Глава 2
Я ідіотка.
Якби я була розумною, я б не застрягла у підземній в'язниці на тиждень без світла.
І мене б не звинуватили в спробі отруїти мою молодшу сестру.
« Чому Маріана підставила мене? »
Я згадала її дивну посмішку.
Ця усмішка ніколи не виражала бажання помститися за себе після отруєння.
Ніби вона була щаслива бачити мене пригніченою і приниженою...
« Але з якої причини?»
Маріанна була покоївкою.
На мій 11-й день народження дитина, яка жила на вулиці офіційно увійшов до палацу.
Це було 3 роки тому, коли їй тільки виповнилось 10 років.
Маріанну визнали законним немовлям імператорської сім’ї завдяки її золотим очам.
В імперії золото вважалося символом добробуту, оскільки в першої богині Едембелла Серені були золоті очі.
Золоті очі, які час від часу з’являлися в царській родині, навіть мали право на спадщину.
Хоча Маріанна не могла стати наступником, її родовід був очевидним.
Зрештою вона прийшла до палацу.
Я подумала, що бути принцесою за один день у незнайомому місці буде нелегко.
Тому я завжди виявляла до неї доброту.
Коли їй було важко, я давала поради, якщо вона потребувала допомоги, і віддано допомагала.
Я ніколи не робила нічого поганого, що могло б викликати обурення чи образу.
То чому ця дитина виявляє до мене ворожість?
Все так заплутано.
Я почула кроки.
"Це має бути час обіду."
Я розплющила очі.
Походження в темряві робить людину чутливою до часу.
Ще багато часу до їжі.
Потім я почула голос, подібний до голосу Маріанни, який розмовляв з тюремним наглядачем.
« Я піду сама.»
« Але принцеса Маріанна. Це небезпечно."
« Все буде добре. У будь-якому випадку, вона все одно в камері. Ми просто поговоримо. "
Я відчувала, як швидко б’ється моє серце.
Це була вона.
Я чула її легені кроки, як ніби вона танцювала.
Потім я почула звук відкриття верхньої частини залізних дверей.
Це діра для спостереження за в'язнями.
Я припустила, що Маріанна дивиться на мене.
"Старша сестра," - це був нескінченний живий голос.
« Ви...» - оскільки я давно не пила воду і моє горло пересохло, я відповіла досить хрипким голосом.
« Це дуже складно?»
Дивно, вона здавалася надзвичайно щасливою.
"Це було дуже складно, так?" - цей голос здавався впевненим.
Оскільки я не відповідала, вона довго мовчала.
«... Хаха. вона почала сміятися, ніби здуріла - "Хуху, хаха!
У цьому голосі було чути божевілля - « Ахахаха, ах, боже мій, Боже мой! Це найкраще, правда ...."
Все моє тіло тремтіло, і я сказала її ім'я: "Маринна..."?
Маріанна, напевно, збожеволіла.
Інакше вона не мала б жодних підстав сміятися з нього.
« Ви, ви... Що це? Тільки що ...?" - я заїкаючись питала.
Я відчував, що її страждання дедалі більше приносили їй задоволення.
"Вас несправедливо засудять і стратять?" - її голос був наповнений сміхом: « Ви хочете піти звідси, вірно?
«Звичайно.» - на мій слабкий голос вона закричала від сміху.
« Цього не станеться. Як ви знаєте, інші члени сім'ї мене так люблять. "
Так, це
Правда.
Вона продовжувала говорити: « Я прийшла, щоб побачити ваше жалюгідне становище до Вашої смерті, добре, що я приїхала сюди".
«... ви...»
« Побачимося на місці страти».
Вона зачинила маленьку клацання з бавовною і з гучним сміхом вона пішла з в'язниці.
Я лежала в розпачі.
**** *
Я занадто пізно зрозуміла правду, від розпачу я вкусила руку до крові.
Що я можу зробити?
Що я можу зробити, щоб очистити свою честь і уникнути страти?
Я не хотіла так вмирати.
Я багато думала.
Але не було ніякого сенсу.
Мене часто хвалили за мій розум, але через те що я не їла і не пила, мої розумові здібності покинули мене.
« Виходу немає.»
Усі вірили в Маріану.
Ніхто не вірив у мене.
Коли всі покладалися на дрібні докази та показання, то не звертали уваги.
Я відчула біль у шлунку.
Це було жахливе відчуття.
« Чому? Чому?» - сльози текли від розчарування.
Ніхто не допомагав мені, коли я стояла перед дверима смерті.
Хоча у мене було кілька друзів, я чула, що моє ув’язнення залишається таємницею.
Ніхто не прийшов, щоб врятувати мене.
Мої очі засяяли гіркотою.
Усі ці почуття змішалися разом.
Упродовж чотирьох днів я страждала від безсоння.
І, нарешті, прийшов останній день, як і минулого разу, мене витягли за руки тюремні охоронці.
Моє тіло було дуже худим через те, що мені давали в день один шматок хліба.
Весняне небо осліпило мої очі. Я довго дивилася на нього.
В’язничні охоронці привели мене на таємний пустир у імператорському палаці.
Там мої брати і сестри та Його Величність Імператор сиділи, дивлячись на мене.
За ними було всього кілька слуг і служниць, інших палаців не було.
Принаймні, мої останні хвилини життя не будуть видовищем для інших.
Цей факт дуже мене потішив.
Я як 4-я принцеса мала свою гордість.
Але наступного разу я захиталася від несподіванки.
На пустині стояла срібна гільйотина.
Гільйотина з гострим лезоом, що блищить на сонці, здавалося, манить мене підійти до неї.
Моє обличчя спотворилося від жаху.
І в цей момент у мене прилетів камінь.
Хоча це був маленький камінь, але його удар був лякаючий, він потрапив прямо в голову.
Коли я повернула голову, я побачила 6-го принца Релісса, він кинув у мене камінь.
"Грязна дівка!"
"Релі..."
Він зморщився, як тільки почув мій голос.
Здавалося, що йому не подобається навіть чути мене.
І схоже, що не тільки йому.
Моя сім’я плюнула на мене, обвинуватила мене як відьму і показала пальцями.
Це був дійсно момент, коли 4-ю принцесою Едембелла збиралися розірвати на шматки і вбити як злочинця.
В’язнична охорона підвела мене до гільйотини.
Зрештою, так я помру.
У 14 років.
Для того щоб показати свою останню доброту, імператор відкрив рот: « Чи ви маєте останні слова? »
Мої губи створили насмішку.
Їхнє мислення набуло ненависті та ворожості.
Чи є у мене щось, що я хочу сказати?
Я розсміялася.
Я думала про це, коли була в камері.
Я думала, що це був сон, коли я відкрию очі вони тепло приймуть мене.
Але це був не сон.
Почулось злий голос: « Наглая...» - це був другий принц Елсіс.
Після довгого сміху я почала сміятися і сказала: « Якби я говорила... Ви б слухали? "
Маріанна сьогодні сиділа позаду імператора.
І вона показала мені цю таємну посмішку.
Ця жахлива, хитра усмішка.
Я пам'ятаю, як вона шалено сміялася наді мною в тюрмі.
Але якби я сказала це, хто б мені повірив?
Вони мали безгомежну віру в Маріанну.
Чому, просто чому?
Чому вони не вірять у мене?
« У вас... Навіть немає думки вірити в мене." - гарячі сльози наверталися, і щоб стримати їх, я напружувала очі.
Потім третя принцеса Адріанна заговорила переляканим голосом: « Ви ув’язнений, але ви так пильно дивитесь на мене».
« Ви не повинні дивитися в очі засудженому злочинця» - Релісісу допомагав.
Імператор сказав: « Навіть награбування смерті Ви не замислюєтеся про свої злочини».
« Я... Нічого не робила» - я наполягала на своїй невинності до кінця: « З якої причини я б отруїла... Чому б я ревнувала Марі... Імператор не відповів.
Він підняв руку і наказав іншому помічнику: « Спали її очі.»
Моє тіло тремтіло.
Невдовзі слуга приніс розжарене залізо.
Я знала про нього.
Він говорив тихим голосом: « Було б краще, якби Ви заплющили очі».
Але я розплющила очі.
« Я невинна.» - я відчайдушно намагалася думати про це.
Маріанна подивилася на мене з золотими очима і злою посмішкою.
- але я не могла довго дивитися.
Тому що жар наближався до мене.
«... Ааа!
Навіть з палаючим агонією я не закривала очі.
« Брудна сука. Відьма. Вбивця» - такі слова були вкинуті у мою адресу.
Коли я плакала кривавими сльозами, то кусала губи.
Моє серце боліло так сильно, що вийшов дивний сміх.
Мої улюблені родичі зрадили мене, і ніхто не повірив у мої слова.
Все було марно.
« Вбий мене швидко.»
В’язничний охоронець привів мене на гільйотину, ніби він почув моє бажання.
Я не могла бачити, бо втратила зір.
Я могла тільки відчувати все.
Я відчувала холод.
« Богиня» - я молилася Селене, богині імперії, богині місяця і богиня холодної помсти - "У мене не буде шансу помститися? Хіба немає способу звільнити мою несправедливість? Якщо так... тоді, будь ласка, вбий мене швидко, без болю. Будь ласка, зроби так, щоб я не відродилася людиною. Щоб я більше не могла нікого любити, щоб мене більше ніхто не зміг зрадити."
Я сміялася.
Все було марно.
Мені 14 років, я Аліса дель Еденбелл 4-я принцеса імперії Едембелл.
Це було коротке життя.
Леза опустилась.
**** *
Було одночасно холодно і жарко.
І я була оповита чимось теплим.
Іноді я чула щось схоже на голоси.
Я нічого не бачила і сумнівалася, що голоси належали жінці та хлопчику.
Хоча були часи, коли було чути кілька голосів, але голоси цих двох завжди були поруч зі мною.
"Було б добре, якби вона народилася якомога швидше".
Я була спантеличена голосом хлопчика: « Витривалість? »
"Наслідний принц, ти такий нетерплячий" - хтось сказав сміховим голосом.
Я почула голос жінки, яка завжди була поряд зі мною: « Хуху, Есіс. Через кілька місяців вона обов'язково народиться."
« Але я хочу зустрітися з нею зараз»
Спадкоємець?
Зустріти?
Слова, які я не могла зрозуміти, продовжували з'являтися.
Але, перш за все, найцікавішим було те, що їхня мова була дуже знайомим.
Це була мова Імперії Ельмір, яка протягом кількох поколінь мала суперника в імперії Едем.
Як принцеса, я вивчила багато мов, це входить в базову освіту.
Але чому ця мова чутна в моїй голові?
Я не задавала питань.
Кожного разу, коли я намагалася думати, я починала відчувати сонливість.
Я почала дрімати.
І перш ніж я повністю заснула, хтось обережно поплескав мене по макушці.
Це був хлопчик.
Він сказав: « Давай, моя молодша сестра».
Його голос був повний теплого сміху.
« Усі в цьому світі люблять тебе»
***