Настав день, коли потрібно було подати до школи тези, проєкт презентації та дані для презентації – але ні Судзуне, ні Ісорі, ні Тацуя не любили зволікати, тож напередодні ввечері вони вже підготували накопичувачі для подання роботи.
Причина, через яку вони все ще були тут під час обідньої перерви, полягала в тому, що вони хотіли востаннє все перевірити. Не зміст, а просто ще раз перевірити всі стандарти подання. Після того, як вони розділились і перевірили окремі частини, Судзуне прислухалась до поради Харуки і дала її особисто Цудзурі.
Закінчивши свою частину роботи, Ісорі сказав:
— Мені от цікаво, може міс Оно сказала не надсилати його онлайн через те, що сталося вчора?
— Можливо, — визнав Тацуя, який вже закінчив свою роботу (у нього було найменше, оскільки він був першокласником), тихо, щоб не потурбувати Судзуне.
— Як‑не‑як, але найлегше проникнути в шкільну мережу зсередини школи.
— Хоча це все одно буде нелегко, — зауважив Тацуя.
Ісорі знизав плечима і, з кількома старомодними клацаннями клавіш під звук класичної механічної клавіатури, якою користувалася Судзуне, вона розвернулася.
— Це точно була наша учениця? — запитала Судзуне, долучаючись до розмови, коли закінчувала перевірку і забирала роботу.
— Все, що ми можемо сказати, це «напевно », — відповів Тацуя.
— Думаю, якщо дуже постаратися, то можна було б дістати шкільну форму, — додав Ісорі.
Судзуне на мить замислилась.
— …Ви з Чійодою можете зазирнути в учнівський реєстр, так?
Оскільки Ісорі був членом учнівської ради, а Канон – головою дисциплінарного комітету, вони обоє мали право переглядати базу даних про учнів. Звісно, школа заблокувала будь‑яку інформацію, що стосувалася особистого життя учнів, але вони все одно могли перевіряти фотокартки та знімки в повний зріст.
— Канон – єдина, хто бачила її обличчя… — сказав Ісорі. — Вона бачила лише на мить, тож не могла зробити фотографію в цілому. Тут майже триста учениць… Якщо ми не зможемо до певної міри звузити це коло, то не зможемо з'ясувати, хто це була.
Ісорі не говорив про можливості. Канон дійсно намагалась сьогодні вранці, але зрештою здалась.
— Крім того, все, що вона зробила вчора, – це втекла, бо ми за нею гналися, — пояснив Тацуя. — Навіть якби ми знали, хто вона така, все, що ми можемо зробити, – це стежити за нею. І навіть це може створити проблеми.
Судзуне та Ісорі знали це. Учениця не зробила нічого поганого – хоча використання «реактивного двигуна», щоб втекти, було не зовсім безневинним, – тож якщо вони почнуть стежити за нею, то можуть самі опинитися в ролі переслідувачів.
На цьому етапі все, що вони могли зробити, це зайняти пасивну, обережну позицію.
***
Повернувшись до класу, Тацуя знайшов Еріку на своєму місці.
Вона була першою, хто помітив його.
— О, ти сьогодні раненько, — сказала вона, одразу ж підводячись. Сидіти на місці було б безпардонним вчинком, тому за мить після того, як він сів, вона сіла на край його парти натомість.
Він не знав, чи це плюс, чи мінус.
Втім, як сказала Еріка, до кінця перерви залишилося ще трохи часу. Замість того, щоб одразу зайнятись своїм терміналом, він повернувся до Мідзукі, зокрема тому, що вона виглядала схвильованою, і запитав:
— Про що ви говорили?
Однак відповіла йому Еріка.
— Вона каже, що відчуває, що за нею хтось слідкує.
— Слідкує? — перепитав він Мідзукі.
Мідзукі нерішуче кивнула.
— Від самого ранку я відчуваю неприємне відчуття, ніби хтось спостерігає за мною. Щось дивне, дивиться на мене з тіні…
— Як сталкер, чи що? — здогадався він, бо це був найприродніший приклад.
— Що? Мене б ніхто не став переслідувати, — сказала Мідзукі, хитаючи головою, ніби ця думка була маячнею. — Він не придивлявся саме до мене – більше схоже на те, що він приготував велику сітку…
Її вибір слів був розпливчастим. Чи то її охопила тривога? Так чи інакше, Тацуя міг точно розшифрувати те, що вона не сказала:
— Очі спрямовані не на одного учня, а на кількох, чи, може, на вчителів, чи на якийсь об'єкт у школі?
— Т‑так… хоча це може… просто моя уява, — невпевненість у своїй позиції частково пояснювалася її характером, але вона також не мала жодних доказів, тож нічого не могла з цим вдіяти.
— Ні, я не думаю, що це була твоя уява, Шібато, — сказав Мікіхіко, підійшовши до них, сповнений впевненості, якої не вистачало Мідзукі. — Духи в школі шумлять з самого ранку. Хтось проводить ритуал оммьодо.
Оскільки Еріка сиділа на парті Тацуї, Лео сидів обличчям вперед, а не назад, як зазвичай, але на слова Мікіхіко він обернувся.
— Ти говориш про духовних сутностей? Про шікіґамі?
Мікіхіко кивнув.
— Я не можу зрозуміти, що це таке, бо це відрізняється від тих технік, які ми використовуємо. Але десь тут точно є заклинатель, який щось шукає.
— Але в цьому немає нічого дивного, хіба ні? — запитала Еріка.
Вона теж мала рацію. Це була лише старша школа, але вона мала термінали доступу до Магічного університету, безліч цінних книг і документів, а також багато талановитих магів, які викладали в класах. Вони постійно були мішенню для людей, охочих до магічних технологій.
— Як правило, якщо їх зупиняло захисне заклинання вздовж зовнішніх стін, вони не пробували пхати свого носа всередину до кінця дня, — сказав Мікіхіко, м'яко спростовуючи її твердження, від чого його голос звучав більш упевнено. — Але цього разу вони, здається, пробують знову і знову, незалежно від того, скільки разів бар'єр блокує їх. Те, що нас хтось промацує, не є чимось незвичайним, але я точно знаю, що не бачив нічого настільки наполегливого з тих пір, як пішов до школи.
— …Мікіхіко, ти казав, що це була інакша техніка, ніж твоя, так? — запитав Тацуя.
— Так, а що? — запитав він, напруживши обличчя, з серйозним занепокоєнням у голосі.
— Ти маєш на увазі, що це була не шінтоїстська техніка? Чи щось відмінне від старої японської магії?
Знову почувши такі невимушені слова на таку важку тему, обличчя Мікіхіко напружилося.
— …Я не думаю, що це японська техніка.
— Га? — перепитав Лео, широко розплющивши очі. — Це значить, що це іноземний шпигун чи ще щось?
— Мабуть, так, а? — незворушно додала Еріка. Їхні слова були контрастними, але не схоже було, що у їхніх думках була велика різниця.
— Вони поводяться дуже зухвало, — пробурмотів Тацуя.
— Вони роблять все, що хочуть. Для чого взагалі потрібна наша поліція? — цього разу Еріка накинулася на поліцію. Але те, як вона це сказала, свідчило про те, що вона була не стільки розлючена недбалістю державної влади, скільки роздратована бездіяльністю родича.
Тим часом Тацуя і Мікіхіко думали: «Що?»
***
Приблизно в той самий час головний інспектор Чіба з поліції Канаґави – точніше, тимчасово відряджений до поліції Канаґави Міністерством поліції – міг би здійняти бурю, якби не той факт, що це було б банально.
— …Що сталося, шефе? Щось у тебе аж очі забігали.
Інспектор Інаґакі, який обшукував територію біля причалу Йокогами, де сталося незаконне проникнення, з сумнівом подивився на дії свого шефа.
— Е‑е, я просто раптом відчув холодок…
— Ти як? Не прикидайся хворим. У нас нема часу а це.
— Це, е‑е… — у голосі Чіби також пролунав відтінок критики, але Інаґакі жартував і зовсім не переймався цим. — …Інаґакі, я думаю, що тобі треба більше уваги приділяти званням.
Інаґакі холодно подивився на нього. На його обличчі були написані слова: «Ти той, хто хоче поговорити», але зрештою він сказав:
— Так чи інакше, ми закінчили з запитаннями? Навряд чи ми знайдемо ще свідків, якщо будемо ходити навколо.
Він мав рацію. Вони обстежували територію кілька днів, але так і не отримали жодних доказів щодо нелегальних гостей. Чіба цинічно посміхнувся до свого більше напарника, ніж підлеглого.
— Вони тут, — сказав він. — Вони просто не хочуть говорити.
— Шефе, ти ж не маєш на увазі…? — відсутність стурбованості чоловіка вдарила Інаґакі вогнем, і він різко примружився.
— Ей, ану замовкни. Ти мене лякаєш.
— Це ти мене лякаєш. Що будеш робити?
— Не хвилюйся, ніяких незаконних розслідувань не буде. Але знаєш, як кажуть, щоб зловити злодія, треба його підловити. Я просто думав розшукати злодійське кубло.
Вислухавши план Чіби, Інаґакі спохмурнів.
— …Закулісні операції – це теж незаконне розслідування, розумієш?
— Гадаю, ми маємо це зробити. Ми більше не можемо дозволити собі тільки говорити про таке.
— Ну… напевно, так, — Інаґакі гірко кивнув.
Не даючи більше часу на суперечки, Чіба скочив у їхню замасковану поліцейську машину, яку вони завбачливо залишили на платній стоянці. Побачивши, що напарник сів на пасажирське сидіння, він рушив у бік елітного житлового району, де мешкало багато іноземців.
***
Патрульна машина під прикриттям, в якій сиділи старший інспектор Чіба та інспектор Інаґакі, врешті‑решт приїхала на стоянку кав’ярні посеред Йокогамського району Ямате Блафф. Після того, як Чіба заглушив двигун, Інаґакі кинув на нього гіркий погляд.
— Шефе… час від часу перерви – це добре, але хіба ми не їхали до цього «злодійського кубла», про яке ти згадував? — сказав підлеглий, дивлячись на Чібу, немов дивуючись, чому той раптом розслабився.
Чіба озирнувся і вдав, що образився.
— Це злодійське кубло.
— Що?
Але його начальник вийшов з машини. Інаґакі вийшов слідом за ним, підійшовши, коли Чіба зачинив двері з пульта дистанційного керування, і знову подивився в бік кав'ярні.
Це було спокійне місце, цілком нормальне. Заклад був схожий на хатинку, а його вікна мали подвійні віконниці – але всі вони були відчинені. Ніщо в ньому не здавалося «секретним», анітрохи.
— Ну, назвати бармена злочинцем було б грубо, — сказав Чіба. — У цього бармена дивовижна інформаційна мережа, і до того ж немає судимостей.
— …Хочеш сказати, що вони великі шишки? Такі, на яких ми нічого не можемо знайти?
— Скоріше не великі шишки, а ремісники, — старший інспектор Чіба злегка знизав плечима і відчинив двері, на яких були написані слова «Ротер Вальд».
*
У будній день був вже обідній час, але заклад знаходився в популярному місці, тож відвідувачів було досить багато.
Однак тут не було жваво.
Чи то через атмосферу закладу, чи то через особистість власника, але всі відвідувачі спокійно попивали напої зі своїх чашок. Середній вік відвідувачів був високим. Можливо, думка про велику кількість туристів була помилковою – може, у закладі було багато постійних відвідувачів.
Чіба сів на другий стілець з кінця барної стійки (Інаґакі зайняв перший), дочекався, поки бармен повернеться до них, і замовив дві чашки натуральної кави.
Бармен тут був справжнім майстром своєї справи. Він ніколи не економив на видимій чи невидимій роботі, і Чіба це добре знав. Він також знав, що не зможе завести жодної розмови, поки не принесуть каву. Чекаючи, він невимушено роззирався по кав'ярні.
Поруч з ними на барній стійці стояло напівпорожнє горнятко з‑під кави. Бармен ще не забрав її назад, тож людина, якій вона належала, мабуть, лише тимчасово відлучалась.
“Така смачна кава, і вона просто пропаде, якщо охолоне”, — безтурботно подумав Чіба. Але людина, що сиділа через два місця від нього, відлучилася лише на кілька хвилин і незабаром повернулася, коли шеф дивився на чашку.
Людина, що сиділа, була молодою жінкою, приблизно його віку.
Він повернувся і краєм ока оцінив її. З першого погляду її не можна було назвати красунею. Одяг на ній був звичайний – блузка і спідниця. Але придивившись ближче, можна було помітити гарні риси обличчя та гарну фігуру. Чібі здалося, що вона навмисне накладала макіяж, щоб виглядати непримітно.
Поспостерігавши за нею, Чіба мовчки перевів погляд уперед.
Не варто лаяти його за некомпетентність.
Той простий факт, що він намагався не виділятися, означав, що він також не міг вести жодних поліцейських бесід. І він зрозумів, що те, що він намагається зробити, по суті, дорівнює залицянню до неї.
Інаґакі кинув на нього сумнівний, болісний погляд. Бармен, такий же мовчазний, як і його похмурий вигляд, налив їм кави, не промовивши жодного слова.
Чіба просто чекав, коли йому принесуть напій.
Раптом він почув тихе хихикання. Рухаючи лише очима, він подивився і побачив, як і очікував, що жінка дивиться вниз, її плечі рухаються.
— …Вибачте. Я думала, що ви заговорите зі мною, але ви просто далі дивитесь навпроти себе. Не вмієте поводитися з жінками, благородний сину Чіби?
Старший інспектор Чіба був ошелешений. Але не тому, що він був здивований, що вона правильно вгадала його особу.
Ні для кого не було секретом, що він був старшим сином клану Чіба. Але він також не виставляв своє обличчя напоказ на публіці. Його молодший брат більш впізнаваний, так? Єдині, хто міг сказати, що це Тошікадзу Чіба, дивлячись на нього, були злочинці, поліцейські або люди з дуже специфічних кіл.
А саме ті, хто жив у світі бойової магії.
— А ви…?
— Приємно познайомитися з вами, шефе Тошікадзу Чіба. Мене звати Кьоко Фуджібаяші.
Цього разу Чібу ошелешило від несподіванки.
Дочка сім'ї Фуджібаяші, що славиться своєю давньою магією… і онука Рецу Кудо, старійшини магічного світу Японії. І ось вона посміхається йому безтурботною посмішкою.
***
Їхня група з восьми осіб вже давно не виходила разом за шкільні ворота.
— Тацуя, ти закінчив підготовку до конкурсу наукових робіт?
Хоча для всіх вісьмох це вже було давно, Хонока щодня йшла зі школи з Міюкі через зайнятість в учнівській раді – тобто, вона також щодня поверталася додому з Тацуєю цим маршрутом. Але чомусь саме про це вона запитала сьогодні.
— Поки що так, мабуть, — відповів він. — Залишилися дрібниці: репетиції, виготовлення макетів для презентації, налаштування заклинань для демонстрації – і так далі.
— Звучить як купа роботи… — сказала Еріка. — О, Мідзукі, я чула, що ви, народ, допомагаєте робити макети, — Еріка не була ані членом учнівської ради, ані членом клубного комітету, але вона напрочуд добре поінформована. Вона подивилася на Мідзукі, яка сьогодні зібрала волосся у хвіст.
— О, так, другокласники, — сказала Мідзукі. — Але я нічого не роблю…
— Ми залишили все моделювання на Ісорі, тож очевидно, що другокласники будуть у центрі уваги, — додав Тацуя.
— Що…? Тоді що ти робиш, Тацуя? — запитав Лео, і це питання можна було б вважати частиною звичайної розмови.
— Налагоджую демонстраційні заклинання.
— …Мені здається, що це неправильно, — відповіла Шідзуку, сказавши те, що було у всіх на думці.
— Правда? — запитав Тацуя, розгублено нахиливши голову. — Коли справа доходить до створення речей, то, гадаю, Ісорі на кілька рівнів кращий за мене.
— Ну… Кей таки більше схожий на «алхіміка», ніж на «мага», — погодилася Еріка з кривою посмішкою. — Може, він саме той, хто нам потрібен.
— Алхімік? Як у РПГшках? — спантеличено запитала Шідзуку.
— А хто тоді Тацуя? — задумалась Мідзукі, її коментар пролунав несподівано…
Еріка: Божевільний вчений, звісно!
Шідзуку: Таких не буває в рольових іграх.
Еріка: Тоді, може, відлюдник‑мудрець десь далеко в горах, який вчить тебе секретним прийомам.
Лео: Як на мудреця, він дуже хороший боєць.
Еріка: А може, злий маг, який таємно планує захопити світ?
Мікіхіко: Чому б тоді не назвати його просто королем демонів?
Лео: Ні, він був би як останній бос після того, як ти переміг короля демонів. Той, хто виходить і каже, що він був головним організатором всього цього.
Хонока: Чому ніхто не пропонує зробити його героєм?
Тацуя: Все нормально, Хоноко. З мене не вийшов би хороший служитель правосуддя.
Міюкі: Хай буде так, Тацуя.
Еріка: Ого. Прямо з вуст молодшої сестри короля демонів.
…що призвело до жвавої розмови.
*
Навіть коли вони йшли вулицею, галасуючи і веселячись, як інші учні, Тацуя не забував бути насторожі. Коли вони підійшли до дороги, що вела до їхнього улюбленого кафе, він обернувся, намагаючись не дивитися на того, хто, як він відчував, стежив за ними.
— Хочете зайти ненадовго? — запропонував Тацуя, вирішивши перечекати їхню тінь і піти в обхід.
— Я за!
— Ти, мабуть, завтра знову будеш зайнятий.
— Так, ходімо на чай ненадовго.
Еріка, Лео та Мікіхіко погодилися, кожен з них здавався трохи аж надто наполегливим – але, мабуть, у кожного з них було про що подумати. Не згадуючи, наскільки це було неприродно, Тацуя відчинив двері до кафе «Айнебріз».
*
На жаль, їхні звичайні два столики, що стояли поруч, на чотири місця кожен, були зайняті, тож вони розділилися між барною стійкою та найближчим столиком. За барною стійкою сиділи Тацуя, Міюкі, Хонока та Мідзукі (у порядку розташування – Мідзукі, Міюкі, Тацуя, Хонока). За столиком сиділи Еріка та Шідзуку біля бару, а Лео та Мікіхіко – навпроти них.
…Зі сторони могло здатися, що на Тацую чекають кілька вродливих дівчат у якомусь гаремі, що викликає заздрість.
— Вітаю і ласкаво просимо. А ти, виявляється, джиґун, Тацуя?
Власне, не лише сторонні; навіть власник, який знав достатньо про їхні стосунки, все одно з сарказмом накинувся на нього через барну стійку.
— Я впевнений, що ви теж були б моргуном, якби збрили бороду, — відповів Тацуя, навмисне використовуючи мертвий (?) термін у відповідь.
— Він має рацію, — продовжила Мідзукі з властивою їй легковажною (?) нестриманістю. — Борода не прикрашає вас. Вона робить вас більш старим.
— Старим…? Ніякої пощади сьогодні, Мідзукі? — застогнав власник, погладжуючи свою сиву бороду – не брудну, бо він добре про неї дбав. Вона була сива, але не так сильно старіла чоловіка, як вона казала. Насправді він виглядав молодим. Йому можна було дати тридцять, або навіть трохи менше.
Сивина, як на голові, так і на обличчі, була генетичною схильністю. Власник кафе був на чверть північним німцем. (Назва крамниці також означала «легкий вітерець» німецькою мовою, і саме Лео відчував до неї спорідненість, що призвело до того, що всі інші відвідували її часто.)
Проте, єдиною характеристикою його етнічної приналежності був колір волосся; його очі були темними, а статура – стрункою та азійською. Він був людиною з тонкими, красивими рисами обличчя, але, здавалося, мав якийсь комплекс щодо свого обличчя. Він завжди охайно підстригав вуса і бороду, намагаючись виглядати мужньо, і це йому вдавалося.
Група була одностайною в думці, що борода йому не пасує, але смак його кави компенсував це і навіть більше. Усі восьмеро, звісно, замовили каву.
— Ого, то ти береш участь у магічному конкурсі наукових робіт? — сказав власник, закип'ятивши воду в сифоні кавоварки та почувши, чому він давно їх не бачив. — А ти всього лише першокласник. Це вражаюче, правда?
Це були не зовсім лестощі. Власник сам не мав таланту до магії, але він керував крамницею по дорозі до магічної школи, тож знав чимало про світ, у якому жили маги. Навіть Тацуя часто чув від нього останні новини, про які не знав у вільні хвилини, коли вони розмовляли.
— Цього року Йокогама приймає гостей, так? Моя сім'я живе там. Це в міжнародній асамблеї як зазвичай? Це прямо біля мого старого будинку.
Власник кафе продовжував говорити, навіть наливаючи їм каву, що накопичилася у тубусі.
— Де в Йокогамі це знаходиться? — запитала Мідзукі, беручи тацю з чотирма кавами від нього, підвівшись, щоб віднести її до столика замість офіціантки.
— Це кав'ярня «Ротер Вальд», що на півдорозі до Ямате Блафф.
— Ваші батьки теж керують кафе?
— Так. Якщо буде час, завітайте до них. Спробуйте каву мого батька і вирішіть, яка з наших кав'ярень ліпша. І не соромтеся – відразу дайте мені знати!
— Гарна спроба, містере продавець, — втрутилась Шідзуку, яка повертала тацю за Мідзукі, чим викликала сміх по обидва боки бару.
*
Коли Тацуя випив третину кави, Еріка допила решту, мовчки повернула чашку на підставку і плавно підвелася. Коли вона робила такі речі, це не могло приховати її виховання.
— Еріко? — запитала Мідзукі, дивлячись вгору.
— Я йду за квітами, — відповіла вона, недбало крокуючи далі вглиб крамниці.
— О, — сказав Лео за мить, кладучи руку в кишеню і підводячись. — Вибачте, мені подзвонили, — він вийшов на вулицю.
Тацуя відвів погляд від напрочуд ввічливого вчинку Лео і подивився на Мікіхіко. Той тримав у руках розгорнутий блокнот (точніше, невеличкий ескізник).
— …Мікіхіко, що робиш?
— О, ну, я подумав, що маю зробити кілька заміток, щоб не забути… — відповів він, не відриваючись від каліграфічної ручки, щоб поговорити.
— Не перегинай палицю, бо нас викриють, — сказав Тацуя, пильно дивлячись на нього. — Не ускладнюй ситуацію, — він подивився за спину Мікіхіко – не на свої руки – і підніс чашку до губ, а потім повернувся до бару, наче нічого не сталося.
***
— Агов, містере, не хочете трохи розважитись?
Мало хто ходив цією вуличкою, але сонце ще навіть не сіло. Коли чоловік почув це, він ледь не впустив замовлений напій. Обернувшись, він побачив біля входу в провулок дівчину з хвостиком, яку він, не вагаючись і не лукавлячись, назвав би гарненькою. Алея вела до задніх дверей кафе, за якими він спостерігав, і вона стояла в них, заклавши руки за спину і посміхаючись.
Але щойно він побачив її, його охопило нетерпимість, але з іншої причини.
— Що ти кажеш? — запитав він. — Ти маєш ставитися до себе краще.
— Га? Я тільки сказала «трохи розважитись». Не знаю про що ви подумали… — дівчина хитнула головою вбік, її посмішка була невинною.
Він знав це – вона була з людиною, за якою він стежив.
— Негарно дражнити дорослих. Повертайся додому, чуєш? І не йди ніякими обходами, — він не міг зупинитися, бо подумки вкрився холодним потом, але вдягнув своє професійне обличчя і продовжував грати дорослого, що йде геть після того, як дитяча витівка засмутила його. — Скоро стемніє. Немає жодної гарантії, що на тебе ніхто не нападе, якщо ти залишишся на безлюдній дорозі, — закінчив він, повернувшись спиною до дівчини.
Але зробити наступний крок він не зміг.
— …Нападе, наприклад, цей тип?
Обернувшись, він побачив добре складеного хлопця, який вийшов з кафе і, посміхаючись, стискав кулаки в чорних рукавичках.
— Коли ви сказали «нападе», я припускаю, що ви мали на увазі магічний напад.
Відчувши небезпеку, що ховалася за кумедною відповіддю, чоловік знову обернувся. Дівчина стояла в бойовій стійці, тримаючи в руках висувний поліцейський кийок. Вона невимушено витягнула цю руку.
У цю мить він відчув непереборний тиск, що йшов від неї. Такий, що якби він втратив концентрацію хоча б на секунду, його коліна затремтіли б і він впав би… і він знав, як називається цей тиск.
Жага до битви.
Не бажання вбити когось, проте – чисті хвилі простого бойового духу.
— Страшно… Ти дійсно щось, коли справа доходить до цього, — сказав голос з‑за його спини. Він не був упевнений, бо не міг озирнутися через плече, але знав, що хлопець там вишкірив зуби і посміхався.
— Допоможіть, хто‑небудь! Грабують! — закричав чоловік, вирішивши, що якщо він не зможе втекти, то неважливо, як виглядатиме його запасний план.
Він був так само впевнений у власних силах. Якими б спритними вони не були, він не здався б без бою проти пари п'ятнадцяти‑шістнадцятирічних підлітків. На жаль, його поточна місія була такою, де він мусив уникати будь‑якого ризику; якщо вони стануть вороже налаштованими, це погано вплине на план.
— Ого. Як не соромно…
— Ні, ні. Він дуже швидко обрав цей шлях. По‑моєму, це добре, як думаєш?
Дівчина і хлопець, здавалося, були пригнічені обраним ним методом. Проте дівчина продовжувала тримати кийок, а хлопець випростався і підняв кулаки.
…І ніхто не відгукнувся на його крик про допомогу.
— Ой, забув сказати… — сказав хлопець. — Марно кликати на допомогу. Ніхто не прийде.
— Вони не можуть підійти, — сказала дівчина. — Ми створили бар'єр, використовуючи нашу свідомість як центр, і ви не можете вийти з нього, не вирубивши нас.
Чоловік зрозумів, що вже деякий час не бачив інших пішоходів.
І йому довелося усвідомити ще один факт:
Залишався тільки один вихід.
Запізніло він відкинув чашку з напоєм убік і прийняв пряму позу. Не знімаючи тонкої куртки, він підняв руки вгору, ніби захищаючи голову, а потім розвернувся до Лео, зігнувши ліву руку під прямим кутом і опустивши її на живіт.
— Ха… Стиль Хітмена з боксу, а? Я думав, що у вас принаймні буде зброя.
— Те, що він не витягнув її, не означає, що у нього її немає, придурку, — порадила Еріка, не гаючи ні хвилини, змусивши чоловіка зойкнути.
Але він більше не проявляв нетерпіння. Він не мав часу.
Чоловік середнього віку, який видав жалісний зойк, тепер інтенсивно боронився, і він швидко наблизився до Лео. З низького положення чоловік зігнув руку і замахнувся нею на Лео, як батогом. У хлопця полетіли кулеподібні удари; плавна, безперервна низка атак говорила багато про що – цей чоловік був вовком, а не вівцею.
Але ні Лео, ні Еріка не здивувалися. Еріка набула потужної інтуїції завдяки тренуванням, а Лео мав природжені інстинкти. Вони вже з'ясували, що чоловік насправді був вовком – точніше, добре натренованим мисливським собакою.
Що справді викликало захоплення, так це його швидкість. Його сила. І перш за все те, як він проявляв швидкість, що виходила за фізичні межі, але при цьому не створювала жодних магічних наслідків.
Він наносив десятки ударів менш ніж за десять секунд, потрясаючи дві руки, що захищали його, не даючи часу на контратаку.
І коли вони нарешті прорвали захист Лео, один удар влучив йому в обличчя.
З шумом, наче лопнула повітряна кулька, Лео відлетів назад.
Не гаючи часу на те, щоб подивитись на своє досягнення, чоловік розвернувся на п'яті. До того часу, як він розвернувся, він вже жбурнув метальний кинджал в Еріку, використовуючи силу свого обертання.
Почувся сухий, металевий брязкіт.
Еріка відбила кинджал кийком. Коли її зброя рухалася зсередини назовні, вона створила дірку у своєму захисті. Чоловік одразу ж простягнув руку для удару лівою прямо їй в обличчя…
…перш ніж ухилитися від кийка, який летів назад швидше, ніж його кулак. Він відсахнувся, але не кулаком, а всім тілом, стрибком відкинувшись назад. Але за мить…
— Хах!
…він отримав контрудар плечем у спину і впав обличчям на дорогу.
— …Ой, це боляче. Він не проста людина. На машину теж не схожий, виходить… хімічне поліпшення? — пробурмотів Лео, який завдав удару ззаду, потираючи забиту щелепу і дивлячись на дорогу нещадним поглядом.
— …Ага, ну, ти теж дивний. Цей удар дістався тобі прямо в пику, хіба ні? — відповіла Еріка, з більшою обережністю дивлячись на чоловіка, який стогнав і намагався піднятися з землі, ніж на свого союзника, Лео.
— Ну, приблизно на чверть це тому, що я маг з дослідницької лабораторії. Не буду брехати і говорити, що мої гени на сто відсотків природні, — сказав Лео з болісною посмішкою під гострим поглядом Еріки, жорстоко пнувши повзучого чоловіка в живіт.
— Гррх!
— Поводьтесь добре. Ми не вб'ємо вас. Ми просто хочемо знати, чому ви стежите за нами, — сказав Лео, піднімаючи одну ногу з дороги. Еріка краєм ока подивилася на нього з роздратуванням через дещо надмірну жорстокість.
Але питання було зрозумілим.
— …Зачекайте… Добре, я здаюся… Я не… вас ох кхее… Топтати мене за це… це вже перебір…
— Ага, ну так. Якби ви вдарили когось іншого, він би помер, ви ж знаєте.
— Тебе це теж стосується…, — чоловік кашлянув між словами і підвівся. — Якби моє тіло не було посиленим, цей удар розтрощив би орган чи два.
Чоловік заговорив більш вільно, наче біль зменшився, хоча він все ще сидів на дорозі.
— Якби я не думав, що ви поліпшені, я б не зробив цього, — у словах Лео не було анітрохи каяття. — І якщо ви нам не ворог, то давайте коротше. Ми ж не можемо тримати бар'єр піднятим вічно.
— Гаразд. Я теж не хотів би привертати увагу, — чоловік покірно зітхнув.
— Тоді чому б вам спочатку не представитись? Наші імена, думаю, вже відомі.
— Джіро Маршал, — чоловік не відповів Лео ні «так», ні «ні», натомість назвав ім'я, яке могло бути як справжнім, так і вигаданим. — Я не можу вдаватися в подробиці про те, хто я такий, але я не працюю на жодну державну установу, ні вітчизняну, ні іноземну. І, як я вже казав, я не є вашим ворогом.
— А це означає, що ви нелегальний агент.
Чоловік знову не відповів ні «так», ні «ні» на висновок Еріки.
— …І? — роздратовано запитав Лео. — Ви все одно не скажете нам правди, якщо ми запитаємо, хто ви і звідки, тому скажіть, що треба, і в чому справа.
— Моя робота полягає в тому, щоб стежити за учнями магічної школи, щоб переконатися, що передові магічні технології не викрадені Сходом, і якщо станеться витік будь‑яких високих технологій, які можуть становити військову загрозу для Сходу, розібратися з цим, — діловим тоном пояснив чоловік, який назвався Джіро.
Схід – це термін, який використовувався під час двох світових воєн, і Лео та Еріка знали, що розвідка і військові оперативники СШПА часто використовують його навіть сьогодні. Але це не доводило відразу, що цей чоловік був пов'язаний з СШПА. Він міг навмисно використовувати місцеві терміни, щоб ввести їх в оману щодо свого походження.
— Можу поспорити, що ваш роботодавець, в усякому разі, не має відношення до Японії. Інакше, з якого б дива вам довелося проходити через усе це? — запитав Лео.
Чоловік похитав головою і зітхнув.
— Я знав, що японська самовпевненість у мирний час була непохитною, але почути, що навіть підлітки запитують про це… — сказав він. — Світовий військовий баланс – це не лише проблема однієї країни. Якщо практичні технології Японії опиняться на Сході, це може зашкодити перевазі Заходу. І Федеральні совєтські республіки, які надають значення вдосконаленню власних магічних програм, і Великий азійський альянс, який перенаправляє свої ресурси на відродження магії попередніх поколінь, а не на розвиток сучасної магії, дуже швидко починають використовувати японську технологію магічної інженерії, засновану на електроніці, для військового застосування. Але справа не лише в Японії – і в СШПА, і в різних західноєвропейських країнах зростає кількість шпигунів, які цікавляться технологіями магічної інженерії. Ваша школа також є однією з мішеней на Сході.
— Самовпевненість у мирний час? Скільки десятиліть минуло? Ми знаємо, що навколо бродять розвідники. Ми не втрачали пильності. Ми помітили, що ви стежите за нами, чи не так? — сплюнула Еріка, не оцінивши зверхнього тону чоловіка.
— Я не шпигун – я тут, щоб зупинити їх, — сказав чоловік. — Я не ваш ворог, і між нами немає конфлікту інтересів, — він підвівся з дороги і зробив вигляд, що обтрушується від пилу.
Він нахилився, щоб підвернути штанини так ввічливо, що це виглядало саркастично (а сарказму в цьому, мабуть, було відсотків 30), а потім випростався – з маленьким пістолетом, досить маленьким, щоб сховатися в його долоні, в руці, дулом спрямованим прямо на Еріку.
— !
— Що це?! — вигукнув Лео.
— Я не використовував його раніше, але це доказ того, що я не ворог.
— …Ні, ви просто не могли його використати. Це залишило б надто багато доказів, — заперечила Еріка.
Чоловік посміхнувся.
— І це теж. У будь‑якому випадку, думаю, я сказав все, що мав сказати. Я хотів би забратися звідси, тож не могли б ви сказати своєму другові, щоб він зняв бар'єр?
Його слова і ставлення були легкими, але його позиція не мала жодних прогалин. Еріка та Лео не мали бажання померти – це не була пригода, в яку вони хотіли потрапити.
Сучасна магія набула швидкості, що конкурувала з вогнепальною зброєю, завдяки розвитку ПАВів. Однак це не означало, що вона була швидшою. Навіть не обов'язково настільки ж швидкими. Зброї потрібен лише курок, щоб випустити кулю і пробити людську плоть; сучасній магії потрібен процес – зчитування послідовності активації та створення магічної програми. Магія мала вищий ступінь свободи, ніж зброя, більшу потужність і здатність створювати поле, що блокує кулі, вона могла до певної міри компенсувати розрив у швидкості. Але не більше. Якщо один постріл міг забрати життя або вивести з бою, ця «міра» розриву в швидкості була вирішальним фактором у визначенні перемоги. Це був один з таких випадків.
Поки Еріка та Лео мовчки стояли, Мікіхіко, який, мабуть, спостерігав за ними за допомогою заклинання, зняв бар'єр, який він поставив.
— …Тоді дозвольте мені піти, — сказав чоловік. — О, так, ще одне: маленька порада. Скажіть своїм друзям, щоб вони були обережними. І не розслаблялися, навіть коли вони в школі, — закінчивши, чоловік дістав з‑під куртки невелику пляшечку.
Він натиснув кнопку на кришці, а потім кинув її прямо в середину трикутника, який вони утворили втрьох.
Еріка та Лео відскочили назад.
З тихим вибухом навколо них здійнявся густий білий туман. Вони заплющили очі, але, зрозумівши, що туман не схожий на отруту, розплющили їх знову.
Але на той час від чоловіка, який називав себе Джіро Маршалом, не залишилося й сліду.
***
У кафе «Ротер Вальд» в Ямате, Йокогама, старший інспектор Чіба та Фуджібаяші насолоджувалися легкою бесідою. Фуджібаяші вподобала Чібу, хоч він і не знав чому, і розмовляла з ним без упину, тож Чіба навіть не зачепив з барменом тему того, навіщо він сюди прийшов. Вона була вмілим співрозмовником, і Чіба насолоджувався бесідою так само, як і вона, як здавалося. Звісно, його напарник Інаґакі не поділяв цієї думки.
Чіба вже майже забув про те, з якою метою він прийшов сюди, коли в руках Фуджібаяші задзвенів дзвоник. Він був не досить гучним, щоб потурбувати інших відвідувачів, але Чіба все одно почув його з сусіднього крісла.
Фуджібаяші вийняла з сумочки інформаційний термінал і глянула на повідомлення. За мить вона сховала його і приємно посміхнулася Чібі. Щоразу, коли вона робила такий вираз обличчя, це показувало, наскільки вона вродлива.
Незважаючи на свій вік, серце Чіби прискорилося.
— Перепрошую, шефе. Мені треба відійти на хвилинку.
Фуджібаяші не дивилася на нього натякаюче і не робила жодних значущих жестів – але Чіба все одно зрозумів, що це повідомлення було пов'язане з її роботою, хоча й без причини.
— …Так, звичайно.
Вона підвелася, вклонилася йому, передала бармену кредитну картку і попрямувала до свого електричного купе на стоянці.
*
Сівши на водійське сидіння, Фуджібаяші простягнула руку і перевела екран своєї панелі керування в режим інформаційного термінала.
У самокерованих автомобілях, які управлялися за допомогою контролера на підставці для долоні, не було керма. Контролер виконував функції акселератора, гальма, перемикача передач і керма в одній особі, тому це було цілком природно. Контролер на підлокітнику мав на меті зробити керування більш інтуїтивним, але, як побічний ефект відсутності керма, що блокує огляд, вся приладова панель перед водієм перетворилася на одну велику панель керування (багатоцільовий дисплей з консоллю та приладовою панеллю). Залежно від того, як його налаштувати, можна отримати функціональність і зручність у використанні, що не поступається домашньому терміналу.
А що стосується автомобіля Фуджібаяші, то він пішов ще далі – на кілька кроків, фактично, маючи в собі всі функції справжнього інформаційного термінала. Достатньо, щоб маленьке купе мало обчислювальну потужність на рівні бойової командної машини. Її комунікаційні функції були зроблені на рівні, з високочутливими та високопродуктивними елементами на борту. Додамо до цього власний магічний досвід Фуджібаяші, і машина може демонструвати достатньо можливостей для ведення радіоелектронної боротьби, щоб без перебільшення називатися машиною радіоелектронної боротьби.
— Друзі Тацуї теж не з простих.
Це не була її несвідома розмова з самою собою – ці слова були цілеспрямованими, щоб вона могла вирівняти заклинання. Використовуючи канал зв'язку під назвою «Тацуя» як орієнтир, вона наклала інформаційну мережу Ідеї на свою електронну мережу.
— Мікіхіко Йошіда. Колишній вундеркінд сім'ї Йошіда… Малий, здається, вже дорослий, але хотілося б, щоб він звернув трохи більше уваги на факт проживання в місті.
Імена символізували сутності. Промовляння імен було засобом їх ідентифікації. Взявши за орієнтир ім'я когось знайомого – тобто того, до кого ментальна дистанція є короткою, – вона почала фокусувати свою увагу на об'єкті за допомогою магії, вимовляючи вголос власний іменник, а також дії та статус об'єкта.
— Але навіть стару магію фіксують системи спостереження.
Порівняно з сучасною магією, стару магію – особливо магію духів, або магію того типу, що називається ДС‑магією, – як кажуть, важко зафіксувати камерам дорожнього відеоспостереження. Однак це було пов'язано не з тим, наскільки важко було зафіксувати саму магію, а з тим, що було важко визначити, хто її використовував. Використання магії завжди фіксувалося, і Фуджібаяші доручили невідкладну місію – фальсифікувати ці записи.
Замовчування незаконного використання магії не входило в її обов'язки, але вона знала, що вони не хотіли привертати зайвої уваги до Тацуї або тих, хто його оточував. Чим більше людей було пов'язано з ним, тим вищою була ймовірність того, що вони попередять її справжню здобич і змусять її триматися подалі. Іншими словами, Кадзама та інші використовували Тацую як приманку.
“…але ж цього недостатньо, щоб тебе це турбувало, правда?”
Це все, що вона сказала собі перед тим, як активувати рідкісне вміння, яким володіла Електронна чаклунка.
***
Джіро Маршал, нелегальний оперативник з певної країни, використовуючи свою посилену силу ніг, пробіг приблизно одну залізничну станцію, а потім зупинився. Він біг зі швидкістю скакового коня, так швидко, що ризикував виділитися з‑поміж інших. Але він зупинився не тому, що відчув себе в безпеці.
Якраз навпаки.
Швидкість його бігу не могла зрівнятися зі швидкістю звичайної людини, скільки б вона не тренувалася. Але весь цей час щось сиділо у нього на хвості. Він ще не бачив що – або хто – це був. Проте Джіро Маршал не сумнівався, що істота, яка переслідувала його, була людиною.
Він знав, навіть не перевіряючи, що це не та пара, що була раніше. Він не був маразматиком; він би помітив, якби люди, з якими він безпосередньо зіткнувся, переслідували його. А оскільки він, як завжди, працював один, то команди з ним не було. Якби до нього прислали незаплановане підкріплення, то першочерговим пріоритетом було б повідомити його, щоб не виникло жодних інцидентів із дружнім вогнем. Але він не отримував жодних таких повідомлень відтоді, як почав працювати на цій посаді.
“…Де?”
Маршал подивився трохи вниз і зосередився на своїх відчуттях, прислухаючись. З досвіду він знав, що коли люди відчувають присутність іншої людини, це, швидше за все, пов'язано з щільністю звуку. Той, хто стежить – ні, переслідує його, ніколи не покаже себе видимим чином. Він вирішив, що людина, мабуть, ховається десь, де він не може бачити, і спостерігає за ним.
Але його передбачення виявилося хибним.
Раптом він відчув чиюсь присутність, яка змусила його здригнутися, і підняв голову.
Перед ним стояв чоловік, не видаючи жодного звуку.
Озираючись назад, він заблокував звуки, що долинали попереду. Щось, окрім його п'яти органів чуття, сповістило його тіло про небезпеку.
Чоловік був азійської зовнішності, з міцною, підтягнутою фігурою. Він був одягнений у сірі спортивні штани та сіру куртку, під якою був чорний спортивний костюм, все досить просте. Його обличчя не було особливо вродливим, але й не особливо потворним. Без сумніву, він виглядав як людина, яку можна зустріти де завгодно – але він викликав у Маршала відчуття, що він дивиться на дикого звіра, який пожирає людей.
Маршал знав цього чоловіка в обличчя.
— Тигр‑людожер…
Не те щоб він зустрічав цього чоловіка раніше. Це вперше він бачив його в реальному житті.
— Лу Ґан‑Ху…
Той, чиє ім'я він щойно несвідомо пробурмотів, був у верхній частині досьє «Остерігайтеся цих людей», яке йому дали на початку операції. За чутками, він вважався головним у Великому азійському альянсі, коли йшлося про вбивство в рукопашному бою, асом спеціальних таємних підрозділів армії ВАА…
Коли він це зрозумів, у правій руці Маршала вже був пістолет, націлений на Ґан‑Ху. Його тіло, яке пройшло через незліченні години багаторазових тренувань, вибрало дію швидше і точніше, ніж він міг про це подумати.
Однак його палець не зміг натиснути на спусковий гачок.
Перш ніж він встиг його натиснути, пальці Ґан‑Ху вчепилися в шию Маршала.
Великий палець чоловіка проник йому в горло, і пістолет випав з його рук.
Маршал спостерігав за цією сценою в заціпенінні. Коли йому проткнули шию? Ні, до цього – коли він підійшов так близько? Він не бачив жодного руху Лу Ґан‑Ху.
Перш ніж біль, який заглушив несподіванку, досягнув мозку Маршала…
…його розум занурився у вічну темряву.
*
Лу Ґан‑Ху витягнув праву руку з горла, в якому вона застрягла.
Його пальці почервоніли, але кровотеча була напрочуд незначною.
Чистою лівою рукою він дістав з внутрішньої кишені складений аркуш паперу і акуратно витер праву руку. Ввібравши кров маршала в папір, Ґан‑Ху кинув його на труп. Падаючи, він розгорнувся до розміру носової хустинки, а потім прилип до тіла Маршала.
Потім закривавлений папір спалахнув полум'ям, червонішим за свіжу кров. Полум'я спалахнуло посередині паперу, потім перетворилося на кільце і розширилося.
Потім вогняне кільце почало поглинати тіло.
Ґан‑Ху дивився, як полум'я поступово згасає і труп зникає, а потім розвернувся.
Всередині кільця не залишилось нічого. Ні попелу, ні одягу трупа, який накривав папір, ні плоті, ні кісток.
Поблизу не було жодної людини. Ні голосів, ні кроків, ніщо не вказувало на присутність людини.
Єдиними свідками були повністю знищені придорожні камери.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub