Як тільки Асаф підійшов до скелі гордості, його підлетіла Заза.
- Ваша величність, куди ви пропали? Ви в порядку? - Турботливо запитав Зазу.
- Не хвилюйся, Зазу, я попросив ради у Рафіці. - Казав Асафа.
- І що ти вирішив? - Він запитав.
- Я почекаю і поговоримо з ним, коли він прокинеться. Якщо в ньому є доброта, я дам йому ще один шанс, зрештою, він адже пожертвував собою врешті-решт... - Сказав Асада і замовк.
- А якщо ні? - Нервово запитав Зазу.
- Якщо він наполягатиме на тому, щоб іти слідами Шрама, то я дам йому такий же кінець. - Асаф відповів холоднішим тоном.
Він не хотів вбивати свого сина, але якби це було необхідно для безпеки інших, він би не вагався.
Минуло два дні, перш ніж Тукуфу опритомнів. Ніхто не знав, чи він виживе, але на щастя, він залишився живим. Усі брати і сестри зраділи, що з ним все гаразд.
Поки всі святкували, Асаф не зводив очей із Тукуфу... Його здивувало те, що він помітив зміни в оці Тукуфу...
Раніше в них виблискувала пожадливість і наміри, за цими очима він ховав глибокі думки.
Але тепер вони, здавалось, читалися вином і сумом.
- Невже він дійсно змінився? - задавався питанням Асафа.
- Він здається іншим... - Прийшла Захара, стоячи поряд з Асафом.
Він просто кивнув.
- Я не знаю, що ти тримаєш в собі, але ти ж знаєш, ми будемо поруч, якщо тобі знадобиться, вірно? – сказала Аяна, побачивши його вираз обличчя.
Нала тільки кивнула.
Асада розумів, до чого вони кусають, адже вони могли вловити атмосферу і зрозуміти, що Асафа з чимось бореться. Але це було не те, чим він був готовий поділитися.
Зрештою, якщо Тукуфу змінився на краще, то ліпше для тих, хто любить його, не знатиме про нього зла. Тому Асаф мусив сам розібратися з цим, аж поки йому не вдасться вирішити, що робити з Тукуфу.
- Все розходитеся, мені потрібно поговорити з сином. - Він наказав усім, у тому числі своїм дружинам.
Те, що він збирався сказати Тукуфу, і те що мало відкритися матері та синлінгам Тулуфа краще не було знати.
Всі вони дивилися на батька, щойно почавши святкувати.
Деякі з них вже збиралися протестувати, але побачивши серйозний вираз його обличчя, всі подивилися один на одного і вийшли з печери. Вони зрозуміли, що їхній батько не в стані легко кинути йому виклик.
Асаф підійшов до Тукуфа, пильно дивлячись йому в очі, але Тукуту не міг побачити погляд батька, бо його очі опустилися від сорому.
- Тукуфу, я знаю, що сталося... Через тебе... - Казав Асафа.
Він ужасно подивився на батька.
Тукуфу завжди вважав, що саме він повинен стати наступним королем.
Хоча він ставився до своїх братів і сестер з погордою, однак вважав себе вищим від них.
Через це він поступово зіпсував своє ставлення до своїх братів і сестер. Зрештою, одна думка продовжувала переслідувати його. Думка про те, що коли вони зникнуть, вирішиться.
Він багато років намагався позбутися цієї думки, але чим старшим ставав, тим сильніше це ставало.
А коли вони розпочали битву з кроділами. Він почувався жадібним, адже таке трапляється раз у житті.
Жадібність і нетерплячість опанували його... Поки його плани не впали через несподіваний рух крокодила.
І в той момент, коли він вже був готовий померти, він відчув щось несподіване - полегшення від того, що його план провалився і що їхні брати й сестри можуть вижити. Зрештою, хоча в його серці панувала пожадливість, озлобленість і пихатість, він мав також любов до братів та сестер.
З кожним роком любов до братів і сестер зменшилась, але тепер вона ще не ослабла.
Коли він мав померти, то відчув полегшення від провалу свого плану.
За своє довге життя він до такої міри забув все хороше, що у них було, навіть забув, як вони йому дороги ...
Саме в цей момент він зрозумів це.
Але в наступну секунду Мохату стрибнув перед ним, готовий померти, щоб захистити його ... І тільки в цей момент він зрозумів, яким дурнем був. Тоді його охопили смуток і сором.
На секунду йому здалося, що він - покидьок планети. На щастя, дядько схопився і дав йому достатньо часу, щоб просканувати місцевість.
Він зробив розрахунки і відстежив їх у безпечне місце, готове померти замість них.
Цим він міг компенсувати безглузде рішення вбити свою сім’ю, допомагаючи їм вижити.
Така була плата, яку він прийняв - віддати своє життя за спробу вбити братів.
Але, на його розчарування, він не помер, ні. Він вижив, щоб до кінця своїх днів нести цю ганьбу, це жаль у таємниці.
Може, це було гірше смерті? Може, він заслужив це? Ні, все стало ще гірше: єдиний чоловік на якому він щиро дорівнював його батько, здавалося, бачив усе це наскрізь.
Хоча він не погоджувався з батьківським поглядом на речі і його правила, однак виявляв до нього глибоку повагу та любов.
- Ти мало не вбив братів Тура і інших, я повинен вбити твою ніч тут і зараз-. Він сказав це сердитим тоном.
Голова Тукуфу опустилася від сорому. Він не міг дивитися батькові в очі.
- Що мені робити з тобою? Якщо я прожену тебе, ти можеш повернутися в майбутньому з новими схемами ... - Він зробив паузу, очікуючи реакції Тукуфу на це.
Почувши це, Тукуфу ніби заповз у себе від сорому.
Він зрозумів, що якби не одумався під час битви і продовжував бути таким, яким він є, то міг би зробити це по-справжньому. Тому він ще більше соромився.
Асада з полегшенням посміхнувся, коли побачив реакцію сина і відчув надію.
Тукуфу сховав обличчя і не міг бачити вираз лиця батька.
- Я не можу залишити тебе без покарання за великий злочин, який ти вчинив проти своєї крові. Так скажи мені, що я повинен зробити, Тукуфу.
- Смерть... це єдине покарання, придатне для мене. - Сказав той майже пошепки. У його голосі чувся сором.
- Але я теж не можу цього зробити, я ніколи не зможу вбити свого улюбленого сина... - Він лагідно сказав Асафа.
Тукуфу здивовано підняв очі, майже не вірячи в те, що почув, поки не побачив м'яку посмішку на обличчі батька.
- Але я намагався їх убити! - Перелякано сказав він, намагаючись втовкувати батька, що він насправді відчуває.
– Мм.... Але чи ти не намагався пожертвувати собою, щоб врятувати своїх братів? - Асафа перепитав, його тон змінився з суворого, гнівного на м'який, вибачливий.
Тукуфу, мабуть, зрозумівши, що батько готовий простити йому, але навіть тоді він відчував себе недостойним прощення.
- І все ж ти вчинив серйозний злочин, тому я повинен тебе покарати. - Сказав Асафа, занурившись у роздуми.
Туфу зітхнув з полегшенням: принаймні він міг заплатити за те, що зробив.
- Я знаю... Відтепер ти повинен знищити всі свої амбіції на трон! - Він серйозно сказав Асафа.
Тукуфу знову подивився на батька боковим зором.
- А потім ти решту свого життя житимеш радником брата, коли він стане королем і робити все можливе, щоб землі були багатими. Це твоя кара, чи приймаєш ти її. - Асаф говорив важким тоном, який вимагає поваги і покірності.
Тукуфу міг тільки плакати, розуміючи, що батько дав йому ще один шанс стати кращим.
Він не міг пригадати, як Тукуфу прийняли в обіймах.
- Тукуфу - мій улюблений син, частина мене, як і я частину тебе... Як і твої брати й сестри, ти - мій спадок. - Казав Асафа, щоб він заплакав Тукупу у своїх обіймах.
- Одного разу прийде мій чергу перетворитися на пил, і ти продовжуватимеш нести мою спадщину. Чи можу я довірити тобі захист мого спадку, коли прийде цей день? - серйозно запитав Асафа.
Він відчув, як Тукуфу кивнув головою, але, здавалося, не міг говорити.
За межами печери Сімба присів, прислухаючись. Він зітхнув, відчуваючи що добре, що він не став королем.
- Асафа, я дійсно не зміг би зробити те, що ти робиш... Мені шкода, що я залишив цю важку корону тобі, але тільки ти міг зробити це. - Зітхнув Сімба, коли встав і пішов.
Якщо Асаф нічого не скаже про це, то він не буде мати такого погляду.
Ось як він довіряє своєму братові.