацуя, затамувавши подих, почав гадати, що ж сталося.

— Ало, Шідзуку? Щось сталося?

На екрані, як і очікувалося, була Шідзуку. Але її вигляд був несподіваним.

Вона була в піжамі. Більше того, це був модний пеньюар, і навіть без халата.

Не варто було відповідати на дзвінок у вітальні. Великий дисплей з високою роздільною здатністю показував чітке зображення, ніби вона була перед ними в живу.

Це був шовк? Ледь помітний блиск тканини не приховував стрункої фігури Шідзуку.

Тацуя бачив її в купальнику під час літніх канікул. Але вбрання Шідзуку на екрані було більш відвертим.

Ймовірно, це був той ефект «майже бачиш, майже не бачиш». Якби він просто нічого не бачив, то це було б одне. Але можливість бачити, що на ній не було ліній від білизни, підсилювала ефект у геометричній прогресії.

Наскільки вони могли судити з зображення, вона також не носила спідньої білизни на верхній частині тіла. Рясне мереживо та тонкі драпірування прикривали важливі частини, але вона була в такому стані, що достатньо було б трохи розхитати одяг, щоб оголити ці частини.

Зазвичай навіть Тацуя, без сумніву, був би збентежений. На щастя, більшу частину його розуму займали турботи, тому він не виказав непристойної паніки, але…

— Шідзуку?! Що ти наділа?!

…інша, яка дивилася на екран разом з ним, така ж дівчина ― Міюкі, ― почервоніла ― настільки розтріпаною виглядала Шідзуку.

— О, Міюкі, добрий вечір.

— Досить вітатися! Хоча б одягни халат!

— …Гаразд, певно.

Вона виглядала здивованою, але, як їй сказали, одягла халат.

— Вибачте, що дзвоню так пізно.

Потім вона трохи вклонилася їм, маючи намір відновити розмову.

— У нас тут ще не так пізно, але… Ти пила? — запитав Тацуя. Її голос звучав трохи ― і підозріло ― інакше, ніж просто сонливість.

— Пила що?

— Я мав на увазі… — почав Тацуя, але не закінчив речення. Він давно зрозумів, що говорити такі речі безглуздо. — У будь‑якому разі, що сталося?

Її спроможність думати дещо знизилася, але вона б не дзвонила їм, якби не мала чого сказати. Він вирішив, що їм варто швидко все обговорити.

— Мм. Я подумала, що скажу вам скоро, бо ви маєте знати.

Він не запитав «Знати що?», що, мабуть, заслуговувало на похвалу.

— Ти вже дізналася? Це чудово.

— Похвали мене ще.

Під впливом рівного голосу Тацуя раптом відчув виснаження.

“Хто дозволив їй пити?”

Вона явно була п'яна. Мабуть, тому вона поводилася так розкуто.

— Ну, ти дійсно дивовижна, Шідзуку. У будь‑якому разі, що ти дізналася?

Він не хотів здаватися таким, ніби квапить людину, яка знайшла час, щоб подзвонити йому посеред ночі (за їхнім часом), але для обох сторін було б найкраще, якби вони швидко закінчили. Зрештою, вона, може, і була п'яна, але навряд чи настільки, щоб втратити пам'ять.

— Це про те, чому з'явилися вампіри.

Але це була більш сенсаційна новина, ніж він думав. Тацуя і Міюкі нахилилися вперед.

— Поза… щось поза, здається. Експеримент зі створення маленьких темних дірок.

— Темних дірок? Шідзуку, про що ти говориш?

Після її несподіваної нісенітниці, ціла низка знаків питання закружляла навколо голови Міюкі. Саме так ― над головою Міюкі.

— Я теж не знаю. Я подумала, що запитаю Тацую.

— Експеримент, заснований на теорії позавимірності, для створення та випаровування мікрочорних дір, так? — сказав Тацуя тихим, твердим голосом.

— Ага, точно.

Шідзуку, здавалося, не помітила, що голос Тацуї на мить змінився (вона не була в стані, який би їй це дозволив), але Міюкі уважно подивилася на обличчя свого брата.

— То сталося щось таке…

Його голос був спокійним, як і завжди. Ні, навіть спокійнішим, ніж зазвичай. Але саме Міюкі найкраще розуміла, що він переживає сильний шок.

— Що таке?

У цей момент Міюкі вже збиралася покласти слухавку. Вона планувала вигадати якусь банальну відмовку на кшталт «Вже пізно» і закінчити розмову. Вона не хотіла ще більше псувати Тацуї настрій.

Але Шідзуку встигла задати коротке запитання, перш ніж вона це зробила.

— Це дуже складно пояснити детально, тому скажу просто…

І Тацуя відповів:

— Експеримент полягав у спробі штучно створити дуже маленьку чорну діру і використовувати енергію з неї. За прогнозами, у процесі випаровування створеної чорної діри її маса перетворюється на теплову енергію. Вони, мабуть, хотіли це довести.

Не зумівши перервати розмову, Міюкі не мала іншого вибору, як слухати пояснення брата, але її серце забилося швидше, коли вона почула «перетвориться на теплову енергію». Попередження, яке вони отримали від тітки, знову спливло в її серці.

— Це теорія позавимірності? Забирати енергію з інших вимірів?

Звичайно, Шідзуку не могла знати про її занепокоєння, і на екрані, попри свою п'яність, вона задала дуже… академічне питання.

— Ні, теорія позавимірності не має відношення до фактичного процесу використання енергії. Фізика передбачає, що крихітні чорні діри випаровуються незалежно від того, як вони утворюються. Теорія позавимірності стверджує, що наш Всесвіт подібний до тонкої плівки тривимірного простору, оточеного вищим виміром, де єдиною фізичною силою, здатної подолати міжвимірні стіни, є гравітація. Іншими словами, теорія стверджує, що оскільки гравітація випромінює значну частину своєї енергії в інші виміри, ми можемо спостерігати її в цьому вимірі лише як набагато слабшу силу, ніж вона є насправді. На надзвичайно малих відстанях, що вимірюються в масштабі частинок, гравітація діє на інші об'єкти в цьому вимірі, перш ніж витікати в інші виміри, що означає, що гравітація має набагато сильнішу силу тяжіння, ніж ми можемо спостерігати в нормальному масштабі. Ось чому, якщо не брати до уваги теорію позавимірності, можна генерувати нескінченно малі чорні діри. Це теоретична основа експерименту з генерування мікрочорних дір, заснованого на теорії позавимірності.

— …Ти все зрозуміла, Міюкі? — запитала Шідзуку, похитуючи головою зліва направо.

— На жаль, мало що, — погодилася Міюкі, похитавши головою і посміхнувшись. Вона подивилася на обличчя Тацуї зблизька і запитала: — Але яка частина цього пов'язана з появою паразитів?

Тацуя подивився на сестру, потім на Шідзуку на екрані і почав говорити про те, що спочатку здавалося не пов'язаним з темою:

— Зміни подій, спричинені магією, не вимагають енергії. Крім того, після цього не залишається слідів фізичної енергії. Ми також точно знаємо, що в цьому фізичному вимірі не існує нефізичної енергії, яка може бути перетворена на фізичну енергію. Але з магією переміщення та прискорення ми можемо побачити заднім числом, що в момент застосування магії відбулася явна зміна кількості енергії. Таким чином, магія не обмежується законом збереження енергії. Складається враження, що закон збереження енергії відкидається магією.

— Вони називають це твердження Першим парадоксом сучасної магії, правильно?

— Це твердження, е‑е‑е, я думала, що саме це твердження вважається незавершеним.

Тацуя на мить поглянув на обличчя Шідзуку на екрані. Її вимова ставала все гіршою ― насправді, вона ледве могла говорити. Але він не бачив ніяких ознак того, що вона ось‑ось засне. Її очі блищали інтелектуальною цікавістю. Вона, без сумніву, буде незадоволена, якщо він скаже їй, що пояснить це іншим разом.

“П'яні люди можуть бути впертими щодо найдивніших речей”, — подумав Тацуя, вирішивши просто продовжувати розмову.

— Так. Ти права, Шідзуку ― це тільки здається, що закон збереження енергії не діє. По‑перше, цей закон є дедуктивним, і неможливо, щоб будь‑які явища суперечили йому. У надзвичайно коротких часових проміжках, таких як ті, що застосовуються в квантовій механіці, можуть відбуватися явища, що порушують закон збереження енергії, але навіть тоді, якщо подивитися на це після події, енергетична рівновага завжди зберігається. Оскільки магія також є чимось, що може мати фізичні ефекти, принаймні в цій категорії, вона мусить підкорятися закону збереження енергії. Закон говорить, що в закритій системі загальна кількість енергії залишається незмінною. Якщо ми побачимо зміну в загальній кількості енергії, це означатиме, що ми або зробили помилку в вимірюванні, або система не була закритою.

— Цей світ, в якому існує магія, не є закритою системою… Це якось пов'язано з теорією позавимірності, яку ти пояснював раніше.

— Ясно! Енергія, що необхідна для магії, походить з іншого виміру?

— Останнім часом все більше дослідників магії підтримують таку теорію. Я згоден з нею, і якщо теорія про позавимірні сили правильна, то, на мою думку, має бути якась причина, чому гравітація є єдиною фізичною силою, яка може діяти через міжвимірні бар'єри. Все, що буде далі, ― це лише мої необґрунтовані припущення, але…

Поки Тацуя вагався, Міюкі та Шідзуку мовчки спостерігали за ним.

— …Гравітація діє на інший вимір ― то хіба це не означає, що вона підтримує стіни між вимірами? Може, магія черпає енергію з іншого виміру, не руйнуючи цю стіну. Магія ― це явище, яке не потребує джерела енергії, але це не означає, що вона не пов'язана з енергетичним балансом. Навіть якщо ми говоримо лише про те, що можемо спостерігати, магія, яка має загальний енергетичний баланс, близький до нуля, як правило, рідше зазнає невдачі.

Міюкі та Шідзуку пильно дивилися на нього, намагаючись розібратися в його міркуваннях, поки його погляд відводився вдалину.

— Магічні програми, мабуть, містять процес, який обчислює дефіцит енергії, спричинений зміною події, і черпає цей дефіцит з іншого виміру. Ми не можемо бачити жодного фізичного джерела енергії, але якщо врахувати, що ця позавимірна енергія має нефізичні властивості ― іншими словами, магічну енергію ― і що магічна програма перетворює її на фізичну енергію після того, як це сталося, все стає на свої місця.

Навіть якщо вони не могли повністю зрозуміти, про що говорив Тацуя, дві дівчини уважно слухали, бо інстинктивно розуміли, що він говорив про речі, дуже важливі для їхнього життя як магів.

— За межами виміру знаходиться вимір, в якому магічна енергія є в надлишку, а гравітація підтримує вимір, не пропускаючи цю енергію в наш фізичний вимір. А магія перетинає цю стіну, при цьому загальний енергетичний баланс компенсує дефіцит у фізичному вимірі, щоб у підсумку все дорівнювало нулю. Я думаю, що саме ця система дає відповідь на Перший парадокс сучасної магії. Однак, якщо створити мікрочорну діру, використовуючи енергію, розраховану на основі теорії позавимірності, гравітація, що діє через міжвимірну стіну, буде знищена створенням чорної діри. Коли це станеться, в момент створення чорної діри, можливо, вимірна стіна почне коливатися.

— Що станеться, якщо… вимірна стіна почне коливатися?

— Магічна енергія, яку неможливо конр‑ко… керувати за допомогою магічних програм, почне витікати..?

Міюкі та Шідзуку обмінялися поглядами через екран. Камери та дисплеї з високою роздільною здатністю показали однакову емоцію в їхніх очах.

— Енергія спонтанно структурується, створюючи інформаційні тіла. Інакше Всесвіт давно б гомогенізувався і перетворився на світ нічого. Немає сумнівів, що магічна енергія іншого виміру структурується так само. І в той момент, коли міжвимірна стіна коливається, інформаційні тіла магічної енергії, сформовані в тому іншому вимірі, потенційно можуть вторгнутися в наш світ. Так я думаю.

По той бік екрана Шідзуку затремтіла.

По цей бік екрана Міюкі обійняла руку свого брата.

***

Мікіхіко нарешті з'явився в класі після закінчення другого уроку.

— Тепер все добре?

Він не запізнився. Сьогодні він знову відпочивав у медпункті.

— Тацуя… Я тебе ненавиджу.

Тацуя запитав його з турботою, але у відповідь отримав обурену скаргу.

— Ей, це не дуже й то дружньо.

Він хотів вірити, що це жарт, але за цими словами стояло багато емоцій. Достатньо, щоб Мідзукі, яка уважно слухала, здригнулася від страху.

— Дай мені хоча б пожалітися. Ти уявляєш, як болить живіт відтоді? — сказав Мікіхіко, потираючи живіт рукою, безсумнівно згадуючи біль. — Саеґуса тільки й робить, що посміхається і ніколи нічого не каже, а Еріка явно була розлючена весь час і мовчала… Мені довелося самому говорити безперервно. Я почувався безпорадним, ніби лежав на ліжку з цвяхами…

— А Джюмонджі нічого не сказав?

— Ти думаєш, він би прокоментував щось таке?

“Ясно. Це логічно. Усі дії цих трьох були дуже «передбачуваними».”

— Ем… Я не дуже розумію, але, здається, тобі було важко.

Коли Мідзукі проявила щире співчуття, Мікіхіко, здавалося, трохи оговтався. По інший бік від Мідзукі Еріка, як завжди, сиділа, згорбившись над партою.

*

Лише під час обідньої перерви Еріка нарешті оговталася. І щойно вона розплющила очі, як схопила Мідзукі і почала скаржитися.

— Ти чуєш? Він весь час тікав сам, аж раптом їх стало троє. Тобі не здається, що це несправедливо?

Маючи здоровий глузд, щоб не говорити про це в їдальні, де хтозна‑хто міг підслухати, Еріка привела Мідзукі в порожній клас ― лабораторію, яку часто використовував Мікіхіко ― навіть не взявши обід.

— Ну, певно, так? — Мідзукі пригнічено кивнула, але, чесно кажучи, вона не розуміла, про що говорить Еріка. Мідзукі знала, що Еріка має на увазі «вампіра», але вона не мала уявлення, про що йдеться. Вона думала про те, що й гадки не мала, що вампіри ходять по троє.

— …У будь‑якому разі, ходімо до їдальні. Обідня перерва майже скінчилася.

— Е‑е, я не дуже голодна.

Мідзукі дуже хотіла підмітити, що це тому, що вона весь цей час спала, але вона відчувала, що якщо вона це зробить, Еріка впаде в непоправний похмурий настрій, тому вона не могла цього зробити.

Вона зітхнула.

“Нічого не поробиш.”

Вона не сиділа на дієті ― від цієї традиції (?) останнім часом і так відійшли ― але вирішила відмовитися від обіду. У їхньому розкладі на сьогодні не було фізкультури чи активних занять, тож вона вирішила, що пропустити один прийом їжі не буде проблемою. До того ж, її цікавило дещо інше.

— Слухай, Еріко, а чому ти з Тацуєю сваришся?

У цей момент Еріка здригнулася.

— Про що ти говориш? Ми не сваримося. Не сваримося, ясно? Чесно, — вона енергійно похитала головою і руками.

Довгий хвіст, який вона відрощувала з весни ― улюблена зачіска Еріки останнім часом ― підстрибував у такт рухам її голови. Було очевидно, що це питання її турбувало.

— Не забивай цим голову… Я й так не думала, що ти щось йому зробила. Тацуя просто посміявся б, якби ти трохи переборщила, правда? Тож якби це була твоя вина, ти б не дулася.

— Я… Я не можу зрозуміти, це комплімент чи образа… — сказала Еріка, зморщивши ніс.

— Ні те, ні інше. Я просто констатувала факти, — відповіла Мідзукі рівним тоном, не звертаючи на це уваги.

— І сумніваюсь, що можу погодитися з тим, що ти називаєш це фактами!

— Ну все, все. У будь‑якому разі, я не думаю, що ти винна.

Її обурена, але якось млява спроба спростувати це була миттєво змита.

— Мідзукі, ти стала сильнішою…

— Якщо не хочеш про це говорити, я більше не буду питати.

Навіть коли вона спробувала відвести розмову вбік театральною реплікою, їй повернули карту. Еріка поклала голову на стіл, явно втративши сили.

— Ми не сваримося… Я просто зараз почуваюся неспокійно, і це моя власна провина. Я не буду затягувати це далі, тому відпусти мене, добре? — запитала вона, витягнувши шию і боязко дивлячись з‑під волосся і руки.

Мідзукі приклала палець до підборіддя, щоб подумати, і нахилила голову. Її волосся довжиною до плечей, з тенденцією до завивання на кінцях, колихалося разом з рухом шиї. За мить вона подивилася прямо на Еріку.

— Якщо можеш впевнено сказати, що завтра все буде як завжди, то добре.

Її почуття, здавалося, не змінилися так, як сподівалася Еріка.

— Так… Ах, це недобре.

Навіть сама Еріка не вірила, що завтра все буде добре, якщо вона нічого не зробить. Вона повернулася, її обличчя посвіжіло, ніби вона змирилася з ситуацією.

— Зрештою, все, що я роблю, ― це вимагаю від нього уваги. Він ніколи не просив мене допомогти йому, але я думала, що він буде на нашому боці, не кажучи ні слова. Тож коли я побачила, що він допомагає тій жінці, я розлютилася, мені захотілося назвати його зрадником… Прекрасно, і тепер я знову соромлюся цього.

Вона прикрила обличчя руками, але частини її почервонілої шкіри були видні. Вона не просто говорила, що їй соромно. Побачивши її дивно чарівний вигляд, Мідзукі зітхнула.

— …Чому ти звучиш так, ніби ти повністю обурена?

— Може, не повністю, але я обурена.

Коли Еріка кинула гострий погляд крізь пальці, Мідзукі відповіла їй байдужим поглядом.

Гострота зникла з очей Еріки.

Мідзукі посунулася перед нею (хоча насправді вона лише повернула стілець і знову сіла), простягнула руку і опустила руки Еріки з її обличчя.

— Тоді ти просто вперто продовжуєш ненавидіти себе за це… Здається, це називається йти проти течії.

— Уф! Твої безжальні слова вразили мене прямо в серце.

— Я серйозно.

— …Пробач, — тіло Еріки якось ніби зсохлося.

— Еріко, якщо говорити відверто, Тацуя ніколи не піде тобі назустріч.

— …Ти теж так думаєш?

— Це не означає, що він не піде за тими, хто йде, але якщо ти почнеш думати, що він тебе уникає, ти назавжди залишишся позаду. Його розум уже повністю зайнятий Міюкі. Може, ти й не мусиш йому сподобатись, але ти принаймні маєш залишатися в полі його зору, інакше він може навіть не згадати про тебе.

— …Це звучить як щось, що він міг би зробити.

— Я напевно можу сказати, що Тацую зовсім не хвилює, що ти про нього думаєш. Я впевнена, що навіть думати про це ― помилка.

— Ага… Ти права. Він тупуватий… Ні, він байдужий хлопець зі сталевими нервами. Я нікуди не дійду, якщо буду хвилюватися, — Еріка стиснула кулак.

Побачивши це, Мідзукі дещо відсторонено посміхнулася.

Саме в цей момент до кімнати увійшов Мікіхіко.

— О. Я так і думав, що у вас нічого немає, — раптом сказав він, увійшовши. Не давши їм часу запитати «Що?», він простягнув їм пластикові пакети з бутербродами, які тримав у руках.

— Ось, Еріко. Морква, тунець, картопля. Шібато, ти ж любиш бутерброди з яйцем, правда?

— А? Але чому?

— Д‑дякую.

— Будь ласка, — відповів він Мідзукі. — Не питай, чому. Ти маєш щось з'їсти, інакше прокинешся голодною, — відповів він Еріці.

— Хе… Мікі, це дуже мило з твого боку.

— Я б хотів сказати «будь ласка», але Тацуя відправив мене сюди з цим. Він сказав, що ти, здається, уникаєш його, і попросив мене принести це.

Почувши його відповідь, Еріка і Мідзукі обмінялися поглядами.

— Не схоже, що про тебе забули, але…

— Мене вже лишили позаду… — Еріка раптово встала, на її обличчі відбивалася рішучість.

— Ш‑що? — вигукнула Мідзукі, широко розплющивши очі.

Еріка прийняла рішучу позу.

— Не можна, щоб так було і далі, у мене є свої плани, Тацуя! Я не дозволю тобі ставити мене в ніщо!

— Каже та, яка тікає щоразу, коли він звертає на тебе увагу.

— Ти щось сказав, Мікі?

— Ні. Я просто сказав, щоб ти поїла і поспішила, — відповів Мікіхіко, не дивлячись їй в очі, і дістав свою їжу. Зрештою, він був її другом дитинства, який знав її дуже давно. Іноді він міг наступити на міну, але добре знав, як поводитися з цією вибуховою дівчиною.

*

Як тільки Еріка сіла і троє вже збиралися вкусити свої бутерброди, сталося це.

— Ай..!

Раптом Мідзукі скривилася і заплющила очі. Бутерброд випав з її рук, і Еріка спритно впіймала його в повітрі. Але це був рефлекторний рух; і її очі, і очі Мікіхіко були прикуті до раптово стражденного обличчя їхньої подруги.

Мідзукі зняла окуляри і притиснула руки до очей. З її вуст зірвались болючі слова.

— …Що… це..? Ніколи… не бачила такої аури…

Мікіхіко, який зрозумів, що відбувається, негайно дістав паперовий талісман і створив бар’єр, який блокував будь‑які духовні хвилі. Він скористався прогалиною в шкільних правилах, згідно з якими не дозволялося носити з собою ПАВ, але ніхто з присутніх не звернув на це уваги.

Спрямувавши свою свідомість назовні, Мікіхіко також вловив ці хвилі.

— Це злісна присутність…

Хвилі не псіонів, а психеонів. Але Еріка не розуміла цього і не усвідомлювала, поки не подивилася туди, куди був спрямований погляд Мікіхіко.

Чисті хвилі «зла» перетинали бар'єр і проникали всередину. Хвилі були настільки сильними, що не дивно, що вони могли нівелювати ефект лінз Мідзукі, що блокували ауру, і впливати на її очі.

— Шібато, надінь окуляри.

Але тепер, коли бар'єр їх послабив, вона мала б змогу блокувати хвилі своїми лінзами з ауропоглинальним покриттям. Як і передбачав Мікіхіко, після того, як Мідзукі знову наділа окуляри, вона, здавалося, заспокоїлася.

Тоді, нарешті маючи достатньо часу, щоб подумати про те, що відбувається, Еріка і Мікіхіко обмінялися блідими поглядами.

— Паразит прийшов до школи? Серед білого дня? Для чого?!

— Він сміливий, це треба визнати! Де він, Мікі?!

Стілець, який вона перекинула, встаючи, видавав гучний звук, але Еріка навіть не звернула на це уваги. Вона наблизилася до Мікіхіко, майже ткнувшись своїм обличчям у його.

— Еріко, заспокойся, — відповів Мікіхіко спокійним, але суворим голосом, також встаючи. — Давай спочатку візьмемо зброю. Я не можу покладатися лише на свої талісмани.

— …Так. Мідзукі, ти почекай у класі.

— Я теж піду.

Мідзукі похитала головою, почувши, на перший погляд, розумну вказівку Еріки.

— Мідзукі?

— Я відчуваю, що маю піти з вами. Хоча не знаю, чому.

Її голос був тихим, але в ньому відчувалася рішучість, яку не зміг би похитнути навіть важіль.

— …Добре. Але не відходь від мене.

— Мікі? — Еріка широко розплющила очі.

Але його відповідь не була просто наслідком того, що він піддався настрою.

— Нам буде легше впоратися з ним, якщо ми будемо разом, ніж якщо він нападе на неї одну. До того ж, очі Шібати можуть стати в пригоді.

— Правильно… Добре, Мікі, але ти маєш взяти на себе відповідальність і захищати її, ясно?

Ніби кажучи, що вона марнує час, задаючи ще питання, Еріка побігла до офісу, де зберігався її ПАВ. Мікіхіко побіг за нею. І він, і Мідзукі добре розуміли, що зараз не час для романтичної комедії чи драми про дорослішання. Вони просто бігли рука в руку, щоб Мідзукі не залишилася позаду; у нього не було вибору ― принаймні, так він виправдовував себе.

***

Штаб‑офіцер Сильвія Меркурій Перша була відправлена до Японії як помічниця майора Анджеліни Сіріус. Однак піклування про Ліну було не єдиною місією Сильвії.

Члени «Зірок» були класифіковані на класи першої величини, другої величини, сузір'я, планети та сателіти. З них члени першого, другого та класу сузір'я вважалися офіційним бойовим персоналом, тоді як члени класу планет та сателітів призначалися на посади допоміжного персоналу або нелегальних агентів. Звичайно, це було стандартне розподілення ролей. Наприклад, Ліна була членом першого класу, але отримала завдання нелегального агента.

Місія Сильвії як «першого» члена класу планети Меркурій загалом полягала в логістичній підтримці, і вона спеціалізувалася на зборі та аналізі інформації, використовуючи свої магічні здібності. Для цієї місії також були високі очікування щодо її навичок обробки інформації в цій галузі, і вона брала участь в аналізі структури псіонних хвиль у секретній базі, підготовленій окремо від посольства.

Завдання, над яким вона зараз працювала, полягало в ідентифікації людини в білій масці, яка схрестила мечі з Ліною і залишилася живою, щоб повідати про це. Вона працювала в складі оперативної групи, яка порівнювала їхні дані з даними військового та урядового персоналу СШПА, щоб перевірити, чи хтось із них мав такі самі характеристики псіонних хвиль, як і зразок, зібраний від таємничої особи.

Реакційний мінерал, центральний елемент ПАВу, мав здатність перетворювати псіонні сигнали в електричні і навпаки. Крім того, незалежно від того, чи є людина магом чи ні, вона завжди випромінює невелику кількість псіонів, навіть коли нічого не робить. Використовуючи реакційний мінерал для перетворення цього псіонного випромінювання в електричні сигнали та відповідну обробку, можна було електронно записувати структури псіонних хвиль і відображати їх на моніторі. Проте, простіше було швидко знайти незначні розбіжності, якщо перетворити їх назад на псіонні хвилі для вивчення, а не відображати на плоскому екрані. Ось чому маг, який пройшов навчання з ідентифікації псіонних хвиль, був залучений до завдання, яке могли виконати навіть не маги.

Вона, звісно, не мала даних про всі військові сили СШПА чи всі урядові органи, але дані охоплювали майже всіх, хто мав зв'язок із магією. А ті, хто не мав стосунку до магії, не входили до сфери компетенції «Зірок». Сильвія, потай сподіваючись, що вони не знайдуть жодних збігів, продовжувала пошук структур хвиль.

Першим, що вона зробила, ― це підтвердила, що ніхто в «Зірках» не відповідає цій структурі. Усі, хто мав схожість з активними підрозділами поза «Зірками», також мали алібі. Сьогодні вона почала пошук серед співробітників, призначених до військових підрозділів магічних технологій. І трохи після полудня, саме коли вона збиралася піти на обід, Сильвія…

“Що? Ні, цього не може бути…”

…знайшла цікаву інформацію.

***

Під час обіду з однокласниками з класу А ― але без Міюкі та інших ― Ліна замислилася, що їй робити після цього. Обідня перерва тривала годину. Залишалося ще близько тридцяти хвилин. Вона закінчить їсти приблизно за п'ять хвилин. Зазвичай вона йшла кудись інде, щоб випити чаю після обіду або завітати до кімнати учнівської ради як тимчасовий член. Але сьогодні…

“…Може, краще піти до Мії?”

Мія, вона ж Мікаела Хонґо, її сусідка і в деякому сенсі колега, перебувала в Першій школі як таємний співробітник компанії Maximillian Devices. Оскільки Ліна була заклопотана місією з переслідування дезертирів, то не бачила цю жінку вже кілька днів. Вона не мала до неї ніяких особливих питань, але це, безперечно, була гарна нагода.

Обмірковуючи це, не виказуючи жодних емоцій у своїх рухах чи виразі обличчя, відповідаючи без паузи, коли розмова переходила до неї, вона щойно спорожнила свою останню тарілку, як за мить…

“Що це?!”

Ліна майже підвелася з місця, але стрималась, відірвавшись від стільця лише на кілька сантиметрів. На щастя, однокласникам, які сиділи поруч, здалося, що вона просто змінює положення, і вони не висловили щодо цього жодної думки. Посміхнувшись невинно, але нещиро, вона відчайдушно придушувала тривогу, що кружляла в її голові.

Миттєве нагромадження різнорідних хвиль. Учні навколо неї, здавалося, не помічали цього, мабуть, тому що це не була магічна присутність, подібно до псіонних хвиль. Ліна сама відчувала це лише тому, що недавно кілька разів стикалася з цим і боролася з цим.

Але без сумніву, це був незнайомець у масці, вампір. Вона мала приблизне уявлення, в якому напрямку він перебував. Це було біля бічних воріт, де входили і виходили продавці.

“Так! Мія!”

Як тільки вона подумала про це місце, це поєдналося з її думками, що були у неї перед тим, і повернуло їх у голову. Зараз Мікаела мала прибути до Першої школи. І якщо вона приїжджала як член команди забезпечення, то мала скористатися бічними воротами.

— Перепрошую. Я щойно згадала, що маю щось зробити, тому даруйте.

Ввічливо попрощавшись із однокласниками, що сиділи поруч, Ліна встала зі свого місця.

***

“Поле проти невидимості… Я вважала їх простими школярами. Чи це була помилка?”

Зсередини невеликого причепа Maximillian Devices пролунав беззвучний голос. У відповідь пролунав шум, схожий на гудіння рою бджіл, ― хвилі психеонів, нечутні для людського вуха. Це був «голос», яким паразити спілкувалися за допомогою людських думок. 70 відсотків намірів у цьому голосі були ствердними, 30 відсотків ― негативними. Вони не були єдиним цілим, але й не були розділені як окремі особи.

“Як думаєте, мене помітили?”

Поле було щільним, розкинувшись уздовж стін і воріт. Придушення психеонних хвиль паразитів і приховування псіонних хвиль коливалися лише мить. Маги, які могли розрізнити психеонні хвилі, були рідкістю, і незалежно від їхнього психеонної сигнатури, псіонні хвилі паразитів не сильно відрізнялися від людських.

Після питання, породженого думкою окремого паразита в причепі, психеонний шум повернувся зсередини неї. Якби третя сторона могла відчути потік думок, то спостерігачеві здалося б, що вона задає собі питання. І цього разу відповідь була на 90 відсотків негативною ― вона вирішила, що її не помітили.

“Я теж так думаю, але… Я знала, що не варто було сюди приходити.”

Для її явної мети ― вільний вхід на територію Першої старшої школи ― сьогоднішня робота була її найбільшим шансом. Але з огляду на її справжню мету, ступати на територію школи, що охороняється датчиками та антимагією, було справою, яка несла в собі непотрібний ризик. З огляду на її очевидне становище, вона не могла відмовитися від цієї роботи, але, можливо, їй все одно не слід було сюди приходити, навіть якщо це означало відмовитися від свого прикриття… Неспокій почав роз'їдати її розум.

***

Закінчивши обід, Тацуя піднявся на дах шкільної будівлі.

Оскільки Еріка сьогодні зіпсувала йому настрій, їхня обідня компанія складалася з нього, Міюкі та Хоноки. З точки зору спостерігача, це, так би мовити «квітка в кожній руці». І, що ж, він дійсно був двічі улюбленим. Адже ні Міюкі, ні Хонока не намагалися приховувати свою прихильність до Тацуї. Не те щоб вони не хотіли цього, просто вони навіть не могли й подумати про те, щоб це приховувати.

Можливо, їх не можна за це звинувачувати, але люди навколо крадькома поглядали на них. Навіть з серцем Тацуї це було надзвичайно неприємно. Він прийшов сюди, щоб втекти з їдальні.

Дах головної будівлі Першої старшої школи перетворили на висячий сад з елегантними лавками, що зробило його популярним місцем серед учнів. Але оскільки була середина зими, майже ніхто не був настільки витривалим, щоб проводити час на відкритому повітрі, під вітром.

Сьогодні було волого, і хоча вітер не був надто холодним, вони все одно були єдиними трьома людьми на даху. Можна було б подумати, що вони мали б щось зробити з холодом за допомогою магії, але, за кількома винятками, учням не дозволялося носити ПАВи у будівлях. Не те щоб без ПАВів не можна було використовувати магію, але ніхто не був настільки вигадливим, щоб спеціально використовувати магію без ПАВу, до чого вони не звикли, тільки для того, щоб застовпити собі місця під час обідньої перерви. Однак троє присутніх були частиною групи, якій дозволялося носити ПАВи. Міюкі вже використала заклинання, що блокує холод, щоб хоч на мить розслабитися.

Ще раз ― заклинання Міюкі впливало на всіх трьох. Її магія могла знизити температуру настільки, щоб розріджувати азот. Навіть у зворотному напрямку було дуже просто захиститися від холоду, який навіть не був нижчим за точку замерзання.

Тож холод був не проблемою.

Тим не менш, Хонока міцно трималася за руку Тацуї, не залишаючи між ними жодного проміжку.

У той момент, коли Хонока вчинила цей обурливий (?) вчинок, Міюкі кинула на них тверезий ― а точніше, холодний ― погляд, але тепер вона обіймала його іншу руку, ніби змагаючись.

Завдяки їм Тацуя не міг нормально рухатися. Він був скутий по обидві руки.

Це було б мило, якби його обличчя почало хоч трохи червоніти, але, незважаючи на об'ємні груди, що тиснули на нього з обох боків, Тацуя лише болісно посміхався, ніби кажучи: «Нічого не поробиш». Без сумніву, було чимало хлопців, які сказали б йому, що він не має права скаржитися, навіть якби хтось встромив йому ніж у спину.

Міюкі та Хонока вже деякий час мовчали з причин, яких він не розумів. Коли він придивився до них уважніше, то побачив, що їхні вуха і щоки почервоніли. Це не могло бути через холод, а значить, це було щось інше, але він не розумів, чому вони в такому разі просто не відпустили його ― і хоча Тацую не можна назвати нетямущим за те, що він так думав, він не уникнув би критики за те, що не розумів жіночого серця.

Звичайно, він не думав тільки про це весь цей час. Він занурився в роздуми, відірвавшись від двох тихих дівчат, розмірковуючи над інцидентом, який стався перед його очима.

Спочатку він думав про те, що вампіри могли отримати, нападаючи на людей. На той момент він знав лише те, що вони нападали на людей з високими магічними здібностями і крали їхню кров та енергію духу.

Чому вони обрали своєю мішенню магів?

Чи було якесь значення в крадіжці їхньої крові?

І чому ці дезертири з американської армії взагалі прибули до Японії? Чи досягти своєї мети можна було тільки в Японії, чи хтось інший втягнув їх у свої плани?

Його думки блукали без відповіді, аж поки в якийсь момент вони не зупинилися на справжній сутності вампірів.

“Вампіри, безсумнівно, є паразитами серед магів старого стилю.”

“Цілком справедливо припустити, що теорія майстра про те, що паразити є незалежними інформаційними організмами, які походять з людської психічної діяльності, є правильною.”

“Новина від Шідзуку про експеримент з мікрочорною дірою в СШПА, що став тригером, теж варта уваги.”

“У такому разі інцидент спричинили інформаційні тіла, що вторглися з іншого виміру… Моя власна улюблена теорія.”

“Питання в тому, як концепція інформаційних тіл, що вторглися з іншого виміру, пов'язана з концепцією інформаційних тіл, що походять з людських психічних процесів.”

“Де фізично знаходиться «розум»? В іншому вимірі? У світі вищого виміру? Або «ніде»?”

“Якщо на те пішло, де знаходиться Ідея? Де знаходяться ейдоси?”

Розуміючи, що його думки заходять у глухий кут, він трохи похитав головою. Цей рух допоміг йому перезавантажити мислення.

“Є два способи розглядати це питання.”

“По‑перше, паразити вторглися з іншого виміру.”

“По‑друге, паразити, які вже існували в цьому світі, активізувалися під впливом неконтрольованої енергії, що надходила з іншого виміру.”

“Зрештою, якщо ми не знаємо, що таке паразит ― незалежний інформаційний об'єкт, що походить з людської психічної діяльності, ― я більше нічого не знаю.”

“У такому разі я маю думати про те, як їх виявити і як проаналізувати.”

“Якщо це інформаційні тіла, що походять з розуму, то велика ймовірність, що вони складаються з психеонів.”

“Я можу їх виявити за допомогою здібностей сприйняття, але не зможу проаналізувати…”

Його думки перервало раптове сіпання Міюкі.

— Міюкі, що сталося?

Її рух був несвідомим, викликаним неприємними відчуттями, без будь‑якого наміру розважитись з ним.

Голос Тацуї змусив Хоноку зрозуміти, що його сестра не грається, і вона відсунула своє тісно притиснуте тіло. У той же час вона затремтіла. Заклинання, що захищало від холоду, втратило свою силу.

— Ах, вибачте.

Міюкі негайно провела маніпуляції зі своїм ПАВом, який вона все ще тримала у вільній руці.

Холод швидко відступив.

Але обличчя Міюкі все ще було похмурим.

— Та це дрібниці. Що сталося?

Тацуя не виказав, що відчув холод. З огляду на все те тренування, яке він пройшов, буквально стикаючись зі смертю, використовуючи свою магію самовідновлення, цей рівень холоду не вартий уваги. Більш важливим було те, що його турбувала дивна поведінка сестри.

— …Я відчула страшенно неприємну хвилю, ніби вона ковзнула по моїй шкірі… Але це, мабуть, була моя уява…

Міюкі вибачливо похитала головою. Вона, здавалося, відчувала провину за те, що зіпсувала братові відпочинок. Тацуя, однак, не прийняв вибачень.

— Неприємні хвилі? Псіонні хвилі? Або психеонні?

Тацуя не міг списати це на її уяву; це дивно збігалося з тим, про що він щойно думав. Але це питання виявилося безглуздим.

— Я не знаю… Але якщо ти їх не помітив, брате, то це, певно, були психеонні хвилі.

Якби це були псіонні хвилі, Тацуя не міг би їх пропустити.

Тацуя відчув, що вона добре його підколола, коли почув це, але одразу ж схаменувся ― зараз не час для таких безтурботних думок. Старші школи магії були обладнані терміналами, безпосередньо підключеними до Національного магічного університету, який зберігав безліч таємниць. З точки зору безпеки, ця школа потребувала такого ж рівня захисту, як і університет, і насправді була обладнана передовою системою. Підозрілі особи, таємне фотографування та прослуховування були виключені. Але заходи протидії магічним втручанням були особливо суворими.

Раптова хвиля психеонних хвиль, мабуть, попалася в цю антимагію. Якби магічні хвилі, що викликали у людей неприємні відчуття, завжди витали в повітрі, влада Японії нізащо б не залишила це без уваги. Враховуючи, що вона більше не відчувала їх, він знав, що той, кому належали ці хвилі, мав здатність контролювати їх.

Він не міг одразу судити про небезпечність цієї особи тільки тому, що хвилі викликали дискомфорт, але й оптимістично ставитися до цього теж не було підстав. Особливо в ситуації, в якій вони опинилися. Більш імовірно було припустити, що особа, яка викликала у Міюкі неприємні відчуття, була тим паразитом, з яким вони зараз вели боротьбу.

Тацуя склав у голові список методів, за допомогою яких можна було б визначити джерело психеонної хвилі, але коли він почав шукати найбільш підходящий, його інформаційний термінал завібрував. Це був сигнал про надходження голосового повідомлення. Тацуя приклав телефон до вуха.

— Тацуя, це кошмар!

Без жодної передумови ці слова раптово пролунали зі слухавки. Вони були настільки різкими, що більш боязка людина, навіть якщо проблема не була серйозною ― наприклад, якщо після «це кошмар» йшло «мій сніговик впав» ― почала б трохи панікувати. Зазвичай можна було б запитати: «Можете хоча б спочатку представитися?», але зараз не був час для цього, і для Тацуї це був ідеальний момент.

— Саеґусо, ти знаєш точне місце?

Термін дії передавача, який він вистрілив у вампіра, ще не закінчився. Якщо вампір, який проник до школи, був саме тим, вони могли б визначити його поточне місцезнаходження за допомогою локальної навігаційної системи школи. Як колишня голова учнівської ради, Маюмі знала б код доступу до ЛНС. (Звичайно, це було б порушенням повноважень голови учнівської ради.)

— Вампір у… О, якщо ти знаєш, то це буде швидко. Сигнал рухається від бічного входу до службового входу лабораторної будівлі для матеріалів. Сьогодні співробітники Максимілліана мали прийти, щоб продемонструвати новий вимірювальний прилад.

Це означає, що він змішався з ними, швидко подумав він, перш ніж коротко відповісти через брак часу.

— Зрозуміло.

Чому, з якої причини, вампір прийшов до Першої старшої школи саме зараз? Він відклав це питання, пов'язане з його попередніми ідеями, на потім і швидко підвівся.

Він натиснув кнопку на літальному пристрої, прикріпленому до його пояса, і перестрибнув через паркан.

Слідом за ним Міюкі також активувала своє літальне заклинання.

Хонока, єдина, хто ходила без літального пристрою, залишилася сама на даху.

***

У школі, за винятком деяких випадків, таких як члени учнівської ради та дисциплінарного комітету, учням не дозволялося носити ПАВи при собі. Через це вони залишали їх в офісі, коли приходили до школи, і забирали їх, коли йшли додому.

Офіс не повертав ПАВи, залишені там, доки не наставав час йти додому. Під час інциденту навесні всім було зрозуміло, що це надзвичайна ситуація, тому їх спеціально повернули. Але сьогодні лише кілька учнів і вчителів помітили, що щось відбувається. На жаль, працівниця офісу не була серед них і не погодилася на прохання Еріки та Мікіхіко повернути їм ПАВи ― принаймні, не тільки їм.

— Що сталося, Йошідо? …А, я здивований, що ти помітив це без приймача.

Поки Еріка сперечалася з працівницею, прибув Кацуто.

— О, привіт, Джюмонджі, — сказала вона. Еріка, можливо, і була пацанкою, але мусила визнати, що Кацуто був кращим за неї, і тому ставилася до нього з повагою. Це не мало нічого спільного з тим, хто був старшим ― вона не могла ігнорувати різницю в їхньому таланті та навичках.

Коли Еріка відступила вбік, Кацуто поклав руку на стійку і нахилився вперед. Лише цим він перевершив працівницю ― викладачку школи.

— Я прошу повернути ПАВ через надзвичайну ситуацію.

За неофіційним правилом, члени клубного комітету мали право носити ПАВи, але після того, як Кацуто віддав крісло голови Хатторі, він сумлінно дотримувався правил.

— А‑але ще не час…

— Це надзвичайна ситуація.

Схоже, він не збирався дозволяти правилам обмежувати себе. Кацуто ще більше натиснув на працівницю, яка мужньо намагалася виконувати свою роботу. В результаті доросла жінка швидко зблідла.

— Якщо ми залишимо все як є, це може мати катастрофічні наслідки. ПАВи, будь ласка.

— …Секунду, будь ласка.

Називати працівницю «слабкою» було б некоректно. Ніхто не міг протистояти волі Кацуто, якщо тільки не мав значної сили.

— Ці двоє ― мої помічники.

— …Гаразд.

Але навіть попри це, її вигляд викликав жаль.

***

Незважаючи на свою енергійну поведінку, Ліна відчула, що вагається, коли побачила трейлер, в якому перебувала Мікаела. Вона вже почувалася некомфортно від того, що її може побачити знайома, коли вона живе своїм шкільним життям. Справа була не тільки в шкільній формі ― вона могла змиритися з тим, що її бачать у цьому одязі. Що її бентежило, як нелогічно би це не звучало, так це те, що її можуть побачити серед справжніх школярів, коли вона вдає, що є однією з них.

А тепер у її голові зародився страх, що вигляд, як вона одна заходить у причіп провідного виробника в галузі магічної інженерії, теж може бути невідповідним для школярки.

Завдання, яке їй доручили, полягало в тому, щоб переодягнутися в школярку і взяти участь у розвідувальній місії. Через перерване виконання іншої місії її шпигунська діяльність була призупинена. До того ж, цілі, справжню особистість яких вона мала виявити, Тацуя і Міюкі, натомість дізналися про її особистість. Навіть Ліна мусила турбуватися, чи треба їй і далі вдавати школярку.

Але навіть якщо брат і сестра знали, хто вона, інші учні та викладачі, судячи з усього, не знали. Тацуя і Міюкі, мабуть, не хотіли розповідати іншим про її приналежність до СШПА. Ліна не могла навіть уявити, чому вони вирішили мовчати. У ситуації, коли вона також не могла змусити мовчати двох, які розкрили її таємницю, найдоцільнішим вибором було б не робити нічого, що могло б ще більше скомпрометувати її прикриття.

Зараз їй треба було уникнути підозрілих дій, таких, які не роблять звичайні школярі.

Тому Ліна зараз хвилювалася, чи дозволять їй відвідати Мікаелу в трейлері Maximillian Devices.

На жаль, вона не мала вибору ― мусила подати Мікаелі звіт. Хоч це й було наївно, вона не могла знехтувати своїм обов'язком перед товаришем по службі.

Опинившись між почуттям обов'язку перед своєю місією та почуттям обов'язку перед товаришем, Ліна в результаті працювала наполовину. Для людини, яка мала схильність скрадатися та уникати людей, вона почала недбало ставитися до спостереження за оточенням.

Навіть коли вона побачила Мікаелу зблизька, коли та вийшла з трейлера, вона просто зітхнула з полегшенням.

***

Хоча вони визначили місцезнаходження, ні Тацуя, ні Міюкі не збиралися робити щось настільки необачне, як спуститися з повітря прямо на це місце. Вони точно знали, що один з вампірів, які спричиняли безлад у столиці, потрапив на територію школи… але це не означало, що він зараз справді спричиняв якісь проблеми. Відвідувачі, ймовірно, перебували під наглядом з моменту потрапляння під захисне заклинання, але співробітники Maximillian прибули до школи, пройшовши відповідні процедури. Вони не могли діяти необачно без чіткої причини.

А той факт, що відвідувачі перебували під наглядом, також створював незручності для Тацуї. Це був його перший досвід боротьби з монстром, а не з магом. Якщо він необережно розпочне бойові дії і буде змушений використовувати заклинання, що вважаються конфіденційними, йому доведеться без кінця ховатися і відмовчуватися. Сама думка про це, наскільки він міг собі уявити, викликала у нього похмурість.

Якби вони могли дізнатися, хто саме заражений паразитом, то мали б способи вирішити цю проблему, але співробітники Maximillian прибули командою з шести осіб. З такою кількістю людей, що рухалися в одній групі, вони не могли розпізнати, хто саме випромінював хвилі. Але це не означало, що він міг знищити ― в цьому випадку, буквально знищити ― всіх присутніх. Тацуя і Міюкі сховалися в порожньому класі в лабораторній будівлі і стежили за мобільною лабораторією (вантажним відсіком причепа), яка була припаркована біля входу для доставки матеріалів.

— Ліна? — раптом прошепотіла Міюкі.

Тацуя помітив, що вона підійшла до причепа, ще до того, як його сестра щось сказала, але він знову звернув увагу на світловолосу переведену ученицю.

Відразу після вчорашнього дня ― їхня «дуель» закінчилася дуже рано вранці, тож технічно це сталося в неділю ― вона прийшла до школи, ніби нічого не сталося. Її сміливість свідчила про те, що вона була командиром елітних військ великої держави, але така зухвалість була для неї дивно нехарактерною.

Не можна було сказати, що вона підкрадалася до цілі. Для цього її увага була занадто розсіяна, і вона навіть не помітила, що на неї дивляться. Вона здавалася такою, ніби вагалася щодо чогось.

Тацуя без особливої причини спостерігав за нею, і вона зупинилася біля причепа, а молода жінка, яка, мабуть, була техніком, підійшла до неї.

Губи Ліни сформували слово «Мія». Тацуя припустив, що ця жінка була агентом армії СШПА, відправленою для інфільтрації в компанію Maximillian Devices.

Під час вчорашнього допиту Ліна сказала, що намагається захопити вампіра. Вона стверджувала, що не просто прикидається його ворогом. Але в той же час вона сказала, що хоча і знає, хто з дезертирів проник до Японії, але не знає, хто з ними співпрацює. Існував значний ризик, що хтось із їхніх людей перетворився на вампіра і співпрацював із дезертирами, але Ліна та її союзники не знайшли жодної інформації про те, хто це міг бути.

Сіріус із «Зірок» не могла не знати особистість супротивника, з яким вона кілька разів стикалася віч‑на‑віч, але…

Подумавши, Тацуя вирішив ризикнути і використати своє «бачення» на жінці.

І тоді він помітив це. У своїй розширеній свідомості він побачив іншого спостерігача.

Кілька «духів» літали навколо жінки.

***

Не очікуючи, що саме Анджеліна Сіріус ініціює контакт у кампусі Першої старшої школи, Мікаела Хонґо відчувала збентеження і нервозність. Вони мали спільну місію ― розкрити таємничого мага стратегічного класу, але їхні лінії підпорядкування відрізнялися. Ліна була вищого рангу, але Мікаела не думала, що та коли‑небудь даватиме їй накази чи вказівки. У цьому плані Ліна була майже занадто вибагливою ― занадто наївною, щоб бути доброю, і занадто впертою, щоб бути злісною. Але Мікаела не могла уявити, щоб Ліна могла попросити її про допомогу. Вона була командиром «Зірок», а Мікаела ― лише магічним технологом.

Тим не менш, вона не могла ігнорувати її тільки тому, що вона не була її безпосередньою начальницею. Це було б все одно, що просити інших підозрювати її. Мікаела вийшла з трейлера і намагалася вдавати нормальність, повільно йдучи до Ліни…

…помахуючи рукою на духів, що чіплялися до неї, ніби відганяючи комах.

***

Коли він побачив, як жінка відганяє духів, яких жоден нормальний маг не міг би побачити, Мікіхіко зрозумів, що це вона.

— Це вона. Без сумніву, — прошепотів він.

Кацуто без слів кивнув.

— Так от що таке з Ліною. Ясно… Вона спільниця.

Низький, сповнений гніву голос належав Еріці, яка вже розгорнула своє озброєння у форму кодачі. Тацуя і Міюкі знали, що це було непорозуміння, але її не можна було звинувачувати за такі думки.

— Я поставлю бар'єр, щоб заблокувати зір і слух. Це не обдурить машини, але…

— Я щось з цим зроблю.

Мікіхіко і Кацуто кивнули один одному. За Мікіхіко, з обличчям, яке не могло приховати її страх, зіщулилась Мідзукі.

— Ще ні, Еріко.

— Я знаю, — відповіла Еріка, яка, хоча й випереджала події, дала спокійну відповідь.

Мікіхіко кинув талісмани, що були в його руці. Шість смужок паперу пролетіли в повітрі, ніби маючи невидимі крила. Вони оточили причіп, а потім зупинилися на точках правильного шестикутника.

— Ось так.

Руки Мікіхіко склали символ.

Його магія, що блокувала сприйняття, з іншою логікою заклинань, ніж сучасна магія, активувалася.

***

— Міє… Щось не так?

Ліна здивовано схилила голову, коли побачила, як Мікаела махає руками, ніби відганяючи комах.

Якби це було влітку, такий жест не виглядав би дивним. Він не був би дивним навіть навесні чи восени. Але зараз була зима. І не тепла, а холодна. Всередині приміщення ― це одне, але зараз на вулиці не могло бути ніяких комах.

— Ні, нічого такого.

Судячи з її голосу, здавалося, що це дійсно не мало ніякого значення і не містило ніякого прихованого сенсу. Але вираз її обличчя був явно схвильованим. Вона зробила якусь величезну, можливо, фатальну помилку ― саме таке у неї було обличчя.

Яку помилку зробила Мікаела? Ліна мала це з'ясувати. Так підказувало їй її чуття.

Але спершу вона мала сказати Мікаелі, щоб та пішла звідси. Інстинкти Ліни кричали їй, щоб вона спершу з'ясувала, чому її це турбує, але її логіка наголошувала, що першочерговим завданням було врятувати її від загрози вампірів.

Це вагання на мить зупинило Ліну. Але, на щастя (?), їй більше не довелося сумніватися у своєму рішенні.

— …Що це? Ми оточені?!

Коли заклинання, що блокувало сприйняття, оточило її, свідомість Ліни зникла.

***

— Це бар'єр?!

Після того як великий причіп, за яким вона стежила, раптово зник, навіть Міюкі не могла втриматись від подиву.

Коли сестра повернулася до нього з питанням, Тацуя кивнув.

— Так, — сказав він. — Це, мабуть, Мікіхіко. Він дуже вправний.

— Це Йошіда? — Міюкі не могла приховати ще більшого здивування тим фактом, що новенький, незалежно від того, був він першого чи другого курсу, міг створити поле, що блокує інформацію, з таким широким охопленням і високою щільністю.

— Його ефект ― це позбавлення зору та слуху, — розмірковував Тацуя. — Воно не перешкоджає руху самого об'єкта… Розумію.

Він був стурбований, бо вони не домовилися заздалегідь, що робитимуть, але було б надто марно дозволити цій продуманій підготовці пропасти даремно. Тацуя вивів свій голосовий дзвінок, який все ще тривав, із режиму очікування.

— Саеґусо, це Шіба.

— Що таке? — одразу ж пролунала відповідь. Мабуть, вона теж не виходила з мережі.

— Вимкни, будь ласка, камери спостереження біля входу для доставки матеріалів до будівлі лабораторії.

Якби вони були на вулиці, це було б нерозумним проханням навіть для дочки Саеґуси, але в школі Маюмі, в певному сенсі, робила все, що хотіла. Вона зможе це зробити.

— Я би спитала, чому… але ти, мабуть, не відповіси.

— Дякую.

— Ха… Ось, вимкнено.

Коли Тацуя замислився, Маюмі була досить поблажливою до нього. Але він теж іноді був поблажливим до неї, тож це було взаємно. Можна сказати, що це були взаємовигідні стосунки.

— Ходімо, Міюкі.

— Так, брате.

Вони обмінялися поглядами, кивнули, а потім вистрибнули з вікна класу, у якому ховалися.

***

Біле лезо блиснуло перед її очима. Ухилення від нього повністю залежало від її інстинктів.

Ліна відштовхнула Мікаелу вбік, а потім, скориставшись відскоком, сама перекотилася назад. Після того як вона посунула перемикач збоку свого термінала, він розділився на передню і задню частини. Зсередини з'явився багатофункціональний ПАВ у формі планшета. Це був правдоподібний трюк для шпигунки‑інфільтратора, і її нападниця ― Еріка ― теж не завагалася.

Навіть не глянувши на Ліну, Еріка повернулася до Мії, яка все ще лежала на землі, і направила кінчик свого кодачі, відведеного назад, щоб ударити її по горлу.

— Еріко, що ти робиш?! — крикнула Ліна, створюючи магічну програму.

Вона запустила заклинання, щоб відкинути Еріку назад.

Однак воно було заблоковано антимагічною оболонкою, що оточувала Еріку ― масою впливу подій.

— Кацуто Джюмонджі?!

Здивувавшись, вона обернулася, і побачила гігантське тіло. Судячи з його розмірів, в її очах це не було незвичайною статурою, але його присутність відчувалася сильніше, ніж будь‑коли раніше.

У попередньому звіті його силу оцінювали як таку, що змушує бути обережними. Але тепер, коли вона на власні очі переконалася в цьому, вона не могла не бути шокованою тим, що серед них все ще ховався ворог такого рівня сили. У той момент, коли Ліна зосередилася на Кацуто, Еріка зробила останній крок.

— Мія?!

Її крик турботи про товариша перетворився на крик невіри та шоку.

Мікаела зловила кодачі голими руками ― і, не використовуючи ПАВ, оточила його заклинанням‑бар'єром.

Вона бачила це заклинання раніше. Воно було таким самим, як у дивної людини в білій масці.

— Що це..? — ошелешено промурмотіла Ліна, коли в цей момент до її вух долинув шепіт:

— Ліно, ти мене чуєш?!

— Сильві?

— Слава Богу, я нарешті дісталась!

Вони не спілкувалися через комунікаційний пристрій. Це була магія, на якій спеціалізувалася Сильвія. Вона вібрувала повітря, а потім читала ці вібрації як звук, оминаючи тіло. Якщо вона могла знайти людину, відстань не мала значення, як і наявність перешкод, і їй не потрібні були комунікатор чи мікрофон.

Вона мусила визнати, що заклинання було корисним для підслуховування, але з точки зору суто комунікації, вона могла надсилати повідомлення, просто вібруючи повітря в чиїхось вушних каналах, не боячись, що хтось підслухає. Не варто було очікувати секретності від тих, хто підслуховував голос того, кому вона «дзвонила», але це все одно було зручним заклинанням для таких випадків, коли вона не могла носити з собою комунікатор.

— Я дізналася, хто така Біла Маска!

Перед нею Мікаела віддалилася від Еріки, і вони продовжували грізно дивитись одна на одну, коли раптом увагу Ліни поглинув голос Сильвії.

— Це була Мія! Біла Маска ― це Мікаела Хонґо!

У голові Ліни все попливло. Але це тривало лише мить.

— Міє, це ти була в білій масці?!

Для Ліни Мікаела була не більше ніж простою напарницею по команді. Вона жила в сусідній квартирі, і їхні стосунки обмежувалися тим, що вони іноді пили чай і базікали. Проте той факт, що саме Мікаела була тією, хто брав участь у їхніх смертельних боях, викликав неабиякий шок.

Поки Ліна виявляла неймовірно людську реакцію, Мікаела, яка дивилася на Еріку, повернулася, щоб поглянути на неї. Але це було не для того, щоб заявити про свою невинність, і не для того, щоб висловити каяття. Це був холодний, нелюдський погляд, насторожений до ворога.

— Для чого ти зараз прикидаєшся?! — крикнула Еріка.

Еріка вважала Ліну і вампіра спільниками. Крик Ліни звучав як відверта брехня, тож Еріка відкинула його і замахнулася своїм кодачі, збираючись скористатися прогалиною, яку відкрила Мікаела, щоб вбити її.

Вона зробила крок ближче і горизонтально рубанула по шиї жінки. Але зброя змінила траєкторію, наче якийсь театральний трюк, пролетіла повз витягнуту руку Мікаели і встромилася прямо в її груди.

Мікаела з нерозумінням подивилася вниз.

В якомусь сенсі такий результат був неминучим.

Ліна, можливо, пройшла тренування з ближнього бою, але вона все одно залишалася магом.

Мікіхіко, можливо, вивчав бойові мистецтва, але він все одно залишався заклинателем.

А Еріка, можливо, вивчала магію, але вона все одно залишалася мечницею. Коли вони билися мечем проти кулака, майстерність Еріки була набагато вищою, ніж у будь‑якого мага, з яким Мікаела коли‑небудь стикалася.

Але за мить Еріка стала тією, чиє обличчя викривилося від напруги. Зовсім не переймаючись тим, що вона була в спідниці, вона підняла ногу і завдала Мікаелі удару в живіт. Від удару кодачі вилетів з рук, і, зробивши обертовий стрибок, Еріка відскочила назад.

Права рука Мікаели прорізала залишковий образ Еріки. Її пальці перетворилися на гачкоподібні кігті, а навколо них утворилося пірамідальне енергетичне поле. Потім, на очах Еріки та Ліни, дірка в її грудях миттєво закрилася.

— Магія зцілення?! Вона миттєво зцілила цю рану?!

— Схоже, перед нами справжній монстр…

Голос Ліни був напруженим від шоку, тоді як Еріка виплюнула слова, все ще дивлячись на свою супротивницю.

— У такому разі, як щодо цього?

Вони почули цей голос з‑за причепа. Як тільки це було сказано, зима раптово посилилася. На Мікаелу налетіла точкова хвиля холоду. Американка, не маючи часу чинити опір ні фізично, ні магічно, замерзла на місці.

*

— Міюкі?

Шоковано вигукнула Еріка, втративши рівновагу. Та, що з'явилася перед її очима, без сумніву, була Міюкі. За нею вона побачила і Тацую.

— Що відбувається? — в паніці прошепотіла Сильвія на вухо своєму командиру. — Ліно, ти в порядку?!

— Поки що так, але надішли вільних солдатів на підмогу. Бо втеча може обернутися великою проблемою.

— Зрозуміло. Я негайно їх відправлю.

Ліна тихо прошепотіла свої накази.

У цей час Тацуя підійшов до Ліни спереду.

— Стоп.

Ліна швидко промовила одне слово. Заклинання Сильвії закінчилося. Можливо, це не мало значення, але це було зроблено, щоб приховати їхні таємниці. Тацуя бачив, як вона ворушила губами, але нічого не сказав з цього приводу.

— Ліно, вона, здається, твоя знайома, але ми заберемо її, — сказав він, повернувшись до її застиглої сусідки і підійшовши до неї.

— Люди Максимілліана… Ти їх вбив?

На запитання Ліни Тацуя відповів чимось, що не дотягувало до болісної посмішки.

— Яка страшна фраза. Я просто приспав їх на деякий час.

Співробітники Maximillian не були поплічниками і не знали про особистість Мікаели. Вони були просто цивільними особами, які влипли у все це. Якщо Тацуя та інші зараз піднімуть галас, це дасть їй шанс вийти з ситуації, але вона також щиро відчувала полегшення, що вони не спричинятимуть співробітникам більше проблем.

— Зачекайте. Я не можу дозволити вам просто забрати її.

Ліна, мабуть, не могла нічого вдіяти, але вона зрозуміла і відступила. Натомість Еріка вирішила відстоювати права переможця.

— Тобі це може здатися дурним, Тацуя, але тут на кону стоїть наша честь. Якщо саме ця жінка ― та, що поранила Лео, я не віддам її нікому іншому, навіть тобі.

Вона не прийняла бойову стійку, але стиснула руків’я свого кодачі, не докладаючи зайвої сили, лише стільки, скільки було потрібно, щоб миттєво перейти в бойову стійку.

Насправді, не було потреби оцінювати цей незначний рух ― один її гнівний погляд пояснював усе.

Еріка була серйозна на 100 відсотків.

— Мені вона не потрібна.

Але вона вкрай неправильно зрозуміла.

— Га?

Як і очікувалося, її вираз обличчя змінився на здивований. Відповідь Тацуї була для неї як ляпас.

— Ти хочеш дослідити її і розібратися з нею, так?

Ліна стиснула губи, коли почула «розібратися з нею». Її обличчя чітко показувало, що вона відчайдушно переконувала себе, що не має права коментувати.

— Мені це підходить, якщо ти поділишся тим, що знайдеш.

Тацуя не дивився на Ліну, коли вона зробила цей вираз обличчя. Його погляд фокусувався на тому, щоб тримати Еріку і Кацуто в полі свого зору.

— Я зв'яжуся з тобою.

На слова Кацуто Тацуя відповів уклоном.

Тацуя спостерігав за Кацуто і Ерікою,

Міюкі спостерігала за Тацуєю і Ерікою,

Кацуто спостерігав за Тацуєю і Ліною,

а Еріка спостерігала за Тацуєю і Міюкі.

Тільки Мікіхіко пильно стежив за навколишньою територією, і він найшвидше помітив щось неладне.

— Обережно!

Попередження було настільки раптовим, що він встиг вимовити лише одне слово. Але воно виконало свою функцію. Повітряний електричний розряд, спричинений заклинанням типу випромінювання, зупинився на бар'єрі, який розширив Кацуто, і був знищений антимагією, випущеною Тацуєю.

Міюкі та Еріка обернулися до тієї, хто вистрілила заклинанням. Потім вони обидві зупинилися на місці, як ошелешені.

Жінка, яка вистрілила електричною магічною атакою, все ще була заморожена. Жива людина, або навіть щось нелюдське, не могла бути притомною в такому стані, а також не могла використовувати магію ― так диктував здоровий глузд.

Але тепер це було спростовано. Крижана скульптура була оповита електричним світлом.

— Самознищення?!

Вигукнула саме Ліна.

— На землю!

Кацуто і Тацуя вигукнули в унісон. Тацуя підхопив свою сестру; Мікіхіко захистив Мідзукі своїми руками; а Кацуто, Еріка і Ліна згорнулися, прийнявши оборонну позицію.

Тіло Мікаели вирвалося з льоду Міюкі і вивергло полум'я. Воно спалило все дотла в одну мить, наче сухий папірець.

А потім ― з порожнього місця, де пропав танцюючий попіл, магічні блискавки атакували всіх п'ятьох учнів на землі: Тацую, Міюкі, Ліну, Еріку і Кацуто.

На зимовому небі зависли похмурі хмари, і здавалося, що сніг може початися будь‑якої миті. Але дощ електричних ударів не йшов з хмар, а лив з порожнього місця в повітрі. Це не була блискавка. Їхня швидкість була набагато меншою за тисячі кілометрів на секунду ― неозброєним оком можна було побачити їхній рух. Це була, щонайбільше, швидкість, з якою стріла вилітає з арбалета.

Але навіть невелика кульова блискавка розміром з м'яч для гольфу була достатньою, щоб вивести будь‑яку людину з ладу. Якщо десять таких блискавок влучали одночасно, це, ймовірно, закінчувалося смертю.

І те, що їхні очі могли стежити за ними, не означало, що вони мали час підготувати захисні стіни, коли в них стріляли з відстані менше десяти метрів. Єдина причина, через яку вони зупинили початковий обстріл, ― це ефект від стін, які вони все ще мали, і які вони розширили, помилково вважаючи, що самознищення раніше було атакою на них. Якби ця атака була здійснена з нізвідки, вона, безсумнівно, не залишила б усіх неушкодженими. І це не означало, що криза вже минула.

Магія Тацуї знищила спалах світла, що з'явився за спиною Міюкі, перш ніж вона встигла обернутися.

Що стосується кульової блискавки, яка з'явилася над головою Еріки, то вона наелектризувала хмару крижаних частинок, яку створила Міюкі, і зникла.

Бар'єр Кацуто зупинив електричний спалах, а плазма Ліни розсіяла блискавичну атаку.

Не було жодних ознак використання послідовності активації, але створення кульової блискавки та додавання вектора руху до блискавок були змінами подій, спричиненими магічними програмами, створеними псіонами. Читаючи ознаки змін подій ― що включало спостереження за тим, які електрони відокремлювалися від молекул і сходилися в повітрі ― хоча атака виглядала так, ніби відбувалася в довільних точках, вони ледь встигли вчасно.

Не було жодних ознак заклинателя. Принаймні, нікого в межах «бачення» Тацуї. Його «бачення» не виявило мага.

“Це, певно, паразит!”

Магія, випущена з грудки психеонів, що плавали в морі інформації.

*

Мікіхіко і Мідзукі залишили інших п'ятьох і сховалися за причепом трохи далі.

Спалахи світла, що з'явилися в повітрі, розсіялися, не досягнувши їхніх друзів. Саме це побачила зараз Мідзукі ― вона не бачила жодних ознак чи наслідків магії. Натомість вона бачила бар'єр, який блокував більшість магічних хвиль. Виходячи з досвіду, отриманого кілька хвилин тому, Мікіхіко вирішив, що треба створити цей бар'єр для Мідзукі, і завдяки цьому вони не постраждали від електричних атак. Інформаційна форма життя, позбавлена тіла, не мала можливості сприймати світло чи звук. Вона, здавалося, усвідомлювала цей світ за допомогою магічних хвиль.

Ситуація, в якій опинилися їхні друзі, виглядала похмурою. Атаки паразита були несистематичними, але раптовими, і хоча вони не виглядали надто сильними для Тацуї та інших, група також не могла контратакувати. Вони просто не знали, де знаходиться їхній противник, щоб атакувати його. Атаки монстра не могли їх поранити, але вони також не могли впоратися з монстром.

— Дивно… Чому він не тікає..? — пробурмотів Мікіхіко.

Почувши це, Мідзукі раптом почала замислюватися над тим, про що раніше не турбувалася:

те, що колись було вампіром, паразит ― чому він все ще повторював свої неефективні атаки?

Вона не могла з упевненістю сказати, що паразит мав розум або здатність приймати рішення, але навіть якщо це була інстинктивна або механічна поведінка, мала бути причина, чому він так наполегливо залишався тут і продовжував нападати.

Але що це може бути?

Це питання не давало спокою Мідзукі.

*

Він демонтував магічні програми, створені паразитом, перш ніж вони змогли пов'язатися з будь‑якими змінами подій.

Спочатку він не міг зрозуміти, як це працює, оскільки не було процесу розширення послідовності активації або чогось, що могло б його замінити, але тепер Тацуя мав майже 100‑відсоткову ймовірність збити заклинання паразита.

Тепер, коли у них з'явився певний простір для маневру в боротьбі з атаками, у нього з'явився час для сумнівів.

— Як думаєш, Шібо, в чому причина?

Кацуто, здавалося, думав так само.

На даний момент Тацуя і Кацуто зайняли позиції спина до спини, а між ними стояли Міюкі, Еріка і Ліна. Вони не бачили обличчя один одного, але Тацуя легко зрозумів питання.

— Не знаю, чи це навмисно, чи інстинктивно, але, здається, у нього є причина тримати нас тут.

— Так. Якби він хотів втекти, то міг би це зробити в будь‑який момент.

— Я принаймні не можу його втримати.

— Я теж не знаю. Ми навіть не знаємо, де він знаходиться.

Тацуя і Кацуто були в подібній ситуації. Вони бачили, де він знаходиться в інформаційному вимірі, але не знали, де це місце відповідає в реальному світі. Його положення у фізичному вимірі не було чітко визначене. Зв'язок між ним і фізичними істотами був жахливо слабким, ніби він ледь тримався на тонкій ниточці, достатній лише для того, щоб використовувати магію.

Більше того, ворог був психеонним інформаційним тілом. Навіть якщо вони знали його положення, але не знали його структури, Тацуя не міг його атакувати.

— Ліно, ти щось знаєш?

Посеред свого запитання Тацуя направив свій ПАВ за себе на Еріку і натиснув на курок. Заклинання, яке мало сформуватися поруч з нею, розсіялося.

— …Основне тіло вампіра ― це нефізична сутність, яка називається паразитом.

Спочатку вона вирішила не відповідати на питання Тацуї, але, здається, передумала ― зараз не час. Ліна відповіла неохочим тоном.

— Визначення Лондонської конференції, так? Я це знаю.

Ліна мовчала добрих десять секунд після відповіді Тацуї.

— …Хто ви взагалі такі? Тільки не кажіть, що всі японські старшокласники такі.

— Не хвилюйся. Ми винятки в декількох аспектах.

Не було ясно, чи Ліна зрозуміла викривлений стан розуму, що ховався за його словами про винятки, а не про те, що вони особливі.

— То що?

Сам Тацуя теж не мав чіткого уявлення про це, тож не дивно, що вона не зрозуміла.

— Паразити вселяються в людей і змінюють їх. Здається, вони мають певну схильність до того, в кого вселятися, але пошук носія, мабуть, є їхнім базовим принципом поведінки, еквівалентним інстинкту самозбереження.

— Іншими словами, він шукає наступну людину, в яку можна вселитися?

— Напевно.

— Як?

— Це я і хотіла би знати.

— …Марно.

— Ну, пробач!

Навіть під час обміну різкими словами Тацуя і Кацуто об'єднали зусилля, щоб блокувати кожну атаку паразита. Але паразит теж мав обмеження енергії. У цей момент Тацуя відчував не надію, а занепокоєння.

Система енергетичного обміну інформаційної форми життя була для нього невідомою. Але він не міг змиритися з думкою, що він може нескінченно стріляти магією. Якщо він вирішить, що не зможе заволодіти ніким із п'ятірки ― чи то свідомо, чи то інстинктивно ― він може перейти в інше місце в пошуках носія.

Але це не означало, що навмисно змушувати його заволодіти кимось було гарною ідеєю. Він не був настільки самовпевненим.

Він не бачив виходу.

*

— Недобре… Він націлений на Еріку.

Мікіхіко вимовив ці слова, захищаючи Мідзукі та пильнуючи за спинами своїх друзів.

— Він відчув, що Еріка не може йому протистояти..?

Магічні здібності Еріки, як правило, полягали в навичках ближнього бою проти супротивників, що мали фізичні тіла. Якщо питання було лише у відстані, вона могла б вразити когось дещо відточеною ударною хвилею, але він був майже впевнений, що вона не мала навичок, які б дозволили їй протистояти ворогу без тіла.

Мікіхіко, можливо, не хотів цього визнавати, але він був нетерплячий. Якби він був трохи спокійнішим, то міг би зрозуміти, що Мідзукі слухає його, і якби так було, то він не поводився б так необережно зі своєю наступною реплікою.

— Якби ми тільки знали, де він, ми могли б щось з ним зробити…

Почувши коментар Мікіхіко до самого себе, Мідзукі твердо вирішила.

— Йошідо, будь ласка, зніми бар'єр.

— Що?

Не те щоб він забув про її присутність, але несподіване прохання змусило його збентежено відповісти.

— Для чого тобі це?

— Я, може, зможу побачити, де він.

У цей момент Мікіхіко нарешті усвідомив, що вимовив уголос те, що хотів залишити для себе. Він скривився, шкодуючи про це.

Мідзукі це, здавалося, не турбувало. З сильною волею в очах вона різко підняла погляд на Мікіхіко.

— …Не можу. Це буде занадто сильно. Пам’ятаєш, як сильно це вплинуло на тебе, навіть коли його демонічна енергія була пригнічена? Неможливо передбачити, що станеться, якщо ти подивишся на нього прямо, коли енергія вивільнилася. У найгіршому випадку ти можеш осліпнути.

— Коли я вирішила стати магом, я була готова до ризиків. Еріка в небезпеці, хіба ні? Якщо я не можу допомогти зараз, моя сила нічого не означає, і мені нема сенсу тут лишатися.

Він розумів, що вона мала на увазі. Він сам був вихований з такими ж цінностями.

Але він думав, що Мідзукі народилася у відносно заможній, звичайній ― якщо можна назвати звичайним відсутність магічних здібностей ― родині, і що вона народилася з демонічним зором через генетичну аномалію. Вона мала бути дівчиною, вихованою батьками, які не мали жодного стосунку до магії, з лише побічною кровною лінією, настільки слабкою, що якби вона не народилася, вони б навіть не знали, що в їхньому роду колись був маг.

Вона не мала ані причини, ані потреби мати таку рішучість.

Мікіхіко хотів сказати їй, щоб вона не говорила таких речей. Вважати себе приналежним до магії давало певний вид магічної енергії, і це було щось, що потрібно було лише таким людям, як він, які набули великої впевненості в собі. Це не було призначене для дівчини, яка просто народилася з магічним талантом випадково.

Подумавши про це і відкинувши той факт, що він сам був ще лише хлопцем, він сказав:

— …Добре.

Зрештою, він не міг нічого іншого, окрім як погодитися на прохання своєї однокласниці. Саме цінності, що обмежували його як мага з елітної родини, змусили його погодитися.

Мікіхіко дістав з кишені піджака складений шматок тканини і простягнув його Мідзукі. Коли вона розгублено взяла його, він сказав їй розгорнути. Тканина була тоншою, ніж вона очікувала, і розміром приблизно з шаль. Це був магічний інструмент сім'ї Йошіда, створений на основі цінного шінтоїстського предмета, який називається «хі‑ре».

— Одягни її на шию. Якщо відчуєш, що все стало небезпечно, затули нею очі. Вона має мати сильніший ефект, ніж окуляри, які ти носиш.

Мідзукі, мабуть, під впливом рішучого тону, не задавала жодних питань і обмотала тонкою тканиною шию. За мить Мікіхіко простягнув до неї руку, розмотав тканину, а потім опустив її на груди так, щоб вона була однакової довжини зліва і справа.

Від дотику до шиї та плечей тіло Мідзукі напружилося від нервозності, але Мікіхіко цього зовсім не помітив.

— Обіцяй мені. Обіцяй, що не зробиш нічого дурного. Еріка не хотіла би, щоб хтось постраждав через неї.

— …Я обіцяю, — кивнула Мідзукі, забувши про своє збентеження від пильного погляду хлопця.

— Поїхали, — пробурмотів Мікіхіко, і Мідзукі стиснула кінці тканини, яку він їй дав.

Просто відповісти йому твердим «так», хоч це і була така коротка відповідь, забрало всі її душевні сили.

Вона була настільки налякана, що навіть не могла збрехати.

Але, дивно, це не викликало в неї бажання втекти.

Вона мала дивне переконання, що це її роль.

Мікіхіко пробурмотів щось, чого вона не змогла розібрати. За мить хаотична хвиля накрила їх.

Вона навіть не встигла подумати, що її очі болять.

Сильний біль пронизав її тіло. Але вона навіть не могла зрозуміти, де саме болить.

Коли коліна готові були підкоситися, вона зібрала всі сили і широко розплющила очі.

І в той момент вона зрозуміла, скільки речей вона не бачила ― скільки речей вона не помічала ― щодня.

Те, що вона побачила, було тепер чужим світом, в якому виділялася одна чужа річ.

Її інтуїція підказувала їй, що це і є паразит.

Він вистрілив заклинанням, яке зіткнулося з бар'єром Кацуто і зникло.

У цій електричній атаці вона побачила приховані тонкі нитки, що тягнулися вперед.

Кілька таких ниток виходили з «тіла» монстра.

Вони були довгими і тонкими, наближалися до Ліни та Еріки, але були заблоковані стіною Кацуто і розірвані пострілами Тацуї.

Ці нитки змішалися з електрикою, і вона інстинктивно зрозуміла, що вони намагаються проникнути в тіла дівчат через їхні біоелектричні потоки.

Так це виглядало для неї.

— Він там.

Її рот сформував слова, а рука вказала в бік, ніби сама по собі. Мідзукі спостерігала, як глядачка в театрі з іншого боку срібного екрана.

— Приблизно два метри над Ерікою, метр праворуч і трохи позаду ― п'ятдесят сантиметрів. Там є точка контакту, яку використовує монстр.

Мідзукі показала Мікіхіко, де знаходиться отвір, через який нитки простягаються в цей світ.

Вважаючи навіть час, необхідний для відповіді їй, марною тратою, пальці Мікіхіко затанцювали по його ПАВу. Його особистий пристрій у формі віяла розгорнувся в смужку паперу з викарбуваним заклинанням полум'я, що оточує Відьяраджу, Короля Мудрості. Він скерував у нього псіони, а потім зібрав послідовність активації, що утворилася.

Антидемонічне заклинання «Ґарудафлейм» ― незалежні інформаційні тіла «полум'я», метою яких було завдати зовнішньої шкоди іншим інформаційним тілам ― вистрілило в напрямку, вказаному Мідзукі.

*

І тоді Тацуя побачив магічну програму ― таку, що володіла концепцією «спалювання», але не матеріалізувалася як явище спалювання об'єктів, її інформаційні тіла були відрізані від подій реального світу.

Ворог був перед ним, але він не міг не здивуватися.

Тацуя знав основні принципи магії ДС, або магії духів. Вона працювала за системою, яка відрізала від реальності незалежні інформаційні тіла, що плавали в інформаційному вимірі, а потім реалізовувала явище, записане в них.

Заклинання, яке щойно продемонстрував Мікіхіко, працювало за тією ж логікою. Різниця полягала в тому, що замість реалізації як явища у фізичному вимірі, воно робило це в нефізичному вимірі.

Якщо використовувати заклинання, призначене для перезапису самої інформації, то, незважаючи на його складність, воно не було ані рідкісним, ані оригінальним. Магія, яку він використовував для розкладання інформаційних тіл, була, в певному сенсі, побудована для перезапису самої інформації.

Але заклинання Мікіхіко використовувало систему, що лежала в основі магічної теорії, ― що інформація супроводжує явища, а інформація, що супроводжує їх, записується в інформаційному вимірі, ― щоб генерувати тільки інформацію, що супроводжує явища, тим самим втручаючись тільки в інформаційний вимір, не втручаючись у фізичний вимір. «Спалення», яке не з'явилося в реальному світі, спричинило перезапис інформації в інформаційному вимірі, повідомивши йому, що в цьому місці щось горить.

Заклинання ніби взяло концепцію того, якою має бути магічна система, і перевернуло її з ніг на голову. Але ще більше Тацую здивувало те, що він раптом почав чітко бачити, де саме знаходиться паразит, хоча раніше міг лише приблизно уявляти його місцезнаходження. Це було майже так, ніби розмиті параметри раптово отримали конкретні значення.

У його голові промайнула фраза «кіт Шредінгера».

Суть цього мисленого експерименту, в якому ви не знаєте, чи кіт у коробці живий, чи мертвий, доки не відкриєте коробку, полягала, всупереч намірам його прихильників, у тому, що невизначені факти ставали визначеними після спостереження. Незалежно від того, чи застосовували ви копенгагенську інтерпретацію, чи інтерпретацію Еверетта, результат був би однаковим: для спостерігача невизначений факт ставав визначеним.

У випадку з паразитом ― цим інформаційним тілом, яке називають «монстром» ― якщо хтось його побачить, чи стане він помітним не тільки для спостерігача, але й для третіх осіб?

Чи те, що Мідзукі його помітила, посилило його існування у фізичному вимірі?

Якщо це так…

“…Тоді зараз Мідзукі в небезпеці!”

Паразит не міг не помітити погляд, достатньо сильний, щоб змінити його інформаційні атрибути.

Тацуя поспішно сфокусував свої «очі».

Там він побачив сцену, якої так боявся.

Думки промайнули в одну мить.

Тацуя простягнув до Мідзукі свою ліву руку, в якій не було ПАВу.

*

Ті, хто бачать, також можуть бути побачені тими, на кого вони дивляться.

Не треба запозичувати слова Ніцше; це чиста логіка: щоб побачити когось, треба мати лінію зору. А якщо є шлях для вашого зору, це означає, що вони також можуть бачити вас.

Коли Мідзукі помітила паразита, той звернув свою увагу на неї.

— Він наближається!

Почувши крик Мідзукі ― а може, це був вереск ― Мікіхіко негайно розширив бар'єр.

— Де?! — запитав він, посилюючи поспішно збудовану оборону, як тільки міг.

Захисне заклинання було активоване здебільшого рефлекторно.

Воно було призначене в основному для приховування.

Воно мало захищало від того, що потрапляло всередину, а тепер, коли їх побачили, приховування було ефективним лише наполовину.

Мікіхіко сам розумів необхідність атакувати. Але Мідзукі не мала сил на це реагувати.

Вона просто закрила очі й впала на землю.

Хлопець не міг її звинувачувати.

Він знав, що вона була звичайною дівчиною, яка не мала жодного досвіду боротьби зі «злом». Саме тому Еріка хотіла, щоб він її захищав, і саме тому він і планував це зробити. Він уже врахував, що Мідзукі побачить «зло» і втратить здатність діяти ― саме тому вони трималися на відстані.

Тепер, завдяки його власній помилці в розрахунках, паразит наближався. Як і слід було очікувати, Мідзукі впала в паніку, тож як він міг її звинувачувати?

До того ж ― у нього не було на це часу.

Від паразита простягнулася «нитка». Мікіхіко не бачив її, але знав, що «щось» ховалося в електричному світлі, намагаючись захопити її.

Що ж, Мікіхіко не стояв склавши руки. Навіть якщо він не міг побачити цю штуку, у нього були способи відрізати духовне втручання. Старомодні заклинателі, такі як Мікіхіко, завжди були експертами в боротьбі з духовними явищами, втручаючись у фізичні.

Але водночас було багато традиційних заклинань старої магії, які потребували часу для підготовки. Вони поступалися в швидкості миттєвої реакції, що було причиною того, що люди просували сучасну магію як основний метод і ставилися до старої магії як до простої гілки.

Попри це, Мікіхіко націлився на отвір, що відкрився в бар'єрі, і використав заклинання під назвою «Ріжучий екзорцизм», щоб заблокувати злі втручання. Хоча його сила поступалася ритуальній магії, але за швидкістю воно не поступалося «Свіфтнайн», яке використовували маги езотеричного буддизму.

Псіони у формі меча розрізали нитку, що тягнулася від паразита.

Але, зрештою, це було спрощене заклинання.

Навіть якби це змогло зняти прокляття, воно би не змогло знищити основне тіло.

Інша нитка одразу ж простягнулася і наблизилася до Мідзукі.

Мікіхіко, розуміючи, що це призведе до патової ситуації, спробував знову використати «Ріжучий екзорцизм».

Але лезо так і не опустилося.

Швидше, ніж Мікіхіко зміг його використати, сильний вітер, оповитий невидимим світлом, здув нитку разом з основним тілом.

*

Тканина, яку Мідзукі позичила у нього, дійсно захищала від неприємних хвиль, які не могли заблокувати її окуляри.

Але, як не дивно, те, що вона більше не відчувала дискомфорту, не означало, що вона більше не бачила. Фігура, що плавала в повітрі, освітлена приглушеним світлом і з кількома нитками, що звисали з неї, виглядала як плаваюча медуза.

Однак це ніяк не послабило її жах.

Навпаки, це тільки погіршило ситуацію.

Навіть якщо вона заплющувала очі, фігура не зникала. Вона бачила нитки, хоча й не хотіла.

Ультратонкі щупальця, що тягнулися, щоб схопити її. Ось що вона бачила. Вона не могла мислити тверезо через інстинктивний страх.

Якби це тривало ще трохи, це залишило б глибоку рану в її серці.

Її розум міг би зламатися ще до того, як її тіло було б осквернено.

Її врятував потік блискучих псіонів.

Те саме світло, яке вона бачила пів року тому в лабораторному класі, відтворилося перед її очима з ще більшою силою, ніж раніше.

*

Це сталося миттєво, але під час магічного бою неможливо було уникнути псіонної активності. Права рука Тацуї використовувала магію типу «демонтаж», але на відміну від «Програмного розсіювання», він міг запускати «Програмну руйнацію» з будь‑якої руки, навіть без ПАВу. Тацуя зібрав псіони у своїй правій руці і довів їх до межі миттєвої потужності.

Як він і думав, те, що Мідзукі побачила паразита, надало йому конкретного існування в цьому світі. Чим ближче паразит підходив до неї, тим менше спотворювалася інформація про його положення і тим більше зливалася його структура.

Раніше він міг бачити його як інформацію, але не знав, де він знаходиться і звідки до нього отримати доступ. Але тепер Тацуя чітко усвідомлював паразита.

Однак не було часу повідомляти про це іншим. Щупальце ― яке в його уяві більше нагадувало філоподії примітивного аморфного організму ― яке Мікіхіко відбив, вже відновилося і тягнулося до Мідзукі.

Це його розчарувало, але у нього був лише один шанс.

Він трохи примружився…

…націлився, уявив собі спрямовану лінію…

…і випустив з правої руки скупчення стиснутих псіонів.

Псіонний потік «Програмної руйнації», точку випромінювання якої він встановив на своїй долоні, вистрілив у бік паразита і здув як щупальце, так і його основне тіло.

*

— Шібато, ти в порядку?!

Почувши голос Мікіхіко ― хлопець виглядав готовим зірватися, побачивши, як вона перелякана ― Тацуя опустив ліву руку.

Він боровся з гіркотою від результату, якого очікував від своєї безтипової магії.

Незважаючи на свою назву, «Програмна руйнація» була, по суті, засобом використання тиску псіонного потоку для знищення інформаційних тіл, а не для їх руйнування. Якщо ціллю була магічна програма, то використання її для відривання програми від ейдосу змушувало її функціонувати як антимагічне заклинання.

У більшості випадків ударна хвиля, що виникала під час відокремлення, руйнувала інформаційну структуру магічної програми, звідси й назва «руйнація». Однак сам псіонний потік «Програмної руйнації» не руйнував інформаційні тіла. Якщо інформаційні тіла мали міцнішу структуру, ніж магічна програма, вони просто відлітали, не руйнуючи інформаційну структуру. Це був цілком можливий результат.

Навіть знаючи це, він прийняв рішення скористатися «Програмною руйнацією» саме там.

Щоб врятувати Мідзукі.

Бо він не міг придумати нічого іншого.

— Він втік…

Тацуя не відповів на зауваження Кацуто. Використавши «Програмну руйнацію» лише для того, щоб відігнати паразита, була велика ймовірність, що він втече, не давши їм його знищити. Тацуя очікував цього, і так воно й сталося.

— Нічого страшного. Він може й втік, але не може бути неушкодженим. Ми маємо бути вдячні, що цього разу ніхто не постраждав.

Коментар Кацуто був не тільки для того, щоб підбадьорити його. Паразит контратакував у спосіб, якого вони не очікували, але їхня сторона дійсно не мала жодних втрат. Але це вони влаштували цю сутичку. Можливо, він навіть не планував битися тут.

Вони обрали битву, яка не була неминучою, а це означало, що мінімальним результатом мало бути те, що всі виживуть. Їхньою першою метою було захопити ворога, а наступною найкращою умовою перемоги було його знищення. Замість цього вони знайшли нову важливу підказку, яка дозволила їм скласти повне уявлення про сили ворога.

Іншими словами, з точки зору виконання бойових завдань, цей фінал дав їм майже нуль балів. Вони ледь уникнули негативного результату.

“Яка ганьба…”

Тільки гордість Тацуї змусила його залишити цю думку при собі.

Якби він висловив її вголос, то:

Міюкі занепокоїлася б;

Мідзукі переживала б через це;

Еріка була б ображена.

Для Тацуї це було б ще більшою ганьбою. Це було останнім прощальним подарунком, якого він хотів би.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub