У 2095 році нашої ери багато портів перейшли на автоматизацію з метою впровадження цілодобових операційних систем, що працюють майже без втручання людини. Усе митне оформлення відбувалося вдень, а вночі прийом, завантаження, відвантаження і відправлення суден були повністю автоматизовані, і лише незначна кількість персоналу була присутня на місці для забезпечення безпеки.
Зменшення кількості персоналу призвело до капітального реформування кожного порту в країні. Ця модернізація дозволила суворіше відмежувати вільні економічні зони від міських районів – контрзахід проти нелегальної імміграції.
Пізно вночі, коли портові об'єкти працювали самі по собі, суднам дозволялося наближатися лише до цих закритих зон. Судна, які потребували людської допомоги для швартування, повинні були чекати у відкритому морі до ранку, коли відновиться обслуговування людьми.
Зараз була середина ночі, тому на навантажувальних причалах не повинно було бути людей.
Але цієї ночі, коли годинник ось‑ось пробив дванадцяту, на пристані Ямашіта в Йокогамі було багато людей, які чекали, затамувавши подих.
— Нелегали висадилися на невеликому вантажному судні, яке стоїть у п'ятій вантажній зоні. Усьому особовому складу негайно перейти до п'ятої вантажної зони.
Отримавши команду по рації, двоє переодягнених у цивільне детективів побігли, навіть не обмінявшись поглядами. Вирази їхніх облич, однак, суперечили один одному.
— Аааах. Я ж казав їм, що це буде там.
— Зараз не час жалітись, шефе!
— Але, Інаґакі…
— Годі придиратися і біжи!
— Я думав, що я тут головний…
— Я старший за тебе.
— Та ну.
Легковажно відповівши своєму підлеглому, головний інспектор Тошікадзу Чіба прискорився. Він і решта охорони були біля третьої стіни причалу, майже за кілометр від п'ятої вантажної зони. Зазвичай біг туди займав щонайменше дві хвилини, але Чіба та інспектор Інаґакі прибули за тридцять секунд, перекидаючись жартами на ходу.
Зазвичай така швидкість не під силу простим людям.
А ці двоє не були простими людьми – вони були магами.
— Я знав, що нам не вистачить людей.
— Що ще ми можемо зробити? Тільки детективи‑маги можуть займатися магічними злочинами.
— Хоча… це не зовсім… правда… ха!
Старший інспектор Чіба говорив, переводячи подих, навіть коли він використовував прилив енергії, щоб підстрибнути високо в повітря. У його руці був прямий дерев'яний меч, загальною довжиною близько дев'яносто сантиметрів.
Пурхаючи в повітрі, наче листок, він пролетів над порушниками, які бездумно стріляли серіями по три постріли. Завдяки своєму стрибку він летів по непараболічній кривій без жодних точок опори – звісно ж, завдяки магії.
Його заворожуюча повітряна мобільність не давала нападникам часу вишикуватись для прицільного вогню. Він рухався по спіралі до трьох магів у тилу, які застосовували заклинання дальньої атаки. Використовуючи магію переміщення, Чіба зміг ігнорувати гравітацію та інерцію, щоб прослизнути повз їхні заклинання. Приземлившись, він почав рубати мечем одного за одним.
З іншого боку натовпу, через який він перестрибнув, Інаґакі з пістолета розстрілював стрільців, що стріляли з автоматів.
Подібні сутички спалахнули ще в кількох місцях, але жодна з них не була настільки серйозною, щоби викликати допомогу. Двоє інспекторів завершили операцію, або, принаймні були близькі до цього.
— Шефе, нам треба захопити корабель!
— Чекай… ти мені кажеш?
— Досить скаржитись!
З цього дуету підлеглий був явно наділений набагато вищою робочою дисципліною (або, мабуть, начальнику не вистачало багато чого, якщо взагалі щось подібне було). Тим не менш, вони обидва принаймні ставилися до справи достатньо серйозно, щоб не саботувати операцію з незаконного переправлення людей.
— Добре, добре. Інаґакі, зупини цей човен для мене.
— …Але через мене він може опинитися на дні моря.
— Не біда. Відповідати буде наш начальник.
— …Чому я взагалі думав, що ти візьмеш на себе відповідальність?
Інспектор Інаґакі розчаровано опустив плечі, але без вагань зарядив револьвер без патронів. Потім лівою рукою він натиснув перемикач на нижній частині руків'я, від чого увімкнувся і засвітився допоміжний механізм прицілювання, прикріплений до верхньої частини ствола.
Спеціалізований ПАВ, вбудований в руків'я його інтегрованого збройового ПАВу у вигляді револьвера, розгорнув послідовність активації.
Він натиснув на спусковий гачок, і в ту ж мить прилад запустив магічну програму.
Куля в металевій оболонці, траєкторія якої була стабілізована, а проникаюча здатність посилена за допомогою комбінованого заклинання переміщення/тяжіння, пролетіла визначеною програмою траєкторією і пробила корму невеликого судна, що саме виходило з доку.
Постріл пролунав кілька разів, коли бульбашки, що підіймалися з корми, почали заспокоюватися. Інаґакі лише передбачив, куди стріляти, виходячи з форми судна, але постріл блискуче влучив прямо в коробку передач пропелера.
— Відмінно, — безтурботно похвалив Чіба. У нього в руках клацнула застібка. Його зброя була схожа на дерев'яний меч, але насправді це був меч‑ціпок.
З білим, холодно мерехтливим лезом у руці, він стрибнув, ніби намагаючись повторити сцену з «Стрибка через вісім човнів» Йошіцуне.
Приземлившись на судно, він змахнув вниз і розсік навпіл металеві двері, що вели до каюти.
Техніка прихованого меча, відома лише школі Чіба, однієї з Сотні сімей: «Дзантецу», металевий тесак.
Заклинання визначало меч як єдину сутність замість маси, викуваної зі сталі та заліза, а потім рухало його по заданій магічною програмою траєкторії розрізу. Після цього «меч» діяв як лезо мономолекулярного кристала, розсікаючи все на своєму шляху.
Після чергового розрізу, щоб розчистити шлях для входу, Тошікадзу Чіба, старший син сім'ї Чіба і носій сімейного імені, ступив на борт корабля.
*
— Дякую за тяжку роботу, шефе, — сказав Інаґакі, ледь стримуючи сміх.
Коли небо над головою почало світлішати, Чіба не став сварити його за це.
— Блін, яка марна трата енергії, — пробурмотів він.
Корабель, на який він так відважно проклав собі шлях, був, як не дивно, абсолютно порожнім. Виглядало так, ніби група нелегалів втекла через люк внизу корабля лише кілька хвилин тому; з відкритого отвору била вода.
Човен уже повільно тонув, але покращена Чибою вентиляція прискорила цей процес. Тепер він був повністю під поверхнею.
— Здається, вони ще не знайшли тих, хто втік у воду, — сказав Інаґакі, кинувши багатозначний погляд на Чібу.
— Не те щоб ми не знали точно, куди вони прямують… — відповів чоловік, який ледь не пішов під воду разом з кораблем. Його плечі поникли, коли він повернувся спиною до сонця, що сходило, і подивився на захід.
***
Старший інспектор Чіба дивився в напрямку чогось неподалік від пристані: торгового району в префектурі Йокогама, який славився на всю країну. А на задньому дворі однієї забігайлівки, поза межами видимості з головних доріг, стояв великий колодязь.
Біля нього стояв хлопець, одягнений, попри ранній ранок, у строгий чоловічий костюм. Йому було близько двадцяти років. Гарний хлопець – але не через жіночну зовнішність. Навпаки, він мав холодні, майже шляхетні риси обличчя.
Колодязь, на який він дивився, був призначений для запобігання катастрофам, а не для пиття, і його гирло було заблоковане помпою. Без жодного попередження частина оголовка (циліндричне огородження надземної частини колодязя) під помпою обвалилася. Хтось вибив секцію зсередини. З дірки, що утворилася, виліз чоловік, з ніг до голови промоклий. Потім ще один, і ще. Зрештою, з колодязя вилізло шістнадцять осіб.
Останній, чоловік середнього віку, зупинився перед світлим обличчям хлопця, який дивився на нього зі стриманою посмішкою, і підняв руку в знак привітання. Хлопець у відповідь поклав праву руку на ліву грудь і злегка вклонився.
— По‑перше, переодягніться в чистий одяг і відпочиньте, — звернувся до них хлопець. — Сніданок вже подано.
— Дякую за допомогу, містере Чжоу, — відповів чоловік середнього віку, але в його голосі не прозвучало особливої вдячності.
Хлопець зберіг посмішку, незважаючи на зневажливий тон, і повів групу в будівлю.
***
Минув тиждень з дня інавгурації нової учнівської ради Першої старшої школи при Національному магічному університеті.
Учні йшли на обідню перерву. Тацуя прийшов до шкільної їдальні зі своїми друзями з класу Е. Попередня адміністрація, яка використовувала кімнату учнівської ради для обідів, вважала, що Маюмі зловживала своєю владою. Поступово вона зробила обідні зустрічі в кімнаті ради звичним явищем; Тацуя не бажав цього. Тепер, коли нова рада приступила до роботи, вони знову почали користуватися кафетерієм.
Це автоматично означало, що Міюкі теж почала користуватися ним. Додавши до групи їхніх спільних друзів, з початку жовтня його щоденний розпорядок дня включав жвавий обід. Проте Тацуя, Еріка, Лео, Мідзукі та Мікіхіко навчалися в іншому класі, окремо від Міюкі, Хоноки та Шідзуку, тому одна група завжди приходила першою, щоб зайняти місця для інших. Сьогодні Тацуя та решта групи класу Е чекали на Міюкі та інших друзів з класу А.
— Пробач, що змусили чекати.
— Ви вже все?
Вони чекали близько десяти хвилин. Група Міюкі заздалегідь попередила Тацую, що вони затримаються, тож коли Міюкі підійшла до нього, щоб вклонитися і вибачитися, він відмахнувся від неї з посмішкою. Це також було сигналом – якщо вона зробить з цього велику проблему, то приверне надто багато уваги, тож їй краще сісти.
Однак Хонока чомусь здригнулася.
— Вибач, Тацуя. Це я винна, що ми запізнилися.
Після її зізнання тієї літньої ночі, яку вони провели в будинку на відпочинку на Оґасаварах, Хонока часто надто гостро реагувала на його несуттєві слова та вирази. Хоча він розумів, що просто вказати їй на це нічого не дасть. Якщо вона реагувала позитивно, він міг просто посміхнутися – навіть якщо це була вимушена посмішка, – але коли вона реагувала негативно, він починав відчувати, що знущається над нею, і йому ставало некомфортно. На жаль, панацеї від цієї проблеми не існувало. Єдине, що він міг зробити, коли вона чогось не розуміла, – це прояснити ситуацію. Це був пасивний підхід, але це була єдина дорога, відкрита для нього; він відмовився від усіх інших варіантів.
— Не хвилюйся так, — казав він. — Спочатку все здається заплутаним.
“Вона здригається, бо думає, що знову мене образила”, — подумав він. “Невже я і справді здаюся їй настільки нетерпимим?”
Це була неприємна відповідь, але він постарався, щоб його слова звучали безтурботно, коли він заспокоював її.
— Так, нема про що хвилюватися!
— Це ж лише тиждень минув, як‑не‑як.
Еріка і Лео погодилися, обоє проявивши несподівано (?) щиру турботу. Побачивши, що всі посміхнулися або сказали, що це їх не хвилює, Хонока нарешті перестала звиватися і спокійно сіла.
— Тацуя, взагалі‑то Хонока сьогодні не винна, — посміхаючись, сказала Міюкі, підтримуючи Хоноку. — В учительській нас попросили оперативно знайти записи дворічної давнини. Ми пішли з третього уроку раніше, і відтоді шукали в базі даних у кімнаті учнівської ради. Навіть Шідзуку помагала.
Проте Хонока чомусь невпинно тіснилася на своєму місці.
— Але… Міюкі знайшла їх зразу, а я не знала, що робила…
— Це я забрала вічність. Якщо ти була черепахою, то я – равликом, — зізналася Шідзуку. Вона явно не мала на увазі нічого жорстокого.
— Міюкі працює з системою з квітня, — втішно додав Тацуя, проігнорувавши невинний коментар, що порівнював Хоноку з черепахою. — Ти щойно приєдналася, а Шідзуку навіть не є членом ради. Міюкі має більше досвіду, ніж ти, тож цілком логічно, що ти не встигаєш.
Як можна було здогадатися, Хоноку призначили членом нової учнівської ради під час її інавгурації. Тепер до складу ради входили Адзуса Накаджьо як президент, Міюкі Шіба як віцепрезидент, Хонока Міцуі як секретарка і Кей Ісорі як бухгалтер. (З точки зору фактичних повноважень, бухгалтер Першої старшої школи був радше контролером, і традицією було обирати на посаду учня з того ж класу, що й президент.)
Спочатку Адзуса насправді рекомендувала Тацую на посаду віцепрезидента. Той, звісно, відмовився, але дехто виступив проти цієї ідеї ще рішучіше: Канон, нова голова дисциплінарного комітету. За її словами, «без Шіби ми не зможемо виконати жодної канцелярської роботи».
Вона сказала це на очах в Адзуси і Тацуї. У той момент він ледь стримав відвисання щелепи. Він не відповідав за канцелярську роботу комітету – він був частиною команди, яка виконувала реальну роботу. Фактично, «команда реальної роботи» була єдиною командою, яка взагалі складала комітет. Вони мали розділити паперову роботу. Так було написано в договорі про перехід контролю, який Марі вручила Канон. Тацуя власноруч надрукував його і захистив від стороннього втручання, тож не могло бути жодних сумнівів.
Однак Адзуса з легкістю погодилася на вимогу Канон, і «непорозуміння» між двома другокласницями довело Тацую до крайності.
Незважаючи на те, що Адзуса погодилася, новий президент все одно до останнього боролася за те, щоб Тацуя увійшов до складу ради. Вона не казала цього вголос, але він був майже впевнений, що вона думала, що не зможе контролювати Міюкі без нього. З іншого боку, вона також не могла залишити Міюкі поза увагою.
Це буквально викликало у нього мігрень.
В результаті переговорів, в яких він не мав права голосу, було вирішено дозволити Тацуї залишитися в дисциплінарному комітеті до кінця навчального року, а з початком нового року перевести його до учнівської ради.
Його думки щодо цього ніхто не питав.
“…У мене знову починає боліти голова, коли я думаю про це.”
Його власна згадка про те, що Хонока недавно стала членом учнівської ради, змусила його згадати події минулого тижня, аж до гупання в голові.
Відчувши на собі чийсь погляд, він озирнувся і побачив Міюкі, яка злегка стурбовано дивилася на нього. Здивований тим, наскільки проникливою була його сестра, він мовчки показав, що все гаразд, і знову почав рухати паличками.
***
— Тацуя, ти тут?
Почувши голос сестри, Тацуя, який після школи ховався в архівах на другому підвальному поверсі бібліотеки, вирвався зі свого світу літер і числових формул назад у реальність.
— Я тут, Міюкі, — відповів він, відірвавши погляд від вебтермінала.
Усередині архіву не було бездротового зв'язку. Огороджувальні стіни вже послаблювали більшість електромагнітних хвиль, але вони також були налаштовані так, щоб блокувати зв'язок. Це були навмисні заходи, вжиті для запобігання витоку інформації.
У цих архівах зберігалися документи і матеріали, які школа вважала недопустимими для публікації в інтернеті: дуже небезпечні документи, залежно від цільового призначення – наприклад, есе, які занадто далеко відходили від сучасної мейнстрімної теорії та могли негативно вплинути на учнів. Таку літературу переносили з Національного магічного університету на фізичних носіях і заносили в закриту базу даних. Як правило, документи були у вільному доступі, але нікому не дозволялося їх виносити. І, звісно, всі вони були захищені від копіювання, тож ніхто не міг таємно скопіювати файли на власний інформаційний термінал.
За своєю природою класи майже ніколи ні на що в них не посилалися. Використання архівів свідчило про дивні смаки – а людей з дивними смаками сюди приходило не надто багато. У більшість днів приміщенням користувалося нуль людей. Але протягом останніх кількох тижнів Тацуя оновлював журнали послідовного використання архіву.
Незважаючи на те, що він відповів Міюкі, він не зробив жодного кроку, щоб відійти від свого термінала. Зрозумівши це, вона підійшла до нього.
— Що дивишся? — запитала вона, не наважуючись без дозволу зазирнути на його екран.
— Літературу про Смарагдову скрижаль.
Питання Міюкі було стриманим, як завжди, як і відповідь Тацуї, як завжди, чітка. Якщо не брати до уваги інших, йому не було чого приховувати від сестри. Та й вона вже добре знала про мету його дослідження.
— Ти, здається, багато вивчаєш алхімічну літературу останнім часом…
Однак він не пояснив, як його поточні дослідження пов'язані з цією метою. Її розгубленість була цілком природною.
— Ну, алхімічна методологія – це не те що мене цікавить, я шукаю властивості та рецепт філософського каменю. Хоча, деякі літературні джерела пояснюють саме його створення як кінцеву мету алхімії, тож…
— Ти ж не збираєшся спробувати… трансмутацію, так?
Трансмутація – перетворення однієї матерії на іншу – вважалася неможливим завданням у сучасній магії. Магія польоту вважалася такою ж неможливою, але рівень неможливості трансмутації був, принаймні теоретично, на іншому рівні. Міюкі пам'ятала, як Тацуя погодився і сказав, що практична можливість магії трансмутації неймовірно низька.
— Я не про це, — заперечив Тацуя. Він посміхнувся. — Філософський камінь у його вузькому розумінні – у його визначенні як еліксиру життя – є каталізатором, що використовується в магії для перетворення неблагородних металів на дорогоцінні. Оскільки це каталізатор, це означає, що сам камінь не є інгредієнтом процесу, а скоріше інструментом для активації техніки.
— Якщо «каталізатор» означає те, що ми використовуємо… тоді так.
— Кажуть, що заклинання для перетворення неблагородних металів на дорогоцінні працює за допомогою філософського каменю, який діє на інгредієнти. Якщо вони могли використовувати трансмутацію лише за допомогою каменя, без будь‑яких інших магічних процесів, то з цього випливає, що філософський камінь може зберігати магічні програми.
— Зберігати магічні програми? — повторила Міюкі, її очі розширилися від подиву.
Тацуя озирнувся на неї, вже не посміхаючись.
— Коли я розробляв магію польоту, то зрозумів, як безперервно активовувати гравітаційну магію, змінюючи змінні потроху за один раз. Адже багато магів тестували заклинання польоту для мене, перш ніж воно було офіційно представлено на ринку.
Власне, саме тому Тацуя і знайшов у відкритому доступі послідовність активації заклинання польоту. Метод був там, тож природно, що вони захотіли випробувати його по‑справжньому. Найшвидший спосіб – мати пристрій із попередньо завантаженою послідовністю активації. І так сталося, що до FLT посипалися запити на випробування літального пристрою – не лише від Японії, але й від багатьох інших дружніх країн, не останню роль серед яких відігравали СШПА (Сполучені Штати Північної Америки, федерація, створена після того, як колишні США поглинули Канаду і Мексику). Під прикриттям моніторингу випробувань FLT отримала від високопоставлених магів масу даних про магію, що контролює гравітацію. І всі ці дані потрапили до Тацуї.
— Зараз я приблизно уявляю, як використовувати гравітаційну магію для підтримки ядерного синтезу. Але якщо маг має завжди бути поруч, щоб накладати заклинання знову і знову, то в цьому немає сенсу. Маг просто стане частиною реактора. Це просто змінило б його роботу зі зброї на компонент.
Реалізація реактора термоядерного синтезу за допомогою заклинання, що контролює гравітацію, була однією з Трьох великих практичних проблем магії тяжіння – і Тацуя щойно сказав, що має приблизне уявлення про те, як її розв'язати. Навіть Міюкі важко було зрозуміти все, про що говорив Тацуя, але вона чудово розуміла, що він хотів сказати.
— Маги повинні бути незамінними в її роботі, але система не може їх обмежити. А це означає, що мені доведеться або розтягнути тривалість дії заклинання на кілька днів, або розробити спосіб тимчасового зберігання магічної програми так, щоб для її активації не потрібна була присутність мага… Я схиляюся до обох варіантів, але з точки зору безпеки краще другий.
— І тому ти досліджуєш філософський камінь.
Мислячи нормально, Тацуя говорив про нездійсненні мрії; він знав це. Тому, коли сестра твердо кивнула, анітрохи не сумніваючись у його словах, він відчув себе трохи ніяково. Він різко змінив тему.
— До речі, Міюкі, тобі щось треба?
Запитання мало приховати його збентеження, але в підсумку перетворилося на якусь першокласну командну гру (точніше, гарну підстраховку).
— А, точно! Тебе шукала Ічіхара, Тацуя. Вона каже, що хоче поговорити з тобою про конкурс наукових робіт, який пройде наступного місяця.
— Де вона? — це було все, що він хотів почути, перш ніж вимкнути термінал. Він не сварив сестру за те, що вона не сказала йому раніше; Тацуя був тим, хто вів світську бесіду, тож частина провини лежала на ньому. Та ніяка провина все одно не поверне час назад.
— В підготовчій кімнаті з магічної геометрії. Вона каже, що чекатиме за столом містера Цудзури.
— Добре, дякую. Міюкі, повернеш ключ від архіву?
— Так, звичайно.
Він підвівся зі стільця і передав Міюкі ключ‑карту. Вона взяла її з рук брата з радістю, як цуценя, якому приємно, що хтось звертає на нього увагу. Він, звісно, не скаржився і не сварив її. Але йому все одно довелося посміхнутися з повної відсутності стриманості сестри – і об'єктивно зізнатися собі, що він був надто м'яким з нею.
***
Кадзуо Цудзура. Відповідальний за онлайн‑класи з магічної геометрії та інструктаж для класу 2‑В у Першій старшій школі магії. За основним місцем роботи він був викладачем у Національному магічному університеті, і його нове призначення до Першої школи було тимчасовим переведенням.
Хоча він був молодим і надзвичайно здібним чоловіком, який отримав посаду доцента в Магічному університеті, він дуже халатно ставився до своїх досліджень, і це стало його бідою. Вони змусили його зупинитися, по суті, сказавши йому повернутися, коли він набуде більшого досвіду як викладач.
Але чоловік, про якого йде мова, анітрохи не заперечував проти свого «пониження». Навпаки, він виглядав щасливим; тепер він міг безтурботно займатися будь‑якими дослідженнями, які йому подобалися. Він був відомим викладачем, який усе робив у власному темпі та був абсолютно байдужим до протистояння учнів 1‑го та 2‑го курсів. Він брав під своє крило будь‑кого, хто подавав надії, хоча й не зважав на те, якому темпу учень надавав перевагу.
Він походив з головної із Сотні сімей, однієї з Номерів, перший ієрогліф його прізвища означає «двадцять». Як і Ісорі, він походив з довгої лінії вчених і дослідників, і був провідним національним авторитетом у галузі вивчення взаємодії змін у подіях, спричинених кількома заклинаннями. Комбіновані заклинання, якими пишався Хатторі, розквітли завдяки настановам Цудзури.
…Таку психологічну характеристику склав Тацуя про містера Цудзуру. Наскільки Тацуя міг судити з наявних у нього даних, він безсумнівно був диваком. Це теж не було помилкою – і незабаром він переконається в цьому на власному досвіді.
*
Коли Тацуя прийшов, Цудзура був єдиним учителем у підготовчій кімнаті з магічної геометрії.
Тацуя вважав, що він, мабуть, змушує їх почуватися незатишно. Кожен вчитель, якого відбирали до цієї школи, мав неабиякий талант. Більшість з них, звісно, пишалися власними здібностями. Але порівняно з генієм, який у свої двадцять отримав посаду доцента в Національному магічному університеті, вони не могли не втратити впевненості в собі. Чим більше людина покладається на власні здібності, тим більший стрес вона відчуває, коли стикається з кимось, хто має ще більші здібності. Тацуя вже стикався з цим раніше, коли мова йшла про здібності, не пов'язані з магією.
Якщо не зважати на те, чи правильними були припущення Тацуї, то об'єктивна правда полягала в тому, що в кімнаті не було інших вчителів, окрім Цудзури. Проте загалом на нього тут чекали троє людей: Цудзура, Судзуне та Ісорі.
— Ти ж знаєш, що наприкінці місяця відбудеться конкурс наукових робіт, який спонсорує Магічна асоціація, правда ж? — після коротких привітань Цудзура почав з цього питання.
— Так, але я не дуже багато про це знаю, — стримано підтвердив Тацуя.
Чоловік кивнув один раз.
— Конкурс наукових робіт нудний на відміну від Змагань дев'яти шкіл, тож цілком логічно, що такий першокласник, як ти, не знає про нього багато. Навіть кількість людей відрізняється – порівняно з «дев'яткою», з її великою командою з п'ятдесяти двох осіб, там беруть участь лише троє.
Він не міг не здивуватися тому, що викладач відверто протиставляє цифри перед іншими, але якщо подумати про це спокійно, то написання роботи та її презентація не потребують багато робочої сили. Якщо їм потрібні були люди, щоб підготувати невеликі інструменти для презентації, вони могли просто запросити кількох помічників зі школи. До написання самої роботи не було потреби залучати ще когось. Забагато кухарів можуть зіпсувати страву. Троє з усієї школи – це менше, ніж Тацуя очікував, але він вирішив, що так буде правильно.
— Давай перейдемо до суті. Шібо, хочеш взяти участь у Конкурсі наукових робіт у складі команди Першої школи?
Тацуя не зміг одразу відреагувати на це, чого й слід було очікувати; Цудзура не дав йому майже ніякого вступного слова, щоб пом'якшити удар.
— …Я, сер?
Питання Цудзури було кристально чистим, але Тацуя не міг не повторити його.
Магічна асоціація Японії спонсорувала Всешкільний магічний конкурс наукових робіт. Він називався «Всешкільним», але єдиними вищими школами, які викладали теорію магії як частину своєї офіційної навчальної програми, були дев'ять шкіл, пов'язаних з Національним магічним університетом. По суті, Конкурс наукових робіт був ареною, на якій змагалися ці дев'ять шкіл. Якщо Змагання дев'яти шкіл було змаганням спортивних здібностей, то конкурс наукових робіт – це, навпаки, боротьба розумових здібностей.
— Так, ти, — дещо вимушено ввічливий тон Цудзури, ймовірно, був частиною його особистості. Він театрально кивнув. — Спочатку ми планували, що участь візьмуть Ічіхара, Ісорі та Хіракава з 3‑С класу… але Хіракава недавно захворіла, а минулого тижня раптом сказала нам, що збирається кинути школу. Нам вдалося переконати її не робити цього, але вона не в тому стані, щоб брати участь у конкурсі. Тому з усіх кандидатів ми зупинились на тобі.
Хіракава з 3‑С… Тацуя пригадав це ім'я. Якщо він правильно пам'ятав, інженером Кобаякави, яка стала жертвою саботажу під час матчу з міражної битви на Змаганнях дев'яти шкіл, була старшокласниця, на ім'я Кохару Хіракава.
— Але чому ви обрали першокласника, сер? Хіба в школі немає попередніх зборів для відбору учасників? — Тацуя нарешті згадав про форму заявки на участь у Конкурсі наукових робіт, яка була розіслана школою на початку червня. На той час він був на завершальній стадії розробки заклинання польоту, тож не мав часу ні на що інше. Та й у будь‑якому разі він не хотів виділятися з‑поміж інших, зважаючи на своє теперішнє становище. Він одразу ж проігнорував заявку і забув про неї.
— Підготовка до презентації – це групова робота, тож ти добре підходиш для цього. Про деталі запитай Ічіхару, — самовпевнено відповів Цудзура і поспішив вийти з кімнати.
Але Тацуя нічого не сказав про свою згоду. Чутки про те, що Цудзура не зважає на індивідуальний темп учня, виявилися далеко не перебільшеними.
Так чи інакше, Тацуя, схоже, не мав змоги відмовитися. До того, як він почув усе це, йому здавалося, що команда просто хотіла допомогти зібрати дані для експерименту, але, схоже, він був дуже оптимістичним. Тим не менше, бурмотіння про себе не допомогло б ситуації, тому він повернувся до Судзуне за поясненнями.
— Це я тебе порекомендувала. Я змусила інших кандидатів відмовитися, — сказала Судзуне, несподівано скинувши бомбу на його невисловлене запитання.
“Ти… змусила їх відмовитись?”, — подумав він.
— …Мені здається, що всі претенденти працювали як мурахи, присвятивши чимало часу для того, щоб взяти участь у конкурсі. Я ще навіть не подав есе на відбір. Думаю, багато хто буде незадоволений моїм раптовим призначенням, — він знав, що і так виділявся не найкращим чином, і не хотів, щоб його ще й змушували сіяти ворожнечу. — Наприклад, що думає з цього приводу четверта людина, після тебе, Ісорі та Хіракави?
— Секімото не годиться. Він не створений для цього.
Тацуя не думав про якусь конкретну людину, але Судзуне, не марнуючи часу, сказала щось, що майже дорівнювало особистій атаці. Він вирішив, що якщо він проігнорує це, то це переросте в наклеп, тому запитав:
— Під Секімото ти маєш на увазі Ісао Секімото – того, що в дисциплінарному комітеті?
— Ну, так… — сказала Судзуне – навіть вона вирішила, що не варто говорити так прямо, і пом'якшила свій тон на підказку Тацуї. — У нас з ним дуже різні цілі.
Продовжив за неї Ісорі:
— Як сказав містер Цудзура, троє людей працюють разом над тезами і презентацією. Але якщо всі троє будуть вносити свої ідеї в роботу, вона не буде цілісною. Це означає, що треба мати одного головного автора і двох помічників, і вони розподіляють між собою роботу. Цього року головним автором у нашій школі є Ічіхара.
Тацуя кивнув; пояснення Ісорі мало сенс у кількох аспектах. Їм справді слід було розділити роботу – і він розумів, чому Судзуне, з найкращими оцінками з теорії у старших класах, була головною.
— Іншими словами… я підходжу під тему роботи Ічіхари? — до цього йшла розмова, але як вони дійшли до такого рішення? Тацуя ніколи не презентував роботу – принаймні, під власним ім'ям.
— Моя наукова робота називається «Технічна можливість створення термоядерних реакторів з програмним наповненням гравітаційною магією».
Непряма відповідь Судзуне на його запитання змусила його брови трохи піднятися.
— Так, моя тема дослідження така сама, як і твоя.
Термін «тема дослідження», можливо, звучав як перебільшення у випадку зі школярами старшої школи, але вона мала рацію. Однією з цілей Тацуї був термоядерний реактор з програмним забезпеченням на основі гравітаційної магії. Але він майже ніколи не говорив про це – здебільшого це все ще було в його голові…
— …Ясно, — сказав він. — То це ти тоді стежила за нами, чи не так?
— «Стежила» має негативний відтінок. Прошу сприймати це як «зацікавлене спостереження».
Не просто спостерігала – вона, мабуть, ще й підслуховувала. Але він цього не сказав. Ще у квітні, в розпал ситуації з антимагічною терористичною кампанією, коли він вдруге зустрівся з Саякою Мібу в кафетерії, він відчув на собі чийсь погляд, але не намагався з'ясувати, хто це був. Як наслідок, він мовчки змирився. Скаржитися йому було ні на що.
— До конкурсу залишилося всього три тижні. Ми вирішили, що єдиний, кого ми можемо додати до нашої команди так пізно, це той, хто займається тією ж темою дослідження, що й ми.
— Ти… не подумала, що я просто вигадував, коли розмовляв з Мібу?
— Я стараюсь розпізнавати людей наскрізь.
“Вона досить високої думки про мене”, — подумав він, болісно посміхаючись не лише в душі, а й зовні.
— Гаразд. Для мене це має певні переваги, тож я допоможу вам.
*
Це були не просто слова – для нього це справді мало певні переваги. Він мав суто академічний інтерес до того, як Судзуне намагається вирішити одну з Трьох великих проблем. Якби він міг використати це як частину свого власного плану, він би це зробив.
— Що саме я маю робити?
— По‑перше, я хотіла б пояснити, що таке Конкурс наукових робіт у всіх деталях. Ісорі, ти не проти? Я знаю, що тобі не треба нічого повторювати.
— Не проти. Вперед, Ічіхаро, — сказав Ісорі, трохи вклонившись.
Судзуне кивнула у відповідь, потім зняла зі стелажа на стіні три портативні чорні дошки і роздала по одній кожному з них. Портативні чорні дошки були різновидом електронного паперу з можливістю бездротової передачі даних. Тонкі дошки, розміром з великий аркуш паперу для звітів, учасники конференцій могли тримати їх в одній руці та читати документ під час невеликих засідань, які не потребували великих екранів. Звичайно, вони були повнокольоровими, але тільки текст зазвичай відображався білими, висококонтрастними символами на чорному тлі; їхня кольорова гама і породила прізвисько «чорна дошка».
Судзуне встановила свій інформаційний термінал на тримач портативної чорної дошки і відкрила довідник «Конкурс наукових робіт».
— Гадаю, ти знаєш, що Конкурс наукових робіт – це місце, де старшокласники представляють результати досліджень у галузі магічної науки та магічної інженерії. Замість того, щоб просто представити плоди свого навчання, він дає учням, які не мають шансів виступити на академічних конференціях, можливість показати свої дослідження світові. Мало того, що членів команди часто шукають дослідницькі групи з магії, деякі роботи навіть потрапляють безпосередньо до Індексу і далі використовуються в університетах та бізнесі.
Тацуя подивився на посібник у своїх руках, слухаючи Судзуне.
— Конкурс завжди відбувається в останню неділю жовтня. Його місце проведення чергується між Кіото та Йокогамою. Мабуть, це пов'язано з тим, що штаб‑квартира Магічної асоціації Японії знаходиться в Кіото, а її східна філія, свого роду підштаб‑квартира, – в Йокогамі. Цього року змагання відбудуться в Йокогамській міжнародній асамблеї.
Тацуя проглянув подумки свій календар. На щастя, у нього не було жодних планів на останню неділю жовтня, тридцяте число.
— До участі в конкурсі допускаються ті, хто має рекомендації від пов'язаних з Національним магічним університетом старших шкіл, а також групи старшокласників, які пройшли попередній відбір на основі есе. Але ніколи ще не було учасників без рекомендацій. У правилах сказано, що він відкритий для всіх охочих, саме тому його називають «Всешкільним магічним конкурсом наукових робіт», але в народі його називають «Магічним конкурсом наукових робіт».
Вона була на середині свого пояснення, але Тацуя виявив, що його охопило здивування, і не зміг втриматись від бажання вставити своє слово.
— Не було жодної групи без рекомендацій?
— …Шібо, для звичайного старшокласника написати тези та презентацію, яка триває цілих тридцять хвилин, набагато важче, ніж пограти в моноліт чи міраж.
— Ісорі правий. Навіть для нас, за звичайних обставин, троє людей ніколи б не закінчили підготовку без допомоги учнівської ради та клубного комітету.
Тацуя звик писати документи зі специфікаціями систем, тому здивувався такій вимозі, але промовчав.
— Як правило, темою може бути все що завгодно, з очевидною умовою – не виходити за рамки суспільної моралі. Два роки тому один учень розробляв заклинання як заміну зброї масового знищення, але його відправили додому ще на попередньому відборі.
— Здається, він ненормальний… — застогнав Ісорі, що стояв поруч, розширивши очі, очевидно, не вперше чуючи про це.
“Розумію, що він відчуває”, — подумав Тацуя. У той же час, він, мабуть, не мав права критикувати цього учня, враховуючи, що він сам фактично розробив заклинання масового знищення. Але тут самоприниження в його думках наштовхнуло його на запитання:
— …Відправили додому на попередньому відборі? Це означає, що його робота не була опублікована, так? Якщо її ніколи не публікували, звідки ти про неї знаєш, Ічіхаро?
Він запитав це мимохіть, але настала дещо незручна мовчанка. Судзуне зробила кисле обличчя, наче випадково проковтнула комаху. Тацуя вже збирався сказати їй, що вона може не відповідати, якщо не хоче, але вона зітхнула і заговорила.
— …Три роки тому автор цієї роботи був президентом нашої школи.
“…То навіть у нашій школі є такі божевільні”, — подумав Тацуя, скоріше вражений, аніж обурений її заявою. Конкурс наукових робіт відбувся після того, як змінилася учнівська рада, а Судзуне була її членом з другої половини першого року навчання, тож не дивно, що вона знала про цей інцидент. І, судячи з виразу її обличчя, вона знала ще багато історій про вчинки колишнього президента.
Вона прочистила горло.
— Існує прецедент, тому всі доповідачі мусять заздалегідь подавати до Магічної асоціації чернетки своїх фінальних тез і обладнання для презентації, включно з заклинаннями.
Ісорі кивнув на знак згоди – мабуть, тому, що вперше почув про цей пункт.
— Крайній термін – наступна неділя. Ми надішлемо її до відділення Магічної асоціації в Канто, але зробимо це через школу. Але враховуючи час, який знадобиться містеру Цудзурі на перевірку, ми встигнемо закінчити лише до наступної середи.
Навіть якби вони могли більше попрацювати над презентацією після того, як все подадуть, Тацуя підрахував, що у них не залишилося навіть десяти днів до завершення роботи над проєктом.
“Це дуже мало”, — подумав він. “Але чому Цудзура перевіряє роботу? Тут є більш досвідчені викладачі, які працювали над цілими підручниками з навчання магії”, — він не міг висловити свої сумніви вголос (бо це було б неввічливо стосовно Цудзури), тож тримав їх при собі.
Однак Ісорі гостро відчув побоювання Тацуї і все ж таки висловив їх.
— Містер Цудзура відповідає за процес відбору цього року. У нього багато роботи – не лише допомагати у підготовці до конкурсу, коли це не в твоїй компетенції, але й ставити всі магічні експерименти. Здається, що таку роботу зазвичай дають молодшим вчителям.
— Може, він і молодий, але містер Цудзура дуже здібний. Він навчає нас на набагато глибшому рівні, ніж звичайні класи, тому можна вважати, що нам повезло.
Особливо учням 2‑го курсу, які не мають права на індивідуальні заняття з викладачем – але Тацуя цього не сказав.
Схоже, вони теж не зауважували, що половина всього учнівського колективу складалася з учнів, які не отримували нормального навчання, не кажучи вже про навчання «на глибшому рівні», але він не бачив причин, щоб вони про це знали.
Після цього Судзуне перерахувала кілька незначних пунктів, і на цьому її пояснення було завершено.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub