Вночі в Шібуї не було кінця‑краю людям. Це, однак, не стосувалося самого міста в цілому.
З наближенням півночі на короткий час з'являлися місця, де не було людей, наче комахи, що проїдали місто. Наприклад, тісні, вузькі глухі провулки між будинками, або крихітні парки, що існують лише для того, щоб заповнити простір між головними дорогами та об'їзними шляхами. Як цей конкретний лісопарк, не більший за автостоянку, з однією‑єдиною лавкою в ньому.
Звичайно, те, що люди не проходили повз, не означало, що там не було жодних фігур. Двоє з них, власне, були в цьому парку. Одна була одягнена в довге пальто, шарф і круглий крислатий капелюх, насунутий на самісінькі очі. Це була така собі тіньова людина, яку не можна було розпізнати ні за статтю, ні тим більше за рисами обличчя. Інша була одягнена в стильне пальто, під яким був в'язаний светр, а також міні‑кюлоти і товсті гетри – молода жінка.
Одразу після того, як постать у капелюсі піднялася зі свого місця, прикриваючи труп жінки, що лежав на лавці, нова фігура заговорила до неї ззаду.
“Знову несумісне?”
Довге пальто, шарф і капелюх. Фігура була одягнена так само як і перша, і говорила голосом, який не вібрував у повітрі.
“Не вийшло. В цей раз я спробував повністю заблокувати з'єднання після відправлення копії, але, як і при попередніх спробах, вона просто поглинала псіони в крові зразка, а потім поверталася без прив'язки.”
Перший відповів другій тим же беззвучним голосом. Дві фігури розмовляли за допомогою мислехвиль.
“Тобто, копії все‑таки не спрацюють?”
“Це неможливо. Ми ж самі і є справжніми двійниками.”
“Хм… Може, для того, щоб стати такими, як ми, вони мають мати прагнення на додачу до здібностей.”
“Хіба хтось не має прагнення?”
“Припускаєш, що є ще якісь умови?”
“Нам потрібно більше зразків, щоб переконатися.”
“…Нічого не змінилося.”
“Я – це я. Як і ти – це ти. Нічого не змінилося.”
“Так, твоя правда… Хм?”
Дві фігури закінчили свою ментальну розмову і подивилися в одному напрямку.
“Хтось прорвався через психічний бар'єр. Двоє… ні, троє?”
“Я посилила бар'єр, адже ми проводили тести. Вони мають мати великі сили.”
“Нас двоє. Нам відступити?”
“Ні, це рідкісна можливість. Якщо вони достатньо сильні, щоб перетнути психічний бар'єр, вони можуть бути сумісними. На щастя, той, що йде позаду, відстає від двох інших на деяку відстань. Ми можемо знешкодити перших двох до того, як третій їх наздожене.”
“Дуже добре. Всі інші, зрозуміло?”
З'явилися ознаки підтвердження. Залишивши труп на лавці, дві фігури зникли в напрямку вуличних ліхтарів.
***
Сьогодні ввечері Лео знову блукав вулицями Шібуї. Однак це не було його звичайне безцільне блукання – він заходив до своїх знайомих, розпитував про будь‑які чутки про підозрілих людей, слідував повідомленням очевидців. Іншими словами, подорожував з певною метою.
Навіть Лео не розумів, чому він так захопився грою в детектива.
Заради справедливості? Ставалися й інші криваві злочини.
Відчуття території? Не схоже, що Шібуя була його рідним містом.
Цікавість? Насправді його не дуже цікавило, хто був злочинцем.
Найближче, що він міг придумати, це те, що він відчував, що не може залишити це так.
Після аналізу власних почуттів він прийшов до такого висновку.
Він ішов крізь ніч. Він поринув у темряву. Вже деякий час він чув переривчастий шум, схожий на ляскання крил комахи. Не у вухах, а в самій глибині його свідомості.
Він не знав, що це означає. Лео міг розпізнати його лише як звичайний шум. Але його інтуїція підказувала йому, що це розмовляють голоси.
Голоси обмінювалися словами на дні його свідомості, близько до тієї області, яка використовувала магію. Він наближався до джерела передачі, наче його засмоктувало.
***
«Зірки» були основною магічною силою СШПА. Але навіть незважаючи на це, не всі американські маги в армії належали до «Зірок». З трьох магів стратегічного класу, визнаних державою, Енджі Сіріус була єдиною, хто належав до «Зірок». Двоє інших були дислоковані на базі на Алясці та на базі в Ґібралтарі за кордоном.
Тим не менш, не можна заперечувати, що маги «Зірок» були центральною віссю магічного бою для армії СШПА. Зокрема, маги з кодовими іменами першої величини складали найсильнішу магічну силу у світі. Тому дезертирство одного з першокласних магів, Альфреда Фомальгаута, стало великим шоком для керівництва СШПА. Вони не могли покласти край інциденту лише стратою Фомальгаута. Необхідно було розправитися з усіма іншими втікачами і зробити з них приклад.
Тієї ночі вулицями Шібуї швидко йшли двоє людей – мисливці армії СШПА, послані на пошуки втікачів. Вони належали до «Зоряного пилу», підрозділу магів, що безпосередньо підпорядковувався Об'єднаному комітету начальників штабів армії СШПА, пилу, який не міг стати зірками. Проте вони мали бойові якості магічних солдатів, і, відмовившись від універсальності на користь конкретних сильних сторін, вони посилили свої здібності до рівнів, що конкурували з більшістю особового складу «Зірок». Відібрані для полювання на втікачів, вони були командою, яка досягла успіху в пошуку та переслідуванні. Вони могли ідентифікувати псіонні хвилі та виявляти їхні сліди – технологія, яку Японія ще не застосовувала на практиці – іншими словами, вони були посиленими магами зі специфічними здібностями.
І цієї ночі ці жінки вже зафіксували псіони одного з утікачів, солдата «Зірок» класу сателітів Деймоса Другого, також відомого як Чарльз Салліван, і переслідували його в межах пішої досяжності.
— Він тут, на пустирі.
Кивнувши на слова напарниці‑мисливиці, яка зупинилася, жінка дістала з кишені пальта пристрій. На ньому вона відкрила карту і побачила, що цей провулок веде прямо до парку, в якому вони виявили Саллівана. Праворуч від їхнього теперішнього місцезнаходження був вхід, а також ще один за правим поворотом.
— Один сигнал. Візьмемо в кліщі. Я зайду справа.
Модне пальто, коротка спідниця, різнокольорові колготки, короткі чобітки. Американська магічка, зливаючись з натовпом, як звичайна дівчина, що вийшла погуляти в місті, давала своїй напарниці вказівки, її тон голосу був єдиним непомітним елементом.
— Зрозуміла… Він рухається. Поспішай. Але ми атакуємо одразу.
— Прийнято.
Двоє мисливиць розділилися – одна ліворуч, інша праворуч.
*
Між низько насунутим капелюхом і шарфом була сіра маска, прикрашена малюнком кажана з розгорнутими крилами. Йдучи, постать у довгому пальті, під яким практично не було видно шкіри, спрямовувала свій погляд на вихід з провулка. За маскою ховалися губи, злегка скривлені в презирстві.
“Переслідувачі з армії. Послали за мною всього двох із «Зоряного пилу» – вони мене серйозно недооцінили.”
“Напевно, через те, що вони знали тебе лише раніше.”
Коли до нього дійшли хвилі думок від його спільниці, якої вже не було видно, насмішка Чарльза Саллівана змінилася на болісну посмішку. Відтоді, як він «став собою», він не міг нічого приховати від неї. У нього практично не було приватного життя. Але для теперішнього Чарльза Саллівана це не було незручно. Для них це було цілком природно, і будь‑яка причина для дискомфорту зникла.
Коли він зосередив свій розум на точці за лобом, то побачив думки всіх своїх товаришів. Вони розділяли його свідомість через нову антену, яка виросла між його правою і лівою півкулями. Він був одночасно людиною, відомою як Чарльз Салліван, і частиною «них».
“Ясно. Якщо вони знають мене лише як сателіта, то я можу передбачити, що вони зроблять. Мені не потрібне підкріплення.”
Після того, як Салліван відправив цю думку, до нього повернувся шелест, схожий на звуки крил, що ляскають у бджолиному вулику.
“Але я все одно підготуюся, просто щоб бути впевненим.”
Звуки прийняли форму відповіді, яку дав його товариш, що причаївся неподалік.
Зустріч відбулася за мить.
— Деймос Другий, дезертир. Підніміть руки вгору і розтисніть їх, — озвався до нього спереду молодий жіночий голос. Водночас ззаду на нього обрушився беззвучний гул, наче забивання цвяхів у дошку.
Це були псіонні хвилі, випромінювані «Завадником» – формою магічного втручання за допомогою портативної антимагічної зброї, розробленої Відділом магічних досліджень армії СШПА. Хвилі перешкод від «Завадника» не були шумом, який без розбору блокував усю магію, як «Заглушення», що використовувало антиніт. «Завадник» був пристроєм, який перешкоджав функціонуванню ПАВів. Дублюючи псі‑хвильові перешкоди, викликані використанням декількох ПАВів одночасно, він блокував зчитування послідовностей активації. Зазвичай такі перешкоди виникали лише через псі‑хвилі від однієї людини, але завдяки розвитку технології аналізу псі‑хвиль супротивника, армії СШПА вдалося, хоч і в обмеженому обсязі, виводити з ладу ПАВи.
Не всі могли користуватися цим обладнанням. Використання «Завадника» вимагало високого рівня майстерності в безтиповій, псіонній магії, що випромінює хвилі. Крім того, його ефективна дальність ураження становила лише п'ять метрів. Однак, як засіб глушіння магії без антиніту, «Завадники» були революційною секретною зброєю для армії СШПА.
Під дулом зброї, спрямованим на нього, Салліван підняв руки над головою, розчепіривши пальці, як і було наказано. Інструкція, хоча вона була б незрозумілою для звичайної людини, мала на меті запобігти використанню ПАВу. Згідно з даними, які отримали дві жінки, переслідувачі та виконавці вироку, Деймос Другий не міг використовувати магію без ПАВу. Його фізичні здібності були максимум на рівні звичайного солдата. Якби вони просто заблокували його магію, то він не зрівнявся б з жінками, як магами, так і біологічно вдосконаленими – точніше, так мало бути.
— Прийнято рішення ліквідувати вас на місці. Але, якщо ви дасте інформацію про інших дезертирів, ми можемо пом'якшити вам покарання на один ступінь, — попередила мисливиця, тримаючи палець на спусковому гачку.
Салліван, не піднімаючи рук, знизав плечима.
— Деймос Другий, ми даємо вас десять секунд на роздуми.
— Мені це ні до чого.
Ніби збентежена відповіддю Саллівана, в якій не було ні нервозності, ні тим більше напруги, вона не вистрілила.
— «Зоряний пил», номер сімнадцять, номер вісімнадцять – мисливиці М і Н, правильно?
Коли її кодове ім'я було вгадано правильно, розслаблений палець М знову стиснувся.
— Жоден з вас не зможе перемогти мене.
Одночасно з легким зауваженням Саллівана пролунав постріл. Глушник настільки заглушив звук, що він нагадував постріл з іграшкового пневматичного пістолета. Однак випущена куля цілком здатна була забрати життя людини.
Позаду Саллівана пролунав приглушений крик. Випущена куля замість того, щоб влучити Саллівану в груди, куди цілилося дуло, прошила грудну клітку мисливиці Н.
— Хіба ви не чули? Не варто було використовувати зброю проти мене, — пояснив Салліван таким тоном, ніби він дивився на нижчого за себе.
— Заклинання викривлення траєкторії?! — почувся здивований голос М. Вони знали, що він спеціалізується на магії, яка впливає на траєкторію рухомих тіл. Але вони також чули, що він не міг її активувати, якщо не скористається ПАВом.
— «Завадник» не спрацював…? — задихалася Н., хапаючись за груди.
— Ні, ні, — сказав Салліван, не обертаючись. — Ваш «Завадник» працює чудово. Але…
І М, і Н відчули, як він посміхнувся під своєю маскою з візерунком кажана.
— Мені більше не потрібен ПАВ.
М засунула пістолет у кобуру, заховану під спідницею. Обидві мисливиці витягли з рукавів пальт ножі, а потім накинулися на Саллівана одночасно, спереду і ззаду.
Їхні випади були результатом їхніх покращених фізичних здібностей, занадто швидкими для звичайної людини, щоб ухилитися від них. Але Салліван, який, як вони були впевнені, не пройшов ніякого вдосконалення, пурхав туди‑сюди, ухиляючись від їхніх ударів. Він ухилявся не лише завдяки атлетичним якостям. Лезо Н опинилося біля його шиї; воно неприродно вигнулося, оминувши шию збоку. Коли Н висмикнула ніж назад, її позиція порушилася, М підступила впритул і виконала випад, перш ніж Салліван встиг атакувати Н.
— Змінив траєкторію руху наших ножів?! Як ти можеш використовувати таку потужну магію?!
— Хіба ти не розумієш? Я вже не той, ким був раніше!
— Годі маячні!
Перейшовши від випаду до розсічення, ніж М відхилиласьвід своєї траєкторії і зробила діагональний удар. Він прорізав плащ Саллівана і ковзнув по поверхні вуглецевої броні, яку він носив під ним. Ззаду на нього налетіла Н, цілячись у прогалину в броні, зануривши вістря свого ножа знизу вгору.
— Ургх!
Але ніж Н лише зачепив відкриті груди Саллівана. Фактично, коли траєкторія леза викривилася, вона з хрипом втратила рівновагу.
Спритними рухами вуличного фокусника в його руці з'явився ніж, ідентичний тим, що тримали мисливиці.
Ніж Саллівана замахнувся на спину Н.
Однак його вістря відскочило від прозорої стіни, побудованої в повітрі.
— Заклинання векторного віддзеркалення?! Ця сила, це…
— Майоре! — М перекричала слова Саллівана.
Миттєво зрозумівши, що вона має на увазі, він кинувся на Н, яка все ще відновлювала рівновагу.
З неба впав клинок.
У стрибку до свого противника він ковзнув праворуч, уникаючи короткого меча, що впав згори. Ледве торкнувшись землі, він обернувся, а короткий меч, що летів на Саллівана, відбив ніж, націлений на М і Н.
Скориставшись отвором, Салліван стрибнув на стіну будівлі. Тричі зістрибнувши з протилежних стін, він дістався даху одного з будинків, що утворювали провулок.
Дивлячись на нього вгору, руда, золотоока магічка в масці намагалася переслідувати його тим же шляхом.
Але коли з іншого боку алеї з'явилися нові псіонні хвилі, вона була змушена відмовитися від переслідування.
Ні – вона знала, що повинна запобігти новим жертвам, тому почала забігати вглиб провулку.
***
Раптовий спалах бойового духу не підштовхнув Лео вперед, а радше зупинив його на півдорозі. Те, що він сказав Тошікадзу про те, що не робитиме нічого небезпечного, не було порожньою обіцянкою. Він інстинктивно знав, що попереду – не те місце, куди варто ступати з простої цікавості.
Він дістав з кишені передавач і відправив коротке повідомлення на адресу, яку дав йому Тошікадзу: «Вампір тут».
Лео відправив його з увімкненою функцією визначення публічного місцезнаходження, тож якби шеф поліції одразу помітив його, то зміг би затримати підозрюваного. Вирішивши відступити, перш ніж ще більше зануритися у справи, Лео розвернувся на п'ятці – і помітив фігуру, що лежала на лавці в парку.
Його доброзичливість і обережність боролися одне з одним. Зрештою, оборонний інстинкт взяв гору. І справа була не стільки в тому, що він любив людей, скільки в тому, що у нього було слабке почуття страху. Невже він успадкував слабкість своїх предків, народившись сильним? І все ж, не втрачаючи пильності, він обережно, не поспішаючи, наблизився до молодої жінки, що лежала на лавці.
— Ей, з тобою все гаразд?
Він обережно простягнув руку і ніжно потряс її за плече. Жінка не відповіла, тоді він приклав руку до її горла.
Лео відсахнувся назад. Її шкіра була холодною, а серце не билося – хоча, ні. Власне, його пальці відчували слабкий пульс.
Здригнувшись, він витягнув передавач. Він зробив екстрений дзвінок – не в поліцію, а в швидку допомогу. Сказавши, що тут одна людина, і що вона ось‑ось помре від втрати крові…
…рефлекторно він розвернувся і підніс пристрій до свого обличчя.
Передавач розлетівся на друзки.
Після того, як він відскочив назад, його мозок зрозумів, що зброя була висувним поліцейським кийком.
І перед його очима з'явився дивний противник.
Під крислатим капелюхом була моторошна біла маска з вирізаними очима. Довге пальто сягало щиколоток, ідеально приховуючи лінії тіла настільки, що розмивало навіть його стать. Втім, стать не була важливою – він навіть не міг сказати, чи це людина.
У глибині його свідомості знову з'явився шум, схожий на дзижчання крил комахи. Як і раніше, він не міг його зрозуміти. Але чомусь цього разу йому здалося, що «голос» попереджає своїх товаришів, щоб вони відступали.
Поки Лео намагався розібратися з шумом, незнайомець у масці в одну мить скоротив дистанцію. Лео зрозумів, що це було заклинання самоприскорення, але він не бачив жодних слідів розширення послідовності активації. Він з'явився так швидко, наче створив магічну програму напряму. Захоплений зненацька і не маючи часу застосувати зміцнювальне заклинання, Лео отримав боковий удар кийком по лівій руці.
Глухий звук, ніби щось розтрощили.
Побачивши скручений поліцейський кийок, з‑за маски вирвалося розгублене бурчання.
— Ах ти ж! Боляче ж!
Аперкот Лео влучив незнайомцю в груди. Пролунав жорсткий звук.
Його супротивник сильно похитнувся і відступив, а Лео струснув свої руки так, наче вдарив себе молотком по пальцю. Але жодна з його кісток не була зламана. Навіть ліва рука, яка безпосередньо отримала удар дюралюмінієвого кийка, рухалася без труднощів.
— Карбонова броня під плащем? І для чого тобі все це?
“Треба було взяти з собою зброю”, подумав він з гіркою досадою, не зводячи очей з незнайомця в масці й стаючи в стійку. Без сумніву, це був один з вампірів.
Незнайомець відкинув кийок убік і виставив обидві руки вперед. Він зайняв низькопрофільну позицію з випнутим вперед лівим боком, з лівим кулаком на рівні щелепи і правим кулаком перед сонячним сплетінням. Лео подумав, що це схоже на позицію китайського кенпо. І він помітив ще одну особливість: кулаки були маленькі, майже як у жінки…
З поривом вітру незнайомець атакував – самоприскорення плюс допомога попутного вітру, породженого заклинанням руху флюїдів.
Тонке, схоже на бритву лезо летіло на нього разом з вітром; воно відскочило від вже зміцненої магічним заклинанням куртки Лео.
Він перехопив лівою рукою спрямований донизу удар незнайомця.
Незнайомець схопив його.
Тієї ж миті Лео раптово відчув, що виснажився. Через це його правий кулак зупинився.
Права рука незнайомця потягнулася до місця на його грудях над серцем.
Лео зібрався з духом і змусив свою праву руку завершити удар.
У той момент, коли права рука незнайомця досягла грудей Лео, кулак Лео влучив у даньчу – життєво важливе місце у верхній частині грудини.
Незнайомець пустив його, і зробив сальто назад, а Лео, зрештою, не витримав і впав на коліна.
Він відчув, що його удар пройшов. Але він також знав, що це не був вирішальний удар.
Втратити свідомість тепер означало прийняти поразку. Не маючи жодних доказів того, що це не означатиме кінець його життю, він змусив себе підняти голову.
Незнайомець уже стояв випроставшись. Він тримався за груди, але, як подумав Лео, поранення, схоже, не відняло у його противника жодної боєздатності. Проте незнайомець чомусь не ворухнувся, щоб продовжити атаку. Він навіть не дивився на Лео.
Він простежив за поглядом незнайомця, прихованим маскою, і побачив, що там стоїть оні.
Руде волосся, золоті очі. Оні виглядав маленьким, чи то через відстань, чи то через те, що його розум затуманився.
Крізь затуманення свідомості йому здалося, що він бачить, як незнайомець почав тікати по нічних вулицях, а оні погнався за ним.
*
Ліна, яка перетворилася на магічку Сіріус в масці, на мить втупилася очима в Лео, що лежав на дорозі, і сама, ніби розгубившись, застигла. Але її вагання тривало лише мить; Енджі Сіріус вирішила переслідувати незнайомця. Оскільки вона поставила на перше місце порятунок мисливців, незнайомець у масці кажана – Деймос Другий, він же Чарльз Салліван – вже встиг втекти. Вона не могла допустити, щоб цей незнайомець у білій масці також втік.
— Сильві, ти розпізнала його псіонні хвилі? — запитала Ліна. Сильвія була в їхній мобільній базі.
Але відповідь, яку вона дала, не була втішною.
— Мені дуже шкода. Там забагато шуму, і я не можу його зафіксувати.
— А як щодо камер? — прослуховування їхніх псіонних радарів не принесло б їй ніякої користі; можливо, вона могла б переслідувати їх із допомогою низьковисотних супутникових камер…?
— Наразі я бачу. Але це місто, з безліччю перешкод, тому я не знаю, як довго я зможу відстежувати його.
— Зрозуміло. Я продовжу свої пошуки.
Зрозумівши, що не може розраховувати на жодну технічну підтримку, вона прискорила крок. Незважаючи на пізній час, дороги були заповнені молодими людьми. Незнайомець змішався з ними, швидко проріджуючи свій слід. Ліна запустила заклинання самоприскорення, щоб не втрачати з поля зору спину незнайомця, коли вони мчали з нелюдською швидкістю.
Немов помітивши, що вона скоротила дистанцію, Біла Маска раптом змінила курс.
Зі жвавих вулиць на пагорб у бік житлового району. Зелені стало більше, а людей поменшало.
Для Ліни це було вигідно. За меншої кількості людей було б легше відрізнити псіони незнайомця. Вона гналася за Білою Маскою, коли вони звертали направо і наліво, використовуючи залишкові псіони людини як орієнтир. Тепер Енджі частіше втрачала з поля зору її спину, але її екстрасенсорне сприйняття псіонних структур було набагато сильнішим. Її досвід підказував їй, що вона майже на місці. І коли вона нарешті наздогнала її, в парку…
Її накрив псіонний шум.
“«Заглушення»?!”
Ліна стерла цю думку з голови. Ефекти її заклинання самоприскорення все ще були на місці. Хоча «Заглушенню» важко впливати на заклинання, яке людина наклала на себе, це було лише відносно важко, а не зовсім неможливо. І навіть враховуючи магічні здібності Ліни – точніше, Сіріус – ефекти «Заглушення» не могли повністю заблокувати її заклинання. Це означало, що цей шум мав бути чимось іншим.
“Чорт!”
Вона одразу зрозуміла, що це було. Точніше, їй сказали.
Вона втратила слід залишків псіонів Білої Маски, яку переслідувала. Але вони не зникли – вона більше не могла їх відрізнити.
Тепер вона нарешті зрозуміла, чому ця людина привела її туди, де було менше людей. Якщо їй стало легше відрізнити структуру псіонних хвиль свого ворога від інших, то її ворогу також було б легше відрізнити її структуру від інших. Цей шум був різновидом магії на відстані; щоб визначити місцезнаходження Ліни і створити цей шум, ця особа, Біла Маска, привела її в порожній парк посеред житлового району, коли всі вже спали.
“…Боляче це визнавати, але я не можу впоратися з цим сама.”
— Майоре, що діється?!
Занепокоєна раптовою зупинкою Ліни, Сильвія, в голосі якої відчувалася легка паніка, вийшла на зв'язок по рації.
— Я його втратила. Я вертаюсь на мобільну базу, — сказала вона, розчарована, але лаконічно пояснюючи свою невдачу.
***
Ранок Еріки Чіби починався рано. Її щоденна рутина зводилася до того, щоб добряче пропотіти на тренуванні до сходу сонця.
До десяти років вона робила це, бо так казав її батько.
До чотирнадцяти років, коли вона дізналася, ким вона є насправді, вона робила це тому, що хотіла стати кращою мечницею, ніж решта Чіб.
До минулого березня вона робила це просто за звичкою.
Але з квітня минулого року, відколи вона зустріла його, вона робила це тому, що хотіла, за власним бажанням. Бо хотіла стати сильнішою.
Вона не тримала меча на ранкових тренуваннях. Її батько, який помітив здібності Еріки, виховував її так, щоб вона могла використовувати секретну техніку меча «Гірське цунамі» – точніше, він виховував її виключно для цієї мети. Її вміння було швидкісною технікою, швидкою, як блискавка, що переходила у шторм, який розтинав, і блискавку, яка розривала. І в рамках тренувань для цього їй було доручено зміцнити м'язи ніг. Через це довгі тренувальні пробіжки стали особливо важливими.
У ті дні вона втратила з поля зору свою мету і була на межі того, щоб знехтувати роботою над ногами. Але відтоді, як вона вирішила для себе стати сильнішою, вона ніколи не пропускала жодного дня тренувань, поки була вдома.
Сьогоднішній ранок не став винятком: Еріка піднялася з ліжка, коли задзвенів будильник. За своєю природою Еріка не була дуже бадьорою вранці. Її тіло реагувало, але розум не прокидався. Проте, ця тілесна звичка була вкарбована в неї тисячами повторень, і вона повільно опускала ноги з ліжка.
Придушивши позіхання, лише хода її була нестійкою, вона попрямувала до ванної кімнати, що була суміжною з її кімнатою. Це була не більше, ніж кімната з душем і туалетом, але все ж вона мала всю кімнату з усіма її пристосуваннями у своєму розпорядженні. Такою була розкіш бути донькою заможної родини.
Нинішній голова Чіб був, принаймні, не скнарою, який би розподіляв своїх дітей за матеріальними можливостями.
Попри те, що була середина зими, вона не ввімкнула гарячу воду; вона повністю прокинулася лише після того, як вмилася холодною водою. Еріка щойно підійшла до шафи, щоб переодягнутися у свій спортивний одяг, як побачила, що на її телефоні блимає індикатор «вхідне повідомлення».
Сонце ще не зійшло, а на годиннику була 5:30 ранку. Вчора вона лягла спати об 23:00, і в неї не залишилося жодного непрочитаного повідомлення, тож це, мабуть, прийшло посеред ночі. Тоді наростаюче занепокоєння змусило її підійти і переглянути його, замість того, щоб залишити на потім.
Завдяки своїй простоті, текстові повідомлення все ще використовуються в наш час. І коли Еріка побачила його, вона насупилася. Прочитавши його, вона почала бурмотіти, при цьому з її зубів виходив скрипучий, скреготливий звук.
— Брат справжній недоумок… Що він змушує цього ідіота робити…?
Вона зірвала з себе піжаму і змінила білизну.
Потім з шафи, замість тренувального одягу, вона дістала светр і спідницю.
*
Погана новина надійшла до Тацуї якраз перед тим, як він вийшов з дому, щоб піти до школи.
Це було звичайне текстове повідомлення, надіслане на його портативний пристрій, а не дзвінок на домашній телефон. Зазвичай текстовий формат використовувався лише для передачі прогнозів стихійних лих, тому це повідомлення виглядало зловісно терміновим. Звісно, таке невиразно термінове повідомлення після прочитання було б перезаписане, а потім зникло б, як і всі інші.
Відправником була Еріка.
— Брате, погані новини?
Міюкі, гостро вловивши зміну в емоціях брата, підняла на нього стурбовані очі.
Наразі Тацуя не думав про те, щоб тримати сестру подалі від будь‑яких джерел тривоги.
— Еріка сказала, що на Лео напав вампір і його відвезли до лікарні.
— …Вона… не жартує, так?
Засоби масової інформації вміли робити все більш драматичним, ніж воно було насправді. Навіть те, що відбувалося в сусідньому місті, широко висвітлювалося – це можна назвати перебільшенням, – що змушувало вас думати, що це подія з вигаданого світу, яка не має до вас жодного стосунку. Не кажучи вже про цей божевільний казус із вампірами. Мабуть, не дивно, що вони не сприймали все це як реальність. Однак…
— Це правда.
Яким би божевільним це не здавалося, але відводити очі від правди не принесло б нічого, окрім шкоди. Лише зіткнувшись із загрозою віч‑на‑віч, можна було розробити план протидії.
— Він лікується в поліцейському госпіталі в Накано. На щастя, його життю нічого не загрожує, тож ми можемо відвідати його після уроків.
— …Так, брате.
Для Міюкі Леонард Сайджьо був не більше, ніж другом за посередництвом її брата. Якщо Тацуя сказав, що можна зробити це після школи, то вона не мала причин сперечатися – незалежно від того, що вона думала в глибині душі.
***
Того дня Еріка не пішла до школи.
Вона повідомила про це Тацую, Мідзукі, Мікіхіко та адміністрацію школи, тож усі мали б про це знати.
Однак ніхто не знав, що до лікарняної палати Лео – за якою Еріка стежила під приводом догляду за ним (сидячи на лавці в коридорі) – також приходили старшокласники.
Для старшокласників відвідування школи вже не було обов'язковим, тож час не був проблемою. Але вона не могла припустити, що до нього прийдуть учні, які не мають відношення до клубного комітету чи учнівської ради. Навіть теперішній голова першого або президентка другого були б у межах можливого.
Кинувши погляд на Еріку, яка сиділа біля входу, Кацуто повернувся обличчям до дверей, і його інтерес до неї одразу згас.
Маюмі привітала Еріку діловою посмішкою, а потім також повернулася обличчям до дверей.
Еріка не зупинила її, коли вона постукала у двері приватної кімнати. Зрештою, Еріка не доглядала за ним, вона просто пильнувала за ним – точніше, пильнувала, чи не завітають до нього непрохані гості. Тож у неї не було причин їх зупиняти.
Вона підвелася і, не сказавши ні слова цим двом, пройшла повз них і пішла геть.
*
Еріка прямувала до одного з лікарняних кабінетів. Там був її брат і його права рука.
Еріка увійшла без стуку, і Тошікадзу ніяково опустив погляд.
Його щоки були трохи припухлі та почервонілі, хоча на цей момент почервоніння вже майже пройшло. Еріка лише пошкодувала, що не вдарила його сильніше. Вона зловила себе на думці, що їй слід було вдарити його кулаком з розмаху, а не просто долонею.
Зрештою, у неї майже ніколи не було шансу вдарити цього «брата‑ідіота» без спротиву.
Вона ніколи не мала втрачати навіть найменшого шансу на відвертість, якщо це могло б полегшити образу на нього, яка накопичувалася в ній з дитинства.
— …Емм, юна леді? Ви ж часом не думаєте про щось лихе, правда?
Еріка, перервавши свої похмурі невеселі думки, кинула на Інаґакі пронизливий погляд.
Він здригнувся, блукаючи очима від її погляду.
Батько Еріки ставився до неї холодно, але вона мала багато прихильників серед учнів. Вона мала яскраву індивідуальність і кокетливу вроду, а головне – була єдиною, хто вмів володіти секретною технікою меча «Гірське цунамі». Вона опанувала її в реальному бою; вона займала, по суті, становище ідола в школі сім'ї Чіба, і це не завдяки своєму кровному походженню – адже вона була дочкою глави сім'ї – а скоріше, завдяки її майстерності володіння мечем і особистому шарму.
Під її поглядом багато хто з учнів їхнього доджьо, напевно, відчував би себе некомфортно.
Крім того, Інаґакі не міг протистояти Еріці зі своїм рівнем майстерності. Якби його колись призначили її партнером для тренувань, вона б з легкістю витіснила його. На додачу до свого вродженого таланту, за останні пів року її майстерність стрімко зросла. Подейкували, що єдиними фехтувальниками в доджьо Чіб, які могли змагатися з нею, були глава сім'ї та два її старші брати. За всіма показниками, вона досягла повної майстерності у своєму мистецтві; і учні відкрито перешіптувалися, що єдина причина, чому вона не пройшла атестацію, – це через її старшу сестру, яка мала лише середній рівень навичок і таланту, коли справа доходила до меча.
— Тошікадзу.
Чоловік неохоче подивився на неї. Вона вимовила це слово з чоловічою грубістю, яка ідеально відповідала її ставленню, не намагаючись приховати роздратування.
— Прямі нащадки Саеґус і Джюмонджі щойно прийшли відвідати його.
“Ти знаєш, для чого вони тут, так?” — запитала вона мовчки, кинувши на нього лише загрозливий погляд.
Інаґакі ще більше закляк під невблаганним поглядом Еріки, але Тошікадзу, як і очікувалося, більше не хотів вибачатися перед сестрою.
— Дівчина, яку ми врятували разом із Сайджьо минулої ночі, схоже, була членом Саеґус.
— І все?
— І попередження від нашого начальства, щоб ми більше нічого не розслідували.
Тошікадзу знизав плечима, перебільшеним жестом піднявши руки.
Еріка частково очікувала такої відповіді. Вона клацнула язиком.
— Касуміґасекі – це одне, але хіба Сакурадамон – не наша територія?
— Ну, ми закріплені за Касуміґасекі.
— Безтолково, — гірко пробурмотіла Еріка. Але у неї залишилося достатньо причин, щоб більше не давати волю своєму розчаруванню. — Жучки?
— Вони всі зламалися, коли вони зайшли в кімнату. Я не очікував, що «Мультископ» Принцеси фей буде настільки ефективним.
Принцеса фей – похідне від прізвиська Маюмі «Ельфійська снайперка», псевдоніма, який використовували переважно спортсмени‑маги, що займаються стрільбою на довгі дистанції. «Фея» означало «маленька», що дуже пасувало Маюмі, але це означало, що ніхто не використовував його в обличчя.
— Все одно марно… А як щодо ззовні кімнати?
— Той був заблокований звуковим бар'єром. Бар'єрна магія Джюмонджі, — діловим тоном відповів Інаґакі.
Цього разу Еріка навіть не змогла відповісти нічого путнього.
— Тоді просто припущення. Я впевнена, що ти здогадуєшся, так?
Тошікадзу знову знизав плечима під пильним поглядом Еріки.
— Але це всього здогадка. Мені здається, що Саеґуси приховують жертв.
— …Ти маєш на увазі, що вони ховають трупи? — його «здогадка» виявилася похмурішою, ніж вона очікувала, і вона не змогла приховати свого здивування.
Приховування трупів було методом знищення доказів. Хоча це означало дещо інше, ніж безпосереднє позбавлення від трупа, який ви створюєте самі, його все ж не можна було назвати цілком законним. Навіть якщо Десять головних кланів мали надзаконні права, вони ніколи не ставали на заваді поліції, коли йшлося про тяжкі кримінальні злочини, такі як масові вбивства…
Саме тоді Еріка зрозуміла основний підтекст.
— Це означає, що цей інцидент з вампірами пов'язаний з магами, так?
— Можливо. Але ми не знаємо, чи вони жертви, чи злочинці.
— Жертви? Я можу зрозуміти, якщо злочин скоїли маги, але якщо маги – жертви, то нащо їм приховувати це від поліції?
Тошікадзу посміхнувся на лукаве зауваження сестри.
— І саме це змушує мене думати, що цей інцидент так легко не вирішиться.
***
Після школи.
Разом з іншими членами групи Тацуя відвідав Лео в поліцейському госпіталі Накано. Запитавши на рецепції його палату, вони попрямували до ліфта. Але незадовго до того, як вони прибули туди, вони почули голос збоку.
— Ви всі прийшли!
— Ти ще тут, Еріко?
Він знав основну ситуацію з її ранкового текстового повідомлення: за інцидент з вампірами відповідав старший брат Еріки, і Лео допомагав йому, коли той вплутався в цю справу. Еріка, щоб змусити його взяти на себе відповідальність, відпросилася зі школи і поїхала в лікарню, куди вони привезли Лео.
Але це повідомлення прийшло ще до того, як вони пішли до школи, а зараз був вечір і сонце вже сідало. Вираз обличчя, що все ще стосувався її присутності, був більш ніж доречним.
— Я не була тут весь день. Я сходила додому і вернулася десь годину тому, бо подумала, що ви всі прийдете, — пояснила Еріка, коли група заходила до ліфта.
Він не відчув брехні ні в її тоні, ні в виразі обличчя.
Це було настільки природно, що виглядало підозріло, і Еріка, мабуть, була єдиною, хто не звернув на це уваги.
*
— Еріко, як там Лео…? — прошепотіла Мідзукі, стоячи поруч з Ерікою в ліфті. Незабаром вона переконається в цьому сама, але їй все одно було неспокійно. Залежно від людини, такі емоції легко випереджали логіку.
— З ним все добре, Мідзукі. Я ж написала тобі в смс, пам'ятаєш? Його життю нічого не загрожує.
Така непохитна позиція не всіх влаштовувала. Коли Мідзукі зітхнула з полегшенням, Еріка подивилася на неї теплим поглядом, але якби те саме зробив якийсь нечистий на руку чоловік, до нього, безсумнівно, поставилися б холодно.
Мідзукі, схоже, була не єдиною, хто мав подібні побоювання, але решта промовчала. Коли повітря навколо них трохи охололо, Еріка постукала у двері лікарняної палати.
— Заходьте, будь ласка, — почувся зсередини голос молодої жінки.
— Дякую, Кає.
Не звертаючи уваги на явну розгубленість на обличчях друзів, Еріка відчинила двері й зайшла до палати.
Найшвидше в подібних ситуаціях зібрався, як завжди, Тацуя. Перш ніж Еріка зникла за завісою, що висіла на вході, він зайшов до палати. Міюкі йшла за ним, не відстаючи ні на крок, а Хонока, побачивши це, риссю кинулась за ними; Мідзукі та Мікіхіко обмінялися поглядами, перш ніж зайти всередину і зачинити за собою двері.
У досить просторій – тобто, доволі вишуканій – окремій кімнаті на них чекав Лео, який сидів у ліжку з нудьгою на обличчі, а поруч із ним на розкладному стільці сиділа молода жінка з попелясто‑русявим волоссям.
Вона була, мабуть, на чотири чи п'ять років старша за них. Її волосся, схоже на волосся власника «Айнебріза», справляло таке ж етнічне враження. А її риси обличчя, якщо їх трохи поглибити і поміняти місцями статі, були б такими ж, як у Лео – це дозволяло легко уявити їхню кровну спорідненість.
— Це Кая Сайджьо, старша сестра Лео.
Перш ніж хтось встиг сформулювати запитання, Еріка представила жінку. Вона виявилася тією, про яку Тацуя та інші подумали.
Кая підвелася і ввічливо вклонилася в їхній бік. Її уклін не можна було назвати елегантним або відточеним, але це все одно було явним відхиленням у ввічливості від учнів.
— Вона здається гарною сестрою, — пробурмотіла Мідзукі після того, як Кая зникла за дверима, дивлячись їй услід. Це було правдиве твердження.
Тацуя відчував те ж саме, і в інших теж не виникло жодних сумнівів на обличчях.
Лео, щоправда, злегка здригнувся від такої оцінки.
— Тобі серйозно дісталось, — Тацуя, помітивши це, не став заглиблюватися далі. Сімейні справи Лео не були його справою.
— Так, для мене це виглядає не дуже, — сказав Лео зі збентеженою посмішкою. З його обличчя безслідно зник вираз болю.
— Але ти, на вигляд, не поранений.
— Ніби я так легко попався! Я ж не безпорадний.
— Тоді куди тебе поранили? — Тацуя поставив природне запитання Лео, коли той безстрашно посміхнувся.
Посмішка Лео зникла в одну мить.
— Точно не знаю…
Але це не означало, що він був у відчаї. Він нахилив голову, його вираз обличчя не був розчарований поразкою, але справді спантеличений нею.
— Під час бійки моє тіло раптово втратило енергію. Я з останніх сил завдав одного сильного удару, щоб спробувати втекти, але далі я вже не міг встати на ноги. Поки я лежав на дорозі, мене знайшов брат Еріки, начальник поліції.
— І це була не отрута?
— Ні. Вони перевірили все, але не було ні порізів, ні ножових поранень, і навіть аналіз крові не показав нічого.
Це справді була дивна історія. Коли Тацуя імітував жест Лео, здивовано нахиливши голову, Мікіхіко вставив своє слово.
— Ти бачив, хто це був?
— Ну, я маю на увазі, я бачив його. Капелюх, низько насунутий на очі, абсолютно біла маска, довге пальто з бронежилетом під ним. Я не міг розгледіти обличчя. Але…
— Але?
— Я не можу позбутися відчуття, що це була жінка.
— …Жінка билася з тобою нарівні у фізичній силі? — запитав Мікіхіко, витріщившись.
— Це ж не є чимось неможливим, — заперечила Еріка. — Дайте першокласниці допінг, і навіть вона може задушити дорослого чоловіка.
— Ти права, але…
— Але?
— Цілком можливо, що вона й не була нормальною людиною від самого початку, — пробурмотів Мікіхіко тихим голосом.
Еріка широко розплющила очі.
— Що?! Мікі… Ти ж не можеш вірити, що десь поруч ходить вампір, правда?
— Мене звуть Мікіхіко, — похмуро поскаржився він. Але ніхто не міг звинувачувати її за таку реакцію – навіть серед магів мало хто насправді вірив в існування міфічних монстрів на кшталт вампірів, навіть якщо їм і подобалися плітки.
— У тебе є якісь здогадки?
Але Тацуя не належав ні до більшості, ні до цієї рідкісної групи. Він не вірив у юкаїв, але й не відкидав думки, що їхнім джерелом може бути хтось інший, а не звичайна людина.
На його спробу вивести Мікіхіко на чисту воду, той відповів нерішуче, але з натяком на впевненість.
— Я думаю, що Лео зіткнувся з паразитом.
— Паразитом? Ти ж не кажеш про паразита в класичному розумінні? — перепитала Еріка, нахиливши голову, цього разу серйозно і з помітною цікавістю на обличчі.
Очевидно, це повернуло йому настрій, бо Мікіхіко почав з професорським виглядом:
— Паранормальний паразит технічно, але якщо коротко, то просто паразит. Після того, як стало зрозумілим існування та сила магії, міжнародна співпраця відбувалася не лише над сучасною магією. Стара магія не могла залишатися замкненою у своїй шкаралупі; інтернаціоналізація була неминучою. Міжнародні конференції, проведені тими, хто говорив про стару магію, відбувалися кілька разів, переважно у Великій Британії, і під час них вони розробили спільну і точну термінологію та набір уявлень.
— Ми знаємо, що міжнародна співпраця сприяла розквіту старої магії. Як щодо неї? — втрутився Тацуя, призупинивши ґік‑лекцію.
Мікіхіко прочистив горло і перелаштувався.
— Паразит – це один з термінів, які вони визначили. Люди з різних країн мали різні назви та конотації для них, як примари, злі духи, джини, демони, але паразитом тепер називають будь‑що з магічними властивостями, що може харчуватися за рахунок людини та переробляти її на щось інше. Інтернаціоналізм, може, і настав, але зосередженість старої магії на таємниці не змінилася, і я думаю, що для більшості сучасних магів було б цілком природно не знати про це.
— То примари та злі духи реальні… — прошепотіла собі під ніс Хонока.
Тацуя заспокійливо поклав їй руку на плече.
— Ніхто не думав, що існує магія. Але тепер ми знаємо, що вона існує. Те, що ми не знаємо, що це таке, не означає, що ми маємо цього боятися.
Тацуя не діяв так спонтанно – він усвідомлював, що його присутність має великий вплив на неї. Тож коли він побачив, як її тіло здригнулося від дотику його руки і її сліпа тривога зникла, він відсторонився – навіть якщо йому довелося прикинутися, що він не бачить, як вона не хоче розлучатися з ним.
— Це і є наш вампір? — запитав він, звертаючись до Мікіхіко. Переляк був недоліком, але ще більшою загрозою було незнання.
Не відповівши прямо на його питання, Мікіхіко, схоже, вирішивши діяти, повернувся обличчям до Лео.
— Лео?
— Т‑так?
Досить рішуче, щоб його ентузіазм охопив однокласника.
— Ти не проти, якщо я подивлюся на твоє ефірне тіло?
— Моє ефірне тіло?
Лео не зрозумів, що це слово має сенс, і він повторив його по складах, як папуга. До певної міри, ніхто не міг його звинувачувати. Духовна форма – це одне, а от ефірне тіло – термін, який не дуже часто використовується в сучасній магії.
— Твоє ефірне тіло – це інформаційне тіло, яке має таку ж форму, як і твоє фізичне тіло, створене з духовної матерії. Воно з'єднує твій розум і тіло, — просто пояснював Мікіхіко. — Твоє ефірне тіло – це згусток духовної енергії – іншими словами, життєвої сили. Є думка, що монстри, які харчуються людською плоттю і кров'ю, поглинають духовну енергію людини через її кров або плоть, щоб підживлювати себе.
— Іншими словами, вампіри п'ють кров, але насправді вони висмоктують духовну енергію, яку отримують з неї? — запитала Еріка.
Мікіхіко кивнув з напруженим виразом обличчя.
— Вампіри смокчуть кров, а людожери їдять плоть. Але оскільки ні ті, ні інші не є фізичними істотами, їм достатньо поглинати духовну енергію. Якщо вчення, передане нами, старими заклинателями, правдиве.
— Якщо так, то не дивно, що існує вампір, який лише висмоктує духовну енергію, — тихо промовив Тацуя.
Мікіхіко знову кивнув.
— Якщо я подивлюся на ефірну форму Лео, думаю, я буду знати напевно… Чесно кажучи, з самого початку я ніколи не думав, що цей інцидент з вампірами скоїла просто дивна людина, або що це були звичайні дивні злочини. Не тільки тому, що не було ніяких слідів крові – моя інтуїція старого заклинателя підказувала мені це, але у мене не було ніяких доказів дотепер. Це було лише моє чуття, тому я нікому не говорив про паразитів. Але це означає, що я винен у тому, що на Лео напали, і…
— Не хвилюйся про це, Мікіхіко.
Коли Мікіхіко почав звинувачувати себе, Лео обірвав його. Потрібна була мить, щоб слова дійшли до нього.
— …Точно?
— Так. Взагалі‑то, я хочу, щоб ти це зробив. Неможливо вилікувати мене, якщо ми не знаємо причину, правильно?
У словах Лео було два шари пробачення. Мікіхіко, бажаючи відповісти на його довіру, якусь мить пильно вдивлявся в нього, а потім потягнувся до сумки, яку поклав біля своїх ніг.
*
Використовуючи амулет, чорнило і папір та інші традиційні інструменти для заклинань, які навіть Тацуя бачив уперше, Мікіхіко завершив перевірку стану Лео. І Мікіхіко навіть не намагався приховати своє здивування. Йому, мабуть, навіть не спадало це на думку.
— Що сказати… Я думав, що Тацуя був дивовижним, але Лео, ти дійсно людина…?
— Ей, перестань. Це не дуже‑то ввічливо.
Жарт – це одне, але бурчання Мікіхіко було серйозним, і навіть Лео не зміг від нього відсміятися. Він був явно ображений. Але Мікіхіко був настільки здивований, що йому було байдуже – чи, радше, він навіть не помітив.
— Ну, я маю на увазі… я не можу повірити, що ти на ногах. З такою кількістю з'їденої духовної енергії звичайний заклинатель впав би непритомний і так і залишився б лежати.
— Якщо не брати до уваги, що таке духовна енергія, ти можеш навіть сказати, скільки її не вистачає? — запитав Тацуя, явно вражений.
Мікіхіко кивнув, не зовсім заспокоївшись.
— Твоє ефірне тіло має таку ж форму, як і твоє фізичне. Контейнер може бути лише такого розміру, тому я можу приблизно припустити, скільки духовної енергії було в ньому спочатку, і скільки вже зникло.
Він примружився і ще раз підозріло подивився на Лео.
— Зараз у Лео залишилося так мало духовної енергії, що звичайна людина не змогла б сидіти – фактично, вона навіть не прийшла б до тями. Той факт, що він сидить і розмовляє з нами, означає, що його тіло має високі показники.
Для Мікіхіко ці слова прозвучали невимушено.
Однак вислів «високі показники» зачепив Лео за живе: він успадкував гени, які зазнали модифікацій, що підвищили його здібності.
— Ну, моє тіло має особливу будову.
І все ж Лео посміхнувся. Він знав, що його однокласник нічого такого не мав на увазі, та й взагалі, потворні прояви вивільнення йшли всупереч з його кодексом.
— Ну коротше, причина мого виснаження – це жінка в масці з'їла мою духовну енергію чи щось таке, правильно? — запитав він, вгамувавши свій душевний неспокій.
— Думаю, що так. Але…
— Але?
— …Якщо вона могла поглинути твою духовну енергію, просто доторкнувшись до тебе посеред бою, їй не мала б знадобитися твоя кров. Я не знаю, як їй вдається висмоктувати кров, не залишаючи слідів, але… для чого цьому паразиту взагалі витрачати час на те, щоб висмоктувати її?
Тацуя не знав відповіді. Правда полягала в тому, що кров не була вкрадена, а лише «втрачена», тож наразі він не міг знайти правильного пояснення.
*
Години відвідин закінчилися, і п'ятеро відвідувачів – Тацуя, Міюкі, Мікіхіко, Хонока та Мідзукі – вийшли з лікарняної палати.
Еріка сказала, що має про щось поговорити зі своїм братом Тошікадзу, тому залишилася. Ніхто не сприйняв ці слова за чисту монету, але й вказувати на це нікому не хотілося.
— А, точно, Мікіхіко.
— Так?
Раптом пролунало його ім'я. Мікіхіко, який розмовляв з Мідзукі, з сумнівом подивився на Тацую.
Міюкі та Хонока стояли по обидва боки від Тацуї.
Вони не трималися за руки, але були не набагато далі один від одного.
Невідомо, чи думав Мікіхіко в той момент, що всі популярні хлопці можуть скористатись таким шансом, чи ні.
Втім, що б він не думав, Тацуї, мабуть, було байдуже.
— Є ще одне, про яке я забув запитати, — зауважив популярний хлопець.
Точніше, він навмисне не запитав, бо в кімнаті могли бути підслуховувальні пристрої, але з тону його голосу будь‑кому, не лише Мікіхіко, було б важко здогадатися про небезпечний прихований мотив.
— Що таке?
— Всі ці розмови про примар, злих духів і паразитів – вони що, так часто з'являються?
Хоча він нічого не їв і не пив, Мікіхіко мало не вдавився. Тацуя говорив невимушеним тоном, тож він слухав так само невимушено, але питання виявилося напрочуд глибоким.
— …Ну, це не така вже й рідкість, коли вони з'являються. У старих історіях завжди пишуть, що вони десь ховаються і роблять погані речі, але в основному це справа рук людських магів, які прикидаються дияволами. У нас є загальноприйнята думка, що знаменитий Шутен‑доджі з гори Оое, наприклад, насправді був шаманом, який прийшов із західних країв.
Може, це не було свідомим актом, але Мікіхіко приклав руку до підборіддя, ставши в очевидну позу «роздумів».
— Щодо шансів, що маг зустрінеться зі справжнім демоном… В межах однієї школи ми говоримо про одну людину на десять поколінь. Та й то, в більшості випадків, знаходять лише одного, який випадково забрів у цей світ. Справжній демон, який завдає шкоди людям і потребує мага, щоб його знищити, – це надзвичайна ситуація, яка трапляється, може, раз на сто років у всьому світі. Останній випадок знищення справжнього демона в Японії був дев'ятсот років тому, коли Абе‑но Ясунарі знищив духа лисиці.
— Але цей інцидент з вампірами – справа рук справжнього демона?
— Я так думаю.
— Думаєш, це збіг?
— Я не можу сказати, що шанс збігу, дорівнює нулю, але… — відповідь Мікіхіко була надзвичайно обережною. — Немає сумнівів, що кількість зафіксованих проявів демонів зменшується з наближенням до сучасності. Не думаю, що цей випадок стався без причини.
Тацуя відповів лише бурмотінням:
— Ясно.
*
Після того, як Тацуя та інші пішли додому і він побачив, що Кая повернулася замість них, Лео впав на ліжко, наче його сили вичерпалися. Еріка все ще була в кімнаті, але він більше не мав змоги вперто стояти на своєму.
— …Ну, я знаю правду, — сказала Еріка. — Нащо вдавати з себе крутого? Ти дуже добре впорався.
— …Я сприйму це… як комплімент?
— Так воно і було, — Еріка ніжно посміхнулася, коли Лео болісно заплющив очі.
— Ем, Еріко… З моїм братом точно все буде добре?
Але Кая, яка спостерігала за їхнім спілкуванням, була зовсім не в настрої посміхатися. Це було природно, адже вона була членом сім'ї.
Натомість Еріка відповіла справді жорстким голосом.
— З ним все буде добре. Його лікує найкращий лікар, якого знає сім'я Чіба. Це може здатися досить складним для розуміння тому, хто не є магом, але коли твоя енергія вичерпується, на її відновлення йде більше часу, ніж на відновлення фізичної сили. Все лікування, яке він потребував, закінчено. Йому стане краще з часом і, якщо приймати відповідні ліки.
Еріка помітила, що Кая трохи здригнулася, коли сказала «тому, хто не є магом», але жодних втішних слів з її вуст не пролунало.
— Мені треба повертатися до брата. Якщо тобі щось знадобиться, будь ласка, не соромся просити будь‑кого – медсестру, підлеглого мого брата або мене.
З нещирим поклоном Еріка вийшла з лікарняної палати.
Лео навіть не намагався поскаржитися на її ставлення.
*
— Можливо, вам слід трохи розслабитися, юна леді, — сказав Інаґакі Еріці, щойно вона увійшла до кімнати, яку вони використовували для підслуховування розмов Лео. Він опустив частину про те, що вона мала б заспокоїтися, але Еріка зрозуміла, що він мав на увазі.
І, знаючи, що він мав на увазі, вона пирхнула, відмахнувшись від його сентиментів.
— Я не збираюся нікому казати, щоб вони почали любити магів. Батькам чи братові, кому завгодно – що лякає, те лякає. А значить, я просто матиму це на увазі, коли буду з нею розмовляти. Та й взагалі… Ти ж це все вже чув, так?
Останнє речення було адресоване Тошікадзу. Її старший брат, який важко відкинувся на спинку стільця, закинувши руки за шию, щоб підняти голову, одним грубим рухом вирвав навушники з вух і сів.
— Це була досить цікава розмова, — сказав він. — Якщо міркування другого сина Йошіди правильні, що ти робитимеш, Еріко?
— У даному випадку не має значення, правий він чи ні, — відповіла вона з презирливим поглядом, наче він запитав щось дурне. Вона подивилася на брата, який все ще сидів у кріслі.
— Навіть якщо це було тільки тимчасово, він пройшов через наші ворота як учень Чіби. Я навіть особисто посвятила його, тож можна назвати його моїм першим учнем. Як я можу сидіти склавши руки і спостерігати, як щось подібне трапилося з моїм учнем?
— Така холодна причина.
— Це не мусить бути щось інше. Для мене цього більш ніж достатньо, щоб розтерти на порох того, хто це зробив. Мені байдуже, чоловік це вампір чи жінка – це вони прийшли шукати битви. Все, що мені треба зробити, це прийняти це.
Навіть Тошікадзу, її старший брат, не міг сказати, чи це була її справжня причина, чи вона приховувала збентеження.
Але він знав одне напевно: вона була цілком серйозно налаштована.
***
Поки Тацуя та інші були в гостях у Лео, Ліна відвідала токійський філіал «Максимілліан Девайс». Тут працювала її сусідка Мікаела Хонґо, також відома як Міа Хонґо, і це була одна з таємних баз їхньої команди з переслідування втікачів.
Учениця старшої школи, яка прийшла на екскурсію до виробника ПАВів, не була чимось незвичайним, хоча й не настільки поширеним, як студентка університетського рівня. Пройшовши через рецепцію з рекомендаційним листом, підготовленим посольством, і завдяки своїй формі Першої старшої школи, Ліна зіткнулася в одному з конференц‑залів з членом «Зоряного пилу», яку вона ледве врятувала минулої ночі, а також з жінкою в обтислому костюмі зі спідницею.
— Майоре, дякую за вашу вчасну допомогу минулої ночі.
— Будь ласка, прошу сюди.
Жестом запросивши двох жінок, які зустріли її з вітанням, присісти, Ліна сама сіла на диван. Коли вона заплющила очі та глибоко зітхнула, тепер уже рудоволоса дівчина розплющила свої золотисті очі.
Інший колір, інше обличчя, ніж у Анджеліни Кудо Шілдс.
Але на обличчях обох «Зоряного пилу» не було здивування. Ця дівчина з золотими очима і холодними рисами обличчя була для них майором Сіріус.
— Як вчорашні рани?
— Ми пройшли технічне обслуговування, мем. Це не вплине на місію.
Ліна – ні, Енджі Сіріус – насупилася від того, що мисливиця говорила про себе як про інструмент, але те, що вона робила це в такій формі, лише посилювало її холодне враження; не схоже було, що вона була незадоволена.
— Зрозуміло. Тоді я послухаю вашу доповідь.
— Так, мем.
Ліна відчувала, що її наказу бракує потрібних слів, але мисливиця, схоже, зрозуміла його.
— Знайшовши Деймоса Другого, ми використали «Завадник» відповідно до даних, які нам надали заздалегідь, — сказала мисливиця. — Однак, «Завадник» виявився проти нього неефективним.
— Він втрутився в роботу «Завадника»?
— Ні, мем. «Завадник» функціонував нормально. Згідно з тим, що Деймос Другий сказав особисто, йому більше не потрібен ПАВ виклику магії.
— Не потрібен ПАВ… Хочете сказати, що сержант Салліван став медіумом?
— Так точно, мем.
На сумнівне запитання Ліни пролунала чітка відповідь «так».
— Деймос Другий по суті не використовував ПАВ, а лише використовував магію векторного відображення.
— Тобто він не використовував жодних інших заклинань?
— Так точно, мем.
— Крім того, фізичні здібності Деймоса Другого перевершували наші посилені.
Збільшення фізичних здібностей втікача було новою інформацією. Подумавши трохи, Ліна перепитала двох мисливиць, щоб пересвідчитися.
— Властивості псіонних хвиль сержанта Саллівана не змінилися, правильно?
— Так, принаймні, ми змогли ідентифікувати їх як його, мем.
— Переслідуючи сержанта Саллівана, я вступила в контакт з кимось, хто був його спільником. Ви змогли зареєструвати його властивості псі‑хвиль?
— …Мені дуже шкода, мем. Крім псі‑хвиль майора і Деймоса, ми нічого не змогли зафіксувати.
— Ясно… — Ліна знову заплющила очі й трохи помовчала. — Схоже, ми не можемо покладатися на минулі дані. Наступного разу, коли знайдете дезертира, почекайте з переслідуванням і не вступайте з ним у прямий контакт. Я розберуся з ним особисто.
— Так, мем.
Коли двоє членів «Зоряного пилу» встали і віддали честь, Ліна повернула її, а потім вийшла з конференц‑залу.
*
Сильвія чекала на Ліну в коридорі токійського філіалу «Максимілліан Девайс».
— Сюди, командире.
Ліна, з її рудим волоссям і золотими очима, кивнула і пішла за Сильвією. Її привели до жіночої роздягальні для співробітниць.
— Будь ласка, заходьте, майоре. Я впевнилася, що всередині більше нікого немає.
Коли Сильвія відчинила двері та увійшла, Ліна пішла слідом за нею, окинувши все навколо швидким поглядом, перш ніж прослизнути в роздягальню. Почувши звук замка зсередини, Ліна зітхнула з полегшенням.
Колір її волосся та очей змінився.
Її руде волосся стало золотистим, а золоті очі перетворилися на чисту небесну блакить.
— У такій формі набагато легше. Важко приховати той факт, що я використовую магію, щоб змінити свою зовнішність.
— Майоре, у нас мало часу. Будь ласка, переодягніться, поки не прийшли інші.
Ліна здалася надто розслабленою, тому її підлегла одразу ж дорікнула їй.
Ліна здригнулася. Роздягаючись, вона сказала:
— Схоже, переслідувачі теж не змогли ідентифікувати псі‑хвилі Білої Маски.
— Ясно… Схоже, що здібності, які отримали втікачі, дуже різняться.
У голосі Сильвії не було жодного здивування, наче вона очікувала, що Ліна щось скаже. Лише розчарування розвіялося з її плечей.
— Цікаво, чому вони нападали на японців, — сказала Ліна, тепер уже в спідній білизні, тягнучись до своєї форми Першої старшої школи.
— Чому, мем? — повторила Сильвія з сумнівом, не розуміючи сенсу її фрази.
— Вони ж втікачі. Хіба вони не мали б хотіти сховатися від нас?
— А, зрозуміло.
Так Сильвія зрозуміла, що саме здалося Ліні дивним. Вона запитувала, чому дезертир зважився на ризик бути спійманим, щоб напасти на японців.
— Я цього не знаю, але…
— Але що? — перепитала Ліна, змінюючи панчохи на легінси і застібаючи ґудзики.
— Але мені здається, що дивна здатність, яку він отримав, має до цього якесь відношення.
— Дивна здатність… Ти маєш на увазі вампірську, брати кров, не залишаючи ран? — запитала Ліна, одягаючи піджак і внутрішній жилет та зав'язуючи волосся назад.
— Ну, я не знаю, чи варто називати його вампіром, але… Ліно, що ти робиш?
Сильвія, яка дивилася кудись в інше місце, щоб привести свої думки до ладу, повернула погляд до командира і побачила біляву, блакитнооку красуню, яка тримала поділ своєї легкої шкільної сукні перед дзеркалом на повний зріст, крутячись і обертаючись.
— Я… цейво…
Коли вона випросталась і подивилась на неї з червоним обличчям, Сильвія глибоко зітхнула.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub