Розділ 46 - Вторгнення в Йокогаму (2)

Бій між командою учнів Першої школи, викладачів та відвідувачів, які евакуювалися підземним тунелем, та озброєними бойовиками, що йшли за ними, наближався до завершення.

Евакуйованих було більше шістдесяти осіб. Враховуючи, що на місце проведення заходу напали одразу після презентації Першої школи, кількість учнів школи, які прийшли на допомогу, була максимальною.

Нарікаючи на нещасливий збіг обставин, Адзуса, як президентка учнівської ради, намагалася зберігати принаймні видимість спокою.

Далі по коридору пролунав гуркіт, постріли та ударні хвилі. Це був шум від Савакі на передовій, який збивав з ніг озброєних до зубів бойовиків.

Вони залучили всіх до співпраці, щоб вивести з ладу основну зброю ворога – штурмові гвинтівки, пістолети‑кулемети тощо. Адзуса особисто використовувала заклинання, яке поміщало повітряну масу всередину дула зброї, щоб воно розірвалося, чим влучала у двох зайців одним пострілом, – виводила з ладу гвинтівки разом з їхніми користувачами.

Вона бачила результати прямо перед собою. Хоча це була система тунелів, вона не була схожа на таємні ходи з досучасних часів. Він був дуже яскраво освітлений.

А на підлозі підземного переходу лежали закривавлені бандити, незважаючи на всі їхні зусилля.

Їй хотілося присісти навпочіпки і заплющити очі від цього жахливого видовища. Але вона відчайдушно стримувала свій страх, пам'ятаючи про обов'язок, покладений на неї як на представницю школи.

Адзуса мало що знала про техніку магічної війни та бойове командування, але, зрештою, це їй і не було потрібно: члени команди охорони, ретельно відібрані з клубного комітету та дисциплінарного комітету, складали основну частину групи, і поки що не давали ворогу наблизитися до неї.

Адзуса стримувала жовч, що підступала до горла, і дивилася, як Хатторі та Савакі, що прибігли до них раніше, розправляються з бойовиками. Спостерігати – це все, що вона могла робити, але вона відчувала, що її обов'язок – довести справу до кінця.

Ворогів було небагато, тож, на щастя, ніхто з їхньої групи не загинув.

Однак маги не були безсмертними.

Якщо їх порізати, вони стікатимуть кров'ю, а якщо застрелити, вони помруть.

Захист, що базувався на магії, теж не був всемогутнім. Якщо кінетична енергія кулі була вищою за силу заклинання, що змінює події, куля могла пройти наскрізь.

Тому вона вважала непрощенною зрадою відводити очі від своїх союзників, які ризикували собою, щоб захистити таких учнів, як вона, які не годилися для бою.

Адзуса уважно спостерігала, як Савакі бив кулаками та ногами бойовиків, що періодично з'являлися, і як Хатторі надавав магічну підтримку вогнем з‑за спини.

*

Один бойовик вискочив з‑за перешкоди, і Савакі вибив його з ніг, перш ніж той встиг щось зробити.

Їхні вороги були неформальними солдатами східноазійського походження; їхній одяг не одразу можна було відрізнити від цивільного. Їх можна було одразу відрізнити, як тільки вони витягали свої штурмові гвинтівки та іншу велику вогнепальну зброю, але оскільки вони ховали пістолети і бойові ножі, коли наближалися, їх було важко відрізнити від цивільних, які втекли з поверхні разом з ними.

Тому Савакі навіть не намагався пробувати відрізнити їх від цивільних, які втекли з поверхні разом з ними. Він посилив свою оборону і відбивав атаки кожного, хто на нього нападав. Але він міг застосувати таку безрозсудно жорстоку тактику лише завдяки своїй силі та посиленому захисту.

«Повітряна броня» – комбіноване заклинання типу конвергенції/переміщення: воно створювало шар стисненого повітря у відносній координаті два‑п'ять сантиметрів від поверхні тіла, що зводило відносну швидкість будь‑якого об'єкта, що наближався, до нуля.

Цей шар повітря, утворений вздовж вигнутої поверхні людського тіла, міг би змусити високошвидкісні кулі з малою масою відхилятися від своєї траєкторії, якби він повернув своє тіло, щоб зменшити кут зближення з об'єктом.

Він миттєво вираховував траєкторію польоту кулі за напрямком ствола, а потім робив необхідний маневр ухилення.

Це була не лише магія, і не лише бойове мистецтво. Його швидкість і техніка були сплавом і того, і іншого, і це робило можливим його безрозсудну тактику контратаки під кулями.

Новий ворог кинувся на нього, завдаючи ударів великим ножем.

Савакі одночасно наклав на себе заклинання прискорення.

Його кулак прискорився до швидкості звуку.

Потім його кулак, завуальований шаром повітря, врізався в звуковий бар'єр.

Бойовик з гуркотом відлетів убік.

Сила удару здавалася непомірною, але це було зроблено для того, щоб відлякати нових ворогів.

Починало здаватися, що, незважаючи на неодноразові атаки ворога, вони абсолютно нічого не виграють від нападу на учнів.

Але так само як людська витривалість була обмеженою, так само була обмеженою і їхня рішучість. Атака Савакі вразила двох бойовиків – другий намагався вискочити з‑за спини свого союзника – і разом з ним розтрощила стіну підземного переходу. І цього, нарешті, було достатньо, щоб зламати їхній бойовий дух.

Побачивши краєм ока, як злобний однокласник кинув услід втікачам статично заряджену парову масу, Савакі нарешті зняв магію броні, що захищала його самого.

***

Команда Фуджібаяші була невеликою, навіть не була загоном. Вона складалася лише з двох позашляховиків та восьми людей (включаючи Фуджібаяші), але всі вони виглядали дуже впевнено і майстерно.

— Маюмі, на жаль… не всі можуть поміститися, — сказала Фуджібаяші з вибачливим виглядом.

Ветеранський дух, який випромінював кожен солдат, вразив Маюмі.

— А, ні, я взагалі‑то хотіла евакуюватися пішки…

— Ясно. Далеко так не втечеш. Куди ви біжите?

Фуджібаяші, ймовірно, розмовляла з Маюмі, а не з Кацуто, бо вони були знайомі, але Маюмі хотіла б порадитися з ним. Він, безсумнівно, більше звик до таких ситуацій, ніж вона.

— Сили Ходоґая зробили Ноґеяму своєю оперативною базою, і вони розділилися на взводи, щоб зачистити бойовиків, — пояснила Фуджібаяші. — Ми ще не бачили жодних рухів з замаскованого ворожого корабля на пристані Ямашіта, але майже напевно вони висадять оперативну групу дуже скоро. Коли це станеться, прибережні райони опиняться в епіцентрі бою, тому я думаю, що вам краще тікати вглиб острова.

— Емм… я думаю, що евакуюватися до укриття на станції, як і планували, було б кращою ідеєю, — сказала Маюмі, не в змозі прогнати сумнів з голосу. Вона подивилася на Кацуто.

— Так, — відповів Кацуто, одразу ж кивнувши. — Так буде найкраще.

Маюмі зітхнула з полегшенням.

Куточки вуст Фуджібаяші забавно піднялися, але ніхто, включно з Маюмі, не помітив її скромної посмішки.

— Ми прикриємо вас машинами спереду і ззаду, тож, ходіть з нами. Ми їхатимемо повільно, так що з вами все буде в порядку, — сказала вона, прямуючи до однієї з машин. Маюмі та Марі пішли за нею.

Але Кацуто, замість того, щоб піти, гукнув ззаду.

— Лейтенанте Фуджібаяші?

— Що таке? — відповіла вона без жодної паузи, обертаючись. Це виглядало досить швидко, щоб припустити, що вона очікувала цього.

— Я розумію, що це звучить дуже егоїстично, але чи можу я позичити одну з ваших машин?

“Це безумство”, — подумали всі присутні новачки. У групи було лише дві машини, і вони призначалися не лише для переправлення людей, але й для перевезення зброї та боєприпасів.

Але на диво, Фуджібаяші лише запитала:

— Куди ви збираєтесь?

— До філіалу Магічної асоціації, — без вагань відповів Кацуто. — Як член Ради головних кланів, хоч і лише за довіреністю, я маю виконати свій обов'язок як штатний член асоціації.

Його тон відгукнувся в глибині кожного з них. Він був далеко за межами юнацького героїзму; він містив рішучість людини з місією.

— Гаразд.

Відповідь Фуджібаяші була дійсно простою.

— Сержанте Татеока, капрале Отова. Супроводьте Джюмонджі до філіалу Магічної асоціації в Канто.

Натомість Кацуто не міг приховати свого здивування, коли Фуджібаяші призначила двох підлеглих і позичила йому одну з машин. Потім вона сіла в іншу, стала на її сидіння і гукнула до групи Маюмі:

— Поїхали. Не можна зволікати.

***

Представники Третьої школи та група підтримки визначилися з подальшими діями: евакуюватися автобусом, яким вони приїхали.

— Чому так далеко…?

— Нічого не поробиш. Так побудоване місто.

Їхній автобус був припаркований на стоянці для великогабаритних автомобілів на великій відстані від міжнародної асамблеї. Коли Масакі поскаржився на це, Кічіджьоджі досить різко дорікнув йому.

Вже те, що вони запланували, що водій почекає тут, щоб вони могли поїхати додому після конкурсу замість того, щоб залишатися на ніч, було щасливим випадком. Стоянка хоч і була далеко, але все ж ближче, ніж причал, до якого мав прибути евакуаційний човен, тож Кічіджьоджі вважав, що поскаржитися в цей момент – це цілком заслуговує на догану.

Єдине, що викликало у нього занепокоєння, так це те, що стоянка знаходилася на південь від зали. Інакше кажучи, неподалік від причалу, де стояв замаскований бойовий корабель. Втім, учні Третьої школи мали сильне мілітарне чуття, тож насправді були в піднесеному настрої, бажаючи «надерти сраки цим ницим загарбникам».

Здавалося, що попереднє вимушене роззброєння на сцені ще більше розпалило це вогнище.

Ця оптимістична позиція зробила Кічіджьоджі ще більш занепокоєним. «Сильне мілітарне чуття» було легко сказати, але лише жменька учнів мала реальний бойовий досвід, і Масакі очолював цей список. Сам Кічіджьоджі не мав жодного бойового досвіду, який можна було б назвати справжнім, а викладачі, які керували поїздкою, були академічного типу.

У цьому світі лише чуття, які ти хотів би вважати хибними, виявляються правильними.

Напевно, саме так почувався капітан корабля середини двадцятого століття, коли дізнався про це невеселе правило, розмірковував Кічіджьоджі, бо приблизно так само почувався і він сам:

Одразу після прибуття на стоянку і поклавши очі на їхній автобус…

…по ньому було завдано прямого удару з реактивної артилерії.

На щастя – єдиний щасливий момент у цій ситуації – ракета впала біля задньої частини автобуса, тому водій запанікував і вискочив, перш ніж встиг обгоріти. Автобус був виготовлений з використанням такого ж типу броньованого покриття і матеріалів, як і військові транспортні засоби, тому, незважаючи на розбите скло і обвуглену обшивку, в ньому не було жодної пробоїни.

Одна з шин, щоправда, постраждала. Від спеки та осколків її розірвало на шматки.

— Сволота! — вигукнув Масакі, що знаходився поруч з ним.

Намагаючись бути обережним і спокійним, Кічіджьоджі зосередився на оцінці ситуації. Щоб замінити колесо, треба було тримати ворогів подалі від них. Він вирішив дозволити своєму другові відірватись, скільки йому заманеться.

Він відійшов від Масакі та пішов туди, де були вчителі.

— Сенсею.

— Що таке, Кічіджьоджі? — запитав один з них, його голос майже тремтів, але він благородно намагався залишатися сильним.

Якби Кічіджьоджі не мав стільки віри у свого однокласника, його голос, безсумнівно, звучав би так само.

— Давайте залишимо ворогів на Масакі, а самі займемося заміною шини.

— Заміною? Як…?

— Ця стоянка відведена для великих або інших унікальних машин. У них є приміщення для простого ремонту, тож вони мають мати там запасні колеса.

— Я‑ясно! Добре, хто вільний, ідіть з Кічіджьоджі та пошукайте запасне колесо!

Його вчитель сказав «хто вільний», тому що кілька інших перейшли в бойовий режим разом з Масакі.

Кічіджьоджі, який був тут найспокійнішим, хоча й був першокласником, природно, перехопив ініціативу. Інші учні Третьої школи – однокласники та старшокласники, і навіть вчителі – підкорилися його вказівкам. Вони впораються.

***

Група Першої школи на чолі з Адзусою прибула до підземного укриття після інших шкіл.

Вони запізнилися, бо мали більше людей, ніж інші: загалом шістдесят.

Зазвичай це не було б великою кількістю. Але тримати таку кількість евакуйованих разом і в безпеці, не кажучи вже про те, щоб обережно просуватися вперед, відбиваючись від нападників, було надто складним завданням. Це завдання, однозначно, було двосічним мечем.

Під час бою проблемою були навіть двері, оскільки ворожі солдати розгулювали повсюди. Багато евакуйованих вже були всередині, і їх доводилося вмовляти, щоб вони відчинили ті чи інші двері.

Поки вони чекали, коли їм відчинять двері до підземного укриття, Хатторі та Савакі проводили перекличку, щоб переконатися, що ніхто не пропав безвісти.

Викладачі виконували свої дорослі ролі; Асука оглядала поранених; Харука розмовляла з учнями, які виглядали тривожно; а Цудзура разом з Томіцукою стояв на варті в кінці черги.

І зі своєї позиції Цудзура першим помітив відхилення від норми.

— Усі на землю і закрийте голови!

Під стелею пролунав дивний звук – ніби рипів бетон.

Світло згасло, і опустилася завіса темряви.

А потім вони почули, як по стелі та стінах пішли тріщини.

Все це сталося ще до того, як хтось встиг перевести подих.

Дехто закричав.

Інші просто принишкли.

А дехто вимовляв заклинання, щоб утримати залізо, бетон і ґрунт.

Але яку б силу вони не намагалися використати, вони не могли зупинити обвал підземного тунелю.

У цей час Адзуса намагалася домовитися з дротовим терміналом на вході до укриття, щоб його швидше відчинили.

Рефлекторно обернувшись на попередження Цудзури, вона не могла відвести очей від катастрофи, що відбувалася прямо перед нею.

І заплющити їх теж не могла.

Стеля обвалилася, а стіни відшарувалися.

Небезпеки, що її завалить, не було.

Вона була за дверима, але ця частина проходу була перекрита міцним сплавом.

Але інші учні…

— …Га?

Однак, коли пил осів і світло з проходу, що веде до укриття, освітило провал у коридорі, з її очей не полилися сльози – натомість вона здивовано забурмотіла.

Учнів Першої школи не поховали живцем.

Бетонні уламки утворили арку.

За якимось збігом обставин, великі бетонні уламки з'єдналися у формі арки, притримуючи вагу один одного, залишаючи внизу досить місця, щоб можна було пролізти всередину.

“Ні, це ніяк не може бути збігом…” — подумала Адзуса. Шанси на те, що це сталося просто завдяки везінню, були нескінченно близькі до нуля.

“…Ясно! «Контроль багатогранників»! Це заклинання Цудзури!”

«Контроль багатогранників» – це заклинання, яке узагальнювало структуру чогось до структури простих багатогранників, а потім «керувало» цими простими тривимірними формами – структурними елементами – для маніпуляцій з масштабними змінами.

Постійна зміна однієї частини однієї речі – це вже вважалося однією з найскладніших задач сучасної магії. Якщо ви хотіли зупинити обвал підземного переходу, вам зазвичай доводилося позначати цілий перехід як свою ціль, але, звісно, кожен з фрагментів був власною ціллю.

Але, сприймаючи одну річ як сукупність декількох структурних елементів, «Контроль багатогранників» може змінити одну частину цієї єдиної речі та таким чином вплинути на всю річ.

Звісно, для цього потрібні аналітичні здібності, щоб розбити єдину структуру на безліч менших елементів, але маги, які вміють це робити, могли б цілеспрямовано демонструвати чудеса, спричинені неможливими збігами обставин, – так само, як зараз.

Цудзура, мабуть, зрозумів, що з якоїсь причини на прохід тисне величезний тиск, і що обвалу не уникнути. Він використовував тиск ґрунту, щоб контролювати падіння уламків у більярдному стилі і змусити їх впасти в арку.

Але ця арка все ще була не більше ніж уламками. Вона не була такою міцною, як природний камінь.

— Швидше, всі сюди! До мене! — крикнула Адзуса іншим і одразу ж взялася до роботи, відчайдушно намагаючись відчинити двері укриття.

*

Коли Асука пішла оглядати поранених, Чіакі, зовсім одна посеред їхньої групи з шістдесяти осіб, була однією з тих, хто просто принишк, не в змозі кричати.

Вона знала, що стеля обвалилася. Частини стін також були розбиті. То чому ж її не поховали живцем прямо зараз?

Чіакі нервово розплющила очі. Видовище, що постало перед її очима, приголомшило її. Арматурні прути та уламки бетону зійшлися разом, наче складний пазл, і утворили невеликий тунель. Від такого неймовірного збігу обставин вона впала на підлогу.

А потім…

— Що ти робиш?! Вибирайся звідти!

Голос застеріг її, і хтось схопив її за руку.

Її тіло від несподіванки відсахнулося назад, і вона рефлекторно спробувала звільнитися від руки. Але вона була м'якою, щоб не завдати їй болю, але водночас достатньо твердою, щоб не відпустити її.

— Швидше!

Не зважаючи на те, що Чіакі спочатку відмовлялася, рука потягнула її геть. Вона не чула жодних голосів і не відчувала нікого позаду себе. У своєму заціпенінні вона, мабуть, була останньою, хто залишився. Попереду сяяло слабке світло, яке, мабуть, належало комусь, хто вже вибрався з завалів тунелю і світив їй назустріч.

Наразі в голові Чіакі було порожньо. Вона просто дозволила тягнути себе за собою, у болісній напівзігнутій позі, але продовжувала бігти, ні на мить не зупиняючись.

Світло ставало дедалі яскравішим, і вона побачила кінець тунелю.

…І тут вона почула зловісний хрускіт.

Частина завалу почала обвалюватися.

Видіння кінця розгорталося перед нею в уповільненому темпі.

Хлопець, що тягнув Чіакі за руку, смикнув її в обійми. Потім він відштовхнувся вільною рукою від свого стегна.

Чіакі похитнулася, а потім відчула поштовх, наче її тіло вирвали з корінням.

Під час польоту вона щосили трималася за груди біля основи цих рук.

Вона зрозуміла, що трималася лише за інерцією, коли вони вибралися з‑під уламків і опинилися в укритті.

*

Побачивши, як Томіцука успішно врятував дівчину, що відстала, Адзуса полегшено зітхнула.

Але коли вона побачила обличчя дівчини, її серце, яке тільки‑но заспокоїлося, знову почало шалено калатати.

“Молодша сестра Хіракави…”

Як член інженерної команди на Змаганнях дев'яти шкіл, вона дружила з Кохару Хіракавою. Спокійна, старша Хіракава була однією з тих старшокласниць, з якими Адзусі було легше порозумітися, а оскільки вони обидві досягли успіху в інженерії, то могли розмовляти на одній хвилі.

Коли Адзуса вперше почула, що її молодша сестра намагалася вчинити саботаж, вона не повірила своїм вухам. Вона ніколи не зустрічалася з нею безпосередньо, але з того, що Кохару іноді розповідала, вона не була схожа на дівчину, яка здатна на таке – тому це шокувало її більше, ніж інших.

Бачачи, як вона хвилюється, як збентежено опускає очі, але час від часу поглядає на обличчя хлопця, вона була схожа на звичайну першокласницю.

“Сподіваюся, ми скоро прокинемося від цього кошмару…” — подумала Адзуса.

*

Чіакі, яка ледве врятувалася від поховання заживо, зітхнула з полегшенням, опинившись під міцним дахом зі сплаву.

І нарешті вона заспокоїлася настільки, щоб усвідомити, в якому стані перебуває.

— !

“Це особистий рекорд швидкості реакції?” — подумала вона, а в голові, на щастя, все ще паморочилося. На щастя в тому сенсі, що якби її розум не був затуманений, у неї були б галюцинації.

Так чи інакше, вона щодуху поворушила кінцівками, щоб вирватися з рук хлопця, який її тримав. Вона не могла підняти погляд, тому що була дуже збентежена, але в той же час, вона не могла не почати цікавитися, як виглядає його обличчя.

Врешті‑решт, вона повторила досить дивний вчинок, опустивши голову, але час від часу поглядаючи на нього, але хлопця це, здається, не дуже турбувало.

— З тобою все добре? Зайди краще всередину.

Голос хвилювався за неї.

Вона раптом відчула, що не чула такого голосу вже досить давно. У її «партнерствах» – в яких вона використовувала інших і була використана у відповідь – не було ні турботи про іншу людину, ні турботи про неї. Коли її ловили на тому, що вона не досягла своєї мети, їй здавалося, що все, що хтось говорив їй, було критикою.

Але якимось чином вона відчувала по його голосу, як безтурботно цей хлопець хвилювався за неї.

— А, зачекай…

Коли хлопець вже збирався прослизнути у двері перед нею – як і тоді, він дивився на неї, вказуючи їй шлях, – вона бездумно схопила його піджак.

— Емм… дякую…

Наразі це було все, на що вона спромоглася.

— Хм? Нема за що.

Той факт, що цей хлопець, імені якого вона навіть не знала, просто прийняв її подяку, змусив її відчути себе щасливою настільки, що навіть їй це здалося дивним.

***

Коли група Маюмі на чолі з підлеглими Фуджібаяші прибула на площу перед станцією, де було облаштовано підземне укриття, катастрофічна картина там змусила їх втратити дар мови.

Площа повністю провалилася.

На тому місці, де вона була, громадилися гігантські шматки металу.

— Вертикальні танки…? Звідки вони взялися? — вирвався стогін з вуст Фуджібаяші.

Мобільні гуманоїдні гарматні башти, вкриті комбінованими броньовими пластинами. Їхні нижні половини складалися з двох коротких, обрубкуватих ніг з гусеницями, схожими на роликові ковзани, а верхні – з довгими руками і безшиїми головами, прикріпленими до одномісних компактних машин з усіляким озброєнням, встановленим на них.

Загальна висота машин становила близько шести метрів, висота від землі до плечей – близько двісті сімдесяти сантиметрів, ширина – близько ста вісімдесяти сантиметрів, а довжина – близько двісті п'ятдесяти сантиметрів. Ці машини були зброєю, розробленою у Східній Європі для ефективного знищення піхоти в міських умовах.

А таких машин було дві.

З повним боєкомплектом і десантом всередині вони важили близько дев'яти тонн. Хоча разом вони складали вісімнадцять тонн, цього було недостатньо для того, щоб асфальтована, укріплена дорога провалилася.

Очевидно, що вертикальні танки завдали якогось удару по підземному укриттю, або по підземному переходу.

— Ви…!

— Канон, ти не можеш використати «Мінний генезис»!

За мить оговтавшись від заціпеніння, Канон спробувала накласти заклинання, але Ісорі схопив її за руку і зупинив.

Вони не знали, в якому стані перебуває підземелля. Використання магії для вібрації землі в цій ситуації могло б легко посилити трагедію.

— Я не це хотіла зробити!

Канон струснула руку і пішла, щоб знову запустити своє заклинання.

Вона націлилася на цілі…

…коли вони раптом наповнилися дірками і застигли в білому льоду.

— Ах…

— Як і очікувалося від Маюмі та Міюкі. Ми навіть не встигли нічого зробити, — похвалила Фуджібаяші з трохи сухою посмішкою, коли Канон, що стояла поруч з нею, заціпеніло дивилася на неї. Маюмі та Міюкі відповіли поклоном, Маюмі трохи почервоніла, а Міюкі злегка посміхнулася.

— …Схоже, що ті, хто спустилися під землю, в безпеці. Ніяких слідів того, що когось засипало.

Це повідомлення надійшло від Мікіхіко. Він був із заплющеними очима, і вираз його обличчя був відстороненим. Ймовірно, він нишпорив під землею, віддавши частину своїх відчуттів духам.

— Ясно. Якщо хтось із сім'ї Йошіда так каже, значить, це правда. Чудова робота.

— О, ні, це пусте!

Мікіхіко, після того, як Фуджібаяші похвалила його, радісно розплющив очі та швидко віддав честь. У їхній групі було багато членів, які б із задоволенням дражнили та висміювали його невинність, але…

— …І що ж нам тепер робити?

…що насправді сталося, – це Еріка, влучно влучила в ціль.

Той факт, що Фуджібаяші анітрохи не відреагувала на викличний тон, мабуть, просто дався взнаки в її зрілому віці.

— Якщо вони завезли танки так далеко вглиб країни, то ситуація загострюється швидше, ніж ми думали. Я б особисто радила евакуюватися до табору в Ноґеямі.

— А хіба це не зробить нас мішенню для ворожих сил?

— Марі, їм все одно, бійці ми чи ні. Від того, що ми відокремимося від армії, не буде менш небезпечно. Навіть навпаки, я думаю, що це буде куди небезпечніше.

Марі поставила це запитання, щоб не виходити за рамки формальностей, але Маюмі м'яко перебила його.

— Тоді, Саеґуса, як гадаєш, чи слід нам прямувати до Ноґеями? — питання Ісорі також здавалося природним.

Але Маюмі похитала головою.

— Я планую викликати транспортний вертоліт для цивільних, які залишилися, — сказала вона, дивлячись у бік станції. Кількість потенційних жертв серед цивільного населення під розтрощеним входом в укриття зростала з кожною хвилиною. — Спершу я хочу розчистити завали, підготувати місце для посадки, а потім чекати тут, поки прилетить вертоліт. Марі, бери всіх і йдіть з міс Кьоко.

— Що ти кажеш?! Ти збираєшся залишитися тут сама?!

Її несподівана заява, звісно, змусила Марі розлютитися. Але відповідь Маюмі була твердою:

— Це мій обов'язок як члена Десяти головних кланів. Під егідою кланів ми користуємося багатьма привілеями. Офіційно в Японії більше немає аристократичного стану, але по суті, клани іноді можуть діяти вільно, не обмежуючись законом. Ціна за це – необхідність використовувати нашу силу, щоб допомогти в такі часи.

— …Тоді я теж залишаюся тут, — відповів Ісорі. Рішучість у словах Маюмі, мабуть, підсилила його рішучість, тоді як у Марі похитнулася рішучість. — Як члени Сотні, які мають номер, ми теж користуємося багатьма привілеями від уряду.

— Якщо Кей залишається, то і я залишаюся! Я теж одна із Сотні!

— Гадаю, я теж залишуся. Я ж все‑таки дочка Чіби.

— Я теж залишуся. Я не можу сидіти склавши руки, коли мій брат там б'ється.

— Я т‑теж!

— Я зв'яжуся з батьком і запитаю, чи можемо ми відправити вертоліт компанії.

— Я не належу до Десяти головних кланів чи Сотні… але якщо дівчата, молодші за мене, кажуть, що залишаться, я не можу просто підібгати хвіст і втекти.

— Те ж саме стосується і мене. Я вірю в свої м'язи.

— Я теж залишуся. Я не така сильна, як Ері чи Кіріхара, але я принаймні хочу нарешті покаятись.

— Йошіда не є частиною Сотні… але ми схожі в тому, що до нас однаково ставляться добре.

— Не знаю, чи зможу я чимось допомогти, але якщо зможу хоча б бути для всіх «очима»…

— Ічіхаро. Наші молодші кажуть, що залишаться тут. Ми ж не будемо єдиними, хто евакуюється?

— Ну, залишаючи Маюмі саму, я б теж переживала, — зауважила Ічіхара. — Часом вона буває на диво безмозкою.

— Ей! — заперечила Маюмі. — І все ж… думаю, ми всі дурні, — вона зітхнула по‑справжньому, а не лише вдавано. Її гарні риси обличчя набули відтінку покірності, і вона повернулася до Фуджібаяші.

— Ми прийняли рішення. У нас такі неслухняні діти… Я прошу вибачення, що дозволила вашій добрій волі пропасти даремно.

Маюмі глибоко вклонилася, в той час як решта групи за її спиною ніяково відвернулася. Фуджібаяші, яка виглядала серйозною принаймні на перший погляд, була явно потішена.

— Як надійно. Тоді я залишу тут кількох своїх людей.

— Ні, наразі немає такої потреби.

Цей голос пролунав не з боку Першої школи, а від когось, хто стояв позаду Фуджібаяші.

— О, шефе.

— Кадзу?!

Два різних привітання для однієї людини.

Шеф Чіба повернувся обличчям до Фуджібаяші.

— Мета військових – усунення зовнішніх загроз; захист цивільного населення – це робота поліції. Ми залишимося тут. Міс Фуджібаяші… екхм, лейтенанте Фуджібаяші, прошу вас приєднатися до основних сил.

— Зрозуміло. Шефе Чіба, решту я залишаю вам.

Поява одного з них була надто вчасною, а слова іншої звучали відрепетирувано.

Але, не зважаючи ні на те, ні на інше, Фуджібаяші віддала чіткий салют і галантно побігла геть.

— Хм… яка мила жінка.

— Нічого не вийде, Кадзу. Вона надто хороша для тебе.

Отримавши від сестри безжальну відповідь на своє серйозне бурмотіння, шеф Чіба здувся, наче повітряна кулька, і замовк.

***

Учні Третьої старшої школи, які виступили проти бойовиків на стоянці для великогабаритних автомобілів, скоротились менш ніж наполовину – всі вони не могли битися, тому що не могли зупинити блювоту.

— Ічіджьо, давай трохи полегше! — заперечив один старшокласник.

— Ні! Можете всі відійти назад?

Причина всього цього – Масакі – не слухав ніякої критики.

Його червонуватий, схожий на пістолет, спеціалізований ПАВ вказував на бойовиків з невідомої нації…

…і багряна квітка розквітала і осипалась.

До вух Масакі долетів ще один мокрий звук.

Кожного разу, коли він відправляв ворога в могилу, і їхній, і ворожий бойовий дух продовжував падати.

“Якщо цього достатньо, щоб налякати їх, то їм не варто було взагалі виходити на поле бою”, — казав собі Масакі, холоднокровно ігноруючи словесні та візуальні зауваження, які йому робили інші.

Він мав рацію, це був правильний аргумент, який не залишав місця для скарг.

Але чи багато солдатів могли залишатися спокійними, дивлячись на людські тіла, що розлітаються на шматки, розбризкуючи потоки свіжої крові (червоних кров'яних тілець, якщо бути точним)?

Секретна техніка сім'ї Ічіджьо – «Розрив»: заклинання, яке миттєво випаровувало рідину всередині цілі.

Застосоване до людини, заклинання викликало випаровування плазми крові; тиск виривався з м'язів і шкіри людини, а тверді компоненти крові – червоні кров'яні тільця – розпускалися у квітку багряного і малинового кольору.

Його товариші, за невеликим винятком, дізналися справжнє значення слова «багряний.

***

Незважаючи на те, що замаскований десантний корабель чітко і успішно провів несподівану атаку, настрій на містку корабля – його командному центрі – був далеко не безхмарним.

— Ми втратили зв'язок з агентами, які прямували до укриття. Немає відповіді від вертикальних танків.

Капітан замаскованого десантного корабля, який також був командиром сил вторгнення, насупився, вислухавши доповідь свого офіцера зв'язку. Їх стратегія передбачала, що агенти, які вже перебували в будівлі, мали захопити заручників, а потім відправити туди всі свої мобільні війська.

Втрати серед переодягнених агентів виявилися набагато серйознішими, ніж вони очікували. Сили, які вони відправили до міжнародної актової зали та на стоянку для великогабаритних автомобілів, зокрема, зазнали значних втрат.

Капітан вирішив, що, на жаль, доведеться змінити план. Диверсію більше не могли підтримувати лише агенти під прикриттям.

— Висилайте мобільні війська.

Таким чином, він наказав мобілізувати вертикальні танки і бронемашини, що стояли на озброєнні в країні, яка їх виготовила.

***

— …То що? Що ти тут робиш, Кадзу?

У кутку привокзальної площі брат і сестра Чіби проводили не надто теплу розмову, насолоджуючись (?) присутністю одне одного. (Принаймні, брат насолоджувався, тож це твердження було наполовину правильним.)

Вони опинились у куті, бо ні Еріка, ні Тошікадзу не підходили для роботи з прибирання уламків танка, витягування пілотів та їх допиту, або підготовки дороги для посадки гелікоптерів – хоча було підозріло, що Тошікадзу, виконуючий обов'язки начальника поліції, не підходить для проведення допитів.

У будь‑якому випадку, обоє залишилися без роботи. (Хоча можна додати, що Кіріхара і Саяка, щоб захистити їхню честь, теж залишилися без роботи.)

Але Тошікадзу, схоже, не переймався тим, що з ним поводилися як з непотрібним – що Інаґакі вже робив, – і, здавалося, навіть насолоджувався розмовою зі своєю запальною, войовничою сестрою.

— Ти ранила мене. Що дивного в тому, що добросердий брат хоче допомогти своїй любій сестрі?

— Добросердий?! Як ти можеш таке казати, брехло лицемірне…

— Та годі тобі, Еріко. Дівчина не має вживати такі вульгарні слова.

— Хто! Дав тобі! Право! Після всього, що ти зробив, починати вчити мене, як поводитися, як справжня леді?!

— Ой‑йой, як сумно… Ось що я отримую за всю свою любов до молодшої сестрички.

Це, мабуть, було занадто безсоромно, і розбурхані емоції Еріки одразу ж охололи. Вона відвернулася, а потім холодно подивилася на нього.

Тошікадзу втомлено зітхнув.

— Я справді прийшов допомогти тобі, — сказав він нерівним тоном, з незворушним обличчям. Коли його сестра пирхнула на нього, він подарував їй злу посмішку. — Ти й правда маєш так поводитися, Еріко?

— Що?

Дівчина, здавалося, трохи здригнулася. Відчуття слабкості перед людьми, які були значно сильнішими за неї, – яке вона відчувала до нього з самого дитинства, – не було чимось таким, що вона могла так легко стерти з пам'яті.

— Я захопив для тебе гарний подарунок.

— Подарунок? Хмф, він не потрібен.

Проте, її жорстку розмову – її гордість – не було зламано. Для неї Тошікадзу Чіба був тим, кому вона не могла поступитися вдруге.

Для Тошікадзу це було чимось хорошим, тим, чого він хотів від неї, коли вона була маленькою.

— Не кажи так. Нині це те, що тобі необхідно.

Для Тошікадзу маленька Еріка була його милою сестричкою, з якою йому завжди хотілося дражнитися. Але зараз вона була ще сильнішою, ніж тоді, що робило її ще милішою. Подумавши про те, яким лиходієм – чи переможеним – він виглядатиме, якщо скаже щось на кшталт: «Я зроблю тобі послугу і залишу це на сьогодні», – він дістав довгий, трохи вигнутий предмет з фургона, біля якого він стояв.

Коли Еріка побачила силует предмета, її очі широко розплющилися, і вона не змогла нічого сказати.

Тошікадзу зняв довгу тонку сумку і простягнув їй довжелезний меч.

Його довжина у сто вісімдесят сантиметрів була набагато більшою, ніж зріст самої Еріки.

Лише сам клинок мав сто сорок сантиметрів.

Але як для катани, він мав загадкову відсутність вигину.

— Орочі‑мару? Чому ти приніс її сюди…?

— Чому? Це дурне питання, Еріко. Орочі‑мару – це меч для створення гірського цунамі, і ти єдина, хто може це зробити. Ні наш батько, ні Наоцуґу не можуть використовувати заклинання. Вони можуть відчути її форму, але тільки ти можеш сказати, як вона може її використати. Це означає, що Орочі‑мару – твоя катана.

Руки Еріки затремтіли, коли вона взяла запропонований їй довгий меч. Вона міцно стиснула його, щоб тіло не перехилилося від ваги, і тремтіння нарешті припинилося.

Найсильніша зброя, коли‑небудь створена родиною Чіба. Таємна зброя, яку вони вважали своїм шедевром, поряд з Ікадзучі‑мару, мечоподібним інтегрованим збройовим пристроєм.

Навіть якщо це було лише на короткий час, Еріка ніколи не думала, що їй дозволять вільно володіти цією катаною.

— Ти виглядаєш щасливою.

Її обличчя затремтіло від голосу брата.

Її серце захопив Орочі‑мару настільки, що вона забула, як бунтувала проти нього.

Тому що ця катана була…

— Ти настільки щаслива тримати в руках свій улюблений меч, свою іншу себе, Еріко? Я так і знав. Неважливо, що думає тато чи Наоцуґу, ти – дочка Чіби.

— …Хмф! Гадаю, цього разу я віддячу тобі.

— Я ж казав тобі, що дівчата не мають говорити…

Не дослухавши брата до кінця, Еріка розвернулася.

Вона швидко пішла, тримаючи в руках Орочі‑мару.

Тошікадзу злорадно посміхнувся відвертій поведінці сестри.

*

— Щось з'ясував?

Ісорі, який перебував у кабіні вертикального танка, з якої вони витягли пілота, випростався у відповідь на голос, розвернувся і похитав головою.

— Нічого. Я не дуже розбираюся в такій зброї, але думаю, що це стара модель, яку продають на блошиних ринках. Я не зміг знайти на ній нічого, що дозволило б визначити, в якій країні вона зареєстрована.

— У них є ринки старої зброї? — здивовано запитала Маюмі.

Ісорі посміхнувся і кивнув.

— Існує ринок вживаних винищувачів. Навіть зброя часів Другої світової війни все ще використовується для локальних конфліктів.

— Хах, — вражено промовила Маюмі.

Ісорі почав посміхатися ще ширше, але тут щось сколихнуло повітря поруч з ним. Йому не треба було обертатися, щоб зрозуміти, хто це був. Він потягнувся, розслабився і знову подивився на Маюмі.

— Звичайно, навіть на вживаних ринках найлегше дістати зброю з країн‑союзників. Цей танк, схоже, зі Східної Європи, тому я б сказав, що великі шанси, що це агенти з Великого азіатського альянсу… Але щоб дізнатися напевно, хто стоїть за цим, то крім як змусити пілотів розказати нам про це, я не думаю, що є якийсь інший варіант.

— Але чи скажуть вони нам правду? — запитала Канон.

Маюмі знизала плечима.

— Тут ми покладемося на майстерність Марі.

— Тоді я піду допоможу їм звільнити місце, — запропонував Ісорі з поклоном.

Дивлячись, як він іде, а за ним іде Канон, Маюмі підійшла до Марі та інших, хто мав проводити допит.

*

Окрім незначних обморожень на обличчях, обидва зв'язані пілоти не мали жодних помітних ушкоджень.

Інаґакі допитував одного, а Марі допитувала іншого.

— Як справи? — просто запитала Маюмі, підійшовши до останньої.

Марі виглядала трохи роздратованою.

— Та ніяк. Якби я знала, що до цього дійде, то взяла б сильніші запахи…

— Ти не винна. Нашою умовою сьогоднішнього допиту Секімото було не використовувати хімічні речовини.

Відома як фахівець з індивідуального бою, Марі була більш вправною у використанні стрілецької та хімічної зброї, ніж магії чи меча.

Однією з її особливих технік було управління повітряними потоками, щоб вводити в ніс леткі препарати тільки ворогам. Вона також володіла більш секретною технікою – нечестивим (а по суті, відверто незаконним) методом змусити конкретну ціль відчути запах парфумів, що змінюють свідомість. Щойно вона спробувала надушити цими парфумами зв'язану людину, але, на жаль, не побачила жодного ефекту.

— Здається, нам доведеться його катувати, — пробурмотіла Марі.

— Зачекай, ти не можеш просто так це зробити… — запротестувала Маюмі.

— Все нормально, — відповіла Марі. — Я впевнена, що зможу завдати лише болю і не травмувати його.

— Я не це мала на увазі! Ох… Марі, може, зробиш перерву?

— …Ага, може. Так і зроблю.

Вона, напевно, відчувала, що її розум розчинився в супі.

Марі помахала Маюмі, а потім підійшла до Судзуне, яка сиділа на лавці з розкладеною перед нею мапою.

*

На тротуарі перед лавкою, на якій сиділа Судзуне, лежала дуже точна карта місцевості, збільшена до трьох на чотири метри. Судзуне викликала карту на своєму терміналі, а Хонока заломлювала світло, щоб спроєктувати її.

На карті було показано детальний вигляд прибережної зони від міста Сакураґі до міста Ямашіта. Потім Хонока спроєктувала на неї кораблі, скупчення людей і будівлі.

— Ого, це справді щось!

— О, Ватанабе!

Зображення, спроєктоване на дорогу, затремтіло і зруйнувалося, але незабаром повернулося до чіткого зображення.

Пальці Судзуне затанцювали на клавіатурі повністю відкритого ноутбучного термінала, поки нарешті не натиснули клавішу «Enter», щоб закінчити. Вона підняла очі.

— Ти щось дізналася?

— На жаль, ні, — відповідь викликала гіркий вираз на обличчі Марі, і вона похитала головою. Але потім Марі повернулася до свого переповненого цікавістю виразу обличчя. — Але це виглядає досить оптимістично.

— Так. Завдяки Міцуі я добре орієнтуюся в теперішніх ворожих військах та їхніх пересуваннях… Міцуі, вистачить.

Хонока широко посміхнулася на похвалу Судзуне і кивнула. У той же час карта на дорозі зникла.

— Навіть для заклинань, що керують світлом, хіба такий рівень точності не є чимось особливим?

— Так. Я не пам'ятаю, щоб хтось зміг вивести чітке зображення низьковисотного розвідувального літака, просто викривляючи світло. Тобто, ми маємо вважати, що це інше заклинання, ніж звичайні заклинання, що заломлюють світло.

Обличчя Хоноки почервоніло від прямолінійної похвали Судзуне.

— Ні, я… Порівняно з Тацуєю та Міюкі, моя магія не така вже й сильна.

— Не скромничай, Міцуі. Ці двоє, звісно, дуже сильні, але іноді інформація може змінити хід бою більше, ніж сила атаки.

— Саме так, Міцуі. Отримати повне уявлення про ситуацію, подібну до цієї, надзвичайно важливо. У нас немає можливості зв'язатися з безпілотними розвідувальними апаратами або камерами в стратосфері, тому це заклинання, яке можеш використовувати тільки ти, дуже корисне.

— Дякую! — сказала Хонока, ще більше почервонівши.

Двоє старшокласниць посміхнулися до неї. З усіма нахабними (?) молодшокласниками навколо, така незіпсована реакція здавалася освіжаючою.

***

Хоча прибережні дороги були найкоротшим шляхом від міжнародної актової зали до Йокогамських веж Бей‑Хіллз, де розташовувалися офіси філіалу Магічної асоціації, не завадило б скористатися обхідним шляхом, що пролягав у глиб материка. Ворожі сили, що мали штурмувати будівлю, складалися з десантної групи, висадженої військовим кораблем невідомої приналежності. Війська, які були заховані по всьому місту, також були дуже активні вздовж узбережжя.

Але на запитання, чи будуть вони долати довгий шлях в обхід, Кацуто похитав головою.

І тепер армійська машина, в якій він їхав, прямувала до Бей‑Хіллз найкоротшим шляхом узбережжям океану – прямо крізь перехресний вогонь.

Чим ближче вони під'їжджали до Бей‑Хіллз – технічно, чим ближче вони під'їжджали до пристані Ямашіта, – тим важчим ставало озброєння противника. Частота, з якою він помічав мобільні засоби вторгнення (точніше, вертикальні танки), неухильно зростала.

— Не те щоб їхні сили зосереджені тут, але вони все ще розширюються назовні, поки ми говоримо, — пояснив сержант Татеока з пасажирського сидіння.

Кацуто безмовно кивнув. Не тому, що він дивився зверхньо на офіцера нижчого рангу, а тому, що він присвятив більшу частину своєї уваги магії.

За мить невелика група з багатоствольною ракетною установкою з'явилася на вулиці з бічної дороги в тому напрямку, куди вони їхали. Вони не були в цивільному одязі. Ніщо на їхньому одязі не давало зрозуміти, з якої вони країни, але всі вони були одягнені в польове спорядження уніфікованого зразка. Це була безпомилкова частина ворожого десанту.

Невеликий підрозділ здійснив чотири постріли портативними ракетами, ймовірно, протитанковими ракетами, по машині, в якій знаходився Кацуто.

По суті, це було зроблено в упор. Як би повільно не летіли ракети, позашляховик не зміг би їх уникнути.

Але капрал Отова, тримаючи кермо, не виказав жодного занепокоєння, тоді як сержант Татеока наставив автоматичну гвинтівку на лобове скло.

Ракети злетіли в повітря за п'ять метрів перед машиною. Вибухове полум'я пройшлося по напівсферичному бар'єру, що прикривав машину.

Кулі, випущені зсередини, скосили ворожих солдатів.

Вони не пропускали жодної атаки ззовні, але кожна атака зсередини виходила назовні.

Цей чіткий, спрямований бар'єр був, без сумніву, заклинанням Кацуто.

Він змінив властивості тонкого напівсферичного простору, зосередженого навколо нього, щоб унеможливити проникнення великих сторонніх об'єктів з більш ніж фіксованою кількістю тепла і молекул кисню.

Навіть коли автомобіль швидко рухався, захисне заклинання Кацуто не зникало.

Під час цього короткого процесу підлеглі Фуджібаяші вже на власному досвіді зрозуміли, що означало його прізвисько «Залізна стіна».

***

Окремий магічний батальйон отримав статус «батальйону», як стратегічний підрозділ, що діє окремо, але за чисельністю він був не більший за дві роти. Сьогодні вони відправили п'ятдесят з них на польові випробування магічно‑технологічної зброї. У двох великих броньованих трейлерах було достатньо нового обладнання для цієї кількості.

— …Як тобі це, спеціалісте?

— Дивовижно, як завжди, сер. Знімаю перед вами капелюха.

Санада, стоячи перед навісом, де висіло щось схоже на суцільний костюм для верхової їзди із захисними елементами, кілька разів гордо кивнув.

— Розмір має бути якраз той, що треба. Швидше переодягайся.

На прохання Санади Тацуя зняв з себе все, що було на ньому. У трейлері були жінки‑офіцери та солдати, але нікого з них це не турбувало.

У певному сенсі всі солдати Окремого магічного батальйону були піддослідними, і в повному огляді тіла не було нічого незвичайного. Мало того, що солдати‑чоловіки бачили солдатів‑жінок абсолютно голими, іноді траплялося й навпаки. Якщо вам було соромно, ви не змогли б працювати в цій галузі.

Тацуя швидко одягнув спеціальну білизну, а потім швидко вбрався в чорний цільнокроєний костюм MOVAL. Він обмотав талію товстим ременем, а потім застебнув його у з'єднаннях костюма. Поклавши свої особисті ПАВи у кобури на стегнах, він надів шолом на все обличчя зі знімною маскою.

— Схоже, проблем немає.

— Жодних, сер. Похибки в межах допустимих норм.

Голос Тацуї пролунав через динамік всередині трейлера. Зрозумівши, що комунікатор за замовчуванням увімкнений, він обмацав шолом і зняв маску, що закривала йому рот.

— На додаток до звичайного куленепробивного, теплоізоляційного та амортизаційного захисту, ми отримали просту силову підтримку, як і було зазначено. Ну і, звичайно ж, літальний блок упакований у ремінь. Він також призначений для використання в тандемі з амортизаторами як компенсатор реакції, так що ти зможеш стріляти з повітря.

— Все, що можу сказати, сер, – це чудово зроблено. Він має кращі характеристики, ніж мій зразок.

— Гей, ти дозволив мені добре попрацювати над ним, — Санада простягнув Тацуї руку для рукостискання, і коли їхні руки міцно стиснулися, з'явився Кадзама.

— Санадо, тепер ти задоволений?

Коли його підлеглий мовчки віддав честь, Кадзама подивився на нього, а потім перевів погляд на Тацую.

— Перейдемо одразу до справи. Спеціалісте, я хочу, щоб ти зустрівся з командою Янаґі. Вони стримують ворожий підрозділ перед мостом, що з'єднує їх з пірсом Мідзухо.

— Ти можеш вивести позицію капітана Янаґі на свій козирок.

— Зрозумів, сер.

Тацуя знову одягнув маску і, перевіривши свою позицію відносно команди Янаґі, вийшов з трейлера.

Він вистрибнув, не користуючись пандусом, і, поки ще мав імпульс, вдарив по пряжці свого ременя.

Це був перемикач для ПАВу магії польоту.

Тацуя злегка відштовхнувся від землі і рвонув у небо.

***

Армія загарбників невідомої приналежності, яка висадилася на пристані Ямашіта, була розділена на дві частини.

Одна з них була передовим загоном, який прямував прямо до Бей‑Хіллз, де знаходилася Магічна асоціація. Інший загін просувався на північ уздовж берегової лінії.

Замість того, щоб приєднатися до бойовиків, які застрягли через Третю школу, загін, що прямував на північ, пішов в обхід, переслідуючи цивільних, які намагалися врятуватися водою.

Їхні пересування були відомі Окремому магічному батальйону – передовій групі шестиколісних броньованих бойових машин з акцентом на мобільність.

Перешикувавшись у дві поздовжні лінії, бронемашини хлинули до мосту, і капітан Янаґі посміхнувся з‑під шолома.

Він був справжнім магом протипіхотного бою.

Він спеціалізувався на ближньому бою, де він передбачав вектор руху свого супротивника, а потім використовував поєднання бойових мистецтв і магії, щоб спрямувати, посилити або змінити курс ворога. З таким броньованим підрозділом йому рідко доводилося стикатися раніше – принаймні, до того, як його призначили в ОМБ.

Оскільки командир ОМБ був користувачем старої магії, вони мали відносно велику кількість магів старого стилю порівняно з рештою 101‑ї бригади, але навіть серед них Янаґі був взірцевим заклинателем старого стилю.

Янаґі успадкував навички фізичного руху, де він замінював символічні жести руками на самі дії в ката, як трюк для використання магії в розпал бою на мечах або в рукопашній сутичці. Він навіть намагався уникати роботи зі своїм ПАВом, остерігаючись втрат часу, які це спричиняло.

Але навіть він мусив визнати, наскільки практичні спеціалізовані ПАВи для створення великомасштабних заклинань, які можуть перевернути величезні ваги в багато тонн одним лише натисканням на спусковий гачок. Якби він захотів запустити таке заклинання за допомогою жестів рук або якогось альтернативного ритуалу, це зайняло б у нього щонайменше п'ять секунд. Коли ворог був прямо перед ними, у нього не було такого часу.

“Не подобається мені це”, — подумав він, хоча його губи все ще кривилися в посмішці.

Зі звірячою посмішкою, вирізьбленою на його обличчі під маскою, Янаґі вискочив з‑за свого укриття і попрямував до передньої лінії бронемашин.

Як людина в чорному бронекостюмі на все тіло.

Людина, яка була сама.

Турелі бронемашин не стріляли, можливо, від раптовості появи такого несподіваного ворога. А може, вони планували переїхати самотнього солдата своїми гігантськими колесами.

Надто вже велика розбіжність у захисті між броньованою машиною та бронекостюмом. А Янаґі взагалі не мав наміру стояти перед їхніми стволами.

Він натиснув на спусковий гачок свого ПАВу, схожого на багнетну гвинтівку, побачив, як спрацювало заклинання, а потім знову сховався за укриттям.

Одразу ж з'явився пил, який викарбував лінію на дорозі.

Будь‑яке колесо бронемашини, що торкалося цієї лінії, злітало в повітря.

Серія підземних поштовхів підказала Янаґі результат використаної ним магії.

Ряд бронемашин перекинувся і зіткнувся з сусідніми машинами… Придивившись уважніше, він побачив, що машини, які рухались на схід, опинились зверху на машинах, що рухались на захід.

Заклинання прискорювального типу «Перевертання підлоги»: якщо на мить розірвати земне тяжіння на осі північ‑південь, східна частина цілей заклинання підніметься вгору під дією відцентрової сили планети, що змусить їх перекинутися на захід.

З неба посипалися кулі, націлені на ходові частини бронемашин. Атаку вели члени його команди, які піднялися в небо разом з його заклинанням. Кулі, випущені з їхніх гвинтівкоподібних інтегрованих збройових ПАВів, мали додаткову пробивну силу і легко пробивали начинені вибухівкою днища бронемашин.

Машини з простреленими паливними баками, які тепер горіли, підскакували вгору, під тиском знизу.

Здавалося, що особовий склад всередині штурмових машин загарбників спеціалізувався на відсічі. Їхні міцні бар'єри відкидали десятитонні об'єкти, і вони, безсумнівно, звели б нанівець більшість пострілів зі звичайної вогнепальної зброї. Вони явно були сильними магами – або, можливо, просто заряджені системами, що підсилювали магію.

З неба посипався ще один шквал куль.

Вплив заклинання, що посилювало кулі, і заклинання, що відбивало їх, впивалися одне в одне і нівелювали одне одного.

Бронебійні набої впивалися в броню, але не пробивали її.

Кулеметні башти бронемашин задерлися вгору, а потім випустили в небо залп великокаліберних куль.

Двоє членів його команди втратили рівновагу і впали на землю. Одному з них куля влучила в ногу, іншому – в живіт. Завдяки куленепробивному захисту їхніх костюмів, атака не призвела до рваних ран.

Янаґі, який бачив все це з‑за укриття, знову вискочив перед ворогом, а потім тричі поспіль натиснув на спусковий гачок.

Його заклинання «Перевертання підлоги» відрізало земне тяжіння. Воно не втручалося в інформацію, закріплену за його цілями.

Тож незалежно від захисних заклинань на ворожих машинах, магія, що розриває гравітацію, активувалася.

Їхні бронемашини відлетіли назад.

Магічний бар'єр, що захищав їх, мабуть, припинив свою дію від удару при падінні, тому що кулі зверху почали пробивати корпуси бронемашин, відправивши останні три з них в багряне полум'я.

***

Швидкість, яку могла видати магія польоту, залежала від того, наскільки добре маг володів заклинанням. Тацуя, який створив заклинання з нуля, розумів його краще за всіх. Для магії польоту, яку він використовував, відстань між трейлером мобільного штабу ОМБ і позицією Янаґі була практично в межах ураження вогнем.

Пейзаж проносився повз. Тацуя досить добре відточив своє сприйняття рухомих об'єктів під час тренувань, але, враховуючи, що літати в небі – це не те, що людині від природи дано, він не був упевнений у своїх рухових функціях. Він звертав пильну увагу на перешкоди в польоті, використовуючи свої фізичні очі, а також «Стихійний зір» як своєрідний радар.

І завдяки цьому він дещо помітив:

Невеликий літаючий об'єкт довжиною близько метра. Канарковий апарат, пофарбований у чорний колір, мав бути низьковисотним безпілотним розвідувальним апаратом. Він кружляв у повітрі над місцем призначення – над територією, де зараз перебував підрозділ Янаґі.

Щоб уникнути магічного виявлення, Тацуя спочатку піднявся високо над апаратом, потім взяв свій ПАВ у праву руку і вимкнув магію польоту.

Він полетів догори дриґом. Коли він наблизився до апарату настільки, наскільки це було можливо, то застосував своє руйнівне заклинання «Туманне розсіювання».

Безпілотний розвідувальний апарат миттєво перетворився на пил і розвіявся за вітром.

Тацуя знову активував заклинання польоту і приготувався до приземлення.

***

Коли один з безпілотних розвідувальних апаратів раптово припинив передачу відеосигналу, командний центр армії вторгнення не перетворився на панічний безлад, але хаос, що виник, був близький до цього.

Не можна сказати, що той апарат, з яким вони втратили зв'язок, був єдиним, але маленькі аероплани коштували дорого, тож зайвих вони не брали з собою. Вони, без сумніву, втратили неоціненне «око».

Починати атаку в глибині ворожої території означало, з іншого боку, ізолювати себе посеред ворожої території. Той факт, що вони втратили засіб відстежувати ситуацію, суттєво тиснув на них.

***

Коли Тацуя приєднався до Янаґі, перша битва вже закінчилася. Янаґі наглядав за лікуванням поранених.

— Якраз вчасно, спеціалісте.

Перш ніж Тацуя встиг звернутися до нього, Янаґі помітив його і покликав до себе.

Віддавши честь, Тацуя подивився на пораненого, який лежав на землі без костюма.

— Куля пройшла наскрізь. Можу я залишити це на тебе?

На обличчі Янаґі не було нічого, що можна було б назвати «виразом», коли він знімав шолом, але його очі не могли повністю приховати те, що він відчував у глибині душі.

— Так, сер, — пролунало у відповідь, коли Тацуя відкинув почуття провини солдата і витягнув сріблястий ПАВ з кобури на лівому стегні.

Тихий стогін пораненого солдата припинився, і натомість Янаґі почув легкий звук скреготу зубів, що виходив із закритого рота Тацуї.

***

Судзуне, отримавши за допомогою магії Хоноки зображення армії загарбників з висоти пташиного польоту, зрозуміла, що їхні сили менші, ніж вона очікувала.

— Може й так, але чи не здається тобі, що лінія фронту дуже швидко розширюється? — запитала Марі.

— Наразі немає справжньої лінії фронту, — без вагань відповіла Судзуне. — Внутрішні бої відбуваються точково. Прониклі бойовики руйнують транспорт і комунікації, а десант рухається прямо до своєї цілі – встановлення контролю… На мою думку, це основна стратегія загарбників, яку вони, як правило, використовують.

— Як скажеш, Рін… Але яка ж тоді їхня ціль?

Коли Маюмі похитала головою, Судзуне вдала, що на мить замислилася над цим.

— …Одна з можливостей – це твоє припущення – філіали Магічної асоціації в Канто. Це точно; інша їхня задача – переслідувати цивільних, які намагаються втекти морем, але мені здається, що їм можуть знадобитися заручники.

— Заручники? — рефлекторно повторила Маюмі.

Судзуне відповіла обережно.

— Не схоже, що вбивство цивільних осіб є їхньою самоціллю. Якби це було так, то, гадаю, вони б вторглися з артилерійськими кораблями, а не десантними суднами. Вони, може, хочуть обміняти полонених або отримати викуп… Хоча я не знаю їхньої кінцевої мети.

— А це означає, що вони, скоріш за все, не будуть в небезпеці від артилерії та ракет, які раптово їх накриють, — сказала Марі, аналізуючи ситуацію під поглядом Судзуне.

— Швидше за все. Але якщо їм потрібні заручники, то цілком можливо, що це одна з їхніх цілей, — сказала Судзуне, дивлячись позаду себе на групу цивільних осіб, що зібралися в холі перед турнікетами.

— Судячи з того, що сказала раніше міс Кьоко, скоро має прибути підкріплення з Цурумі, — додала Марі. — Враховуючи їхній маршрут, вони мають забезпечити безпеку цивільних на пірсі Мідзухо, а потім решта сил розпочнуть зачистку.

— Так, мені теж так здається, — погодилася Судзуне.

— Якщо їм потрібні заручники, то вони, звичайно, опиняться тут, де оборона слабенька… Я… Хм. Я приєднаюся до групи Канон, — запропонувала Марі.

— Так… Може, у них і небагато людей, але там є Міюкі, — погодилася Маюмі.

— Ага. Ця мала володіє магією заморожування практично на тактичному рівні.

Маюмі та Марі обмінялися сухими посмішками. Обидві, напевно, думали: «Як і її брат…».

— Але, Марі, — застерегла Маюмі, — не роби нічого необдумано. Тобі буде нелегко протистояти механізованим підрозділам.

— Я знаю.

Побачивши, як Марі побігла риссю, Хонока, що стояла неподалік, нервово заговорила до Маюмі, яка залишилася.

— Хм, може, мені теж перехопити їх? Я не можу стояти на передовій, але думаю, що змогла б їх прикрити.

Хоноці, мабуть, довелося зібрати всю свою хоробрість, щоб зробити цю пропозицію, але Маюмі посміхнулася і похитала головою.

— Мені знадобиться твоя допомога, коли прилетить вертоліт, Хоноко. А завдання Міюкі та Канон – не перехоплювати, а пильнувати. Ми не професійні бойові маги, ми не маємо наражатися на небезпеку заради цього, і ми не маємо битися взагалі. По суті, нам варто подумати про втечу.

Маюмі закінчила своє речення пустотливим тоном, щоб знеохотити її.

Але Хонока була більш ніж наполовину впевнена, що Міюкі та Еріка ніколи не втечуть. Вона подивилася на Шідзуку з тривогою в очах і побачила, що її подруга має такий самий погляд, як і вона сама.

*

Команда, про яку згадувала Маюмі, – а насправді це була команда перехоплення – вирішила розділитися на дві групи вздовж шляхів вторгнення, які передбачила Судзуне. Коли вони підійшли до розвилки, Кіріхара різко сказав Саяці:

— Слухай, Мібу… Я б хотів, щоб ти залишилась позаду.

Саяка була більше збентежена, ніж здивована, чому він сказав це в цей момент.

— Кіріхаро, я теж володію мечем. Я готова до справжньої битви чи двох.

— Просто зупинись! — вигукнув Кіріхара. Саяка розгублено витріщила очі та завмерла. — Мібу, не треба так легко говорити про битву!

— …Кіріхаро?

— Кіріхаро… чого ти злишся?

Після щиро здивованих запитань Саяки та Еріки, які дивилися на нього, Кіріхара заспокоївся настільки, що зміг зібратися з думками.

— Я просто… не хочу, щоб твій меч був у крові.

Саяка, приголомшена раптовими словами, навела йому аргумент, який навряд чи потребував пояснень.

— Але… мечі первісно були створені для…

— Я знаю! — перебив він. — Мечі – це знаряддя для бою з людьми. На відміну від списів і луків, вони були зроблені з наміром вбивати людей з самого початку. Ти маєш рацію – кожен, хто ними користується, має бути готовий до того, що одного дня йому доведеться пролити кров.

Кіріхара погодився з тим, що хотіла сказати Саяка. Але потім він спробував відкинути це міркування:

— Але ж кендо не обов'язково має бути мистецтвом, що використовує справжні мечі, чи не так? Хіба це нормально, що форма вбивства може стати спортом?

Саяка і навіть Еріка відчули достатньо пристрасті від свого однокласника, щоб уважно слухати.

— Коли я… У середній школі, коли я побачив фехтування Мібу, я подумав, що це було дивовижно. Дивовижно, що мистецтво володіння мечем може бути настільки відшліфоване, щоб перетворитися на щось настільки прекрасне. Мистецтво меча – ні, шлях меча, без жодного жахливого аспекту вбивства, виключно для вдосконалення себе. Прекрасна форма, яку я не міг імітувати. Пам'ятаю, я подумав, що хочу, щоб її майстерність володіння мечем залишалася такою ж прекрасною, щоб вона продовжувала зростати в цій красі. Тому… Ах, я не можу знайти правильних слів!

— Я розумію, Кіріхаро.

Поки Кіріхара ламав голову над тим, як правильно висловитися, Еріка відповіла зовсім іншим тоном, ніж зазвичай.

— Під час тижня набору до клубів майстерність Саї у володінні мечем розвивалася у правильному напрямку, але ти так не вважав, правда ж? Це могло бути правильним для меча, але неправильним для кендо, — вона зробила паузу. — Все, що я знаю про мечі, це те, як ними вбивати людей, навіть більше, ніж ти, але мені здалося, що це було не так.

— Ері… — занепокоєно сказала Саяка; тон Еріки був більш похмурим, ніж зазвичай. Кіріхара, між тим, онімів від подиву.

— Але, Кіріхаро, це має вирішувати Сая, — додала Еріка, пронизуючи його погляд своїм твердим поглядом. — Справжня битва, однозначно, відрізняється від наших спільних тренувань. Я не думаю, що ти помиляєшся, коли хочеш уникнути крові на руках Саї та її мечі. Але я думаю, що почуття Саї такі ж правильні. Вона не хоче, щоб той, хто їй подобається, був у небезпеці, і вона хоче боротися за нього.

Саяка і Кіріхара почервоніли. Фраза «той, хто їй подобається», напевно, збентежила їх. Але вони ніби добре розуміли, що зараз не час соромитися чи піддаватися дражнилкам.

— …Ну і ну, послухайте мене. Я навіть не схожа на себе.

Насправді це була сама Еріка, яка не могла більше терпіти збентеження, але ні Саяка, ні Кіріхара не критикували її.

— Час третьому зайвому відійти, так? Обговоріть це і вирішіть, що ви будете робити.

Після цього Еріка поспіхом пішла геть.

Саяка і Кіріхара перезирнулися, а потім до них повернувся спокій.

***

Масакі та Кічіджьоджі з Третьої школи не знали, що ворожа лінія пролягла не надто глибоко через брак засобів розвідки з висоти пташиного польоту.

Всі сили вторгнення складалися з одного десантного корабля (точніше, одного десантного транспорту), замаскованого під велике вантажне судно, та кількох загонів бійців, які проникли туди заздалегідь. Зрештою, метою їхніх бойових дій не було розосередження сил і постійне встановлення контрольних пунктів.

— Це вже закінчилося…?

Масакі, який не знав про це, сумнівався, що ворожі хвилі закінчуються, і не лише тому, що любив битися.

— Ми ніяк не можемо знати, чи це так. У нас немає можливості отримати інформацію.

На бурмотіння Масакі відповів Кічіджьоджі, який підійшов до нього ззаду.

Він був єдиним, хто його супроводжував. По боках від нього не було союзників, а перед ним лише закривавлені трупи.

— Якщо ми хочемо втекти, то маємо зробити це зараз.

Масакі поклав свій ПАВ у формі пістолета з глянцевим червонуватим блиском назад до кобури та обернувся, коли Кічіджьоджі продовжував з серйозним обличчям.

— Ми закінчили міняти колесо, тому нам слід швидше повертатися до автобуса.

Масакі озирнувся; більшість учнів, які билися з ворогом, скупчилися біля автобуса.

— Ходімо, — закликав Кічіджьоджі. — Треба їхати якнайшвидше.

Але Масакі похитав головою.

— Що таке?

— Я йду прямо до Магічної асоціації.

— Це безглуздя! — викрикнув Кічіджьоджі, витріщивши очі. — Заради чого?!

Масакі підійшов ближче з дивно холодним поглядом.

— Щоб приєднатися до підкріплення. Маги асоціації не сидітимуть склавши руки в такій ситуації. Вони, очевидно, збиратимуть добровольчий загін, щоб посилити оборону.

— Але це не означає…

— А я – Ічіджьо.

Швидко сказані слова змусили Кічіджьоджі затамувати подих.

— …Тебе турбує те, що сталося раніше? Ніхто не мав на увазі нічого поганого. Вони просто не звикли до цього, ось і все. Це ж не було схоже на те, що ти…

— Мене це не турбує, — перебив Масакі, хитаючи головою. — Коли я вперше вийшов на поле бою, мені теж хотілося блювати. Хоча насправді я цього не зробив, — додав він з кривою посмішкою.

Кічіджьоджі здалося, що він побачив, як на його обличчі з'явився вираз самотності.

— Крім того, нас кинули в бій без жодної підготовки, без хорошого спорядження, без надійних офіцерів. Це була найгірша перша битва, яку я тільки можу собі уявити.

— Саме так! Ніхто нічого не має на увазі під тим, як вони діяли…

— Я сказав, що не тому, — знову перебив Масакі, коли Кічіджьоджі відчайдушно намагався знайти раціональне пояснення – хоча усвідомлення того, що він робив саме це, трохи зачепило Масакі. — Я не можу сказати нічого конкретного, але Десять головних кланів несуть відповідальність перед Магічною асоціацією. Я не можу прикинутися, що нічого не бачу, і втекти. Не як старший син Ічіджьо.

Масакі поплескав друга по плечу, а потім попрямував у бік, протилежний від автобуса.

— Тоді я піду з тобою! — встиг крикнути Кічіджьоджі, зупиняючи його. — Я твій радник. Якщо ти приєднуєшся до добровольців, то і я з тобою!

— Джордже, подбай про те, щоб усі безпечно втекли, — сказав Масакі, повернувши голову, щоб подивитися на нього збоку. — Це місто все ще залишається зоною бойових дій; ми не знаємо, що може статися. Чесно кажучи, я надто переймаюся тим, щоб ти безпечно виїхав з нашими вчителями та учнями, щоб зосередитися на боях, — він обернувся назад.

— …Добре, Масакі. Я візьму на себе відповідальність за їх безпечне вивезення, щоб ти теж повернувся живим і неушкодженим.

“Бо ти єдиний «генерал», який у мене є”, — неохоче додав він сам про себе.

Масакі у відповідь підняв одну руку, все ще повернений до нього спиною, і попрямував до подальших полів битв.

***

— …Вони тут.

Першим у команді Першої школи, хто помітив наближення ворогів, був Мікіхіко. Духи, розбуджені паперовими талісманами, які він розкидав за вітром, послали йому зображення ворога.

— Вертикальні танки… Але не такі, як раніше. Вони рухаються куди більш по‑людськи.

— По‑людськи? — повторила Еріка, яка на мить зняла комплект звукоізоляційних навушників.

Вертикальні танки були просто танками, пристосованими для проїзду вузькими дорогами, з гусеницями на кінцях коротких ніг, що дозволяли легко підніматися сходами або завалами, і з набором встановлених, поворотних кулеметних установок. Вони не розроблялися як бойові мехи. За нинішнього рівня військових технологій, принаймні наскільки відомо Еріці, не існувало бойових машин, які могли б повторювати рухи людини.

— Скоро ми їх побачимо… Там!

Але у неї не було часу думати про те, наскільки далека ця думка від здорового глузду.

За сигналом Мікіхіко з‑за будівлі виїхали вертикальні танки.

Короткі ноги, оснащені гусеницями. Довгий тулуб спереду та ззаду. Ці частини були такими ж, як і у звичайних вертикальних танків.

Але бензопили, що були прикріплені до правої руки, і порохові палебійні установки, прикріплені до лівої, ніколи не бачили на звичайних вертикальних танках. Якби ви поставили собі за мету надати важкій машині, призначеній для усунення перешкод у місцях катастроф, людську подобу, вона могла б набути такої форми – але на правому плечі у них були гранатомети, а на лівому – великокаліберні кулемети.

— Бойові мехи?! — вигукнула Еріка, відчувши як фантазія проникла в її реальність.

Поруч з нею Міюкі втупився крижаним поглядом у зловісні форми мобільної зброї.

Щойно ця нова зброя потрапила в поле їхнього зору, Міюкі застосувала заклинання.

Все закінчилося в одну мить.

Три машини зупинились.

Їхні гусениці застигли, тепер вони стояли нерухомо.

Але вони не перекинулися вперед – як свідчення, можливо, чудової системи контролю рівноваги.

Але застигли не лише їхні ноги; заклинання Міюкі було не таким вже й тривіальним.

Будь‑хто, хто має достатньо військових знань, щоб керувати вертикальним танком, одразу б зрозумів, що заморожування було магічною атакою. І вони б інстинктивно зрозуміли, що користувачем магії була дівчина, яка зухвало стояла на їхньому шляху, з довгим волоссям, що розвівалося на вітрі.

Але ні їхні кулемети, ні гранатомети не спалахнули.

Це було не просто заморожувальне заклинання, а магія «Застигле полум'я» – магія Міюкі обмежила їхні рухи і заборонила будь‑яке збільшення тепла.

Коли лід продовжував поширюватися, Лео кинувся в бій.

Ця швидкість реакції, цей гострий нюх на будь‑який шанс на перемогу – його можна було порівняти хіба що з диким звіром.

Зброя в його руці: коротка палиця, схожа на подвійний молот.

Його довжина – п'ятдесят сантиметрів, руків’я – близько тридцяти.

Наконечник, що стирчав з головки молота, був трохи ширшим за руків’я і мав десять сантиметрів у довжину. Його вертикально‑горизонтальні пропорції могли бути близькими до латинського хреста.

З частини молота долинав шум увімкненого мотора, а з кінчика палиці вистрілювала чорна плівка.

Тонка, дуже тонка – чорна, наче прозора плівка.

Коли звук мотора припинився, плівка перетворилася на пряме лезо завдовжки трохи менше двох метрів.

Це було надтонке лезо з ідеально рівною поверхнею, невидиме, якщо дивитися збоку.

Це було таємне мистецтво Чіба: «Усуба Каґеро, Мурашиний лев».

Лезо з вуглецевих нанотрубок, стабілізоване в ідеально рівну поверхню за допомогою магії зміцнення. «Мурашиний лев» – це і назва заклинання, і назва цього унікального озброєння.

Права рука Лео натиснула на «Усуба Каґеру».

Надтонкий лист товщиною п'ять нанометрів, виготовлений зі сплетених вуглецевих нанотрубок, виявився гострішим за будь‑який меч, за будь‑яку бритву і легко розсік заморожену броньову обшивку.

Передня броня була прорізана по діагоналі.

Лінія була такою тонкою, що навіть не було видно, що її розрізали.

Але незабаром з неї потекла червона кров.

Це була сила його козиря, того, що навчило його вбивати, плід його коротких, але наполегливих тренувань.

Лео швидко відскочив назад, і, ніби переслідуючи його, вертикальне тіло танка впало на дорогу.

*

Інша частина вдвічі зменшеної команди спостереження – фактично команда перехоплення – також занурилася в бій проти вертикальних танків.

Тут Ісорі збудував стіну, яка блокувала геологічні коливання на глибині до трьох метрів під землею, що зробило можливим заклинання Канон, яке використовувало землю як медіум. Його підземне коло також слугувало для пошуку ворогів над землею.

Заклинання створювало візерунок з ефектами, які сприяли активації магії (іншими словами, магічне коло), спрямовуючи псіонні нитки крізь нерухому поверхню. Це було сильною стороною Кея Ісорі, обдарованої дитини сім'ї Ісорі, яка була авторитетом у магії печатей, і це виглядало моторошно схожим на заклинання кола у старій магії, яку використовував Мікіхіко. В результаті, це фактично підтвердило, що сучасна магія і стара магія є вираженням однієї і тієї ж системи.

Тож було цілком природно, що на них покладатимуться однакові бойові завдання.

— Вони тут.

По голосу Ісорі, Канон розгорнула послідовність активації. Навіть якщо Ісорі знав, в якому стані перебуває підземелля, вона не могла використовувати надто потужну вібраційну магію, якщо не знала, в якому саме.

З'явилися два дивні на вигляд вертикальні танки.

Канон не дуже добре розбиралася в типах озброєння, тому не дуже здивувалася їхній незвичності. Тож, не вдаючись до зайвих роздумів, вона просто послала заклинання, як і планувала.

Асфальтована дорога розлетілася на шматки завбільшки з грудку бруду, а вода просочилася з ледь помітно вібруючої землі, утворивши калюжу.

Вертикальні танки стали на одну голову нижчими у висоту. Їхні ноги провалилися в землю.

Їхні нескінченні гусениці мчали по пляжу, болоту і рівнині. Але дорога, перетворена на сипучий пісок, легко поглинала маленькі гусениці.

Це була «Вібруюча наземна міна», одна з варіацій сімейного заклинання сім'ї Чійода – «Мінний генезис».

Її дія демонструвалася тут: вона обертала ґрунтові води, щоб зупинити ворогів.

Гусениці вертикальних танків заскрипіли, зачерпуючи каламутну воду, але незабаром у них набився пісок, і вони застигли. Потім, раптово, волога зникла, і розріджена дорога знову затверділа навколо них. Канон продовжував розріджувати ґрунт доти, доки молекули води не змусили себе випаровуватися.

Все, що відбувалося до цього моменту захоплення, було єдиним процесом для «Вібруючої наземної міни». Хоча за своїм складом дорожні матеріали дещо відрізнялися від тих, що використовувалися на дорогах попереднього століття, вони були в основі своїй бетонні – але це не означало, що вони відтворювали ефекти процесу хімічної суміші, тобто це було так само, якби вологий пісок просто застигав. Тому, незважаючи на термін «захоплення», насправді це було лише тимчасове утримання, але якщо вони не могли рухатися поруч з ворогом, навіть на мить, це означало приреченість.

По обидва боки від нещасних вертикальних танків з'явилися Тошікадзу і Кіріхара.

Тошікадзу атакував з повітря.

Ворожий пілот вже не сподівався відреагувати.

З потужністю сапсана він знизився, глибоко врізавшись у кабіну пілота.

Таємна техніка меча Дзантецу: магія руху, яка визначала катану як особливу концепцію існування, а потім рухала її по траєкторії, заданій магічною програмою – принаймні, це було б так, якби він використовував щось інше, окрім Ікадзучі‑Мару.

Запуск Дзантецу за допомогою Ікадзучі‑мару включав в себе самого заклинателя, а не лише меч, як ціль магії. Разом з визначенням катани як єдиного концепту, воно визначало всю людину, що володіє мечем, як колективну Ідею, що дозволяє виконувати ідеально прямі швидкісні підходи та рубати на великій швидкості.

І що ж це був за рух, який можна було використовувати настільки досконало, що він став частиною заклинання? Лише практика завдавання ударів усім тілом, що складається з тисяч, десятків тисяч, сотень тисяч поодиноких махів і ударів ката, вкладених у нього, могла зробити це вміння можливим.

Фактично, Тошікадзу особисто вважав генієм Наоцуґу, а не себе.

Але оскільки він не був генієм, в результаті багаторазових таємних, чесних практик ката, він досягнув Дзантецу Ікадзучі‑Мару – «Джінрай Дзантецу», названого так за свою блискавичну швидкість.

Оскільки це була техніка майстра, він міг використовувати «Джінрай Дзантецу» лише на практиці, яку він ніколи не міг нікому показати. Тому багато хто сприймав його як ледаря, але в дійсності, наприкінці своїх нескінченних зусиль, він опанував цю секретну техніку.

Консоль танка розкололася навпіл, і вертикальний танк завмер у мертвій тиші.

*

Коли Кіріхара відірвався від землі, щоб наблизитися, верхня частина вертикального танка повернулася до нього обличчям.

Ще один крок – і він опинився на відстані витягнутої руки.

На нього націлився ствол кулемета.

Але з нього нічого не вистрілило.

Тому що маленька катана, яка вилетіла з‑за спини Кіріхари, встромилася в кулемет, відірвавши його від плеча танка.

Саяка, що стояла по діагоналі позаду нього, метнула ще один кодачі, і гранатомет так само вирвало з місця.

Обидва кодачі вигнулися в повітрі дугою, а потім повернулися до рук Саяки.

Техніка метання меча.

Саяка належала до шкільного клубу кендо, але її батько використовував кенджюцу в реальному бою раніше. Її сім'я також посвятила її в техніки кенджюцу, і серед них вона найкраще володіла цією метальною технікою. Не з шюрікенами чи метальними кинджалами, а з кодачі та вакідзаші.

Як жінка, вона завжди відставала в силі, якщо справа доходила до фізичних ударів. Наприклад, спеціальність Кіріхари, «Високочастотний клинок», був чимось, чим він розмахував, використовуючи силу. Так само їй було важко контролювати рух клинка до точки, необхідної для магії. Але з технікою метання фізична сила не мала нічого спільного, оскільки ідея полягала в тому, щоб застосувати заклинання під час кидка. Такою була ідея під час її тренувань.

Через величезний отвір в обороні, що залишався після кидка, вона не могла використовувати його проти швидких супротивників. Але проти великих, повільних цілей заклинання демонструвало свою максимальну ефективність.

Побачивши, що вогнепальна зброя виведена з ладу, Кіріхара зробив останній крок.

Гігантська ланцюгова пила змахнула зверху вниз.

Але він знав, куди вона летить.

Кіріхара пустив своє тіло в природне ковзання, а його катана розсікла ліву ногу танка наскрізь.

«Високочастотний клинок».

Це було заклинання, яким він володів найкраще, і воно легко прорізало броньове покриття, яке було розроблене для протитанкових гвинтівок і протитанкових мін.

Машина нахилилася вперед і почала падати.

Відступаючи, Кіріхара відрізав від основи палебійну установку, потім обійшов машину збоку і встромив свій клинок у крісло пілота.

Відчуття проникнення в плоть пронизало його руки, а обличчя трохи змінилося, коли він витягнув лезо. Але йому все ж таки вдалося відскочити назад і віддалитися від падаючого вертикального танка.

Вираз його обличчя аж ніяк не був схожий на посмішку.

***

Тацуя, який нишпорив у рештках бронемашини, витягнув з неї відкинуту вбік кубічну коробку заввишки тридцять сантиметрів.

— Це вона, сер? — запитав він, показуючи коробку на камеру.

— Так, це вона. Просто піднеси її до аналізатора… Хм, це точно вона, — надійшла відповідь з дисплея, під'єднаного до камери. — Це підсилювач чаклунства.

— Виглядає як звичайна коробка, сер.

— Стовідсоткове з'єднання і керування здійснюється за допомогою магічних схем. У неї немає механічного термінала, — пояснив Санада через дисплей, поки Тацуя сумнівно хмурився, дивлячись на коробку, яка була пласкою, окрім ручки.

— Чи означає це, що вони використовували цей підсилювач для посилення своєї захисної магії? — додав Янаґі.

— Ну, це лише припущення, але думаю, що це влучно сказано, — погодився Санада.

— Гадаю, тепер ми точно знаємо, хто вони такі. Хоча спочатку не було жодної іншої альтернативи.

— Це слабкий доказ, але ми не поліцейські та не судді. Тим не менш, знання цього не змінює нашої відповіді.

Обидва капітани обмінялися похмурими посмішками з одного боку дисплея на інший.

— Сер, — втрутився Тацуя, — мені потопити замаскований військовий корабель ВАА?

— Ми не можемо зробити це в гавані, — відповів Санада. — Це надто сильно вплине на її функції.

Тацуя, звісно, знав це. Він лише пожартував, але коли отримав більш серйозну відповідь, ніж очікував, йому стало трохи прикро.

Але саме тоді Кадзама відштовхнув Санаду з місця, щоб потрапити в кадр.

— То, може, піднімемося на борт і захопимо його, сер? — запитав Янаґі новоприбулого.

Тацуя відчув, що вони вже давно вирішили напасти на ворожий корабель, навіть з такою малою кількістю людей. Це нагадало йому, що ці його друзі – ну, наразі його командири – не розуміли жартів, або, щонайменше, не використовували їх у повсякденному житті на регулярній основі.

— Це буде пізніше. Для евакуації цивільних на привокзальній площі підготовлені гелікоптери, люб'язно надані самими цивільними. Як тільки ми передамо моніторинг твого об'єкта передовому підрозділу Цурумі, вирушай на станцію і допоможи їм втекти.

— Зрозумів, сер, — Тацуя віддав честь слідом за Янаґі, вражений тим, що цивільні особи наважилися на такий маневр, аби врятуватися. Він подумав, що брати з собою цивільних, які залишилися позаду під час втечі, було похвально, але потім…

— Імена цивільних, які викликали вертольоти, – Маюмі Саеґуса і Шідзуку Кітаяма. Якщо хтось із них звернеться з проханням, я хочу, щоб ти зробив усе, що у твоїх силах, щоб допомогти.

Почувши ці до болю знайомі імена, Тацуя ледь не прокашлявся.

***

Приблизно в той самий час люди в іншому місці дійшли такого ж висновку щодо походження ворога.

Уламки, за якими стояла Еріка, були далекі від початкового вигляду, тому Міюкі, Еріка, Лео і Мікіхіко зібралися біля іншого вертикального танка, майже неушкодженого, якщо не брати до уваги кабіну пілота, яке Лео прорізав наскрізь. Мікіхіко покликав туди решту.

— Щодо цього вертикального танка… я не думаю, що він рухався виключно за допомогою механіки.

— Ти маєш на увазі, що вони паралельно використовували якусь магію?

— Так, здається, так.

Це не було чимось унікальним для учня чоловічої статі, який звертався до Міюкі формально. Але незалежно від того, поводився він відповідно до цього чи ні, Мікіхіко просто не міг розслабитися, розмовляючи з нею.

— Ці троє дивно рухалися, як люди. Кабіна пілота займає весь тулуб танка, тож його внутрішня структура не схожа на людську. Навіть якщо спробувати змусити його рухатися як людина, не вийде змусити його діяти так як людина. Якщо старатися надто сильно, то, гадаю, в результаті можна тільки втратити сили.

— І вони все‑таки дуже старалися? — запитав Лео.

Мікіхіко непохитно кивнув.

— Я можу тільки припустити, що поршні, шестерні та дроти були не єдиними елементами джерела енергії. Має бути якась сила, яка безпосередньо робила рухи кінцівок схожими на живі.

— Тобто магія? — запитала Еріка. — Що це за заклинання?

Відповідь Мікіхіко була мінливою.

— Це, мабуть, заклинання «Паперовий солдат».

— Паперовий що? — Еріка відсахнулася, розгублено крутячи головою.

— Це заклинання оммьодо, яке використовує людську подобу? Я чула, що воно походить з даосизму.

Але коли Міюкі відповіла їй натомість, Мікіхіко кивнув, не в змозі приховати, наскільки він був вражений.

— Так. Ти вирізаєш фігурку людини з паперу і вселяєш у неї будь‑якого старого духа. Це заклинання «Паперовий солдат», — другу половину він пояснював Еріці.

— То ми маємо справу з Великим азійським альянсом? — Еріка, однак, пропустила повз вуха його пояснення і відразу перейшла до суті справи.

— Чи не зарано робити поспішні висновки? Якщо це заклинання оммьодо, то вони можуть бути просто японськими перебіжчиками.

— Ні, скоріше за все, Еріка права, — хоча Лео висловив незвичну обачність, Мікіхіко похитав головою і підтримав думку Еріки. — Це може здатися дивним, але серед старих магічних заклинань теж бувають химерні… Навіть якщо шанувати традиції, деякі техніки переживають бум у певні часи, тоді як інші занепадають. Жодна форма старої магії в країні не використовує шікі з фізичними формами вже більше десяти років. «Паперовий солдат» у цій країні забутий. Якби ви хотіли контролювати пили та палебійні молоти на руках вертикальних танків, є багато інших варіантів, які є більш ефективними. Якби це був я, наприклад, я б наклав заклинання на водія. Ми, старі чаклуни, не настільки дурні, щоб навмисно виводити з ладу занедбану техніку, якщо знаємо, що це економічно невигідно.

— Ей, я не намагаюся назвати когось дурним, — Лео замахав руками, трохи здригнувшись від Мікіхіко, який здавався трохи роздратованим – аж надто усвідомлюючи це. — Суть в тому, що у нас є маги ВАА, які контролюють ці вертикальні танки, так? Ясно. В цьому є сенс.

— А, ну, я… Ти маєш рацію, — Мікіхіко зрозумів, що в його голосі теж прозвучало розчарування, і збентежено замовк. Але незабаром його обличчя напружилося, і він сказав те, чого інші троє не очікували:

*

— Га? Ти хочеш, щоб Шібата була там? — запитала Маюмі в повітря, мимоволі прокричавши відповідь у свій голосовий комунікатор. — … Ясно. Ну, ти в чомусь правий, але… Так, я розумію. Але дай мені спершу прояснити це з нею… Так, було би ліпше, якби ти пояснив напряму. Шібато?

Маюмі відірвала обличчя від термінала і повернула його до Мідзукі.

— Ем, що таке…?

— Міюкі та інші хочуть, щоб ти пішла до них. Вона хоче пояснити причину особисто, тому послухай і виріши сама.

Маюмі та Мідзукі майже не розмовляли. Маюмі з досить діловим тоном протягнула їй голосовий пристрій, і Мідзукі ніяково – ні, відверто кажучи, нервуючи – вирішила, що у неї немає іншого вибору, окрім як взяти його.

— О, Шібато?

— Йошідо? — коли вона дізналася, що на іншому кінці дроту Мікіхіко, то з полегшенням зітхнула. Якби це була Еріка, вона б не знала, коли на неї скинуть бомбу, і навіть зараз вона безпідставно нервувала, коли розмовляла з Міюкі. Втім, чому вона зраділа, що це був Мікіхіко, вона й сама ще не зовсім розуміла.

— Я хочу, щоб ти позичила нам свою силу, — тим часом голос Мікіхіко звучав трохи квапливо – чи, радше, схвильовано.

— Га? Мою силу?

— Ворог переміщує свою броньовану зброю за допомогою старого магічного заклинання під назвою «Паперовий солдат». Це не те заклинання, яке використовую я, тому я не можу зрозуміти його суть. Але своїми очима ти зможеш помітити рухи ворога швидше за мене, оскільки вони завжди тримають заклинання активним. І ти зможеш з'ясувати, де знаходяться їхні магічні ядра. Якщо ми знайдемо їх, я зможу відключити їхні заклинання за допомогою своєї магії. Тому я хочу, щоб ти прийшла сюди, Шібато. Я знаю, що тут небезпечніше, ніж там, але я обіцяю, що не дозволю тобі постраждати.

— …! — Мідзукі остовпіла, відчуваючи, як її щоки запалали. Вона знала, що він, звичайно, не мав на увазі нічого поганого, але…

— Хіба це не мило, Мідзукі? Йошіда‑кун сказав, що захистить тебе.

— …!

— …!!

Репліка Міюкі перервала їхнє спілкування, і тепер вони обоє втратили дар мови. Час зупинився в цій незручній тиші, в якій вона легко уявляла його обличчя, аж до самого свого яскравого кольору.

— …І не тільки Йошіда, звісно. Ми всі зробимо все можливе, щоб прикрити тебе.

Час знову почав рухатися з подальшими словами Міюкі. Маюмі, яка підслуховувала, сказала собі:

“Так і знала, що Міюкі – знахідка на п'ять з плюсом…”

— Т‑так! Ми всі будемо захищати тебе! — вигукнув Мікіхіко, відчайдушно у багатьох аспектах.

Мідзукі, зі свого боку, кивнула.

— Гаразд. Я вже йду туди.

Вона відвела комунікаційний термінал від обличчя і полегшено зітхнула. Потім, повернувши його Маюмі та вклонившись, вона швидко побігла риссю до лінії фронту, де Мікіхіко та інші тримали позицію.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub